Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

24.04.1883 р. До М. П. Драгоманова

Нагуєвичі Нагуєвичі, д[ня] 24 цвітня 1883

Ласкавий добродію!

Давненько вже не писав я до Вас нічого за всілякими заняттями та гризотами. Мабуть, два чи три місяці минули від мого посліднього до Вас листа, – чоловік у тім часі став старший і багатший о кілька нових дурниць, о котрих і Ви знаєте і котрі Ви, спасибі Вам, прощаєте, – тож і я уважаю себе вправі не говорити о тім більше.

Поперед всього годилось би розказати Вам про мої сьогочасні «походження», а іменно про ціломісячну гостину у Федоровича. Прислав Фед[орович] гроші, – приїзди до Вікна! Приїхав я. Дає мені ось яку роботу: по його батькові Івані осталося багацько письм – філософія, а властиво соціологія, хоч і не докінчена, а крім того, велика кореспонденція від р. 1835 до 1870, всього 8 – 10 тисяч листів. Отож каже він мені з тих листів, а також з споминок його матері зладити біографію старого. Я принявся, особливо коли розглядів, що листи кидають доволі світла на досить темні часи від 1835 до 1846, на заходи польських демократів у 40-их роках, а особливо на події 1848 року, коли Ів[ан] Фед[орович] був послом з Тернополя до сейму Віденського. От я й рішився на підставі тих листів, оповідань, а також друкованих джерел зладити життя Ів. Федоровича на тлі його часу. Прийдеться розказати про р. 1831, 1846, 1848, 1859 – 1864, коли Ів[ан] більше або менше брав участь у житті публічнім. Чи удасться мені та робота, господь знає, – хотів би-м принаймні матеріалу подати доста. Праця над Федор[овичем] займе мені час до пізньої осені.

До праці про економічний і громадський розвій укр[аїнського] мужицтва в Галичині під Австрією я від двох літ уже збираю матеріали, хоч, правду кажучи, не багато їх дасться зібрати. У мене є опис майже всього, що досі видано по статистиці Галичини на польській і німецькій мові, – жаль тільки, що не все можна буде тут у Львові роздобути. Крім того, між рукописами бібл[іотеки] Оссолінських є досить багато матеріалу, особливо много панщизняних інвентарів з XVIII і XIX в., також деякі урядові меморіали (недруковані) і таке інше. Звісна річ, що така праця мусила б зайняти кілька літ часу, та й то треба до неї кількох людей, особливо для зведення і провірки джерел. Я міркував втягнути до такої спілки Коса (того, що писав у «Громаді», «Дзвоні» й «Молоті» під літ[ерами] Н. С.) і ще декого, так що ж, здається, годі буде. Відень попсував нам Коса, ne plus dicam.

У нас на селі біда і нужда крайня. Зима держить оце вже 7-й місяць, паші не стало, худоба з голоду гине, передновок і у найзаможніших у вікна заглядає. Погано жити на нашім Краснім Підгір’ї! А тут сльота-негода. Торік дирекція лісів і домен позволила була у нас двом чи трьом громадам за моїми просьбами пасти в лісі худобу, так що ж, удрала таку ціну, як за рідного батька. Сього року знов поробили ми просьби, і то не лиш о позволения, а й нижчу ціну. Позволяючи торік, дирекція виразно сказала, що позволяє для того тільки, що наші мужики возять камеральні дрова з лісів до солеварні в Дрогобичі. Мій вітчим обібрався за підрядчика, та так щасливо, що сеї поганої зими, щоб додержати контракту і не стратити кавції, бухнув звиш 150 ринських з кишені. Коли не в терня, то хоч в кропиву! Таке наше всюди.

Наші не перестають опікуватись нами, та й то так, що ласка кості ломить. От і тепер прийдеться нам прийняти нову ласку. У нас, як знаєте, сіль цісарська, жаль тільки, що наша підгірська земля не знає нічого про монополії і проявляє соляні джерела там, де їй подобається, а частенько й зовсім не там, де би се мило було цісарським фінанцвахам. Народ, розуміється, користає з божого дару, а фінанцвахам се закривдно; віддавна вони мали багато клопоту з тими соляними джерелами, з котрих брати ропу уважається контрабандою. Давніше вони дуже часто бігали по селах, робили формальні лови на дівчат та хлопців, носячих «сировицю», робили по хатах за нею ревізію, били зловлених і драли з них великі «штрафи». Рівночасно вони забивали і засипували ті джерела і сипали на їх місці високі могили. У нас, н[а]пр., цілу одну сіножать зопсували таким способом, висипавши на ній п’ять чи шість таких могилок, кожна щонайменше на сажень висока а 5 – 6 сажнів обширна. Тільки ж не встигли «ревізори» одну могилку висипати, коли сировиця прорізувалась на другім місці.

Послідніми роками перестали вже так дуже пильнувати тих соляних джерел, переконавшися, що пильнування нічого не помагає, хоч і тепер скоро б кого зловили з сировицею, то кара не мине, та й то так: коли, н[а]пр., зловлять кого з двома коновками, а тільки в одній коновці є сировині кварта, то ведуть його до уряду громадського, там змірять, скільки в обох коновках по сам верх зміститься води, і зловлений за стільки сировиці мусить заплатити кару. Аж ось два роки тому, коли в раді державній чимраз частіші сталися допімнення послів о свобідну сіль і ропу для худоби, без чого й належита годівля не можлива, наш уряд зробив нам благодіяння і дозволив соляну ропу! Тільки ж як дозволив?

А ось послухайте як. Приходить запитання до уряду громадського, чи хоче громада користати з находячихся на її районі соляних джерел? Коли уряд відповість, що хоче, тоді власть засилає свого комісара, щоб оглянув джерела і запорядив порядне виконання і обцямрування соляних криниць, – правда, що за дбала власть? Тільки ж се ще не кінець. Поверх цямрини проходить віко, а в віку замок, – кирницю замикають, війт бере ключ до себе і два рази на тиждень має обов’язок видавати кожному господареві певне число літрів сировиці, пропорціонально до того, скільки штук худоби начислила у нього конскрипція. А рівночасно з тим великим добродійством, котре одним мигом мусить з нині на завтра піднести добробут народу, власть предержаща, боячись, щоб мужик надто не розжирів, накладає на тоту «свобідну» сіль і відповідну оплату від штуки консумуючої худоби.

Коли до нашої громади перед двома роками прийшло запитання, чи не хочемо й ми такої «свобідної ропи», ми в простоті духу відказали, що не хочемо. Ми так-таки попросту сказали властям: «ваша свобода» буде під замком, а тепер ми маємо її зовсім без замків. Нехай і так, що тепер уживання сировиці нам заборонене, але ж ви допильнувати її не годні, а коли нас кого зловите, то що ж, – заплатимо кару, і все-таки се менше нас коштуватиме, як ваша свобода». Але, знать, панам квапно діється з тим, щоб нам накинути-таки свою свободу, бо сього року, при іншім уже уряді громадськім, знов прийшло те саме запитання, і теперішній уряд прийняв казенну свободу. Можете собі подумати, яким оком глядить громада на свою старшину і як буде глядіти на ню тоді, коли від віків отворені для всіх соляні джерела раптом покажуться позамиканими!

Ви, певно, читали вже в газетах про аграрний бунт в Ярославі, містечку з переважно українським населенням. Отже ж, бачите, що й там довело народ до бунту не що, як ласка уряду та його охота благодітельствувати. Чи не доведе до подібних сцен і нове благодітельство з свобідною ропою, сього не знати, хоч і дуже мож надіятися.

Може б, зачеркнений уступ придався для «В[ольного] сл[ова]»? Коли так, то й напечатайте, якби можна, то по-українськи.

Я не знаю, чи придадуться Вам на що мої дві роботи, котрі я післав Вам ще в лютім. Коли б не були здалі до нічого, то, може б, Ви могли при случайності прислати мені назад, особливо статтю про дотацію попівства, – цифровий матеріал з неї придався б мені колись, а другий раз витягати – велика праця. Так само, може б, ласка Ваша прислати П[авли]кову статтю про читальні, котра пригодилась би тутка, от хоч би в «Ділі».

Вашу посилку книжок, вислану до Дрогобича під адр[есою] Szczep[ański], я дістав, і спасибі Вам за них… Зараз завтра пускаю велику часть у курс, особливо «» придасться в Дрогобичі, де її радо читають і поляки, й жиди.

Так само велике спасибі Вам за французькі речі, тикаючі критики «письма святого». Я хочу підбити Федор[овича], щоб він для своєї бібліотеки закупив Рейса, і надіюсь, що він се зробить, я тоді буду міг користати в нього, як з свого. Сидячи в Вікні, я зачав пробувати своїх сил у писанні популярних речей і зладив (не цілу ще) штучку з економії суспільної: теорію грошей. Коли б мені тепер на святах удалось її докінчити, то можна б і напечатати з часом у «Сільській читальні».

П[авли]к, чень, писав Вам о тім, які у нас замисли о тім ділі, – жаль тільки, що не швидко буде можна його зачати, іменно поки у мене не буде трохи грошей ві[д] Федор[овича], т. є. коло початку липня. П[авли]к тим часом ладить програм, – боюсь щоб не вийшов confiscierlich, а тоді шкода грошей, так, як шкода їх було на відозву, котру сконфіскували прямо ні за цапову душу і котру Павлик дуже легко міг оборонити при об’єктивній розправі. А сконфіскована річ, хоч би й удалося скрити її перед кігтями поліції, все-таки не найде широкого ходу між народ, так як не можна її одверто розсилати. Впрочім, діло тут тільки в формі, бо я чимраз більше переконуюсь, що у нас можна писати і друкувати багато, щоб тільки в належитій формі. Все залежить від сосу.

Надіюсь, що в тім згляді ми з П[авли]ком згодимося. Жаль тільки, що він раз у раз слабує, а в слабості стається дуже дразливий. Я просив його, щоб їхав трохи до нас, до Нагуєвич, тут би нам можна й робити вкупі, і жити б міг він хоч бідненько, по-хлопськи, та все ж таки безжурно. Але не хоче, у нього свої передсуди, котрі не дають йому прямо зійтись з чоловіком, – але вже коли якийсь чоловік «вітчим» або «мачуха», то вже у нього само собою розуміється, що жити з ними не можна. А хоче він їхати до Коломиї, так що ж, там йому буде то саме, що в Львові, – грошей своїх нема, о хліб щоденний журитися, о хату журитися і т. д. Ну, що ж, коли з ним непорядна година!

Отсе я розписавсь та розмазавсь, пора кінчити. Ага, ще одно! Будьте ласка, не висилайте «В[ольного] сл[ова]» до Львова нікому, бо ніхто його не дістає. Всі н[оме]ри прямо несуть на комору, там розпечатують і дають на поліцію, а на поліції пиши пропало. Двох послідніх н-рів, окрім мене в Наг[уєвичах] і, може, ще декого на провінції, ніхто ві Львові не дістав. Так що, я думаю, шкода грошей на посилку, а радше присилайте по два або три примірники на мої руки, а я відти достачатиму, кому скажете, так, як до мене до Дрог[обича] приходить безпреп’ятственно і правильно.

Максим’як, котрого судьбою Ви інтересувались, находиться в Росії, не знаю докладно, де. Зараз по переході через границю його арештували і посадили в острог, – відтам писав, ще й путаниць усяких наробив. Опісля десь кудись подівся, бо на листи не було відповіді.

Дістав тими часами багацько пісень: цілу пачку з Лемківщини і з різних сторін Галичини. Скоро буде час розглянутись у тім матеріалі, то повиписую і зашлю Вам, що буде для Вас здале.

Прощайте! Кланяюсь Вам.

Ваш щирий Іван.


Примітки

Вперше надруковано: Матеріали для культурної й громадської історії Західної України. Т. 1. Листування І. Франка і М. Драгоманова. К., 1928 р., с. 43 – 47,

Подається за автографом – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 1324.

Ви, певно, читали вже в газетах про аграрний бунт в Ярославі… – 1882 р. у місті Ярославі (зараз – Польща) селяни й ремісники підняли заколот проти утисків крамарів.

Може б, зачеркнений уступ… – Мається на увазі частина листа від слів «У нас на селі біда» до «надіятися».

…прислати П[авли]кову статтю про читальні… – Стаття М. Павлика «Про русько-українські народні читальні» вийшла окремою брошурою у Львові 1887 р.

зладив (не цілу ще) штучку з економії суспільної: теорію грошей. – Очевидно, мова йде про статтю «Розмова про гроші і скарби з передмовою о зложенні добровільської читальні», видану львівською «Просвітою» 1883 р. кремою брошурою.

П[авли]к тим часом ладить програм… – Мається на увазі програма серії видань «Сільська читальня».

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 351 – 355.