Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Прозові твори / Для домашнього огнища / 11. Ангарович і поліційний ревізор Гірш

Для домашнього огнища

11. Ангарович і поліційний ревізор Гірш

Іван Франко

«Значить, брехала! в тій точці брехала! – вертіло щось у мізку в капітана. – Обточила мене з усіх боків тенетами брехні. Боже, як майстерно грала свою роль! Видалася мені чистою, святою, невинною. Я був би голову свою дав за те, що ніяка лиха думка ніколи не доторкнулася її душі. А вона тим часом… Показала мені фальшиві рахунки, знаючи, що в зворушенні першої радості не буду в силі переглянути їх докладно. Показала мені фальшовані дідові листи, повні вдячності і ситої любові, а на дійсні листи голодного, нуждою побитого старця навіть не зводила відповісти. Що се за вдача? Що за серце? Чи чортиця, чи тілько комедіантка?»

А потім пригадав собі Гуртерові слова про затроєння Анелиної душі пихою і погордою супроти бідних і почав міркувати холодно.

«Адже ж правда! Вихована в достатку і розкошах, в тісних середньовікових поглядах, здалека від дійсного життя і його боротьби, здалека від терплячих і упосліджених людей, відки ж могла навчитися співчуття до них? Не привикла до ніякої пожиточної праці, в часі своєї молодості на те тілько була приготовувана, щоби бути куклою, ідеалом, надземною істотою, божеством і забавкою мужчини, але не людиною, не горожанкою. Їй дали виховання релігійне, то значить, її вивчили катехізму, молитов, релігійних практик, але цілим вихованням, цілим життям, укладом, домашньою і шкільною традицією назавсігди попсовано її етичні основи. А потім сталося те, що мусило статися!»

Вийшовши зі шпиталю, капітан звернув у тісну та круту не то вуличку, не то польову доріжку, що вела на Пекарську вулицю, щоби найближчою дорогою дістатися додому. Тремтів при самій думці, що швидко зустрінеться з жінкою, буде мусив говорити з нею, почує її нові викрутаси, нові брехні з новими доказами і буде мусив крок за кроком розпанахувати ту нужденну павутину. Почував безмірне обридження до неї як до жінки спідленої, не гідної його назви. Як же ж глибоко впала в його очах в протягу остатніх двадцяти і чотирьох годин! Люцифер, зіпхнутий з вершка небес на дно пекла, не падав глибше. І се була Анеля, мати його дітей! І се була та жінка, що носила його ім’я і без вагання втоптувала його в болото! Так ось як виглядала та його честь, для котрої віддав у жертву життя свого найвірнішого друга!

Вулиця була пуста. Щоби втекти від думок, що, мов пажерливі миші, гризли його нутро, капітан силкувався придивлятися найзвичайнішим речам довкола. Старанно читав написи на вивісках, виблідлі та сполоскані дощами. Числив стовпи і щаблі в штахетах. Довго вдивлявся в лице гіпсової статуетки мадонни перед інтернатом змартвихвстанців, силкуючися в рисах сього гіпсового лиця віднайти щось схожого з рисами Анелі.

А потім нараз без ніякої видимої причини прискорив ходу, почав поспішати, мало що не бігти до своєї квартири, немовби там лютився пожар і грозив комусь смертю або немовби загалом над кимсь там зависла якась страшна катастрофа, а він своїм вчасним приходом міг її відвернути. І тільки тепер, в тій хвилі шаленої тривоги, безглуздого несупокою, прискореного биття серця, що змагалося по мірі його наближення до добре йому знайомої зеленої камениці, він почув, що, незважаючи на всі страждання, незважаючи на незатертий сором, яким окрила його ім’я, він усе-таки любить її, любить сю гарну, веселу, енергічну жінку, ті глибокі, чаруючі очі, рожеві уста, блискуче, розкішне волосся, той гнучкий стан, той голос, ті рухи… Що зробить тепер, як розмотає той проклятий клубок, що його обпутав, про се не думав. Почував близькість катастрофи, глухий гук надпливаючої тучі з клекотячими громами, але не знав, не силкувався вгадати, в кого вдарить перший перун.

Наближаючися до камениці, де була його домівка, капітан побачив, як до тої самої камениці з супротилежного боку, від Панської вулиці, наближалася досить незвичайна група, зложена з п’ятьох молодих дівчат, повбираних у сукні крикливих і негармонійних кольорів, у капелюхах з пір’ям, гіллячками штучних квіток і величезними кокардами. Рухи і постаті тих дівчат від першого разу свідчили про ремесло, яким вони займаються. Ідучи, вони кидали визиваючі позирки на мужчин, сміялися голосно і загалом старалися звертати на себе увагу всіх прохожих. Їх проводжав один-одинокий мужчина, чоловічок середніх літ, підсадку вати й, з лицем безсумнівно семітського типу, одягнений у звичайну цивільну, досить уже пришастану та нехарну одежу.

Ідучи тротуаром, дівчата бігали очима по каменицях, а вкінці, зупинившися напроти тої, де жив капітан, згідно показали пальцями:

– Тут! Тут! В отсій зеленій камениці.

Чоловік з лицем семітського типу, не мовлячи нічого, кинувся напівперек вулиці до брами камениці, а за ним пішли також дівчата, хихикаючи і високо, з очевидним кокетством піднімаючи спідниці. Капітан зупинився в брамі і з зачудуванням поглядав на се незвичайне товариство. Чоловік, що йшов наперед, увійшов до сіней і тільки тут, побачивши капітана, зупинився і по хвилевім ваганні, доторкаючися правою рукою до шапки, підійшов до нього.

– Перепрошаю пана капітана, – промовив з тою підсолодженою покірністю, що властива кельнерам і поліційним ревізорам, – чи пан капітан живе тут, у тій камениці?

– Так є.

– А не міг би мені пан капітан сказати, чи не живе тут яка пані капітанова?

– Пані капітанова? Яка капітанова?

– Якась вдова по капітані.

– Оскілько знаю, ніяка капітанова вдова тут не живе.

– А що, не мовив я вам? – обернувся чоловічок з видом тріумфатора до панночок, що стояли перед брамою камениці, не входячи до сіней. – Адже ж я переглянув усю мельдункову книгу в поліції! Ніяка капітанова вдова тут не живе і не жила ніколи.

– Тоді жила! – резолютно відрізала одна панночка і, підкинувши вгору голову та зробивши визиваючу гримасу, зирнула на капітана.

– Я б її зараз пізнала! – мовила друга.

– І я також! І я також! – хором обізвалися інші.

– Але о що ж тут ходить? – запитав капітан.

– Та то, прошу пана капітана, є таке діло, – відповів чоловічок з лицем семітського типу, шкрябаючи себе по голові. – Я є ревізор від поліції, Гірш, а ті панночки – то є такі панночки, знають пан капітан…

І він моргнув значущо.

– Ні не знаю, пане Гірш, – відповів капітан.

– То є такі панночки, що їм притрафилося нещастя… знають пан капітан, вони тепер вернули просто з далекого краю. Л знають пан капітан, відки? Дві з Александрії, з тої, що в Єгипті, а три з Константинополя. І знають пан капітан, як вони там дісталися? Оповідають, що якась пані капітанова, вдова по капітані зі Львова, молода, гарно вбрана – назви не тямлять – приїхала до Стрия чи до якого там іншого місточка і шукала служниці до Львова, вродливої, зручної дівчини, по змозі сироти, обіцюючи їй добре удержання і добру плату.

Ну, знають пан капітан, таких дівчат у Стрию і в кождім нашім місточку хоч на драбинний віз набирай. Зголосилося їх кільканадцять. Вона вибрала одну чи дві, що їй найліпше сподобалися, і взяла з собою до Львова. У Львові заїжджає з такою дівчиною до готелю і говорить їй, що вона сама наразі її не потребує, але помістить її у своєї приятельки. Тота приятелька держить її кілька день, не дає їй нічого робити, годує її, – бідна дівчина просить роботи, а та жінка повідає, що сама її також не потребує, але власне один знайомий із Станіславова просив її, щоби йому прислала служницю.

Дівчина не має грошей на дорогу. Пані дає їй кілька гульденів на руку і сама їде з нею до Станіславова. Там зустрічає її той знайомий, що подобає на заможного дідича-вірменина, обіцює дівчині золоті гори і їде з нею дальше до Коломиї, до Черновець, до Серета. Дівчина дурна, не знає, що з нею робиться і куди їде, тілько дивується, що воно так довго тягнеться.

Дідич втикає їй в руку паспорт, що має показати на румунській границі, везе її через Румунію до Галаца, садить на корабель, везе до Константинополя – і продає… знають пан капітан, продає, як шкапу. Продає до такого закладу… знають пан капітан!.. А котрих там не продасть… в Галацу у нього був склад, відтам уже віз цілими партіями… Отже, котрих там не продав, то віз до Смирни, до Александрії або висилав ще дальше, до Бомбея, до Ріо-Жанейро і бог зна ще куди.

– Але ж се страшенна історія! – скрикнув зачудуваний капітан. – Сьому навіть вірити не хочеться!

– Ага, ага! – підхопив Гірші, потакуючи, кивав головою. – Не хочеться вірити, а проте, воно чистісінька правда. Знають пан капітан, ми також спочатку не хотіли вірити. Вже два роки тому назад писали по газетах, що в Константинополі і по інших турецьких містах відбуваються зовсім явні торги на дівчата і що якісь агенти звозять там потаємно велику силу наших галицьких дівчат.

Знають пан капітан, як то газетярі пишуть… може, там в тім і є якесь зерно правди, але коли його газетяр дістане в свої руки, то зараз таку купу набреше, набаламутить, нароздуває, що сю крихітку правди навіть її рідний батько не міг би пізнати. А поліція читає се і думає собі: якби се була правда, то був би хтось покривджений, хтось би упімнувся, ускаржився, ну, то в такім разі ми могли б узятися слідити сю справу. Але так, знають пан капітан, wo kein Kläger, da ist auch kein Richter. Газети собі пишуть, а ми мовчимо. Потім і газети перестали писати, знайшли собі щось нового до писання, а ми нічого.

В сінях камениці було холодно, провівало. Ревізор Гірш, очевидно, почуваючи собі за велику честь, що капітан так зацікавився сею справою і слухає його так уважно, попустив поводи своїй балакливості і, раз у раз жестикулюючи, підморгуючи, перериваючи та перехапуючи, малював широко цілий хід і стан сеї дивовижної історії. Дівчата тим часом стояли на тротуарі перед брамою і почали вже нетерпеливитися, не знаючи, що мають чинити, і дожидаючи, очевидно, що їм скаже ревізор.

– Знаєте що, пане Гірш, – перебив капітан безконечний потік його балакання, – дуже мене зацікавила отся історія. Пригадую собі, що перед кількома роками тут справді жила одна вдова по військовім, – не тямлю вже, чи то був капітан, чи полковник. Може, я буду міг допомогти вам відшукати її.

– А я би за се пану капітанові був дуже, дуже вдячний! – мовив ревізор. – Бо знають пан капітан чому? Се не проста справа. Се навіть дуже делікатна справа, не те що проста крадіж або навіть убійство. А як ще тота пані капітанова має яких знайомих військових або як трафиш не на тоту, що треба, то… знають пан капітан, такий бідний ревізор від поліції – то дрібна комаха. Роздавити її нетрудно, коли хто має плечі.

– Ну, значить, подвійна причина, щоби братися до діла осторожно. Я тут у військових кругах досить знайомий і, може, буду міг дати вам деякі інформації, та хотів би поперед усього знати, як стоїть ся справа. Я б вас запросив до себе, та у мене там жінка, дитина недужа…

– О, ні, ні! – поспішно скрикнув ревізор. – Зовсім не хочу робити панству ніякого клопоту.

– Може би, ліпше було зробити ось як? Відішліть ви сих панночок… де вони живуть?

– В готелі, у Геккера.

– Значить, нехай ідуть до готелю. А коли винайдемо сю злочинницю, тоді покличете їх, щоби станули їй до очей. Добре?

– Думаю, що так буде найліпше! – мовив ревізор, рад, що раптом здобув союзника в такій знатній фігурі, як капітан, і при тім дивуючися, що сей незнайомий йому капітан так якось гаряче бере собі до серця сю справу і ні відси ні відти накидається йому зі своєю підмогою. І, обертаючися до дівчат, мовив зовсім відмінним, острим і розказуючим тоном:

– Прошу йти до готелю і ждати на мене. Я там швидко надійду.

Дівчата пішли, розмовляючи голосно між собою, сміючися і частенько озираючися поза себе.

– А ми, – мовив капітан по їх відході до ревізора, – може би вступили де-небудь тут близько до реставрації? Ви вже по обіді?

– О, ні! Де там при нашій службі думати так швидко про обід!

– Добре. Я також троха приголоднів. З’їмо разом обід і побалакаємо.

Ревізор чимраз більше почав набирати підозріння, та не давав нічого пізнати по собі, тим більше, що, крім сподіваних інформацій, йому всміхалася надія на добрий обід в товаристві капітана. Вступили до Варшавського готелю. Капітан зажадав окремої комнати, замовив обід і бутельку вина і, сідаючи при столі обік Гірша, що, трохи заклопотаний, сидів тільки на половині крісла, промовив якнайсвобіднішим тоном:

– А, я забув вам представитися, пане Гірш! Я капітан Ангарович. Перед кількома днями я вернув з Боснії. Здається, що ви з якимсь підозрінням поглядали на мене, коли я обіцяв вам свою підмогу при відшуканні тої злочинниці…

– Але ж, пане капітане! – скрикнув Гірш мов ужалений, схапуючися з крісла. – Відки ж би я міг…

– Сидіть, сидіть! – мовив капітан, беручи його за рам’я і втискаючи на крісло. – Не маєте чого так дуже відпиратися. Адже ж се ваше ремесло – підозрівати, догадуватися різних таємних зв’язків. Не думаю брати вам за зле вашого підозріння, зовсім ні. Але поперед усього їжмо! – додав, коли кельнер приніс росіл і поналивав тарелі. На кілька мінут перервалася розмова. Чути було тільки брязкання ложок о тарілки і хлюпання плину. Ревізор їв завзято, добросовісно, бажаючи замаскувати своє внутрішнє заклопотання в тім незвичайнім положенні.

– Я вам усе витолкую, – мовив капітан, випорожнивши свою тарілку. – Є тут справді деякий зв’язок, є щось таке, що мене спонукає доложити всіх сил, щоби відшукати сю женщину. Але докінчіть же насамперед своє оповідання!

На лихо, ревізор був уже тепер далеко не такий говіркий, як уперед.

– Моє оповідання? – запитав з видом здивовання. – Що я пану капітанові маю більше оповідати?

– Ну, про ту… женщину. Як вона називається?

– Е, якби-то ми се знали! – скрикнув ревізор. – Уже би вона була в наших руках. Ті дурні кози або зовсім не питали, як вона називається, – капітанова та й капітанова! – або хоч котра й знала, то забула.

– А відки ж знають, де вона жила?

– Декотрі – власне, ті, що приходили сюди зо мною – пригадали собі, що по приїзді до Львова капітанова водила їх на хвилю до свого помешкання на Пекарській. Тілько й усього знали, навіть нумеру дому не тямили, аж треба було водити їх на місце, щоби пізнали каменицю.

– Ну, а були у тої капітанової діти?

– Здається, що ні. Бодай ні одна з них нічого про них не згадувала.

Капітан віддихнув трохи легше.

– Ну, і багато ж дівчат звербувала вона таким способом?

– А хто ж се може знати? Бувала по всіх місточках, а де не була сама, там була її товаришка. Досі вернуло їх із Турції сімнадцять, але говорять, що там їх лишилося далеко більше. Котру купив багатий турок і запер у себе у гаремі, ся пропала навіки. А і з таких домів… знають пан капітан… дуже тяжко їм видобутися. Ті, що вернули, мусили переборювати величезні трудності. Аж наша амбасада мусила вмішатися в те, щоби тим нещасним жертвам уможливити поворот до рідного краю.

– Але ж се страшенне! – промовив капітан немов сам до себе. – Вирвані з-посеред рідні, з круга знайомих, з рідного краю, кинені в бездонне болото зіпсуття, засуджені на вічну неволю, на забуття, на передчасну смерть або сто разів гіршу від неї нужду на чужині!.. Адже ж від самої думки про таке положення можна одуріти. І та бестія, не жінка, брала за се гроші!

– Амбасада розслідила сю справу, наскілько могла, – говорив далі Гірш. – Турки платили за гарні, молоді і невинні дівчата навіть по сто і по двісті дукатів. За інші менше, як до згоди.

– Ну, але того, хто їх продавав, того агента…

– О, сього вже маємо! – гордо перебив ревізор. – О, се хитрий лис!

– Певно, жид?

– Ну, розуміється! – якось нерадо процідив Гірш. – Такий інтерес тілько жидом може стояти. Я певнісінький, що без нього ані ота капітанова, ані її товаришка не була би й подумала про сей гешефт, що він їх наклонив до нього і платив їм тілько малу частину того, що сам заробляв. Се вже розуміється само собою. Ну, та тепер йому урветься. Перед кількома днями на наше телеграфічне жадання його арештовано в Будапешті. Від будапештенської поліції є донесення, що при нім знайдено багато паперів, рахунків, квитів і цілий довгий спис його помічників і помічниць. То, пане, буде для нас робота! То будуть лови по цілім краю!

Капітан аж стрепенувся з обридження, побачивши на лиці сього чоловіка проблиск якоїсь звірячої радості, радості вовка, що бачить стовплене в огорожі стадо овець і знає, що може рвати, і душити, і гризти їх, і ні одна з них не здужає ані втекти, ані супротивлятися йому.

– Розумію вашу радість, пане Гірш, – промовив по хвилі, – та проте мені здається, що було би більше чого радуватися, якби ви, панове, перед тим були троха чуткіші і не дали собі з-перед носа вивезти і потопити в безвістях стілько невинних жертв.

– Чи то моє діло? – цілком розсудливо запитав Гірш, беручися до принесеної печені. – Пане капітане, чи то я тут маю щось до розказу? Ми, ревізори, комісари, є як ті пси: покажуть нам звіра, спустять з припону – наш обов’язок зловити його. А решта не до нас належить, а до тих, що кермують ловами. У нас і без того багато роботи – ой, так багато роботи, стілько біганини, що чоловік ледво дихає. От і вчора вечір! Чи увірять, пан капітан, що тут, у самім Львові, в середині міста, через кілька літ діялося щось дуже подібне до тих історій з торговлею дівчатами? І ніхто не знав про се!

– А се що таке? – запитав капітан.

– Жила тут коло домініканів така собі пані Юлія Шаблінська, називала себе вдовою, а властиво була так собі, розвідка. Ще молода жінка, порядна, завсігди з шиком одягнена, образована, бувала в товариствах. Від кількох літ за урядовою концесією удержувала приватний пансіон для дівчат, що покінчили виділову школу. Мала їх приготовувати до матури чи до якихсь там екзаменів. 1 подумайте собі, пане, перед кількома днями довідується поліція, що сей пансіон є, властиво, дім найстрашнішого зопсуття. Там допускали тілько аристократію, багачів, вищих офіцерів, але що там діялося, в тім замкненім товаристві, се переходить усяку людську фантазію.

Кожде слово сього оповідання було неначе ніж, застромлений у серце капітана і обернений у кровавій рані. Облитий холодним потом, ледве дихаючи, мов на тортурах, він ледве міг удержатися на кріслі і блідими устами ледве видушив:

– Ну?

– Я тілько так, для приміру говорю! – лепотів дальше Гірш, упоравши печеню, принесену для обох, і попиваючи вино, котре, очевидно, чимраз більше розв’язувало йому язика. – Адже ж годі навіть подумати, щоби ні один із панів, належних до нашої вищої власті, не знав про се. Самі там ходили! По місті голосно вишіптують назви дуже грубих риб, що були там постійними гістьми. А проте все було тихо. Аж коли кілька дівчат із сього пансіону небезпечно розхорувалося, а кілька померло в шпиталі, коли з різних боків почали роздаватися різкі голоси обурення, поліція мусила рушитися. Вчора арештували ми сю паню і цілий її пансіон. Пане, кілько там зразу було крику, і обурення, і омлівання, і комедії! Ай-ай! А всіляких паперів, квитів, листів скілько забрано! Там-то буде можна повичитувати гарні історії! Ба, але сього не пустять на світ. Вже там є такі, що подбають о те, щоби тілько те вийшло на денне світло, що їм буде догідне.

– Боже, боже! – шептав капітан, почуваючи, що щось страшенне стискає його горло, здавлює груди. Гірш приняв се за заохоту до дальшого балакання і, випивши півбутельки вина, торочив дальше, тепер уже зовсім свобідним, інколи просто докторальним тоном.

– А нащо я се говорю, пане капітане? На те, щоби вам вияснити політику. Бо се не політика – коли дерево цвіте, взяти і позбивати цвіт або потім позбивати зелені зав’язочки плодів. Але вичекати, аж грушечки достигнуть, а потім потрясти деревину і бачити, як усі вони спадають уже готові, гарні, соковиті, – отсе радість! Отсе заслуга! А у нас, прошу пана капітана, інакше навіть не можна. Адже злочинець, доки не сповнить злочину, не є й злочинцем. Що ж би то мені було за те, якби я зловив того агента, напримір, в хвилі, коли він їхав з дівчиною зі Станіславова до Черновець?

– Урятували б дівчину! – мовив капітан.

– Е, дівчину! Що дівчина! Дівчині одна дорога! – цинічно сміючися, відрізав Гірш. – Я б її сьогодні відібрав від одного агента, а вона би завтра і без нього пустилася на пси. І се ще питання, чи я б урятував її від нього. Він би мені сказав, що наняв її до служби, дівчина потвердила б, і який же я маю спосіб доказати йому, що се неправда? Ще би мене самого оскаржив, а досить двох-трьох таких припадків, і бідний ревізор буде позбавлений кусника хліба. Тепер – се вже інша справа! Тепер ми маємо в руках сліди, свідоцтва, зізнання, листи, тепер ідемо напевняка, знаємо, чого шукати і кого тягти. Тепер я можу піти і зробити, напримір, у пана капітана домову ревізію і пан не сміє мені сього заборонити.

Капітан схопився, немов опарений окропом.

– У мене? Чи ви сказилися? У мене?

– Ха, ха, ха, ха! – реготався Гірш напівп’яним, напівзлорадним реготом. – Як пан перелякалися! Ха, ха, ха! Не бійтеся, паночку, я тілько на жарт так сказав, на той приклад, zum Beispiel.

Капітан помаленьку, смакуючи краплину за краплиною, пив вино зі своєї чарки, щоби показатися супокійним і замаскувати смертельну блідність, що – чув се виразно – розливалася по всім його лиці. Гірш своїми малими блискучими оченятами вдивлявся в нього, і напівп’яно-добродушний, а напівхитрий усміх грав на його лиці, розширюючи його грубі м’ясисті губи і виказуючи за ними білі крепкі зуби, немов готові рвати і шарпати живе м’ясо.

– То пан капітан цілих п’ять літ служили в Боснії? – запитав він нараз.

– Так є.

– Пригадую собі троха пана капітана ще з давніших часів, ще яко поручника. Я був тоді кельнером у кав’ярні на Вірменській вулиці, знають пан капітан?

– Якось собі не пригадую, – відповів капітан, подаючи вид, немовто він дуже пильно шукає в своїй пам’яті тої кав’ярні і того кельнера.

– О, так! Пан Ангарович! Пам’ятаю дуже добре! Всі офіцери говорили про пана… про панову жінку, що так молода, гарна, що так пана любить…

– Пане Гірш! – скрикнув уражений капітан. – Прошу вас, сховайте ті спомини для себе!

– Ах, який же бо пан капітан! – підхопив Гірш, не виходячи зі свойого щасливого настрою. – Адже ж я не сказав нічого злого. Крий мене господи! Я тілько дивуюся, як пан капітан міг так довгий час видержати в Боснії без жінки.

– Ну, що ж, служба, обов’язок, – знехотя буркнув капітан.

– О так, знаю, що пан капітан завсігди пильнує свойого обов’язку. Але за таку жертву повинні би пану капітанові дати золотий хрест заслуги. Га, га, га! Се не кождий потрафить! Лишити молоду жінку через п’ять літ солом’яною вдовою…

Се остатнє слово, висказане без ніякого глибшого наміру, раптом мигнуло в Гіршевій голові, як електрична іскра, і освітило такі ряди вражінь, показало такі зв’язки між фактами, які він уперед, щоправда, неясно підозрівав, та котрі тепер його поліційний ум побачив ясно, як на долоні. Він мовчав кілька хвилин, комбінуючи в душі все, що досі чув і бачив. Чим довше думав, тим більшою радістю прояснювалося його лице. Кидався на кріслі, робив наглі а прудкі рухи, немов нараз уся шкіра почала його свербіти, і ціла його фігура виявляла таку радісну переміну, що капітан придивлявся йому з зачудуванням і обридженням.

– А вам що такого, пане Гірш? – запитав нарешті.

– Ах, нічого! Се тілько так. Се у мене часом так буває, – радісно відповів Гірш, а рівночасно, моргаючи з комічно-таємним видом, давав до пізнання, що ховає в душі якийсь секрет і мусить робити над собою найбільші зусилля, щоби з ним не зрадитися. Та нараз, прихилюючи своє лице, в тій хвилі подібне до лиця грецького сатира, близько до капітанового обличчя і довірливо моргаючи очима, він запитав майже шепотом:

– А прошу пана капітана, чи пан капітан справді живе там, у тій камениці на Пекарській?

– Ну, так, – мовив капітан, мимоволі відхиляючи голову.

– А на котрім поверсі?

– На першім.

– І пані капітанова також там жила тоді, як пана капітана не було?

– Там.

– І дитина у пана капітана справді хора?

– Не знаю. Коли я виходив з дому, була справді троха нездорова. Та може, вже їй ліпше.

Якесь неприємне почуття обридження перед собою самим пройшло по капітановій душі, коли виголошував сю брехню. Та він почував, що відразу не може випутатися і що сей проклятий напівп’яний жид з покірного і заклопотаного жидка починає переходити в роль небезпечного противника, перед котрим треба матися на осторозі.

Гірш усміхався напівдобродушно, напівзлобно тим властивим жидівським усміхом, що так уміє допекти до дна душі, гірше, ніж найрізкіша зневага.

– О, певно, вже виздоровіла. Зовсім виздоровіла і пішла до школи. Ге, ге, ге!

Капітан аж зубами заскреготав і щосили стиснув у долонях поруччя крісла, насилу вдержуючи себе самого, щоби не кинутися на сього огидника і не розчерепити йому голови.

– Пане Гірш! – гаркнув якось, задихавшися від здавлюваної злості.

– Нічого, нічого!.. – успокоював його Гірш. – Адже ж я нічого злого… Адже ж я розумію! О, все, все розумію.

– Що таке розумієте?

– Се вже моє діло. Ну, але пан капітан обіцяли мені щось сказати і не сказали.

– Що таке?

– Як то що таке? Пан капітан мали мені сказати, для чого так інтересуються тою брудною справою… тою торговлею дівчатами?

Капітанові похололо коло серця. Чув, що Гірш помаленьку, та певною рукою вбиває йому ніж у груди. В його голові мішалося.

– Ах, се би довго оповідати…

– Пощо довго? Пощо довго? – по-свойому всміхаючися, цідив Гірш, не перестаючи ані на хвилю скоса позирати на капітана. – Знають пан капітан, я се пану капітанові коротко скажу.

І Гірш положив руку на капітанових плечах, а в протягу дальшої бесіди почав навіть протекціонально клепати його по плечі. На горе, зміст того балакання був такий, що капітан уже не міг встати, вхопити крісло або виломити ногу від стола і одним замахом зробити кінець Гіршевим усміхам, балаканням і всім його планам.

– Я знаю, пан капітан є добрий чоловік, службовий чоловік, гоноровий чоловік. Одним словом – благородний чоловік. Пан капітан для мене був дуже людяний і чемний, не погордував моїм товариством. Я для того пану капітанові хочу щось сказати.

І, нахиляючися зовсім аж до капітанового вуха, мовив:

– Нехай пан капітан зараз ідуть додому! Нехай пан капітан добре перешукають усі шухлядки, шафки, коробки і комодки пані капітанової. І нехай пан капітан повибирають усі папери, листи, білети візитові – але то все чисто! Хіба метрики і урядові свідоцтва нехай лишаться. А тамте все нехай пан капітан завинуть у стару газету, занесуть до кухні і кинуть у огонь. Але то зараз!

Капітан сидів мов оголомшений.

– Що се значить? Чого ви хочете? – запитав мов крізь сон.

Гірш не переставав плескати його по плечі.

– Ну, адже ж пан капітан – мудрий чоловік! Що пану довго говорити! Адже ж пан знають, я є ревізор поліції і вмію трошка думати. А тут прецінь не треба великої мудрості, щоби зміркувати, що ота вдова капітанова, що займалася вербуванням дівчат, – се не хто інший, як тілько ваша жінка. А хто знає, чи та пані Шаблінська, що ми її вчора арештували, не була також і з нею в спілці? Се дуже можливе, а комісари, що перебирають папери тої пані, мусили се вже й без мене віднайти. Нехай же пан капітан квапиться! Я йду тепер на поліцію, і коли ще там без мене нічого не викрито, то вже я постараюся – з чемності для пана капітана се зроблю, бо пан капітан, певно, в тій цілій поганій історії зовсім не винний, – що ревізія прийде до панства хіба аж десь надвечір або, може, аж завтра рано. Так значить – кланяюсь панові капітанові!

І, не чекаючи капітанової відповіді, Гірш ухопив капелюх і щодуху вибіг з комнати.

Капітан кільканадцять мінут сидів, як скаменілий, без думок, без вражінь. Відчував глухо, що тепер усе скінчилося, що нема вже куди далі, що ціль і інтерес життя знищені, що перед ним роззявлена бездонна, нічим не заповнена порожнеча. Відчував, що те, про що навіть не осмілився б подумати – величезна, нічим не змита віковічна ганьба впала на нього і роздавлює його на шматочки своїм тягарем. Дізнавав такого почуття, немовби був зерном, що в шалених обертасах крутиться в гирлі жорнового каменя і нараз попадає під той камінь і моментально розприскується на тисячі частинок, на порошок, на муку, а кожда з тих частинок одну малесеньку хвилину почуває ще безмірний біль, справлений насильним вирванням її з її природного зв’язку.

Та нараз прокинувся зі свойого остовпіння. Його опанувала безумна тривога. Одно-однісіньке слово державо в своїх пазурах цілу його істоту, шарпало її, кидало його в дрож і в гарячку.

– Поліція!

Задзвонив, заплатив і кинувся бігти додому. Мав тільки кількадесят кроків, та проте йому здавалося, що власне в тих кількох мінутах може там без нього статися щось нечувано страшне. Може прийти поліція, застати цілі купи обридливих паперів, – се було тепер для нього верхом усякої страховини. Які будуть наслідки сього факту – про се не думав. Сама хвиля, коли поліція входитиме до його помешкання, що ще вчора було для нього земним раєм, сама ціль того приходу видавалась йому тепер пеклом, мукою, якої не може знести ніяка людська сила. Треба відповідно приготовитися на сю хвилю! Треба зробити, що буде можна!

І, добуваючи остатніх сил, капітан вбіг по сходах на перший поверх, швидко отворив двері і ввійшов до передпокою, а не заставши там нікого, так само швидко, зовсім з таким самим нервовим поспіхом, як в день свойого повороту з Боснії, відчинив другі двері і ввійшов до салону.


Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 19, с. 116 – 129.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 394

Модифіковано : 16.09.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.