Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Прозові твори / Для домашнього огнища / 8. Сумніви Антона Ангаровича

Для домашнього огнища

8. Сумніви Антона Ангаровича

Іван Франко

Вийшовши з касину, капітан якийсь час ішов просто перед себе, машинально, без свідомості, мов накручений автомат. Обминав прохожих, скручував на рогах із улиці в улицю і йшов усе дальше, не застановляючися, не знаючи, куди йде і пощо. Почував потребу руху, темноти і забуття.

Була холодна, тиха і темна ніч. Ішов сніг, і його студені клаптики густо сідали капітанові на лице, на очі і уста. Він чув їх дотик, ніби уколи шпильок, та рівночасно почував якусь розкіш в тих уколах. Туркіт фіакрів, що проїжджали в скаженім розгоні, був йому також приємний, бо, бачилось, заглушував ту бурю, що лютувала в його нутрі, руйнуючи, перевертаючи і вириваючи з корінням усе, все те, що в ній було святе, гарне, улюблене.

Шлях капітана Ангаровича по Львову. / Розділ 7 (позначено синім кольором) / (1) вул. Пекарська, 4 – будинок, де була квартира Ангаровичів / (2) Бернардинський пляц (пл. Свободи)

З вулиці Фредра вийшов на Баторія, відси на Кам’яну, дальше на Панську, та тут завернув і пішов сею вулицею в напрямі до Зеленої, але, не входячи на Зелену, завернув на вулицю Зиблікевича. Шукав самітних темних заулків, от тим-то скрутив на Стежкову і вийшов знов на противний кінець вулиці Фредра. Відси через плац Академічний пішов угору Гончарською, дальше на вулицю Големб’я, зійшов униз на Калічу, а відси йшов просто вулицею Оссолінських до пустого і завмершого в темряві .

Дерева в саду стояли голі, їх гілляки розпливалися в темряві, тільки грубші пні і конарі бовваніли, як чорні стовпи на темному тлі. Сніг ішов густий і затемнював світло ліхтарень, що слабо миготіли на рогах вулиць. Туркіт фіакрів долітав сюди тільки здалека, мов глухе непереривне клекотання. Капітан ішов не зупиняючись, судорожно стискаючи в долоні холодну рукоять шаблі. Боявся станути, зупинитися на хвилину, немов там за ним гналася якась марюка, що, аби тільки він зупинився, зараз його догонять і розшарпає.

Вкінці стрепенувся, станув, переводячи дух, і почав збирати розсіяні, розбиті влади своєї душі.

– Що се зо мною було? Що сталося? – питав сам себе, силкуючися вияснити собі ту наглу і таку дивну катастрофу. – Адже ж учора я вернув з Боснії. Адже вчора, ще вчора, я був щасливий, такий щасливий, як ніколи в житті. Навіть пана бога я запитував, за що дає мені стілько щастя. Дурень, дурень! Я й не почував, не догадувався, що все моє щастя було – луда, фата моргана, миляний пухир! І ось пухир приснув. Що ж дальше?

Капітан був тепло одягнений, надто загартований на студінь. Та проте почув, що в тій хвилі безмірний мороз прошибає всю його істоту, втискається аж до серця, до мізку і причинює йому страшенний біль. І знов, не знаючи сам, що з собою робити, мов травлений звір, він пустився йти прискореним кроком поперед соймовий палац, на вулицю Міцкевича і горі нею, до церкви св. Юра. Аж на площі перед Юром зупинився, хапаючи повітря повними грудьми і віддихаючи глибоко. І знов думка зачала працювати. Мов жива, стала перед ним недавня сцена в касині.

«Чого вони хочуть від мене? За що мене карають? Адже ж я не зробив їм нічого. О підлі, підлі, нікчемні! Щоби поразити мене в саме серце, вбити насамперед морально, а потім фізично, – бо, очевидно, вони сього бажають! – кидають клевету на мою жінку, обкидають болотом те, що в мене найсвятіше. Формальну конспірацію на мене зав’язали. «Коли ти, Редліх, не хочеш узяти його на себе, то кождий з нас готов се вчинити». Адже ж се були їх слова! Заставили на мене сіть, обскочили мене і знали, що їм не вирвуся. Підіслали того дурня Редліха до мене додому, щоби мене образив, спровокував, ввігнав у лапку. О підлі, підлі! Юди! Але ні, не з’їсте мене так швидко! Буду боротися, зубами гризтиму вас, а не дам вам так легко тріумфувати над собою!»

Випростувався і, поглядом, повним ненависті, окидаючи те темне, замеркле озеро, зложене з домів, палаців, тут і там миготячого світла і клекоту фіакрів, що розстелювалося перед його стовпами, з військової привички вихопив шаблю з піхви і замахнув нею, що аж свиснула в повітрі. А потім, застромивши знов шаблю до піхви, легким кроком і з піднятою вгору головою вертав вулицею вниз знов до соймового палацу.

Та на половині дороги зупинився, станув нараз мов остовпілий. Грізна почвара, що гонила за ним ненастанно від самого виходу з касину і здалека зачаювалася на нього, аж тепер запустила йому свої пазури в груди. Сталося се несподівано, неспостережено. Він був спокійний. Йому здавалося, що постанова – помститися завтра на змовлених на його згубу офіцерах – додала йому сили і певності. В тій певності мигнула йому в його голові думка: «Піду додому».

І в тій же хвилині він почув, як почвара шарпнула його лабою, почув безмірний біль, почув, як розпука труп’ячим лицем зазирає йому в очі.

«Додому? Чого? Що я там застану?»

Отсі питання вертілися у нього в голові, мов завіси, на яких укріплені двері, що ведуть у пекельну безодню. Що сховано там, за тими дверми, сього не зуміє ніякий ум зглибити, ніяка фантазія собі уявити. Страховина – се мізерне слово навіть на те, щоби замаскувати те, що там криється. Підземні льохи, де колись найжорстокішими муками тортуровано людей, – се були місця забави і спочивку, коли прирівняти їх до тої безодні, що рознімає пащеку там, у нутрі його душі.

Адже ж його жінка має бути почварою, упирем, що висисає людську кров! Адже ж та гарна невинна жінка, така повна любові і така йому мила, – се має бути чортиця, спільниця тої женщини-сатани! Редліх се сказав йому, чоловік, котрого він досі ніколи ще не виловив на брехні, чоловік сумлінний, що не кидає на вітер таких огидних підозрінь, його шкільний товариш і щирий приятель. Значить, сьому мала би бути правда? «О, в такім разі проклинаю день, в котрім я на світ народився, і хвилину, коли сказано: отсе людська істота! В такім разі немає більшої ганьби в цілому світі, як бути чоловіком!»

Капітан увесь трусився, мов у пропасниці. Гнав щодуху вулицями, не тямлячи гаразд, куди жене. А проте по півгодиннім блуканні побачив нараз, що опинився на вулиці Пекарській, насупроти тої камениці, де була його квартира. В вікні спальні видно було світло. Капітан став на тротуарі на супротилежнім боці вулиці і вдивлявся в те світло.

«Дожидає мене! – пролітали думки по його голові, безладно, мов зів’яле листя, гнане осіннім вітром. – А діти, мої діти, називають тіткою оту… оту…»

Заскреготав зубами. Скажена злість закипіла в ньому. Одним скоком переплигнув вулицю і підбіг до каменичної брами. Торгнув дзвінок, щоби розбудити сторожа. Влетіти до її спальні, присилувати її, щоби призналася до вини, і задавити, розшарпати, погризти зубами на місці! – се була його думка. Та ледве продумав її до кінця, сам її перелякався і скочив від брами на вулицю, на супротилежний тротуар і пустився тікати, мов остатній боягуз, боячися, щоби сторож не прокинувся, не побачив його і не присилував ввійти до дому. Ні, в тій хвилі ввійти до свойого дому не міг би за ніякі скарби в світі! Був у такім настрої, що, певно, або Анелю, або його винесли би завтра трупом зі спальні.

На щастя, дзвінок львівським звичаєм відмовив служби або, може, сторож не почув одноразового торгання, – досить, що ніхто не вийшов відчиняти браму. По кільканадцятьох мінутах смертельної тривоги, які капітан пробув, схований за рогом камениці, тремтячи, озираючися на всі боки, мов злодій, він помалу почав успокоюватися і трохи холодніше розмірковувати свої відносини до Анелі.

«А вона десь там чекає на мене! – снував знов перерване, безладне пасмо думок. – Турбується, дивується, чому не приходжу. Давніше плакала, коли я так допізна лишав її саму. Тепер мусила вже привикнути до сього. О, і багато де до чого іншого привикла! Адже ж те, що говорив про неї Редліх, усе правда, найчистіша правда! Чую се цілою душею, всею істотою! Сказитися можна від сього чуття. Розпука! Розпука! А він мовив, що має докази! Отже ж, до того дійшла моя улюблена, моя обожана, мати моїх дітей! Ні, я не стерплю сього! Зараз в тій хвилині мусимо з нею зробити обрахунок – назавсігди! Адже ж сяк чи так, нам дальше не можна жити разом!»

І знов подався до брами. Та ледве вийшов насеред вулиці, насупроти каменичної брами, йому причулися важкі кроки і півсонне сапання сторожа, що йде відчиняти браму. І коли в тій хвилі побачив блиск, який ішов із Анелиного вікна, те мляве лагідне світло, що, проходячи крізь рухливу густу сітку спадаючих снігових платочків, в його очах набирало злегка пурпурового відблиску, немов було відбите від широкої калюжі крові, – то знов скажений переляк обхопив усю його суть, і він, не застановляючися далі, не озираючися і брязкаючи шаблею об каміння, погнав геть від сеї брами Пекарською вулицею вгору і скрутив у одну з бокових вуличок до Личаківської. Поліціянт, що стояв на розі тої вулиці, бачачи військового в такім швидкім бізі і догадуючися, що сталося щось таке, що вимагає його інтервенції, зачав бігти до нього. Бачачи його наближення, капітан щодуху загнув у бокову темну вуличку Францішканську і зачав бігти горі нею.

– Пане! Пане! Зачекайте! – кликав за ним поліціянт, поковзнувшися і чуючи, що не догонить утікача. Та капітан не чув його поклику. Поліціянт зачав свистати, звертаючи увагу інших стійкових на таємного втікача, та інших стійкових не було так близько і свист пройшов без відгуку. Тим часом капітан вибіг на вулицю Куркову. Йому заперло дух. Зупинився в темнім закутині, де ніхто в віддаленні яких десятьох кроків не міг його доглянути, і віддихав, віддихав довго і силкувався знов нав’язати перерване пасмо думок. Та сим разом їх напрям був зовсім противний, ніж попереду.

«А вона мене любить! І дітей любить. Видно се з кождого її руху, з кождого слова, з кождого листа. Любов і бездонне зопсуття чи ж можуть жити в парі? І чи її зопсуття, чи ті її злочини справді так уже доказані? Упереджувала мене, щоби я не слухав спліток. Значить, і до її слуху мусили вони доходити. Заклинала мене, щоб я виступив із армії. Дурень я, не розумів, чому вона се чинить!

А тепер бачу. О, тепер мені ясно, коли удар упав, коли не можу вже вернутися. Хотіла вирвати мене з того болота, з-посеред тих людей, відірваних від життя, привиклих до дармоїдства, зіпсованих, що ширять і довкола себе зопсуття. А може, знала навіть про конспірацію, про змову, сплетену на мою загибель. Її нервовий напад, тривога за дітей, гарячкове благання, щоб я подавався на пенсію…

О, сліпий, сліпий, що я не достеріг сього всього відразу! За мене вона тривожилася, бажала мойого щастя і супокою! Та чому ж мене не освідомила? Чому не сказала мені виразно, що й до чого воно йдеться? Чому? О, розумію, розумію! Занадто добре знає мою вдачу, дурну, уперту, повну пересудів і підлих підозрінь! Знала, що я би не няв їй віри, що я підозрівав би її бог зна за що.

Думала, що їй удасться протягти діло, підготовити мене до гіркої правди. Але я, дурень, усе попсував. І маю тепер за се! О боже, дякую тобі, що ти своєю рукою відіпхнув мене від тої брами, від того порога, через який, переступивши перед хвилею, я міг би був зробитися Каїном, допуститися вчинку, якого б я сам собі ані тут, ані в будущому житті не міг був ніколи дарувати!»

Буря минула. Вихор прошумів. Любов до жінки і сім’ї, віра в її любов і доброту, віра в благородність людської душі показалася сильнішою в капітановім серці від тої бурі, перетривала страшенну навалу, вийшла з неї переможцем. Він успокоївся. З цілої тої внутрішньої бурі лишилося тільки почуття великого жалю до людей – низьких, завидющих, злосливих, що оббризкують піною своєї зависті те, що стоїть високо понад рівнем їх моральності. Лишився у нього благородний гнів, обурення, особливо на Редліха, на приятеля, котрому він так щиро вірив і котрий так огидливо надужив його довір’я. Капітан почував тепер, що коли завтра стане супроти нього око в око і коли противник при першім вистрілі не повалить його трупом, то його рука, певно, не дрогне, його помста за зневажену святиню його домашнього огнища буде рішуча, повна і неминуча.

Биття годинників, що продзвонили першу годину, перервало хід його думок. Перша година! Так пізно! Анеля десь там жде, турбується! Болюче чуття ворухнулося в серці у капітана. Любив її в тій хвилі над життя, над у се в світі, над свою честь. Та разом з тим почував, що бачити її тепер не може, не повинен. Сім годин відділяло його ще від хвилі, що мала рішити для нього, чи життя, чи смерть. Поєдинок з Редліхом був неминучий. Відкликати його – про се не могло бути ані думки. А бачитися з Анелею – се могло довести до захитання сеї постанови. Ні, ні! Він завтра мусить бути спокійний, сильний, приготований на все, в порядку зі своїми думками і почуттями. Стріча з Анелею і з дітьми могла б усе розстроїти. Коли лишиться живий, то й так побачить їх завтра і ощадить їм кількох годин тривоги і непевності, а коли згине, га, то й так досить вчасно вони про се дізнаються!

Глибокий біль здавлював його серце, коли подумав, що може згинути, не бачивши вже тих, що їх любив так гаряче, що для їх честі і доброго імені наражував своє життя. Смерті не боявся. На полях битви йшов сміло поперед свойого відділу, додавав відваги воякам, жартував зі свищучих куль. Тільки свідомість, що може згинути там, серед чотирьох стін стрільниці, так близько жінки і дітей, а надто так несподівано для них, відчування їх болю, їх сліз, їх важкої сирітської долі по його смерті різало його серце. Та він відганяв від себе ті тоскливі думки, силкувався вкріпити в собі віру, що противник або не стане на поклик, або перед боротьбою відкличе свою клевету, або вкінці, почуваючи свою лиху справу, хибить. Уважав сей поєдинок божим судом між ним і клікою нікчемників, що з якоїсь невідомої причини сприсяглися на його згубу. Адже ж пан біг, знаючи його правоту і невинність, не допустить, щоби підлота і інтрига величалися перемогою.

Так роздумуючи, йшов помалу здовж Губернаторських валів, вниз, прямуючи до Ринку. А вийшовши на Ринок, де, незважаючи на пізню пору і погану погоду, пересувалися ще тут і там постаті налогових гостей трактирних і шинкових, – одні одинцем і непевними кроками чимчикуючи до якоїсь неясно означеної мети, другі сунучи купами, серед голосної розмови і ще голосніших сміхів, – капітан почув голод і втому. Перша його думка була піти до першої-ліпшої отвореної ще пиварні або реставрації. Вже вступив до одних сіней, що вели до реставрації, та нараз зупинився і поспішно вийшов назад на Ринок.

Пригадав собі, що в кождім такім локалі в теперішній хвилі застане більшість гостей військових, офіцерів. Бачитися з ними, вітатися, розмовляти не потрафив би тепер ні за яку ціну. А хто знає, може би мусив зносити ще нові наруги і пониження, що могли би знов позбавити його супокою, здобутого з таким трудом. Ні, ні! Ні за що в світі не вступить до реставрації! І, оминаючи старанно стрічу з усякими воєнними, що тут і там моталися в тих крикливих і сміховитих купках, капітан пішов до Англійського готелю, велів подати собі комнатку, принести вечерю і бутельку вина, а також кілька аркушів паперу, перо і чорнило і, покріпившися, засів писати прощальні листи до жінки і до дітей.

Анеля по виході мужа чулася зовсім супокійною і навіть почувала якусь радість. Була переконана, що капітан пішов до коменди подати просьбу о димісію, і їй аж легше робилося на душі при думці, що вже завтра, позавтра, за кілька день він буде міг скинути з себе той мундир, що колись робив його для неї таким принадним, а тепер видавався їй страшним, важким, мов кайдани. Знала, що сей мундир накладає на її мужа різні тяжкі і небезпечні обов’язки, і їх, власне, лякалася найдужче. Знала також, що коли не для чого іншого, то бодай для сього мундира він мусить бувати в товаристві інших військових, а яке небезпечне може бути се товариство, се показалося дуже ярко на недавній Редліховій візиті.

При самій згадці про сю візиту дрож пробирала Анелю. Той дурний, дерев’яний стовп! Чого він мусив улізти? І чому не міг у своїй капустяній голові знайти крихітку чемності, але відразу підвівся на задні лаби, як подразнений медвідь? «О, ненавиджу його! Ненавиджу їх усіх!» – крізь затиснеш зуби шептала Анеля, пригадуючи ту важку атмосферу, яка залягла була в їдальні по Редліховім відході, і той холодний піт, що обливав її тоді, і ті надлюдські зусилля, з якими вона силкувалася опанувати своє зворушення і показатися мужеві зовсім свобідною і наївною.

Та, богу дякувати! Компрометація з боку таких людей, як отсей Редліх, уже недовго буде їй загрожувати. Силою своєї волі і своєї любові до мужа вона відсуне сей дамоклів меч. Її чудові очі горіли полум’ям правдивої радості при думці, як то вони обоє з мужем виїдуть геть відси, геть, на село, десь у глухий гірський закуток, до свойого дворика, на свій грунт, де вона буде могла відітхнути свобідно і забути все минуле, вирвати з корінням із душі ті страховини, через які тут мусила переходити, і вся, вся без поділу віддасть[ся] своїй любові, свойому домашньому огнищу.

Еластична, як звичайно бувають повнокровні і енергічні натури, Анеля швидко вимела зі своєї душі всі прикрі і важкі вражіння нинішнього дня і живо вешталася по помешканню, занята своєю щоденною домашньою роботою. Переглянула одежі дітей, тут щось залатала, там пришила гудзик, там знов веліла служниці вивабити пляму. Антось незабаром прийде – треба прилагодити каву і підвечірок, подумати про вечерю. Тим часом прийшли діти зі школи, вносячи до помешкання освіжаючу хвилю веселих голосів, сміху і щебетання. Анеля помогла їм пороздягатися, сама розмовляючи і сміючися з ними, як дитина, дала їм їсти, а потім переробила з ними лекцію комнатної гімнастики. Потім, засадивши їх за книжки, сама пішла до кухні, щоби допомогти Марині прилагодити каву.

Антося не було. Певно, генерал, що любив його дуже, дізнавшися про його намір виступити з армії, запросив його до себе і силується вибити йому з голови сю думку, обіцюючи швидкий аванс, підвищення пенсії… Що ж, підвищення пенсії без сумніву була би не кепська річ. Адже ж вони зовсім не можуть числити себе до заможних, хоча наслідком її старань і заходів не належать і до таких дуже вже вбогих. О, вбожество, недостаток – се були фурії, найстрашніші для неї в житті! Щоби закляти ті фурії і держати їх здалека від свойого домашнього огнища, на се вона посвятила так багато… так багато!

Антось навіть поняття не має про се і дай боже, щоби й ніколи не дізнався. Він любить її гаряче, пристрасно, – пізнала се відразу. Він вірить в неї, бачить її любов і певний, що вона його не зрадила. І тут він не помиляється! Вона була йому вірна, ані на хвилину навіть думкою, ані мрією не зламала заприсяженої йому вірності. А все-таки сей прямодушний, сентиментальний Антось… Коли би він дізнався про все, то хто знає, що би то було!.. Хто знає, чи він би…

Анеля похитала головою, не хочучи додумувати до кінця сеї думки. «Що там! Я була йому вірна, і се додає мені сили. Я не зламала свойого шлюбу, значить, із сього пункту не може робити мені ніякого закиду. А тамте інше… проче… ну, се ще хто знає, як уложиться. На се ще можна задивлятися з різних становищ. Коли б тілько виграти на часі! Коли б тілько зі Львова, з сього товариства, з сього окруження, а там якось-то воно буде!»

Минула шоста година, Антось не приходив. Певно, хтось із вищих офіцерів запросив його на гербату і на розмову і він не міг ані відмовитися, ані швидко викараскатися. Випила з дітьми каву і позволила їм бавитися. Та діти випросилися до кухні, де Гриць, з котрим Михась був уже дуже заприязнився, зладив для нього маленький столярський верстат, тобто наразі вчив його обходитися з долотом і свердликом. Цеся також не хотіла лишитися позаду за братиком і, хоча Мариня силкувалася вмовити в неї, що панночці не ялося займатися такою роботою, все-таки взялася також до діла, і за годину обоє в дощечці, яку їм дав Гриць яко матеріал, понаверчували стільки дірок, що виглядала, мов решето.

А поки діти працювали, Гриць, сидячи на лавці і курячи люльку, розповідав не так їм, як радше Марині, про дивні пригоди свої і пана капітана в Боснії, про гірських розбійників і повстанців, про турків і туркень, про мечеті і старосвітські будівлі, про тамошніх мужиків, про гори і плоди тамошнього краю. Як мужика се, власне, його найбільше зацікавлювало, і з його широкого добродушного лиця, прикрашеного невеличким чорним вусом, можна було вичитати щире внутрішнє вдоволення, коли бачив, що й Мариню зацікавлюють ті речі, що вона з добрим розумінням і вподобанням розпитує його, як там живуть, і працюють, і поводяться тамошні люди.

Анеля тим часом нудилася в покої. Що се значить, що Антось не вертає? Недобрий! Отсе тільки другий вечір проводить у Львові і вже починає занедбувати її. Ламала собі голову, де він тепер міг бути, з ким розмовляє і про що? Впадала на різні здогади і сама опрокидала їх. Тільки від одної комбінації відскакувала її фантазія, щоби він міг тепер бути в касині. Не знати чому, але їй твердо вірилось, що сьогодні Антось там не піде. Взяла в руки якусь роботу і сиділа, ні про що не думаючи, тільки ловлячи слухом кождий гук, кождий стук, кождий шелест, що долітав із сіней, завсігди думаючи, що се він іде, і завсігди розчаровуючись. Завидувала своїм дітям веселої забави в кухні і кілька разів поривалася йти до них, та все щось зупиняло її.

Ану ж Антось прийде! Малювала собі в уяві його постать у дверях, його рухи, його голос, як її вітає, цілує, перепрошує, як своїм звичайним способом відпинає гудзики плаща, покидає се заняття і цілує її в руку, потім, обтріпує шапку зі снігу, потім знімає плащ, поправляє лампу на столі, потім бігає по покою, оповідаючи щось і живо жестикулюючи, потім знов стає перед нею і тільки тепер пригадує собі, що треба відперезати шаблю. Добрий, любий, простодушний, золотий чоловік! Літа, пробуті в Боснії, труди і невигоди майже зовсім не змінили його. Навіть покращав, дозрів, лице загоріло трохи, та зрештою лишився такий, як був.

Анеля марила наяві, недвижно сидячи при столі з прижмуреними очима, і солодко всміхалася до своїх мрій. Ті мрії перервало легеньке стукання до дверей. Анеля схопилася, сполошена, з крісла і озирнулася довкола, неначе шукала помочі або криївки. Та небезпеки не було ніякої, а натомісць знов далося чути легеньке, несміле стукання до дверей.

– Прошу ввійти! – промовила піднесеним голосом Анеля.

Несміло ввійшла старша вже жінка, обвита хусткою. Анеля в першій хвилі не пізнала її.

– Слава Ісусу Христу! – мовила жінка, кланяючися.

– А, Шимонова! – скрикнула Анеля. Шимонова – се була служниця Юлії, вдова по якімсь шевськім челяднику з Делятина чи Надвірної. – А вам що сталося, що ви загостили до мене?

– Пані мене післали. Ось тут лист для пані капітанової, – мовила Шимонова, кладучи на столі перед Анелею маленький візитовий білет, заклеєний у коверті.

– Юлія пише до мене? – здивована, запитала Анеля. – А се що таке? Чи хора, що не може прийти?

– Ні, прошу пані, не хорі. Певно, там у листі витолковує. Нехай пані будуть ласкаві прочитати. Моя пані казали мені зачекати на відповідь.

Анеля ножичками розкроїла коверту і виняла білет, записаний дрібненьким красивим почерком Юлії. В білеті було написано ось що:

«Дорога Анельцю! В сій хвилі довідуюся про діло, безмірно важне для нас. Не можеш собі виобразити, що сталося. Конче треба нам обом зійтися і порадитися, що маємо діяти. Я була би вже прибігла до тебе, бо сама мало голови не страчу, та по тій дурацькій сцені при обіді боюся здибатися з твоїм чоловіком. Шаную його дуже, та боюся його ще дужче. Напиши мені – або радше ні, не пиши нічого, а отсей білетик кинь до печі. Тілько скажи Шимоновій, чи і коли можу прийти. Хоч би тілько на хвилиночку. Твоя Юлія».

Зачудування у Анелі дійшло до найвищого ступеня.

– А се що за відомість, про яку згадує Юлія? – скрикнула мимоволі.

– Не знаю, прошу пані, – відповіла Шимонова.

– Хто там був у неї? Хто міг сказати їй щось таке важне?

– Не знаю, прошу пані. Різні панове бувають.

– Ідіть, Шимонова, додому і скажіть своїй пані, нехай зараз сюди приходить, – мовила Анеля і, давши Шимоновій двадцятицентівку, вивела її за двері.

Тепер трясла нею пропасниця цікавості. Просила бога, щоби Антось забавився поза домом ще з годину, щоби не застав тут Юлії. Глянула на годинник – була сьома година. Сіла і силкувалася думкою супроводити Шимонову в її вандрівці додому. Ось вона шлапає по болоті вулицею Чарнецького, на Бернардинську площу, переходить коло прилавків, на яких бойки продають овочі, скручує на Галицьку, а з сеї на ринок, переходить коло ратуші, півперек ринку на Домініканську, а відси на Вірменську. І як таки ся стара жінка ніколи не може йти просто вулицею Чарнецького на Губернаторські вали, а відси на Домініканську вулицю!

Найменша подоба лісу вночі наповнює її непоборимим перестрахом, і вона волить робити величезне коліно, накладати вдвоє більше дороги, ніж пройти попід деревами плантації. Анеля проклинає сю дивну боязливість Шимонової, що повстала у неї ще в дитинячім віці. Мавши ще ледве десять літ, ішла з матір’ю вночі через лісок; обох їх напали якісь драбуги, страшним способом замордували її матір, а вона, не пам’ятаючи з переляку, що з нею діється, скочила в гущавину і зарилася в купу хворосту, в котрій зомліла і напівмертва пролежала кільканадцять годин, поки її другого дня не віднайшли і не витягли з криївки.

Від того часу Шимонова не може вечором пройти через ніяку плантацію, де росте прикупі бодай кілька дерев або корчів. Та тепер вона вже мусить бути дома. Вже Юлія одягається, вже йде, поспішає простою дорогою, за хвилю буде у неї, скаже їй, що там таке сталося…

Анеля почувала, що її несупокій чимраз більше змагається. Ану ж прийде Антось! Ану ж застане тут Юлію в таку пізню пору! Пізня пора? Адже ще нема восьмої! Щоби побороти неясну і нічим не оправдану тривогу, Анеля встала і пішла до кухні.

– Ну, діти, час вам іти спати! Завтра рано мусите йти до школи.

– Ще троха попрацюємо, мамочко! – скрикнув Михась. – Ади, який рівний жолобок! Се я такий видовбав!

– А я вивертіла отсе колісце з самих дірочок, ади, яке гарненьке! – скрикнула Цеся.

– А хто ж вас сьому навчив?

– Гриць! – хором скрикнули діти, показуючи на Гриця, що обік стола стояв випростуваний перед панею капітановою, мов перед яким генералом, тільки що в одній долоні держав люльку, затуливши її дискретно, а по його широкім лиці розіллявся добродушний усміх.

– Ну, гарно, гарно, – мовила Анеля, – та все-таки пора вам іти спати.

– А мамочка також з нами піде спати? – питала Цеся, складаючи свердлик і обтріпуючи свою спідничку з трачиння.

– Ні, моя дитино, я ще мушу підіждати, аж прийде татко.

– А де ж татко пішов?

– Десь пішов до пана генерала, – не надумуючися, мовила Анеля.

– А швидко верне?

– Не знаю, моя дитино. Та я мушу зачекати на нього. Може, прийде голодний, та треба буде дати йому їсти.

Розмовою про батька Анеля вивабила дітей із кухні. Пороздягала їх і повкладала спати. Хотіла лишити їх, та Цеся, вже лежачи в ліжку, зупинила її, вхопила її руку і почала цілувати.

– Ні, мамочко, не йди ще! Розповідай нам дещо про татка!

– Що ж я вам буду розповідати про нього?

– Який він добрий. Ти знаєш, нам Гриць розповідав про нього такі гарні-гарні історії!

І Цеся прижмурила оченята, любуючися самою згадкою тих історій.

– Які ж то історії? – запитала Анеля.

– Розповідав нам, як то в однім місті було велике стріляння і рубання, – люди людей рубали, мамочко! – і огонь був, доми горіли… страх! А перед одним таким горючим домом стояла купа турків, а наші на них нападали, а вони стріляли до наших, а наші до них, поки їх усіх не повистрілювали. А коли вже турки всі попадали, а дім зверху починає валитися, бачать наші, що з вікон того дому хтось іще стріляє. Наші хотіли також стріляти до вікон, але татко крикнув: «Стійте, се жінки!» А то були три туркені. А наші кричать: «Нехай гинуть!» А вони стріляли на наших, поки не вистріляли всіх набоїв. А тоді й стрільби повикидали через вікно. А татко мовить до Гриця: «За мною, Грицю, бо ті бідолахи погинуть у огні!» Побігли оба до того дому, виламали двері, а ті туркені думали, що їх хочуть мордувати, і кинулися на них з ножами. Та татко вирвав одній ножа з руки, а Гриць другій, а третя тим часом сама себе підрізала. А ті дві вони винесли з пожару. І ледве вийшли, завалилася стеля тої комнати, і та третя туркеня там згоріла.

Михась оповідав сю історію живо, задиханий, очевидно, гордячись і радуючись, а Цеся, все ще прижмурюючи оченята, тільки оханням висказувала свій подив. Анеля не могла очей відвести від дітей і любувалася ними не менше, як вони Грицевим оповіданням про гарний поступок їх батька.

– Ну, спіть уже, спіть! – мовила вкінці. – Завтра вам татко сам розповість іще кращу історію.

– Ах! – шепнула Цеся, смакуючи вже наперед се оповідання.

– О, кращої вже не розповість! – мовив поважно Михась. – Гриць говорив, що отся найкраща.

Анеля засміялася; поцілувавши дітей, відійшла до свойого покою. Після теплої любої атмосфери дитячого щебету і дитячої любові тут знов обхопила її холодна атмосфера тривоги, непевності і ожидання. Ані мужа, ані Юлії не було. Вже доходила дев’ята. Що се може значити? Анеля сіла і знов хотіла занятися своєю роботою, та пальці її тремтіли, думка не могла вспокоїтися та й увага скупитися як слід. Покинула роботу і сиділа надслухуючи. Туркіт фіакрів, гучна хвиля міського вечірнього життя довкола, якісь уривані окрики, шматки речень якоїсь уличної сварки, тяжке чалапання якихсь кроків на сходах, що звільна зближалися, а потім знов віддалювалися на вищий поверх, – усе те, мов у калейдоскопі, мигало в її мізку, вкидаючи її моментально то в нервову дрож, то в тупе почуття одностайного напруження, то в меланхолійну резигнацію.

Мінута минала за мінутою, чверть години за чвертю. Вже пів до десятої, три чверті. Анеля ходить по комнаті, визирає через вікно на вулицю. Темно. Хвиля вечірнього міського життя почала звільна втишуватися, та чим більша тиша залягала довкола, тим важче, незносніше робилося у Анелі на душі. Тривога за мужа і неспокій, викликаний Юльциним білетом, побільшувалися раз у раз. Вона не могла вже й подумати окремо про котру-небудь із сих справ, шарпалася немічна, мов кіт, зав’язаний у місі, і ся внутрішня неміч боліла, пекла її страшенно.

Ввійшла Мариня і запитала, чи пані будуть самі їсти вечерю?

– Ні, не хочу, – відмовила Анеля. – А ви з Грицем уже повечеряли?

– Уже, прошу пані. Гриць пішов до касарні спати.

– То йди і ти спати. А вечерю для пана постав до рури. Я зажду на нього.

Мариня відійшла. Анеля, сама не знаючи пощо, висунула з комоди шухляду і почала перебирати білизну. Втім, застукано до дверей, сим разом швидко, з натиском. Анеля підскочила і перелякалася, мов злочинець, зловлений на гарячім учинку. Хотіла промовити «Прошу!», та не могла видобути голосу з горла. Та не дожидаючи її запросин, двері відчинилися і ввійшла – ні, вбігла, влетіла тельмом Шимонова. Лице її було перекривлене безмірним переляком, хустка в неладі закинена на плечі, голова відкрита і припорошена снігом. Стара жінка важко віддихала, хапала себе за груди і за горло і робила якісь розпучливі знаки руками і головою, заким могла видобути голос із уст.

– Ради бога, Шимонова, а вам що таке? – скрикнула Анеля, що, пізнавши Шимонову, швидко вспокоїлася і придивлялась їй радше з зачудуванням, ніж з переляком.

– Ох, ох! – стогнала Шимонова, безсильно падучи на крісло. – Не можу!.. Ласкава пані… Я бігла… щодуху… через плянти…

– Ха, ха, ха, ха! – голосно зареготалася Анеля. – Так ось чому ви такі перелякані! А! Шимонова йшла через плянти! Ха, ха, ха, ха! О мій боже! І що ж то Шимонову спонукало до такого страшенно нерозважного кроку? А я думала, що щонайменше половина Львова запалася. Але де ж Юлія? Чому вона сама не прийшла?

Шимонова, що ще не зовсім охолола з переляку, знов розпучливо замахала руками.

– Ох, не можу! – стогнала. – Не можу!.. Ласкава пані!.. Тут мене… дусить, ось тут! – додала, вказуючи на горло.

– Випийте отсе, – мовила Анеля, подаючи старій добру чарку вина. – Може, вам полегшає.

Тремтячими руками взяла Шимонова вино і вихилила чарку. Напій, очевидно, зробив їй полегшу. Віддихнула глибоко раз і ще раз і – почала плакати.

– Ох, нема вже моєї пані! – мовила, заходячися від плачу. – Нема наших панночок! Нема нікого, нікого!

– Що Шимонова мовить? – зачудувала, ще нічого не розуміючи, питала Анеля. – Нема їх? А де ж вони поділися?

– Забрали їх! Усіх забрали.

– Хто забрав?

– Поліціянти. Прощу подумати: приходжу додому від пані капітанової, дивлюсь, а перед дверима щось зо п’ять фіакрів, при дверях поліціянти, під вікнами поліціянти, на сходах поліціянти, а в помешканні ціла руїна. Комісари, ревізори, крик, плач, перешукують шухляди, все поперевертане, панночки бліді, тремтять з переляку і одягаються. Кілька панів, котрих ся орда застала у нас, стоять, як самі не свої. А моя пані сидить бліда, як труп, мокра, – видко що була зомліла і мусили її відливати водою. Ледво я ввійшла, зараз комісар до мене, хто я така, що тут роблю? Ох, ласкаві пані, відколи жию, ще ніколи не зазнала такого страху!

Анеля слухала тих слів мов нежива. Відомість про арештування Юлії оголомшила її, відняла їй можність вражінь і почувань. Не чула ані болю, ані переляку, нічого. Видалось їй, що нараз усе довкола неї щезає, вся дійсність розвівається, як імла, люди з цілою безконечною замотаниною своїх відносин пропадають, дім, місто, ціла земля щезає доразу і сама вона легесенько, мов макова зерниночка, кинена в пропасть, щезає десь у безодні, розпливається в нівіщо. Ще тільки одна тонесенька ниточка держить її, завішену між небом і безоднею, а ся ниточка – се голос Шимонової, тремтячий, слабосилий, що долітає десь немов із безмірної далечини.

– Я заразісінько хтіла тікати геть, – мовила Шимонова, – та не пустили мене. Потім перешукали всі мої річі, але не знайшли нічого. Потім веліли мені одягати мою паню, що була холодна, як труп. Та й наплакалась я над нею, поки її зібрала, немов отсе маю класти її до труни! А вона, небога, під моїми слізьми троха очуняла та й мовить до мене:

– Не плачте, Шимонова! Маю в бозі надію, що се нещастя минеться.

А потім, коли на хвилю нікого з поліцайників не було близько коло нас, вона шепнула мені до вуха:

– Нехай Шимонова зараз побіжить до Анелі… – ая-ая, так-таки мовила, сердешна: до Анелі! – і оповість їй усе. Може, вона через свойого мужа або через когось іншого здужає зробити щось для мене – і для себе. – Так додала виразно: і для себе. Аякже! Я поцілувала її в обі руки, коли її брали до фіакра. І панночок усіх забрали. Дві лежали хорі, то й ті мусили поодягатися і їхати до поліції. Тілько мене саму лишили. О боже, боже, що то ще буде зо мною!

І Шимонова знов заплакала, від часу до часу втираючи очі фартушком.

Анеля все ще сиділа недвижно, з очима, широко витріщеними, вдивляючися в один кут покою, з устами, наполовину отвореними, без ніякого виразу на лиці, а навіть з відтінком якогось дивного усміху на устах. Зрештою Шимонова, занята власною особою і пригодою своєї пані, не звертала особливої уваги на Анелю, а виплакавшися і обтерши сльози, встала з крісла.

– Піду вже, прошу ласкавої пані, – мовила, кланяючися Анелі. – Я своє зробила, а тепер мушу поспішати додому. Я там, ховай боже, усе позамикала на ключ, та все-таки треба йти. Тепер я сама однісінька. Цілую ручки ласкавої пані! Дякую красненько за покріплення.

І справді, поцілувавши Анелину руку, що безвладно простягнена лежала на столі, Шимонова пішла, бажаючи ласкавій пані доброї ночі.

Анеля не встала, не порушилася, не поглянула вслід за нею. Сиділа, як з каменя витесана. Минали мінути, квадранси, години, а вона сиділа та й сиділа недвижно. Тільки рівний, спокійний віддих показував, що се не статуя, а жива людина. І коли би капітан, що власне в тім часі при брамі камениці шарпнув за дзвінок, а потім сам з собою зводив важку внутрішню боротьбу, був в тій хвилі ввійшов до покою і свою шаблю, ще в Боснії виострену, затопив у її груди, то її смерть була би тільки незначущим і нечутним переходом із теперішнього отупіння в вічне і цілковите одубіння, була би спокійним і несвідомим перепливем із тихої пристані на безбережний, незглибимий супокійний океан.

Аж десь коло першої години сей стан змінився остільки, що Анелині повіки склепилися помалу, її голова склонилася на стіл, а рука несвідомим рефлексійним рухом підсунулася під нахилене чоло. Анеля заснула. В такім положенні застала її рано при горючій лампі перелякана Мариня.


Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 19, с. 77 – 94.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 444

Модифіковано : 16.09.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.