Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Прозові твори / Для домашнього огнища / 12. Сповідь Анелі

Для домашнього огнища

12. Сповідь Анелі

Іван Франко

В салоні застав Анелю. Стояла при столику, оперта о нього лівою рукою, з очима, вліпленими в двері. Обоє зирнули одно по одному, і рівночасно мимовільний окрик зачудування вирвався з уст обоїх. Не пізнали одно одного. Обом показалося, що від учорашнього пополудня, від хвилі, коли бачилися востаннє, минули десятки літ, що отсе стоять насупроти себе не живі люди, а якісь мари, що тільки слабо нагадують давноминувші, гарні і щасливі часи.

Гляділи одно на одно мовчки, мов закляті. Кожде крутилося в колісці своїх власних думок і спостережень, кожде мучилося своїм власним стражданням, не почуваючи потреби ділитися ним з другим.

«Чи се та сама Анеля, – думав капітан, – котру я вчора лишив у цвіті здоров’я і свіжості, живу, енергічну, з блискучими очима? Чи се та сама зламана, зів’яла і немов з хреста знята жінка, що її бачу перед собою? Лице її постаріло о десять літ, на висках зарисувалися морщини, волос стратив свій полиск, очі зробилися скляні! Чи чари якісь учора і позавчора застелювали мої очі і не давали мені бачити тої руїни, чи справді одна ніч, одна доба могла довершити такої великої переміни? Але що ж могло бути сьому причиною?»

«Він зовсім посивів! – з переляком думала Анеля. – Його лице пожовкло, очі запалися глибоко, повіки червоні. Очевидно, не спав усю ніч. Очевидно, знає все. Очевидно, все пропало. Ну, для мене нема вже ніякої несподіванки, але він, бідний! Скілько ж він мусив перетерпіти!»

Капітан усе ще стояв неначе вкопаний при дверях салону, не можучи відважитися підійти ближче до жінки. Вона також не могла рушитися з місця. Вкінці капітан видобув із кишені квит, одержаний в канцелярії генеральної коменди на своє подання о відставку, і, розвинувши його, мовчки наблизився до стола і положив його перед Анелею. Вона уважно зирнула на ту зім’яту чвертку паперу, а потім, усміхнувшися сумовито, кивнула головою.

Капітан мовчки зняв плащ і кинув його на софу, відперезав шаблю, а потім, вийшовши до передпокою, вніс відтам свою тяжку подорожню валізу, що її досі не розпаковував. Поклавши її на помості близько кахлевої печі, прикляк коло неї, знайшов у кишені ключик і почав звільна відпинати ремені і відмикати замки.

Анеля мовчки, мов зачарована, без руху придивлялася його роботі. Відчинивши валізу, капітан нараз пригадав собі щось і, не встаючи з помосту, в клячущій поставі і похилений лицем над валізою, обернув голову і промовив до жінки рівнодушним голосом:

– А маєш там які папери?

– Які? – запитала Анеля ледве чутно.

– Ану, які-небудь листи від твоїх агентів, квити, рахунки, загалом усе, що могло б тебе компрометувати.

– Не маю нічого.

– Пригадай собі добре! – мовив капітан, не підносячи голосу. – А як маєш що-небудь таке, то спали. В кождій хвилі можемо тут мати поліційну ревізію.

– Не маю ніяких таких паперів, – відповіла Анеля так само рівнодушно, немовби давно була приготована на таку пригоду.

Бачачи, що він починає шукати чогось у своїй валізі і не думає тягти дальше розмови, вона сіла на кріслі, обернена до нього лицем, і пильно слідила за кождим його рухом.

Пошукавши кілька мінут у валізі, капітан видобув із неї невеличкий, гарний, в слонову кість оправлений револьвер, почесний дарунок від товаришів, дарований йому на від’їзнім із Боснії. На ручці виднівся виритий напис: «Zum Andenken». Дуло було майстерно цизельоване, покрите багатим орнаментом в стилі босняцьких людових виробів. Капітан поклав сю гарну забавку на помості, а потім, пошукавши ще хвилю в бокових торбинках валізи, видобув із неї пачечку патронів, дібраних до сього револьвера. Знайшовши те, чого йому було треба, капітан, не кваплячися, поскладав знов у валізі все в давнім порядку, замкнув її, позапинав ременями і виніс до передпокою. Вернувши назад, узяв револьвер і патрони, поклав на столі, а потім, обертаючися до Анелі, з виразом холодної рівнодушності а навіть ненависті промовив:

– А тепер прошу тебе, вийди відсіля!

Анеля, що тільки тепер зрозуміла його постанову, не рушаючися з місця, запитала:

– Що хочеш робити?

– Що се тебе обходить? Іди до дітей!

– А може, мене се також обходить? – відмовила Анеля лагідним, несмілим голосом.

– Не має що тебе обходити! – понуро відмовив капітан, розкроюючи цинову оболочку пачки і виймаючи патрони.

– Адже я твоя жінка! – ще несміліше мовила Анеля. – Значить, маю право знати…

– Не маєш права, нікчемнице! – верескнув нараз капітан, кидаючися до неї з кулаками. – Не маєш ніякого права, ти, відьмо, що підкопала і знищила моє життя, мою честь, усю будущину моїх дітей! Іди геть відси! Іди геть і не спокушуй мене!

Плюнув і відвернувся від неї. Тремтів увесь. Наглий вибух болю і розпуки розвіяв увесь його удаваний спокій, розсадив ту ледову шкаралущу, якою хотів обціпити своє серце, щоби не затремтіло перед сповненням остатнього рішучого вчинку. Впав на крісло, відвернений від неї плечима, і закрив лице руками. Сльози бризнули з його очей. Важке ридання затрясло цілим його тілом.

Анеля тим часом тихо, як мара, встала з крісла, взяла револьвер і патрони і на пальцях вийшла до сусідньої комнати. Капітан усе ще сидів у тій самій поставі, коли почув наближення дрібних кроків, коли м’які ніжні дитячі рученята з обох боків ухопили його руки, а прекрасні невинні дитинячі личка, перехиляючися, силкувалися зазирнути йому в очі. Капітан зірвався з крісла і з виразом найвищої ненависті обернувся до Анелі, що стояла на своїм давнім місці.

– Жінко! Сатано! Будь сто разів проклята за те, що в остатніх хвилях життя ти не ощадила мені ще й сього болю! О, ти мудра, хитроумна! Щоб ані один нерв не лишився не розшарпаний, ані один мускул не перепалений пекельним огнем! Старим майстрам тортури до тебе б іти на науку. Нехай тобі бог сього ніколи не простить, так, як я тобі не прощу в остатній годині!

Анеля мовчала, стояла, як кам’яна статуя. Тільки Цеся, чуючи такі страшні слова, котрих значіння не розуміла, і бачачи батька в такім страшнім розворушенні, відступила від нього і прибігла до матері і, тулячися до неї, почала голосно плакати. Михась стояв зачудуваний, усе ще держачи батька за руку.

– Татку! Що ти говориш? Пощо нас лякаєш? – промовив він, заступаючи йому дорогу і шарпаючи його за руку.

Капітан глянув на сю маленьку людину, і безмірна тоска обгорнула його душу. Вхопивши Михася в свої обійми, підняв його і, обливаючися слізьми, почав обсипати поцілуями його голову, лице і шию.

– Діти мої! Бідні мої діти! – простогнав він. – Що то буде з вами! Що… буде… з вами, коли мене не стане?

– Чи знов хочеш нас покинути? – запитав Михась. В тій хвилі Анеля кинулася до мужевих ніг. Припавши на коліна і похилившися лицем до землі, обхопила його ноги раменами і з глибини своєї розпуки скрикнула:

– Антосю!

Голос її роздався мов із якоїсь великої глибини, видався капітанові чимось таким чужим, таким далеким…

Коли Анеля числила на те, що, розм’ягчивши його душу видом дітей, зможе тим легше штурмом вдертися в його серце і перебороти його ненависть, то грубо помилилася. Капітан супроти неї лишився непорушений.

– Іди геть! – мовив коротко. – Не роби комедії.

Анеля не вставала.

– Антосю! Заклинаю тебе на любов тих дітей, що їх хочеш осиротити, вислухай мене! Знаю, що я заслужила на острий засуд і що не мину того засуду. Але ж я не хочу упевнювати себе. Хочу тілько, щоби ти мене зрозумів. Адже ж ти любив мене, Антосю!

– О так! – гірко промовив капітан. – І, вірячи тій моїй гарячій, сліпій любові, ти зрадила мене!

– Ні. Кленуся богом, своєю душею, невинними душами отсих дітей! Я була тобі вірна! Навіть одним помислом я не зрадила тебе!

– Хто тобі повірить! Адже ж ти окружила мене з усіх боків тенетами брехні! Адже ж ти грала передо мною комедію, удавала радість, криючи пекло на дні свойого сумління!

Анеля все ще стояла на колінах, бліда, з лицем, піднятим до капітана, держачи його за ноги. Капітан пустив Михася на землю і трохи лагіднішим голосом промовив:

– Ну, встань і говори, що маєш говорити! Діти, ідіть до свойого покою!

Анеля помалу встала. Діти стояли в нерішучості, вкінці Михась, обертаючися до батька, мовив:

– А не будеш бити маму?

– Ні, сину! – поважно відповів капітан.

Діти вийшли. Анеля слідила за ними довгим, нам’єтним позирком, повним безграничної любові і невисказаної туги. Бачилось, що бажала навіки вбити собі в тямку, затвердити в своїй душі кожду найдрібнішу рисочку, кождий рух, кождий погляд, кожде слово тих двох маленьких істот. Коли щезли в сусіднім покою, коли двері зачинилися за ними, аж тоді розсіявся лід, що, бачилось, досі обдавав її, зломалася сила її духу і, заливаючися гіркими слізьми, безвладна і майже знетямлена, вона упала на крісло.

Капітан сидів на своїм кріслі, холодний, недвижний і понурий, мов чорна хмара, не почував у своїм серці ані милосердя, ані співчуття для тої жінки, що таким безпримірним способом зруйнувала щастя своє власне і його, кинула нестерту пляму на невинні голови сих дітей, ганьбою покрила їх ім’я. На дні його серця, мов гадюка, заворушилася думка:

«Коли б ти була вмерла, заким мала зробити се все! Я був би оплакував тебе як ідеал жінки і матері! Але тепер навіть умерти тобі запізно».

Анеля перестала плакати, обтерла сльози і обернула очі до мужа. Її лице не являло вже тепер того ледуватого виразу остовпіння і німого болю, ані тої покірності, що такою поганою плямою падала на нього перед хвилею. Якийсь дивний огонь починав помалу розгорятися в її очах і випалювати рум’янці на її так нагло і передчасно зів’ялих щоках.

– Так ти погорджуєш мною? Проклинаєш мене? – запитала звільна, цідячи слово за словом.

Капітан тільки глухо застогнав замість відповіді.

– Ти хотів покинути мене і дітей без слова прощання?

– Щоб я був ніколи і не бачив тебе!

– Значить, ти ніколи не любив мене?

Капітан стрепенувся і кинувся на кріслі. Шалена злість знов почала ворушитися в його серці.

– Нікчемнице! Мовчи! Не згадуй мені про ту любов, котрої ти не гідна, котра нині сталася для мене джерелом безконечного страждання! – крикнув він.

– Так ти задля страждань одного дня, кількох годин проклинаєш цілі літа щастя, ціле пасмо жертв, які я принесла для тебе?

– Що значать усі ті жертви супроти сеї страшенної рани, яку ти завдала мені, відбираючи мені честь, пошану у людей, відбираючи мені охоту до життя, саму можність людського існування? Адже ж бачиш, що тепер усе для мене скінчене?

Анеля випростувалася і з погордою поглянула на нього.

– Одно тілько бачу, що ти трус! тростина, що хитається з вітром! Се бачу, а більше нічого. Що для тебе скінчене? Що офіцери не хочуть приймати тебе до касину? Плюнь на них і не ходи там! Що військова служба буде для тебе неможливою? Плюнь на неї і виступи. Що побут у Львові буде для тебе занадто прикрий? Плюнь на Львів і осядь десь на селі в горах!

– Але ганьба! Свідомість ганьби, що тяжить на тобі, на мені, на наших дітях! Ся страшенна свідомість, котру мушу завсігди носити з собою, мов гадюку, завішену при грудях! Чи й се нічого?

– О мій любий фарисею! Яке ж то нараз делікатне сумління збудилося в тобі! Страшенна, нечувана ганьба! А в чім же лежить ся ганьба? В тім, що моя жінка була в тихій спілці з жінкою, що удержувала підозренний дім, що вербувала дівчата, призначені для таких самих домів.

О страхіття! О встид! А скажи мені лишень, ти, благородна і незаплямлена душе, кілько разів за своїх кавалерських або некавалерських часів подавав ти практично помічну руку такому ганебному промислові, давав більш або менше щедрий заробіток таким жінкам? А ті твої благородні приятелі, що так люто обурюються на мій ганебний промисл, – чи не для того се чинять, що самі аж надто часто підлягали його покусам, аж надто багато грошей видавали на його піднесення?

О нікчемні, підлі, брехливі! Адже ж із тих, що вчора веліли ув’язнити Юлію, що швидко й моє ім’я з чортівською радістю вивісять на шибениці ганьби і видадуть на наругу цілому світу, – адже ж із них майже кождий давно знав, що діялося у Юлії, а декотрі були там щоденними гістьми! Ні, я замало сказала! Декотрі були прямо ініціаторами сього підприємства, заслонювали його своїми плечима, своєю родовою або урядовою повагою! А тепер, коли годі вже його дальше заслонювати, – о так! тепер ціле пекло ганьби і публічного осуду нехай паде на голови тих жінок, що…

О, як я погорджую вами! Як я ненавиджу вас, ви, фарисеї, ви, брехуни і лицеміри! Вчинок навіть найогидніший, найбільша підлота не є для вас нічим. Вас лякає тільки осуд юрби, привид одвічальності. Добре схована підлота перестає бути підлотою, утаєний злочин є тілько доказом відваги і зручності!

Замовкла, бо духу їй не стало в грудях. Тряслася, як у лихорадці. Капітан вдивлявся в неї зачудуваним, майже божевільним поглядом; йому здавалося, що її постать перед його очима росте, розростається, перемінюється на привид якоїсь грізної фурії з лицем таким страшним, що один її позирк може вбити чоловіка. Він зовсім не надіявся такого обороту розмови, чув себе оголомшеним, пригнобленим, бо в душі мусив тим словам признати багато правди.

Анеля присунула своє крісло ближче до капітанового, сіла якраз насупроти нього і, дивлячись йому в очі, заговорила зовсім зміненим, м’яким, жалібним голосом:

– А ти, Антосю!.. І ти осуджуєш мене, проклинаєш, ненавидиш! Ти перший кидаєш на мене каменем погорди. Ти, кого я так горячо, так вірно любила, для кого я не завагувалася посвятити все, все на світі! Адже ж для тебе я покинула дідуся і його маєток, пішла з тобою на вбожество, на недостаток, до якого вперед не була звикла.

Любов побудувала мені золотий міст на тій дорозі. Ані на хвилю я не пожалувала свойого кроку. Ані один докір не вийшов із моїх уст. Спокійно зносила я те, чого була би злякалася моя душа, коли б я була давніше могла собі се уявити. Я бачила, що ти відчуваєш моє положення, що турбуєшся, що силкуєшся вчинити так, щоби мені нічого не бракувало, та не знаходиш способу.

Прийшли діти, і наш стан значно погіршився. Потаємно писала я кілька листів до старого Гуртера, укорюючися перед ним, унижуючись, навіть упідлюючись і благаючи його о поміч. Безсердечний, засліплений старець звертав мені мої листи нерозпечатані. Покликано тебе до Боснії. Я лишилася тут сама з дітьми, на половині пенсії. Чи можеш уявити собі моє положення? В кількох листах я натякала тобі на нього, та, бачачи з твоїх листів, що ті натяки гризуть твою душу і затроюють спокій, а мені не приносять ніякої помочі, я постановила собі мовчати, писати тобі тілько про веселі річі, а сама собі радити.

Я почала шукати лекції. Чи думаєш, що з твоїх приятелів, із тих панів військових, що тепер так ярко палають святим огнем обурення на мою ганьбу, хоч один зголосився, хоч один забажав бодай у чім-небудь допомогти мені? Ах, ні! Один зголосився, один предложив мені свою поміч! Се був барон Рейхлінген. Але ціною його помочі мало бути те, про що сама думка наповнює мене огидою і обридженням. Я відіпхнула його, та він не хотів відчепитися, волочився за мною, говорив мені виразно, що бажає самою своєю присутністю і невідступністю скомпрометувати мене в очах світу, а потім… потім мав надію, що, оклеветана і засуджена загальною опінією ще перед сповненням проступка, кінець кінців, упаду там, де він хотів мене мати.

Що мала я чинити? Не хотячи викликати скандалу, як потопаючий бритви, я вхопилася того способу, який піддала мені Юлія. Я подала вид, буцімто склонююся до його бажань, запросила його, щоби бував у мене, та рівночасно я запрошувала завсігди кілька резолютних панночок з Юльциного пансіону. Держачися здалека, як хазяйка дому, я лишила його в їх руках. Результат перевершив мої сподівання. Зіпсований до шпіку костей, барон швидко засмакував у їх товаристві ліпше, як у моїм. Пив, сипав грішми, одурював себе і силувався одурювати нас усіх. Я приймала його гроші і дарунки, знаючи, що, коли їх не прийму, він кине їх у перші-ліпші, може, зовсім не такі потрібні руки. Я бачила, що він руйнував себе, та який же інтерес мала я здержувати його на тій похилій площі? І чи ж могла я се вчинити?

Остаточно Юлія взяла його в свої руки, і при його помочі її пансіон зробився тим, чим був до вчора. Спроваджував їй інших людей, лакомих розкоші, що шукали нагоди, щоби викидати гроші. А коли вкінці барон вичерпав свої фонди і впав так низько, що компрометував цілий офіцерський загал, постаралися, щоб його перенесено до Боснії. Кінець його знаєш!.. Такий був початок моїх злочинів і моєї ганьби. Знаю, що й тут я не без вини, та знаю також, що були й інші винуваті, та настілько зручніші, що вміли заховати все шито-крито, сховати кінці, користати зі злого та не нести за нього ніякої одвічальності.

Капітан сидів, похиливши голову в важкій задумі. Жінчине оповідання зробило на нього пригнобляюче вражіння. Не збуджувало співчуття, не загріло серця, обурювало його навіть, розкриваючи ту брутальність, котрої якийсь запас лежить на дні душі кождого чоловіка, та з котрою кождий більш або менше старанно криється навіть перед самим собою, а для її замаскування люди повинаходили багато приличних та делікатних слів. Безоглядне, спокійне розкриття тих низьких вчинків і мотивів в устах його жінки було для нього чимсь дивовижним, несподіваним, боліло його, як свіжозавдавані рани. Та проте він вдумувався в її положення, починав розуміти її і тим самим – починав судити її не так дуже остро.

– А про сю другу історію з дівчатами що маю тобі сказати? – провадила дальше свою річ Анеля. – Раз утративши пошану для людей, навчившися іграти їх чуттями і віруваннями і вважати їх тілько матеріалом для визискання, я пішла дальше тою дорогою. Чи тисячі не роблять так само, тілько в іншій формі? Знаєш, я придивлялася не раз, як ось там у трафіці бідні жінки, зарібниці і жебрачки ставлять на лотерею.

Рікою пливе те бідарство до трафіки, а кожда з них не раз через цілий тиждень уриває собі по крейцару на хлібі, уриває дітям на солі або на картоплі, щоби тілько могти в четвер відложити того «шістака» і поставити його на лотерею. «Може, дасть матінка божа!» – шепче, і хреститься, і молиться тисячу разів. Адже ж держава обіцює їй за її шістачка сотки, тисячі гульденів, маєток, добробут, запевнений достаток для цілої родини, кінець нужди і непевності, одним словом – рай на землі!

А що з того виходить? Тиждень за тижнем, рік за роком пливе оте бідарство до трафіки, як ріка, пливуть шістачки до кас державних і творять мільйони, а сума нужди, ошуканих надій, ущипнених бідним дітям шматків хліба, полін дерева і кришок солі не тілько не меншає, але росте, росте до величезних розмірів. І що ж іншого робила й я, обіцюючи тим дівчатам добру службу і легку роботу?

Капітан стрепенувся при тім супротиставленні.

– Жінко! – скрикнув він. – Сам сатана говорить твоїми устами! Застановися!

– Видко, мій любий, що ти не застановлявся! – спокійно мовила Анеля. – Я мала досить часу, щоб обдумати се все. А втім, чи ж то я перша, одинока в тій торговлі? Ведеться вона то явно, то тихцем від соток літ, і наша шляхта частенько вела її до спілки з жидами. Не віднині йдуть наші дівчата на торги до Константинополя, Смирни та Александра, а тепер повно їх і в Індії, і в Єгипті, і в Турції, і в Бразілії.

І знаєш, коли подумаю, в яких обставинах, в якій нужді, в якім занедбанні і пониженні жила тут не одна з них, то мені здається, що небагато тратять, а може, не одна багато й зискує, ідучи там. Чи думаєш, що перед усіми я мусила брехати, говорити, що їх потребую до служби? Десятки були таких, котрі прямо говорили мені: «А хоч би ви, пані, продали нас навіть у турецьку неволю, то будемо вас благословити, щоби тілько видобутися геть відси.

Адже ж тут не лишається нам ніщо інше, як тілько з моста в воду або на шлях ганьби, та й то навіть сей шлях не охоронить нас від нужди, голоду та неволі!» Урвала. Якийсь неспокій пробіг по її лиці. Кілька хвилин надслухувала. В коридорі чути було стук мужеських кроків. Надближувалися до дверей передпокою, але потім знов віддалилися горі сходами. Анеля вийшла і замкнула двері передпокою, а потім знов сіла насупроти мужа.

– Та що там я буду довго говорити про те, що сталося і не може відстатися? – мовила свобідно, майже весело. – Щось інше я хотіла тобі сказати. Подай мені руку. Так! І другу! Ну, бачиш. Адже ж знаю, що мусимо розстатися, може, навіть надовго. Будь мужем! Пам’ятай, що у тебе є діти! Я… не можу… їх більше…

Тут голос її дрогнув, уста перекривилися судорожно і сльози знов бризнули з її очей. Та вона пересилувала своє зворушення і, не обтираючи сліз, усе ще держачи мужеві руки в своїх долонях, говорила поспішно:

– Пам’ятай про дітей, Антосю!.. Я виховала їх, як уміла, і думаю, що не лихо. А дурниць ніяких з тим револьвером і так далі не роби! Не маєш права! Розумієш се? А про мене… коли часом… спогадаєш…

Надсильне, довго здержуване хлипання перервало її мову. Сльози з очей поллялися потоком. Мов перелякана дитина, тулячися до мужевих грудей, вона шептала уриваним голосом:

– Антосю! Антосю! Коли б ти знав!.. Ти назвав мене… нікчемницею… без серця… без сумління… Твоя правда, та не зовсім, бог мені свідком, що не зовсім! Я здавлювала своє сумління, се правда, та не позбулась його. Поглянь на мене! Адже ж я бачила, що, вступивши до покою, ти перелякався мойого виду. Скілько я перетерпіла відучора!.. Не тілько за тебе… не тілько за наших дітей… але і за тих! Адже ж я відчуваю їх долю, їх упадок, їх сором!.. О, вір мені, радо віддала б я своє тіло на найстрашніші муки, віддала би свою кров і своє життя, щоби віддати їм те, що стратили через мене!

Капітан слухав тих слів, уриваних, поспішних, що дихали раз пристрастю, ніжною любов’ю, то знов розпукою і щирим жалем. Понура хмара висіла на його чолі.

Жаль рвав його серце. Пізнав у тих словах давню Анелю, свою Анелю, котру недавно ще любив так горячо. Та рівночасно якась невмолима, незрима рука відпихала його від неї, якийсь таємний голос шептав йому в душі:

– Запізно! Запізно! Все пропало!

В тій хвилі брязнула клямка в передпокої, а в слідуючій хвилі хтось торгнув за дзвінок. Анеля стрепенулася і відскочила від мужа. Сльози тремтіли ще у неї на віях.

– Га! Йдуть уже! – шепнула.

– Хто?

– Поліція. Чую, що се вони.

– Ні, не бійся! Не прийдуть так скоро. Ревізор Гірш обіцяв мені…

– Гірш? О, коли він замішався до сеї справи, то се певно вони. Ну, бувай здоров! Пам’ятай про дітей, Антосю! А при поліцайниках… знаєш… держися нейтрально, спокійно! Решту здай на мене!

І, обнявши його правою рукою за шию, витиснула на його устах довгий, довгий поцілуй.

Дзвінок забрязкав ще раз, з подвійною силою.

– Ну, йди, йди і відчини їм, – мовила Анеля, – бо дріт урвуть! Іди!

Капітан машинально встав і вийшов до передпокою. Відсунувши замковий ретязь, відчинив двері. Перед дверима побачив комісара поліції в мундирі і при шпаді, обік нього Гірша і ще одного ревізора, а за ними звісних йому вже з видження дівчат. Комісар салютував перед капітаном, входячи до передпокою. Решта компанії ввійшла також.

– Перепрошаю пана капітана, – мовив чемно комісар, – але ми маємо тут залагодити маленьку урядову справу.

– Прошу, чим можу служити? – запитав капітан.

– Чи тут живе пані… – Вийняв записну книжечку і пошукавши в ній, мовив далі, – Анеля Ангаровичева?

– Так. Се моя жінка.

– А можемо бачити її?

– В якій цілі, коли вільно запитати?

– В цілі сконфронтування її з отсими панночками, а евентуально в цілі переслухання.

– Що ж діяти! – мовив капітан. – Коли пан комісар має такий наказ…

– О так, так! Маю виразнісінький. Прошу переконатися! – мовив сквапливо комісар, показуючи капітанові поручення з підписом директора поліції.

– В такім разі прошу! – мовив капітан, відчиняючи двері до салону.

В тій хвилі в покої, суміжнім з салоном, роздався легенький стук, немовби чимсь острим ударено о дубовий стіл. Мимовільний окрик вирвався з капітанових грудей. Він знав сей стук, і ціле значіння його недавньої розмови з Анелею стануло перед ним ясне, в своїй страшній донеслості. Не звертаючи більше уваги на своїх ненависних гостей, він напруго кинувся до того покою. Комісар і всі новоприбувші побігли за ним.

Нічого так дуже страшного не побачили. На софі в куті покою сиділа супокійно пані Анеля. Та не встала, коли до покою ввійшли гості. Її голова, злегка похилена набік, спочивала на подушці софи, оббитої репсовою матерією кольору бордо. Можна б подумати, що дрімала, якби не широко отворені, скляної подоби очі і напівотворені уста, на котрих, бачилось, тільки що завмер окрик тривоги або розпуки.

Капітан кинувся до неї. Підняв її голову і тільки тепер побачив, що в правім виску знаходився невеличкий отвір, з котрого плила кров, помішана з білявою, густою матерією. Револьвер лежав на софі, прикритий фалдою її сукні. Не було ані найменшого сумніву, що Анеля аж до остатньої хвилини заховала повну ясність ума і певність руки. Вистріл був влучний і в одній секунді зробив кінець її стражданням і покусам. Капітан довго вдивлювався в те лице, спокійне тепер та пооране нестертими слідами перебутої відучора внутрішньої боротьби.

Чуття облегшення, що в першій хвилині блисло в його душі, зараз же затьмилося якимсь несказанно гірким докором і почуттям встиду. «Вона відважилася на се! Відважилась, на що я не відважився!» Ті слова блиснули у нього в голові. Та, на диво, жалю в його душі не було, а тільки якесь тупе почуття болю і безмірної втоми. Насилу перемагаючи те почуття, він мов сам не свій обернувся до остовпілого комісара і промовив рівним тихим голосом:

– Пане комісаре, се моя жінка!

Комісар стояв мов у воду опущений.

– Пане капітане, – мовив по хвилі, – безмірно мені прикро, що наш прихід стався причиною сеї страшної катастрофи, але се не моя вина. Очевидна річ, що супроти такого факту наше урядування скінчене.

– Перепрошаю пана комісара, – скрикнув Гірш, висуваючися наперед, – Адже ж маємо тут сих панночок. Сконстатування головного факту, о котрий нам ходить, ще й тепер може бути доконане.

Капітан зирнув на Гірша поглядом, повним дикої ненависті. Був би розшарпав сю погану ящірку, що навіть в тій хвилі, супроти маєстату смерті, не зуміла бути нічим більше, як тільки поліцайником.

– Ну, так, се правда, – мовив комісар, трохи нерадо і ображений Гіршевою увагою, хоча мусив признати її справедливою. – Дівчата, – обізвався до панночок, що в німім переляку придивлялися тій сцені, – підійдіть ближче і придивіться тій пані!

Дівчата підійшли ближче до Анелі. Капітан підняв на них очі з виразом розпучливого благання.

– Скажіть тепер, чи се та сама пані, що вас вербувала до служби?

– Ні! – відповіли дівчата в один голос. Гірш аж підскочив, аж почервонів зі злості.

– Се неправда! – скрикнув. – Се не може бути!

– Пане Гірш! – строго упімнув його комісар. – Маєте мовчати! Прошу мені ще раз рішучо сказати, – мовив далі, обертаючися до дівчат, – чи отся пані вербувала вас до служби, чи не ся?

– Ні, не ся! – рішучо відповіли дівчата. Комісар поклонився капітанові.

– Пане капітане, мій обов’язок сповнений. Супроти рішучого зізнання сих дівчат усяке підозріння супроти вашої жінки упадає. Ніяких паперів, ані зізнань, котрі би прямо обтяжували її, ми не маємо, а за отсі наші відвідини вся одвічальніеть паде на Гірша. Я не чую себе управненим робити в вашім домі ревізію. В те, що сталося в вашім домі в хвилі нашого приходу, ми також не маємо права ближче входити. Моє поважання.

Капітан стиснув подану йому руку і вклонився на відхіднім панночкам. Якими ж благородними, майже святими видались йому в тій хвилі ті упавші, його жінкою так страшно покривджені дівчата, що в тій тяжкій для нього мінуті знайшли в своїх серцях настільки людськості, і самовідречення, і прощення, щоб одноголосно, рішучо висказати се однісіньке, а в своїх наслідках таке важне слівце «ні!» Се одно слівце погодило його з людською природою, з життям, додало йому нового духу, нової надії. А коли ті нещасні, покривджені і втоптані в болото могли простити його жінці, то яке ж право мав він розставатися з нею з гірким ненависним почуттям? І, обливаючися рясними слізьми, він кинувся на коліна перед трупом Анелі, цілував, і обливав слізьми її холодні, костеніючі руки…

Сенсаційний процес проти Штернберга, Юлії і їх спільників відбувся геть пізніше. Назви Анелі ані раз не згадано в тім процесі, і її самовбійство лишилося тайною для всіх посторонніх. По виясненні, а радше загребанні тої нещасної справи капітанові явилася можність узяти назад своє подання о димісію з військової служби. Склонив його до сього головно Редліх, що по кількамісячній недузі виздоровів з рани, завданої йому в поєдинку, і перейшов жити до Ангаровича. Рана зробила його нездатним до військової служби, і він обняв на себе обов’язки гувернера Ангаровичевих дітей. І старий Гуртер, вийшовши зі шпиталю і оплакавши смерть Анелі, поселився у капітана і благословить його ім’я та пильнує його дітей, як ока в голові. Капітан швидко авансував. Діти оплакують іще свою маму, шанують її пам’ять, як святощі, а капітан, слухаючи їх жалібних спогадів про неї, тільки сльози ковтає та шепче:

– Бідна ваша мама! Бідна ваша мама! Покинула вас, не натішившися вами!

На Анелиній могилі нема ні хреста, ні плити з написом, тільки високий кипарис, огороджений залізними штахетами, знімається вгору рівно, мов свічка, в своїй густій вічній зелені – вірний образ замкненої в собі енергії і незламної рішучості.


Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 19, с. 130 – 143.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 538

Модифіковано : 16.09.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.