Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Прозові твори / Для домашнього огнища / 6. Тітка Юлія і розлад в родині Ангаровичів

Для домашнього огнища

6. Тітка Юлія і розлад в родині Ангаровичів

Іван Франко

Ледве вийшов, до дверей салону почувся легенький, звісний нам уже стук, і зараз по ньому, осторожно підхиляючи двері, тихесенько всунулася пані Юлія.

– Добрий день тобі, Анелечко! – мовила притишеним голосом.

Анеля, що ще не охолола з вражінь, перебутих перед хвилею, сиділа знесилена, бліда і майже в нетямі. Почувши сей голос, схопилася раптовно перелякана і скочила до Юлії.

– Га, се ти! Ну, що ж чувати?

– Все пропало! – мовила Юлія і, немов зламана, впала на крісло.

– Що сталося? Говори!

– Ох, не можу! Духу не стає. На, маєш, читай!

І подала Анелі аркуш газети, де синім олівцем зачеркнена була ось яка телеграфована новинка:

«Будапешт, д. 10 грудня. Сьогодні ув’язнено тут на телеграфічну реквізицію львівської поліції якогось Давида Штернберга, що власне прибув поспішним поїздом із Константинополя. Штернберг видавав себе за купця, що веде торгівлю зі східними краями. Які підозріння були причиною його ув’язнення, досі невідомо. Штернберг виїхав зараз під ескортою до Галичини».

Анеля довго, безмірно довго відчитувала сю телеграму. Їй здавалося при кождім слові, що ковтає цеглу, шо душиться і що слідуючого вже ніяким способом не здужає проковтнути. А коли прочитала все до кінця, то їй видалося, що нічогісінько не зрозуміла, що всі слова, мов сполохані миші в клітці, порозбігалися з природного порядку і помішалися в такий хаос, що ніякого змислу не кожна було з них видобути. Їй захотілося ще раз прочитати сю телеграму, а потім ще раз, навчитися її напам’ять, а крім того, будилося недовір’я, чи се не сон, один із тих страшних снів, які в остатнім часі мучили її досить часто.

– Ну, що ж думаєш про се? – запитала пані Юлія.

– Що я про се думаю? – мов неприкаяна, повторила Анеля. – Що думаю про се? Про се? – повторяла, тикаючи пальцем в газетярську новинку і звільна віднаходячи свою давню певність. – Думаю, що се дурниця.

– Дурниця? Що Штернберг арештований?

– Що ж, Штернберг займався різнородними справами і в кождій справі міг накаламутити. Тут нема нічого неможливого, – значить, його ув’язнення не конче мусить мати зв’язок з нашою справою.

– Не конче мусить, – мовила Юлія, – се так. Та мені здається, що таки має. Недаром він телеграфував мені з Філіпополя.

– І дурницю зробив, бо сею телеграмою сам себе зрадив, показав поліції, де має його шукати.

– І справді! Мій боже, яка неосторожність! – скрикнула Юлія.

– Але знаєш, – живо мовила далі Анеля, – та сама телеграма дає мені також доказ, що ув’язнення Штернберга не має ніякого зв’язку з нашою справою.

– А се яким способом?

– Адже ж подумай собі! Поліція шукає Штернберга, значить, має на нього підозріння, має в руках якісь нитки, що ведуть на слід його справок. Коли би се була наша справа, то, очевидно, були би ми вже мали візити цісарсько-королівських властей, були би вже нас покликали до протоколу.

– Боже! – скрикнула Юлія, котрій при самій згадці про протоколи зробилося недобре.

– Заспокійся! – мовила Анеля. – Адже ж доказую тобі, що твоя тривога зовсім безпідставна.

– Ох, моя Анелечко! – стогнала Юлія. – Не можу зміркувати, чи твої докази правдиві, чи ні, та сама думка про ті… страшні… протоколи… Ох, не можу спам’ятатися!

– То зле, Юлечко, – поважно мовила Анеля. – Хоч і яка неприємна ся думка, а треба з нею освоїтися, треба приготовитися на всякий випадок. Поперед усього всякі папери попалити!

– Не маю ніяких. А втім, для всякої обезпеки ще раз перешукаю всі комоди і шухляди.

– І я зроблю те саме. А по-друге, треба собі добре уложити всю справу. Про се ще побалакаємо, коли мій муж вийде з дому. Тілько заспокійся!

– Знаєш що, – мовила Юлія, – піду тепер на хвилечку, а коли твій муж вийде, я знов сюди забіжу.

І забиралася виходити, коли, втім, відчинилися двері і ввійшов капітан. Він довго не міг прийти до себе по розмові з жінкою. Вона робилася для нього чимраз більше загадковою і незрозумілою. Її цвітуча, майже дитиняча постать – і її нервові припадки якось не могли погодитися в його голові. В своїх листах Анеля ніколи не згадувала про ті припадки, ані словечком не жалувалася на них, але, противно, завсігди запевнювала його, що здоровісінька і навіть сама собі дивується, що так досі цвіте здоров’ям.

Правда, могла се писати, щоби не турбувати його, та, з другого боку, страх за дітей, доведений до манії і до істеричних нападів, не міг появитися нині ані вчора, мусив підніматися і дужчати постепенно від довшого часу, а в такім разі годі навіть подумати, щоби не відізвався ні найменшим відгуком у її листах. Дивним і загадковим видався йому той натиск, з яким спонукала його виступити з військової служби, а її план осісти на селі і віддати дітей до свояків у Вадовицях був попросту суперечний з пересадною дбалістю про тих дітей.

А проте все се, взяте разом, дуже турбувало капітана. Будь-що-будь, а факт сильних нервових припадків у Анелі був фактом, і сам її план осісти на селі і віддати дітей у чужі руки свідчив про якийсь розстрій в її думках і чуттях, про якусь хоробу, про якесь захитання нормального стану її душі.

Вийшовши до спальні і сівши при столику, капітан зачав як міг найспокійніше і найуважніше обмірковувати се все, силкуючися вияснити собі все, що бачив і чув, і уложити собі якийсь розумний план дальшого поступування. Анеля, без сумніву, хора, хоча її організм цілком здоров. Що ж се за хороба? Об’яви, яких власне був свідком, показують, що хороба тягнеться вже довший час. Всяка довша хороба, навіть спеціально нервова, була би вчинила більше або менше значний розстрій в Анелинім організмі, була би, без сумніву, відгукнулася на її апетиті, на сні, на травленні і т. д. А тут нічого такого не видно. Значить, або маємо діло з якоюсь хоробою тісно психічною, що має своє гніздо в якімсь незначущім мізковім центрі і не має впливу на звичайні органічні функції – адже медицина знає такі хороби! – або, може…

Капітан згадував Анелині листи, писані, особливо в остатніх роках, з найбільшим супокоєм, холодно, трохи навіть купецьким або репортерським тоном, розумно і ясно; той холодний тон набирав тепла, і красок, і живості тільки в тих уступах, де була мова про дітей і про нього. Ні, жінка, духово недужа, жінка з психічною хоробою не була би в силі писати такі листи, і то так часто і правильно. Може би, якийсь час могла утаювати свою хоробу, але швидше чи пізніше мимо її волі і без її відома її хоробливий духовий стан був би проявив себе якимсь словом, якимсь логічним скоком, якимсь реченням або оповіданням. Капітан напружував свою пам’ять та не міг знайти нічого такого, що би вказувало йому в жінчиних листах якусь хоробливість, хоч читав їх з великою увагою і перечитував по кілька разів.

Він любив Анелю всею душею, з молодечим запалом, особливо тепер, по повороті з Боснії; чув, що певність її хороби була би для нього страшним ударом, та проте, совісно розбираючи свою душу, чув, що не скривав би перед собою ані найменшого спостереження, яке би свідчило про її хоробу. Та таких спостережень у нього не було, крім тих загадкових припадків під час його оповідання про барона Рейхлінгена. Про барона!

Якась тривожна болюча думка мигнула в капітановій голові. Чи ж мав би існувати якийсь зв’язок між тим оповіданням і Анелиними нервовими припадками? І який? Чи мала би на дні її душі скриватися справді якась історія з бароном? І яка? Але ні, се не може бути! Анеля так щиро, так спокійно, без ніякого замішання, з такою дитячою невинністю впевнювала його, що ні про яку історію нічого не знає, що противне припущення було би злочином, святотатством, сповненим на його любові, на його домашнім щасті.

Ні, ні! Між оповіданням про Рейхлінгена і Анелиною хоробою нема ніякого зв’язку! Інакше мусив би припустити, що вона бреше, грає комедію, і то грає з незрівняним майстерством. Сама думка про се наповнювала його обуренням, тривогою і обридженням, і він відтручував сю думку від себе всею силою своєї любові… А втім, яка ж би се могла бути історія, що сама згадка про неї могла би проняти Анелю таким переляком? Капітанова думка жахнулася летіти в безодню огидних здогадів, де надто не було ніякої надії зловити якийсь конкретний факт.

Ні, ні, ні! Анеля була недужа, небезпечно недужа, тим небезпечніше, що стан і причини її хороби були зовсім загадкові. Треба буде якнайсквапніше засягнути лікарської поради, а тим часом робити все, що можна, щоби вдержати її душу в спокої, оминати непотрібні подразнення, достарчувати їй розривок, чинити приємність. Поперед усього треба сповнити її бажання і написати просьбу до коменди, щоби увільнила його від служби. Вона майже випхнула його, щоби писав ту просьбу. Очевидно, її гаряче наставання на те, щоб він якнайшвидше виступив зі служби, є не що, як тільки наслідок її хороби, є прояв якоїсь манії, і він, капітан, так швидко служби не покине. Та написати просьбу можна зараз. В разі потреби можна буде сказати їй, що просьба вже подана; а втім, хто знає, чи при її хоробливім духовім стані завтра вже не вирине у неї бажання, зовсім суперечне з отсим нинішнім?

Отак розміркувавши, капітан виняв із столика папір, перо, чорнило і написав просьбу після всяких приписаних форм. З тим документом поспішив до жінки, щоб їй показати його і дати доказ, що сповнив її бажання. Зустрівши в салоні Юлію, що на його вид відсахнулася перелякана і знітилася, мов зловлений заєць, капітан, не придивляючися їй ближче, був вдячний случаєві, що піддав Анелі товаришку, і наважився не пустити Юлію так швидко додому.

– А, тітка Юля! – скрикнув радісно, наближаючися до неї і цілуючи подану руку. – Як же пані поводиться? Чому ж то пані не були ласкаві відвідати нас іще вчора вечір? На, Анелечко, отсе той документ, про який ми говорили. Прочитай його, як тобі сподобається.

І, вручивши Анелі просьбу, обернувся знов до Юлії.

– Що ж то, чому, пані, не сідаєте?

– Хочу йти. Я тілько на хвилечку забігла до Анелі.

– Те, те, те, те! Хочу йти! Навіть, пані, про се не думайте! Зараз мені роздягайтеся з пальта і капелюха!

– Пане капітане! – благаючи, обернулася до нього Юлія. – Прошу на мене не напирати. Слово даю…

– Але що там мені! – кричав капітан, майже силою знімаючи з неї пальто. – Ніяких таких слів не слухаю. Молоді і гарні вдови не мають ніякого голосу і повинні слухати чужого мужа, коли не мають свого власного. Кладу арешт на паню добродійку!

– Га, коли вже не може бути інакше, – з резигнацією мовила Юлія, скидаючи капелюх, – то що маю, бідна, діяти? Лишуся ще тут, та не довше десяти мінут.

– Що се? Бунт? – добродушно кричав капітан. – Нехай мені пані не важаться ламати субординації! Прошу слухати, який буде виданий розказ денний. Лишаються пані у нас з обов’язком брати участь в конверсації! Ззімо разом обід, вип’ємо чорну каву, відпочинемо крихітку, забавляючися оповіданням історій веселих і забавних, а тілько потому розпустимо вітрила і попливемо – я на широкі води військово-суспільного життя, а пані до своєї тихої вдовичої пристані. Halt! Ніякої опозиції, ніякого протесту! Так наказано і так мусить бути!

Юлія з нефальшованим переляком слухала капітанових слів. Його товариство здавалось їй вельми прикрим і турботним. В цілій її скуленій і благаючій поставі було видно сердечне бажання видобутися якнайшвидше з сього дому, сховатися перед могучим і енергічним голосом, перед допитливим поглядом капітановим. В його присутності чула себе безсильною, безвладною і безрадною. Обернулася до Анелі.

– Анелечко, серденько моє! Проси пана капітана… Виясни йому, що се для мене неможливе, даю слово, попросту неможливе!..

– Нічого, нічого! – перебив їй капітан. – Пропало. Ось Мариня йде з завідомленням, що обід уже готовий. Правда, Мариню? – мовив капітан до служниці, що власне показалася в дверях.

– Так, прошу пана, обід готовий, – мовила Мариня.

– А діти прийшли? – запитала Анеля.

– Так, прошу пані. Гриць забавляє їх своїми оповіданнями. Він такий смішний.

– Значить, тепер уже ані мови нема про втеку! – радісно мовив капітан. – Правда, Анелечко, що вже тепер отсю тітусю не пустимо?

– Ні, Анелечко, прошу тебе, не роби мені сього! – благала Юлія. – Сама найліпше знаєш, як дуже мені се буде неприємно.

– Го, го, го! Пані лякаються, щоб ми вас не отруїли! А, таке підозріння не може пройти безкарно. Отже, навмисно мушу паню отруїти двома наперстками боснійського вина! Allons, enfants! Анеля наперед, а ми обоє за нею!

– Ні, Юлечко, справді Антось має рацію, – промовила нарешті Анеля. – Пощо маєш утікати? Ходи, ззімо обід, побалакаємо, а твоє господарство чей же не втече.

– Ага, бачите, пані, як вища інстанція мудро розсудила! – крикнув капітан, радуючись, що жінка, що зразу, очевидно, вагувалася, остаточно станула по його боці. – Прошу пані! – додав, подаючи їй рам’я, а потім позираючи на неї спідлоба; бачачи на її лиці вираз невдоволення і прикрості, додав:

– Але що ж се ви, пані, чините з себе таку пригноблену невинність? Чи справді моє товариство для вас таке незносне?

– О, пан капітан жартує! – мовила Юлія, силкуючися на веселий усміх. – Противно! Тілько що у мене дома…

– Що там дома! – мовив капітан. – Адже ж там діти не плачуть, а котики, канарочки і песики з туги не помруть.

Юлія, ніби завстидана, відвернула голову. Були вже в їдальні. Анеля заходилася коло зупи. Діти сиділи на своїх місцях, спокійні, але веселі, тільки оченята у них усміхалися.

– Михасю! – мовив капітан, наближаючися до нього з панею Юлією. – Чи не сесю паню ти хотів учора потягнути до одвічальності?

Михась встав з крісла, подав руку пані Юлії і мовив:

– Добрий день, пані! А вчора я хотів пані сказати, що пані недобрі.

– Я недобра, Михасику? – здивована, запитала Юлія.

– Так, пані недобрі, – мовив резолютно Михась. – Пані вмовили в нас, що татко приїде вночі, а він приїхав рано, а ми були в школі і не поїхали на дворець, щоби там татка привітати.

– Але ж я сьому не винна, Михасику, – мовила Юлія. – Татко сам телеграфував.

– Е, що там телеграфував! – відповів Михась. – В листі було написано, що приїде рано. Може, телеграма була фальшива.

– Га, га, га! То мені козак! – сміявся капітан. – Той уміє допекти.

– Але ж, Михасику, хіба ж я тому винна, що телеграма була фальшива? – мовила Юлія.

– Не треба було їй вірити, – відрізав хлопець.

– Так ти гніваєшся на мене?

– Вчора троха гнівався, а нині вже ні, – мовив Михась.

– Ти мій золотий хлопчику! – скрикнув капітан, цілуючи його в чоло. – Так завсігди держися! Коли хто щось винен, говори йому правду в очі, вали сміло що думаєш. Але любити його не покидай. Так ніколи не схибиш із доброї дороги.

– Ну, ну, досить тої науки! Прошу братися до росолу, бо вистине! – мовила Анеля.

Настала на кілька хвиль пауза, під час котрої чути було тільки брязкіт срібних ложок о тарелі і мірний шелест при споживанні росолу.

Напружений і немилий настрій, який панував з початку обіду, хоч старанно маскований усіми тими особами, що сиділи при однім столі, чим дальше почав звільна якось розпогоджуватися та прояснюватися. Веселе щебетання дітей було немов той теплий і освіжаючий вітерець, що розгонював хмари, які раз по раз виповзали з якихсь таємних щілин і раз у раз грозили затемнити весь видокруг сього щасливого домашнього огнища. Під впливом тих здорових, невинних дитинячих душ навіть пані Юлія осмілилася, почала вчувати себе свобіднішою, хоч сиділа обік капітана.

Тільки Анеля, хоч і як очевидно напружувала свою силу, не могла ще опанувати наслідків свого недавнього нервового припадку, від часу до часу блідла і тривожно позирала на двері, неначе в них кождої хвилі мав показатися віщун якогось нещастя. Тож коли справді по якімсь часі, вже при кінці обіду, почулося енергічне, швидке стукання до дверей, Анеля мало не скрикнула з переляку, схопилася з крісла і, відвернувшися до вікна так, щоби капітан не бачив її зблідлого лиця, вхопилася рукою за груди, силкуючися зупинити надсильне биття серця.

В дверях показалася військова фігура, що вже давно не топтала сих порогів. Се був Редліх. Окружений туманом пари, ввійшов до покою, салютуючи. Капітан радісно скочив до нього і сердечно стиснув подану йому руку.

– Добрий день тобі, капітане! – мовив Редліх. – Добрий день панству! – додав, обертаючися до товариства, хоч не міг нікого розпізнати через запотілі окуляри. – Проходячи ось туди, вступив я до тебе, – мовив знов до капітана, знімаючи і витираючи окуляри. – Іду до служби та маю ще пару хвиль часу, то можемо побалакати. Чи, може, я панству перешкодив? – додав, вложивши окуляри вже чисті і побачивши на столі зостанки обіду.

– О ні, зовсім ні! – мовила Анеля. – Зараз скінчимо. Зволить пан поручник на хвилиночку сісти собі в салоні.

– А, мій поклін пані добродійці! – мовив Редліх, кланяючися Анелі. – Прошу вибачити, що я в першій хвилі з панею не привітався, але мої нещасливі окуляри…

– О, знаю, знаю! – всміхаючися, мовила Анеля, стараючися рухом руки якнайчемніше і найшвидше випровадити Редліха до салону. Та сей іще стояв. Побачив Юлію, що від тої хвилі, як він увійшов, піднявшися зі свого місця, наблизилась була до вікна і силкувалася стояти так, щоби якнайменше звертати на себе уваги. Та Редліх пізнав її і, очевидно, зацікавлений, підступив до неї. Якась фатальна сила заставила її обернутися лицем до нього. Переконавшися, що се справді вона, Редліх став мов остовпілий, збентежений, неспосібний висказати найпростішу фразу привітання. Юлія вклонилася йому.

– А, пані тут? – притишеним голосом мовив Редліх.

– Моя товаришка Юлія Шаблінська, – мовила Анеля. – Чи, може, панство, знаєтеся?

– О ні! – сквапливо промовила Юлія.

– О так, троха! – рівночасно і також сквапливо мовив Редліх.

Капітан, здивований, глядів на сю сцену. Хотів уже вибухнути сміхом і по свойому звичаю взяти сих двоє людей на протокол, коли нараз Редліх, відвертаючися з певною остентацією від Юлії і зближаючися до нього, мовив поспішно:

– Вибачай, капітане, але мушу з тобою попрощатися.

– Що? Що? Що? – з величезним зачудуванням скрикнув капітан, приступаючи до свойого старого приятеля і силкуючись заглянути йому в очі.

– Мушу йти! – повторив Редліх збентежений, поглядаючи на годинник. – Я троха перечислився в часі… Маю ще справунки…

– Редліх! – остро мовив до нього капітан. – Зачинаю не розуміти тебе. Приходиш до мене, щоби побалакати, заявляєш згори, що маєш дещо вільного часу, а тепер раптом зриваєшся.

– Вибачай, капітане, але, їй-богу… не можу лишитися.

– Та чому? Говори правду!

– Іншим разом! Іншим разом скажу тобі, а тепер мушу йти! – благаючим тоном повторяв Редліх, щораз більше наближаючися до дверей.

– Ні, се не може бути! Редліх! – мовив з натиском капітан, котрому кров почала набігати до голови. – Ти мені сього не зробиш!

– Капітане, – мовив Редліх рішучо і енергічно, бачачи, що капітан заступає йому дорогу, – даю тобі слово честі, що довше не можу тут лишитися ані хвилі.

– Що се значить? – скрикнув капітан, не можучи опанувати себе. – Мовиш се таким тоном, немовби хотів нанести мені зневагу в моїм домі.

– Приймай се, за що хочеш, – мовив Редліх, – тілько даю тобі слово честі, що я зовсім не мав наміру тебе зневажати, а також що довше ані хвилі не можу тут лишитися.

При сих словах капітан став мов оглушений. Кілька секунд з цілим напруженням своєї душі глядів Редліхові в очі, та сей тепер спокійно видержував його допитливий погляд. Та капітан не міг нічого вичитати в темній глибині Редліхових очей. А потім охляв, мов зламаний, і відсунувся набік, лишаючи Редліхові вільний прохід до дверей. Не попрощавшися ні з ким, Редліх вийшов геть. Капітан, зламаний, не пам’ятаючи сам себе, впав на крісло. Кілька секунд панувала в комнаті мертва зловіща тиша. Чути було придержувані віддихи дітей і тривожне биття серця у жінок.

Вкінці капітан підняв очі і, якось безтямно обводячи ними по комнаті, промовив майже шептом:

– Пішов!

А потім, зупиняючися очима на лиці Анелі, запитав:

– Що се значить?

– Не знаю, мій любий! – відповіла Анеля. – Нічогісінько не розумію Редліха.

І обернулася до Юлії, що все ще, збентежена, тремтяча і бліда, стояла при вікні.

– Юлечко, може, ти нам виясниш? Що таке сталося поручникові? Чим він образився?

– Не знаю, – ледве чутно прошептала Юлія.

– Але ти його знаєш?

– Ні, зовсім його не знаю, – мовила Юлія трохи сміліше.

– Адже ж він мовив, що вас, пані, знає! – мовив капітан.

– Не знаю, відки се взяв, – відповіла Юлія, знов понижаючи голос і втупляючи очі в долівку.

– Редліх, прошу пані, ніколи не бреше, – суворо заявив капітан.

– І я також не маю сього звичаю! – ущипливо відповіла Юлія.

– Так що ж значить се все? Що тут за загадка?

– Може, пан Редліх приняв мене за когось іншого, за якусь женщину, що чим-небудь образила його, – вже сміліше говорила Юлія.

– Гм, се може бути, – мовив, подумавши, капітан. – Він короткозорий, і такі qui pro quo траплялись йому не раз. Але щоб аж до такого ступня міг забутися, щоби мені в моїм домі в присутності гостя робив таку зневагу, – ні, сього я не міг би й придумати!

Серед мовчанки скінчено обід. Здавалося, що поява Редліха і його короткий побут в отсій комнаті доразу змінили в ній атмосферу Свіжість, радість і свобода щезли зовсім. Усі сиділи німі, пригноблені і сумні. Навіть діти посумніли і стратили апетит. Капітан навіть не доторкнувся своєї улюбленої легоміни, тільки Анеля ззіла свою порцію, та й Юлія, дивлячись на неї, чула себе спонуканою ззісти також дещицю, хоч учинила се, очевидно, вельми пересилюючи себе саму. Чорної кави не хотів ніхто, а про пообідню гутірку, що так усміхалася капітанові перед обідом і котру він хотів оживити оповіданням веселих і сумних пригод свойого босняцького життя, щоби забавити Анелю і навести її на свіжі думки, тепер не було ані думки. Вони сиділи в такім настрої, немовби перед хвилею стратили когось наймилішого з-поміж себе.

Зараз по обіді Юлія, попрощавшися холодно з капітаном, пішла додому. Капітан тепер уже не задержував її. Відходячи, вона незавважно шепнула Анелі кілька слів. Капітан попросив жінку, щоби пішла до спальні і лягла трохи спочити, а сам пішов до салону, заявляючи, що також ляже на софі і пару хвиль передрімає. Діти пішли до школи.


Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 19, с. 52 – 62.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 371

Модифіковано : 16.09.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.