Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Прозові твори / Перехресні стежки / 18. Буркотинські селяни

Перехресні стежки

18. Буркотинські селяни

Іван Франко

Два чи три дні пізніше прийшли до нього замовлені листом селяни з Буркотина в справі процесу з паном маршалком. Се була неділя, і вони вибрали собі той день, щоб не тратити робучої днини. Було їх три – кремезні, плечисті постаті, в довгих гунях, переперезаних широкими чересами, з кошелями через плечі, з костурами в руках. Вони мусили з півгодини ждати в передпокої, поки Євгеній упорався з іншими клієнтами і попросив їх до своєї канцелярії.

– Слухайте, панове господарі, – мовив він, – я попросив вас, щоби ви потрудилися до мене в справі вашого процесу.

– Та спасибі вам, паночку, – мовив один із селян. – Та ми от прийшли. Певно, термін буде?

– Ні, про термін ще не чути нічого. Я хтів про щось інше поговорити з вами. Прошу, сідайте!

Люди посідали на плетену канапу, аж сей сухоребрий мебель затріщав під їх тягарем. Тоді один із них устав, недовірливо зирнув на те місце, де сидів, і пересівся на крісло.

– Те пасовисько, що ви за нього процесуєтеся, виносить двадцять моргів, правда?

– Так, паночку.

– А кілько так воно варто, якби купити?

– Та що, як для кого. Для кого чужого, може, й нічого не варта, а нам воно дороге.

– Наше, прадідівське! – підтвердив другий господар.

– Ну, але якби так у пана хотіти відкупити?

– Що? – скрикнули всі три нараз. – Своє власне ми мали би відкупувати від него? Радше головами наложимо, всі на жебри підемо, а своєї дідівщини у дармоїда купувати не будемо.

– Я не кажу про вас! Борони боже! Ви ж знаєте, що я вам признав, що ваша правда, що процес мусите виграти.

– Дай боже пану здоровля, – мовив знов перший селянин. – Але пощо ж тепер пан адукат закидають у іньчий бік?

– Я не закидаю в жаден бік, а тілько питаю вас попросту. Адже й для процесу треба знати, кілько ви собі цінуєте те пасовисько?

– Та для нас воно варто міліони. Нам без него жити не можна. Бачите – під самим носом. Ні курки де випустити, ні гуску, ні теля вигнати. А пан спер, польових посилає, грабить, заганяє, хоч із села тікай.

– Розумію, розумію. Про те ані слова, що воно вам дуже потрібне. Але я гадаю: двадцять моргів пасовиська – то ще не такі великі скарби. Почому у вас морг вірного поля?

– Е, що там вірне поле! Вірного поля доброго у нас морг купить за сто, за сто двадцять ринських.

– Ну, а морг городу?

– За морг городу, між хатами, треба дати триста, штириста ринських.

– Ну, то пасовисько, певно, стілько не буде коштувати, як вірне поле. Але візьмім навіть так. То що ж, двадцять моргів по сто ринських, то були би дві тисячі.

– Е, пан хотів Шльомкові продати його за тисячу, але як ми на Шльомка похрупостіли, то він відступив.

– Що то за Шльомко?

– Та жид, орендар.

– Ну, бачите, то сам пан цінить се пасовисько лиш по п’ятдесят ринських за морг. А кілько вас досі коштує процес?

Селянам, очевидно, немила була ся розмова. Вони підзорливо дивилися то на адвоката, то один на одного, далі той, що досі головно промовляв, відповів нерадо:

– Та що пап будуть нас допитувати, кілько нас коштує процес? Коштує, що коштує, але ми мусимо дійти свого.

– Я вважав своїм обов’язком із самого початку звернути вашу увагу на те, що справа буде ще коштувати немало гроша і клопотів. Та хто знає, чи оплатиться вам сею дорогою доходити до свого.

Селяни мов на команду встали зі своїх місць.

– Та коли пан адукат, – мовив їх бесідник, кланяючись, – коли пан адукат чогось на нас загнівалися, – знов поклін, – і не хочуть далі провадити нашої справи, – греміальний поклін усіх трьох, – то ми просимо віддати нам наші папери, а ми підемо шукати собі іньчого адуката.

– Але ж, люди, – мовив Євгеній, підходячи до них і насилу усаджуючи знов там, де сиділи, – що вам такого? Хто вам сказав, що я на вас гніваюся? І за що би я мав гніватися на вас? Хочете відібрати від мене свою справу – я вам не бороню, а не відберете, то буду провадити її далі; в тім ваша воля. Я хотів поговорити з вами про іншу справу.

– Про яку?

– Ваше село досить велике, правда?

– Та досить.

– Кілько нумерів?

– Та буде більше як двісті.

– Ну, і нарід не такий дуже бідний.

– Ой, говоріть, не бідний! Та вже не багатий.

– А все-таки, грунту маєте досить, худібка є, хліб родиться.

– Е, що з того! От маємо стілько, щоб із голоду не пухнути.

– Ну, а пан добре стоїть?

– А бог його святий знає.

– Має гроші? Чи, може, в довгах?

– А хто його знає? Ми там у його касу не заглядали.

– Отже, кажете, що хотів пасовисько продати жидові.

– Та то нам на збитки.

– Ага. Ну, але я чув, що він би й цілі свої добра готов продати.

– Та що нам із того? Він продасть, іньчий пан купить, а ми як були хлопами, так будемо.

– Ну, а якби ви самі купили?

– Що таке? Пасовисько?

– Ні, всі панські грунти з двором і з лісами.

– І з лісами? Гм, гм… Пан жартують собі з нас. Хіба хлопам вільно купувати панські добра?

– А чому ж би не вільно? Як вільно жидам, то вільно й хлопам.

– Жиди мають гроші, а хлопи відки візьмуть?

– Жиди потрафлять і без грошей купити, то чому ж би й хлопи не могли?

– Не нашої голови на се треба, – мовили селяни, хитаючи головами.

– Ну, але преці варто би над сим подумати, – мовив Євгеній, присуваючися ближче до стола. – Слухайте, люди. Я би вам повів щось, але мусите мені дати слово, що нікому про се не скажете.

– О, та кому би ми мали говорити?

– Дайте руку, що будете мовчати!

Селяни зацукалися. Жаден не протягнув руки.

– Та можуть пан говорити, ми не скажемо нікому.

Євгеній зміркував, що вони наструнчені против нього, і постановив собі не відкривати перед ними всіх карт.

– Як собі знаєте. Се ж не моя річ, тілько ваша. Отже, знайте, що пан маршалок готов би був продати свій маєток.

– Та що нам з того?

– Те вам з того, що можете дістати на пана якого жида або ще гіршого пана.

– Ой, гіршого вже не дістанемо. А жида волимо, ніж сего.

– А не ліпше би то було не дістати нікого?

– Ба, чи не ще!

– І закупити самим той маєток?

Селяни пошкробалися в голові.

– Ні, пан нас щось дурять. Де то хто таке видав, аби хлопи купували панські маєтки?

– Ну, купіть ви, то й інші побачать.

– Та бійтеся бога, паночку, де ми тількі гроші візьмемо?

– А які ж, по-вашому, гроші на се потрібні?

– А хіба ми знаємо? Та там, певно, з міліон треба буде.

– Смійтеся, люди! Маєток оцінений усього на сто двадцять тисяч, а на те сімдесят тисяч позичено в банку.

– Ну, то нас банк зліцитує.

– Вас? За що? Ви ще й не вислухали, що вам хочу сказати, а вже боїтеся, що вас банк зліцитує. Фе, не будьте дітьми. Адже видите, що пана не ліцитує, хоч він позичив і не віддає. Ви переймете банковий довг на себе.

– Не хочемо! – в один голос скрикнули селяни. – Що з того, що банк пана не ліцитує, а нас, певно, по році пустить з торбами.

– Але ж не бійтеся! Чекайте! Я вам ще не доповів усього. Я ж вам не кажу брати банку на себе зараз, а тілько тоді, якби-сте купували маєток.

– Ні, не хочемо. То не наш антерес! Ми люди прості, нас леда-хто обдурить. Що нам залазити в таке велике діло? Нам аби на своїм вижити…

– Ей, люди! Будете колись плакати на свій нерозум, ви і ваші діти. То на дурний кавалок пасовиська вам не жаль викидати тисячі, а коли я раю вам такий інтерес, що може вам і вашим потомкам дати хліб у руки, то ви навіть вислухати мене не хочете.

– Та пан нам рають то, що пану випадає, але ми на те не пристаємо.

– Чому?

– Бо то не наш антерес.

– Але я готов вам допомогти, перепровадити справу.

– Біг заплать пану, але ми на те не пристаємо.

– Волите бути жебраками і попихачами, ніж панами в своїм селі, – гірко промовив Євгеній.

Селяни вклонилися.

– Т-та! Пан своє знають, а ми своє.

– Яке ж тут моє? Чи гадаєте, що пан підкупив мене, щоб я помагав зсадити його з маєтку? Чи думаєте, що хочу обдурити вас? Маєток на вас зробити? Я тілько бажав би, щоб вам добре було.

– Най пан будуть вибачні, – мовив з лукавою покорою один селянин, – але ми люди прості, ми на тих антересах не розуміємося і не можемо в те вдаватися.

Вони встали і взяли шапки в руки.

– Га, як собі знаєте. Спімнете колись моє слово, що я радив вам на добре, але тоді буде запізно.

Селяни поклонилися і стояли, мнучи шапки в руках.

– Та ми би просили, аби пан були ласкаві таки віддати нам наші папери.

Євгенію мовби води холодної бухнув у лице. Не говорячи нічого, він зібрав, які мав, папери, що відносилися до їх процесу, і віддав їм.

– В ласці божій! Бувайте здорові, паночку! – мовили селяни, виходячи.

– Дай боже здоров’я! – мовив Євгеній, силуючися говорити спокійно і свобідно. – А як вас який жидок виссе з грошей або як знов зірветеся до бійки з панськими гайдуками і вас кільканадцять засадять до криміналу, то прошу знов до мене!

Селяни вийшли, але ще в дверях почали голосно говорити між собою.

– А що, куме, не правду Шльомко казав?

– Ба я! Та то видно. Пан усе за паном.

– А кождий аби лише з хлопа здерти! А викришило би вас до ноги!


Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 20, с. 245 – 249.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 65

Модифіковано : 22.04.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.