Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Прозові твори / Перехресні стежки / 28. Поліція пана Вагмана

Перехресні стежки

28. Поліція пана Вагмана

Іван Франко

Вечором того самого дня Баран стояв близько дверей Вагманової спальні, держачи капелюх у руках. Вагман сидів на простім дерев’янім кріслі край старого бюрка, купленого десь на ліцитації і пооковуваного залізними штабами. Кождий сторож його камениць був обов’язаний щонайменше раз на тиждень здавати йому реляцію з усього, що діялося в домі, що чув і бачив. Се була його поліція.

– То, кажете, з Буркотина хлопи? – допитував Вагман у Барана. – Напевно з Буркотина?

– Та напевно. Я говорив з ними, як вийшли від адвоката.

– Ну, і що ж казали?

– Кляли нашого адвоката. Казали: видно, пан підкупив його, бо хоче запропастити їх справу. Казали, що відобрали свою справу від него.

– Овва! Овва! – цмокнув Вагман. – Ну, і що далі?

– А нині рано сам маршалок був.

– Що?

– Сам маршалок. Чвіркою заїхав. До адвоката ходив нагору.

– Овва! – скрикнув Вагман, чудуючись.

– Балакали щось, але не дуже довго.

– Ну, ну!

– Маршалок вийшов, а по якімсь часі адвокат вибіг щодуху і довго балакав щось у міськім саду з якоюсь панею. Я дивився крізь шпару в паркані, але розмови не міг чути.

– Що то за пані?

– Якось не міг пізнати. Так щось на Стальського жінку подібна.

– Стальського жінка? Плакала перед ним?

– Ні, не видно було. Говорили живо, далі вона встала, ніби загнівана, і пішла, не прощаючися з ним.

– Гм! Гм! Ну, і він поїхав?

– Поїхав о п’ятій на термін до Гумниськ. У канцелярії казав, що буде ночувати у отця Зварича, а з поворотом буде в Буркотині.

– Ага! Ну, ну. А що ще чувати?

– Та нічого.

– Не був ніхто у вас?

– Був пан Шварц.

– Хто? Пан…

– Пан Шварц. Той, що з суду нагнали.

– А він чого хотів?

– Питав за вами.

– За мною?

– Так. Питав, чи буваєте часом у нашого адвоката.

– А ви що сказали?

– Я сказав, що ні.

– А пощо йому треба се знати?

– Не знаю.

– А про адвоката не питав нічого?

– Та питав. Чи багато людей до него приходить? Чи він почує дома, чи пізно приходить уночі? Чи бувають у него які дівчата? Чи приймає гостей?

– Треба пильнуватися того панича. Як буде вас ще що розпитувати, на все кажіть: не знаю, не бачив, не чув!

– Він казав, що розвідає се все не для себе, а для пана старости.

– Що? – аж скрикнув Вагман, схопився з крісла і почав ходити по тіснім покою. Потім, зупиняючись перед бюрком, мовив немов сам до себе: – То байки. Найліпше не боятися їх.

І, обертаючися до Барана, він дав йому кільканадцять центів і мовив:

– Не бійтеся нічого. Він тілько страшить вас. Ані староста, ані Шварц не зробить вам нічого. Кажіть: не знаю, не моя річ – та й по всьому.

З тим і вийшов Баран від Вагмана. Він так привик говорити свойому господареві всю правду, що тепер почував правдиву гризоту сумління, затаївши перед ним найважнішу подію минулого тижня, свою сповідь у отця місіонаря і одержану від нього звістку, що адвокат, який жиє під одним дахом із ним, – се антихрист у власній особі, що він незабаром почне збирати народ і печатати всіх своєю печаткою і всі попечатані пропадуть навіки. Ся звістка страшенно мучила його. Він майже щоночі в часі молитви діставав нападів епілепсії, а в полуднє від дванадцятої до першої «мусив» відбути варту перед адвокатовими вікнами. В його хорій голові чимраз більше утверджувалася думка, що він мусить пильнувати сього ворога Христової віри, мусить впору остерегти перед ним людей. Але про все те говорити Вагманові він не важився – адже Вагман невірний жид, готов висміяти, а може, навіть нагнати його зі служби. Нинішнє поводження адвоката, коли він виявив йому своє підозріння, не розвіяло його певності, а сміх адвоката при згадці про отця «місіана» видався Баранові якимсь страшним, пекельним сміхом і проняв його морозом.

«Так і є! Се несамовитий чоловік! Недаром мене при нім так щось за серце стискає. І запах якийсь від него йде – зовсім як сірка. І очі у него… Треба пильнувати його! Баране, не дайся!»

І, чуючи в кишені кільканадцять центів, він зайшов до шинку, щоб випити на відвагу. Горілка прогонює погані думки.

В шинку було кілька гостей – міщан і міщанок, що сиділи за столом, п’ючи пиво з гальб і голосно розмовляючи. Баран підійшов до шинквасу і велів дати собі чарку горілки. Поки він пив її, з сусідньої комнати виглянув Стальський.

– А, Баране! – гукнув він. – Добрий вечір!

– Дай боже здоровля пану! – відповів Баран, обтираючи вуси від горілки.

– Ходи-но сюди, щось маю тобі сказати!

– Е, що там казати. Найліпше, якби пан казали от шинкареві дати ще одну шнапатирку.

– Ну, а ти що думаєш, не скажу? Ходи сюди!

Баран увійшов до сусіднього тісного закамарка, де був тільки один стіл і два ліжка. Стальський сидів тут сам один, п’ючи пиво.

– Сідай. Що будеш пити? Пиво чи горілку?

– Е, або то я пан, аби пив пиво? По чім мені пити пиво? Я простий чоловік, вип’ю горівки.

– Пане Елькуно, прошу дати кватирку, але доброї, чистої житньої, з анижем.

Баран сидів, понуривши голову.

– Чого зажурився? – питав його Стальський.

– Ет, пане, кождий має свойого черв’яка, що його гризе.

– Залий бестіального! – мовив Стальський, ставлячи перед ним горілку і наливаючи чарку.

Баран випив.

– Ось солений рожок, закуси.

Баран розламав рожок і почав звільна хрупати його.

– Ти гніваєшся на мене, Баране?

– Я на пана? А за що?

– Ну, то добре, що не гніваєшся. А що ваш пан адвокат?

– Виїхав сьогодні. До Гумниськ на терміни.

– Так? А то що таке? Досі не їздив, а тепер нараз…

– І мене се здивувало. Знають пан… Пан говорили, що знають його змалку. Як пан думають, самовитий він чоловік, чи ні?

– А то як ти думаєш?

– Та я ходив до сповіді до ксьондза єзуїта. А ксьондз єзуїт питають мене, де я служу. А я кажу, що у Вагмана за сторожа. А ксьондз далі: а хто там живе в тім домі? А я повідаю: ті й ті. От же як ксьондз єзуїт не всяде на мене! То не досить, що служу у такого жида, що гірший від Юди Скаріотського, ще й услугую такому адвокатові, що є правдивий антихрист, що хоче перевернути весь порядок на світі. То я подумав собі: спитаю пана офіціала, може, пан знають.

– Що ж, небоже Баране, ксьондз єзуїт, певно, на тім ліпше знається, ніж я. Се так. Ще перед кількома днями я, може, був би сміявся з того. Але тепер…

– Що, ви також переконалися? – спішно, пошепки спитав Баран.

– Переконався – не переконався, але хотів би переконатися і потребую твоєї помочі.

– Ну, що, що?

– Бачиш, запросив я його вчора вечором, на свою біду, до себе додому. І що ж ти скажеш, прийшов і відразу збаламутив мені жінку.

– Як то збаламутив?

– Та так, що я сам не розумію. І слова до неї не мовив, тілько подивився – і жінка здуріла. Всю ніч не спала, а все ходить по покою і говорить, ніби сама до себе, ніби до нього. Тільки й чути: «Слухай, Геню» та «Слухай, Геню». Що вже я уговорював, щоб ішла спати – де там! Ходить, як одуріла.

– Господи! – з переляком крикнув Баран. – Адже ж, очевидно, нечиста сила.

– Та боюся, чи не очарував він її так, як то, знаєш, буває, що жінка втікає від чоловіка, біжить за ним, забуває сором і все.

– Очарував! Очарував! – шептав Баран, киваючи головою.

– Кажеш: очарував? Хіба ти знаєш щось?

– Авжеж, знаю. Адже сьогодня перед полуднем розмовляли обоє отут у саду.

– В саду? Прилюдно?

– Ну, в саду було майже пусто. Я дивився крізь шпару в паркані. Поговорили і розійшлися.

– А вона до нього до покою не ходила?

– Ні.

– Слухай, Баране! Ось тобі від мене маленький завдаток, – і Стальський втиснув йому в долоню срібного ринського, – допоможи мені в тій справі. Як ще раз зійдуться – чи вдень, чи вночі, у себе чи де – дай мені знати. Я тобі віддячуся.

– Та добре, – мовив Баран, ховаючи гроші.

– Але нікому не кажи, що я просив тебе!

– Розумію, розумію.

– А як що до чого, то скоч до мене до канцелярії, а як мене там нема, то додому, по дорозі заглянь сюди. Я конче бажав би їх захопити разом.

– О, захопите, захопите! Вже як він старший над чортами, то над жінками тим більшу має міць. Адже жінка – чортівське насіння, то й сама липне до такого. О, будьте певні, я вам допоможу зазнати того смаку, якого я й сам зазнав. Ваше здоровля, пане!


Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 20, с. 281 – 286.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 35

Модифіковано : 4.06.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.