Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Прозові твори / Перехресні стежки / 20. Стальський запрошує в гості

Перехресні стежки

20. Стальський запрошує в гості

Іван Франко

Вечором тої самої неділі Євгеній сидів у своїм покої, занятий вироблюванням якогось рекурсу, коли нараз застукано до дверей і ввійшов Стальський. Після тої пам’ятної стрічі, коли Стальський ночував у нього, Євгеній рідко здибався з ним, не заходив у розмову і оказувався супроти нього холодним і байдужним. Він почув, що його стара антипатія до сього чоловіка збільшилася, і не завдавав собі праці скривати се. Але Стальський, мов і не завважував нічого, кланявся Євгенію низенько, стрічав і прощав його облесливим усміхом і навіть – що всім було дивно – позаочі відзивався про нього з великими похвалами. А се була майже нечувана річ, аби Стальський похвалив кого позаочі.

– Добрий вечір пану меценасові! – мовив він, втикаючи насамперед свою голову до покою. – Можна ввійти?

– Прошу! Добрий вечір! – мовив Євгеній не дуже-то приязно, не встаючи з місця.

– Дуже перепрошаю, що перериваю пану меценасові роботу. Надіюсь, вона не дуже приємна?

Євгеній усміхнувся.

– Е, якби-то ми лиш приємної роботи шукали, то різні меценаси і офіціали могли б і з голоду померти.

– Га, га, га! Правда, правда! Значить, не потребую робити собі закидів, що перерву на хвильку.

– Е, се інша річ, – мовив Євгеній. – Робота досить пильна, треба зробити її.

– Надіюсь, що не конче сьогодні.

– Ну, я з таких, що завсігди волію сьогодні, ніж завтра. Але прошу сідати. Що вас приводить до мене в таку пізню годину, пане Стальський?

– Пізню? – аж скрикнув Стальський. – Що пан меценас мовлять! Ще ледво осьма. А я до пана меценаса справді з одною маленькою просьбою.

– Прошу, чим можу служити?

– Не знаю, як і казати. Може, се буде занадто велика претензія з мого боку…

– Ну, пане Стальський, без інтродукцій! Знаєте, ви були такі ласкаві помогти мені при інсталяції.

– Ах, пане меценас! Прошу не згадувати про се! Я робив для власної приємності і не хотів би, щоб ви за те почувалися до якогось обов’язку супроти мене.

– Ну, та говоріть-бо вже, чого вам треба, а то ми ще на самих церемоніях посваримося, – жартуючи, мовив Євгеній.

– Бачите, пане меценас, – мовив Стальський, опираючись головою на долоні, а ліктем на розі Євгенієвого бюрка, – тоді, коли я ночував у вас… ви були такі добрі і втрактували мене тою чудовою наливкою…

– І вона не дає вам спати, домагається компанії, – сміючись, мовив Євгеній.

– Ні, не те! Зовсім не те! – мовив Стальський. – Бачите, тоді я наговорив вам про свою жінку всякої всячини. Пригадуєте собі?

У Євгенія подерло морозом поза плечі.

– Так от і вийшло. Відтоді я передумав дещо, придивився дечому і дійшов до того, що я також недобре роблю.

У очах Стальського, на кінцях його уст, у цілім виразі лиця було щось мов насміх над тими словами; щирості, яка б давала їм властиву ціну, не було в його голосі ані сліду. – Що ж, се похвально пізнати свою похибку, – мовив Євгеній, не знаючи, що йому сказати і пощо Стальський виволікає перед ним свої домашні справи.

– Пізнати! Не в тім річ. Знаєте, я такий чоловік: або пан, або пропав. Як робити щось, то робити до шпунту, а як ні, то й не зачинати. Як пізнав свою похибку, то зараз направити її.

– Значить, жиєте тепер зі своєю жінкою як слід?

– От в тім-то й річ! – мовив Стальський. – Знаєте, десять літ жили ми з собою, як чужі, як вороги, робили одно одному різні пакості і прикрості, – то так якось повернути оглоблі в противний бік… як би вам сказати, не a propos. Рука не підіймається. Слово не вимовляється. Так от я задумав зробити се якось принадніше. Солідніше. Коли будемо самі обоє в хаті, то воно не вийде, – погань вийде, знаю наперед. Скінчиться новими докорами, новим гнівом. «Дай, – думаю, – справлю перепросини, як бог приказав. Запрошу чужого чоловіка, любого мені, перед яким не маю секрету і не потребую ні з чим ховатися», – вас. Щоб ви, так сказати, були за свідка.

– Але ж, пане любий… – мовив Євгеній, та Стальський не дав йому докінчити.

– Прошу, пане меценас, не відмовте мені сього. Дуже вас прошу. Знаєте, від сього залежить спокій і щастя двоїх людей. А при тім позволю собі пригадати вам, що ви таки винні ще мені візиту. Прошу не сперечатися, не вступлюся відси, поки не пристанете.

– Га, коли така ваша воля, то нехай і так, хоча, признаюся, як кавалер я не чую себе покликаним до інтервенції в таких делікатних подружніх ділах.

– Але ж то не буде ніяка інтервенція. Звичайна візита. Ви вдаєте, що не знаєте нічогісінько, а ми обоє балакаємо собі, забавляємо гостя, – і при тій нагоді наші диференції вирівнюються. Тихо, мирно, незамітно.

– Дай боже! Ну, а коли ж би ви думали се зробити?

– Сьогодня. Зараз. Усе вже готове. Що треба – накуплено, фіакер чекає на вулиці. Прошу перебратися – і їдемо!

– Га, коли так, то служу.

Євгеній перебрався в візитовий стрій, вони оба зі Стальським сіли на фіакра і поїхали. Їхали досить довго, бо Стальський жив на одній із найдовших вулиць, досить далеко на передмісті. Коли доїхали, Стальський задзвонив у хвіртці. Вийшла служниця. Він велів їй забрати з фіакра пакунки, а сам з Євгенієм пішов на ганок. У покої, що виходив до ганку, крізь скляні двері видно було світло. Се був салон. Так само світилося в однім боковім покої направо. Стальський видобув ключ, відімкнув двері, і вони ввійшли. Стук їх кроків і гомін розмови залунав у тихім домі.

По хвилі вітворилися бокові двері, і в них появилася висока постать у чорній сукні.

– Се моя жінка. Пан доктор Євгеній Рафалович.

Євгеній зирнув і остовпів. Се була Регіна.


Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 20, с. 253 – 256.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 46

Модифіковано : 4.05.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.