Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Прозові твори / Перехресні стежки / 30. Лікар-злочинець

Перехресні стежки

30. Лікар-злочинець

Іван Франко

Він здибав о. Зварича ще за селом. Священик, низенький худенький чоловічок літ коло сорока, окружений купою селян і селянок, чалапав болотистим гостинцем, ідучи до села; ряд свіжих могилок на кладовищі, що темним чотирикутником розстелилося оподалік від села і манячіло своїми дерев’яними хрестами та капличкою на середині, показував, що о. Зварич власне вертав від похорону. Порівнявшися з купою людей, Євгеній привітався, велів жидові їхати наперед і заїздити на попівство, а сам зліз із брички і пішов пішки разом з панотцем і селянами.

– Що у вас, похорон був? – запитав він.

– О так, похорон, – якось мов нерадо буркнув о. Зварич.

– Та й не один, – додав хтось із селян.

– Мруть хіба в селі?

– Ну, та… померли.

– Слабість яка? Пошесть?

– Ще гірше.

– Як то?

– Пошесть ц[ісарсько]-к[оролівська], патентована.

– Що се ви, отче? Загадками говорите.

– Ба ні, що правда. Адже отсе вертаємо з такого похорону, якого ви ще, певно, не бачили. Семеро дітей нараз.

– Дифтерія? – не без легкого страху промовив Євгеній.

– Ні. Здоровісінькі були.

– Ну, через що ж померли?

– А, бачите, ведлуг пшипісу. Фізик приїхав віспу щепити і защепив усі діти зопсованою коров’янкою. Замість віспи прищепив гангрену – і отсе сьогодні семеро ми їх поховали. А п’ятеро ще мучиться.

– Боже! – скрикнув Євгеній.

Селянки, що йшли позаду, всі голосно захлипали і піднесли фартухи до очей. Чоловіки йшли понурені, мовчки.

– Слухайте, пане, – промовив згодом один селянин. – Адже я старий чоловік. Сей хлопчик був мій одинак… три роки мав… як чічка, пане, як золото, хлопчик…

Перервав. Сльози душили його. Жінки позаду заридали наголос.

– Адже я не ручу за себе. Ану ж мені туск прийде до голови і я ще сеї ночі візьму сокиру за пояс, і піду до міста, і зайду до пана фізика, і вгороджу її по сам обух йому в голову. Як гадаєте, пане, ви адукат – як міркуєте, що мені за се буде?

– Андрію, гей, Андрію! – з притиском, нервово обізвався священик. – Що ви говорите? Гріх таке говорити. Моліться богу, щоб відвернув від вас лихі думки!

– Єгомость! – з болючим докором скрикнув селянин. – Адже знаєте мене не віднині. Скажіть самі, чи я забіяка, лиходій, душогуб? Чи я завинив що пану фізикові? Чи я йому в погану годину дорогу перейшов? За що ж він мене всиротив? За що він мені душу скалічив?

– Хіба ж він того хотів?

– Хотів чи не хотів, а чому не подбав, щоби чисту матерію щепити? – вмішався Євгеній. – Се ж очевидна його провина.

– Е, для хлопських дітей усе добре! – гірко говорили селяни. – Трута замість матерії – овва! Чи то їх шкода? Умре їх з десятеро, то й що з того? Більше місця буде для паничів та жидиків.

– Слухайте, люди, – мовив Євгеній, – коли се сталося?

– Якраз нині тиждень тому.

– І ви давали про се знати кому?

– Зразу не знали, що сталося, – мовив о. Зварич. – Діти пищать з болю, рани на рученятах почервоніли, почали гнити. Тілько тоді один чоловік кинувся до міста по лікаря. Лікар приїхав і тілько в долоні сплеснув. Отсих семеро вже були при смерті. Тамтим іншим щось там робив, записував, але й на них слаба надія.

– То вже він сказав, що донесе про се, де треба, – додав один селянин.

– Ну, поки там він се зробить, ми зробимо від себе донесення до суду, – мовив Євгеній. – Адже се нечувана річ!

– Ой, пане, – мовив знов один селянин. – Чи раз то вже таке трафлялося, що діти від щеплення вмирали. Адже наші баби бояться пана фізика гірше зарази.

– Звичайно п’яний щепить, – лаконічно додав о. Зварич.

– Ну, і так йому се уходить? Ніхто про се не знає?

– Знають, чому би ні. І в раді повітовій знають, і в старостві знають, та що з того?

– Хто йому що зробить! – додавали селяни. – У него плечі.

– Ну, люди добрі, то так не може бути, – мовив Євгеній. – Сього не повинні пустити плазом! Такий чоловік ані одного дня більше не повинен бути фізиком.

– Іншому би певно не дарували, – мовив о. Зварич, – але пану Пшепюрському, жонатому з бувшою гувернанткою пана маршалка, ну, сьому не легко можна що зробити.

– Попробуємо, – мовив спокійно Євгеній з тою рішучістю, що виявляла ціле обурення, яким тремтіла в тій хвилі його душа. І, обертаючися до людей, він додав:

– Ходіть зараз на пробоство. Зробимо донесення, а завтра я сам подам прокураторові.

Селяни сумно хитали голови.

– Т-та, робіть, що знаєте, але ми одно знаємо. Йому за се нічого не буде. А втім, хоч би його й повісили, то наших діточок се не оживить.

Жінки, ридаючи, розходилися по хатах, а чоловіки разом з Євгенієм і о. Зваричем пішли на пробоство.


Примітки

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1979 р., т. 20, с. 291 – 294.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 97

Модифіковано : 4.06.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.