Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Переклади / 1915 р. / Геро й Леандер

Геро й Леандер

Переклад Івана Франка

з кінця V або початку VI в. по Хр(исту) Мусея Граматика

Факлю, богине, співай, потаєної свідка любов!

Й мужа, що сила любви його через воду носила,

І зв’язок в пітьмі – його й раз не бачила вічна Еоя,

І про Абід та про Сест співай, де був нічний шлюб Герони.

Слухаю спів про Леандра плавбу та про факлю [фатальну],

Що ясним блиском своїм носила заповіти любовні

Враз же й весільні посли каждонічної туги Герони.

Факле, ти образ любви! Тебе мусив Зевес високовладний

Після щонічних услуг перенести між зорі на небо

Й назву надати тобі «Любощів провідниця дівочих»,

Бо товаришкою ти була в болях шаленої туги

І на безсоннії їх запрошала весільнії ночі,

Поки ворожа борва не покрила їх ревом заглади.

І заспівай, співаку, обоїх ще кінець сумовитий,

Як згасла факля й знайшов смерть [у морі глибокім] Леандер.

Сест протилежний Абіду; сусідні міста, лиш їх ділить

Море. Ось Ерос нап’яв лук свій і пустив по одній стрілці

В кожде з тих міст, і як стій запалали [огнями любові]

Тут молодець, діва там. Молодець, любви гідний, Леандром

Звався, Героною же називалася діва цвітуча,

В Сесті вона прожива, він живе у поблизькім Абіді,

Кожде у свойому місті, немов ті блискучії зврі на небі,

Собі подібні. Та ти, як тебе заведе там дорога,

Вежу оту відшукай, де колись то сестійська Герона

Факлю держала в руці та коханцеві шлях освітляла,

Та відшукай на Абіда старого приморському молі

Того, що все сплакне по любові й по смерті Леандра.

Та як до того дійшло, що Леандер, в Абіді живучи,

Тяг до Герони почув? Як вона його в сіть умотала?

В цвіті принади Геро, з божеського походячи роду,

В службі Кіпріди жила. Їй подружнє життя відібрали

Й жить призначили в вежі на самім узбережжі морському,

Оддаль від міста. Жила, як богиня ласкава, розумна

Та непорочна, вона все держалась поодаль від круга

Простих жінок, на молодіжі танці [й забави] веселі

Теж не вчащала, аби не дать місця жіночим доганам

Та поговорам. О, бо завидюща бува одна жінка

На другу, що в красоті ще пишається пренепорочній!

Все пильнувала вона Афродіті служить Кітерейській,

Ероса також собі ласки жертвами запобігала,

Матір благала й його, боячись колчана огняного, –

Але, проте, не уйшла стріл, що серце жаром наповняють.

Бо ось дождався народ урочистого свята Кіпріди,

Що споминають любов Кіфереї й Адоніса в Сесті,

Тож громадами спішать на врочистеє свято народи

Навіть з найдальших садиб на вперезаних морем островах;

Здалека, з Кіпру, спішать та з Гемонії, місць святих пані,

А на Кіфері в містах ні одна не лишилася жінка,

Ані на горах ліванських, котра душа в танці смакує,

Також із ближчих сусід ні один не забув тоді свята.

Ані фрігійські оті гірняки, ні Абіда найближчі

Жителі, найпаче ті, що любили дівочую вроду;

Юрбами тягнуть такі, як почують, що десь таке свято.

Не так бажається їм несмертельним посвячувать жертви,

Як пасти очі жінок повабами, що там ізійдуться.

Ось подовж храму богині Геро перейшла молодая,

А благодатнеє щось на лиці її гарнім ясніло,

Мов сяйво місяця, що підплива [над верхи] срібнолиций,

Ніжний облив рум’янець круглину сніжно-білого личка,

Наче двобарвна з чашок розвивається рожа; сказав би,

Що на всім тілі її розцвітається поле рожеве;

Справді-бо, запахом рож з нього віяло, а як ішла де,

З-під її білих спідниць миготіли ніжки, наче рожі.

Грало принадою в ній. От тому набрехали старинні,

Мовлячи, що тільки три харітіни. А око Герони,

Як в ньому усміх заблис, само плодило їх уже сотню.

Справді, гіднішої за свою жрицю не знайде Кіпріда!

Так появилась, понад всіх жінок просіявши красою,

В службі Кіпріди [в храму], наче друга богиня любові.

І заповзала в думки юнаків м’якосердих, і не був з них

Ані один, що б не хтів за подругу дістати Герону.

А куди тільки пішла у прекрасно збудованім храмі,

Бігли за нею думки, серця й очі мужчинські, немало

Хто з юнаків говорив ось такі слова [іншому] з дивом:

«Був же я в Спарті й глядів на той город [старий] Лакедемон,

Де красота красоті суперничить на кождому кроці,

Але так гарної там не пізнав ні одної я панни.

Певно, Кіпріда собі в ній харіту взяла молодую

В службу. Одно мені жаль: надивиться на неї ніколи

Я не возможу досить. Рад би вмерти охоче я зараз

За ціну її любви й не мінявся з богом Олімпським,

Якби у домі моїм була любою жінкою в мене.

Та як мені не даси, о Кіпрідо, обнять твою жрицю,

Дай мені жінку таку, щоб у всьому була з нею рівна!»

Так не один з юнаків говорив, не один же лиш тихо

Рану [у груди] сховав, що краса причинила дівоча.

Та ледве бідний Леандер зирнув на прекрасную панну,

Не захотів із’їдать своє серце в любві потаємній,

Але неждано, немов поцілений жаскою стрілою,

Зважився згинуть скоріш, ніж жить без божественної сеї.

Промінь очей її дужче ятрив у душі жар любовний,

Серце товклося, немов у жару невгасимого палу.

Бо прославлена краса й бездоганна жіночого тіла

Смертного дужче трафля, як [преостра] стріла семипера,

А трафля завше крізь зір. Загоряться в очах огоньки два,

Шириться далі огонь і обхоплює серце мужчини.

Тут його подив пройняв, і завзяття, й дрижачка, і сором,

Дрож через серце пройшла, застилався він, що побіджений;

З дивом вагався ще він; та любов відняла йому сором,

Смілості теж додала, всякі сумніви відсторонила.

Він незамітно підліз і спинився навпроти дівчини,

Зорі благальнії слав він до неї й таємні приваби,

Змисли [й увагу] її мовчазними порушив кивками.

Та ж, доли спостерегла залицяння підхлібнеє мужа,

Рада своїй красоті, похилилася мовчки і часто

Мовчки схиляла лице, що горіло заранням любові;

Морганням тайним вона всі надії Леандра сповняла

В відповідь на його зір. І він втішився в серці свойому,

Що залицяння його поняла й не відвергла дівчина.

Поки Леандер тужив до години інтимної стрічі,

День вже до схилу дійшов і почався понурий півсумерк,

З темного сходу зійшла вечорова [рум’яна] зірниця,

От тоді, насмілившись, приступив до дівчини Леандер,

Чуючи мов безпечнішим себе в чорнім одязі ночі;

Злегка стиснув він тоді лиш рожевії [руки] дівчини,

А його грудь підняло невимовно тужливе зітхання.

Але без слова, неначе сердито, вона відсторонила руку,

Та як в очах її він достеріг волю, к собі прихильну,

Сміло рукою вчепив її сукню багату й тягнути

Став у найдальший закуток величного храму. Нерадо,

Мов опираючися, йшла за тою тягою дівчина,

Мовби й не хтіла сама. Врешті, голос піднявши [не дуже],

Словом дівочим отак юнаку вона стала грозити:

«Чи ти, чужинче, здурів? І чого сюди тягнеш, нещасний?

Іншу яку собі клич і пусти мою сукню! Побійся,

Що мої родичі тут багаті й помстять всяку зневагу.

І не годилось тобі до Кіпріди слуги доторкнуться,

Й жадних не май ти надій поділить моє ложе дівоче».

Так погрозила йому по дівочому там обичаю.

Діткнений тою погрозою діви, покмітив Леандер

Зразу, що легко б йому довелось її договорити.

Бо коли женщина так юнаку погрожає словами,

То та погроза лише передвісник любовного щастя,

Тож поцілуями він її карк запахущий обсипав,

Потім промовив слова, мов ізранений жалом любові:

«Ах ти Кіпрідо, така ж, як Кіпріда, прекрасна! Афіно,

Рівна Афіні! Для мене-бо ти не рівня жінкам земним,

Тільки рівняти тебе мушу з Зевса-вседержця дочками.

Благословен твій родитель і та мати, що виплекала,

Й лоно поперед всього, що носило тебе! О, послухай

В ласці своїй моїх слів, спочуття своє дай моїй тузі!

Служиш богині любові, то сповняй же й любви заповіти!

Нумо, введи мене ти у подружні устави богині!

Бо чи ж подоба ж, аби Афродіті служила дівчина?

Не веселить-бо життя те дівоче Кіпріду. Коли ж ти

Знать хочеш, що се устав і усвячений звичай богині, –

То се весілля і шлюб. Коли справді Кіпріду ти любиш,

То виповняй заповіти солодкі й розкішні любові,

І під опіку свою ти прийми мене або й на мужа,

Що тобі Ерос його уловив, улучивши стрілою,

Так, як той Гермес проворний із золотим берлом,

Що хоч героя, Геракла, зробив Ярданівни слугою.

Але Кіпріда мене привела, а не Гермес до тебе.

Знаєш, що сталося тій Аталанті, аркадській дівиці,

Що з Мейлантона, який пожадав її гаряче, з ліжка

В страху втекла за дівоцтво своє: прогнівила Кіпріду,

Та ж влила в серце любов до того, що ним згордувала.

Люба, послухай і ти, щоб тебе не діткнув гнів Кіпріди!»

Так сказав і обернув помисли опірної дівчини,

Серце її одурив, розбуджаючи річчю кохання.

Мовчки склонила униз до землі своє діва обличчя

І силкувалась укрить щоки, що рум’янцем облив сором;

Щось на долівці немов доторкала нога, клопітливо

Руки довкола рамен затягали фалдистую сукню.

Все те – прихильності знак. А коли перестане дівчина

Ставити опір, тоді її мовчанка – сповнення бажань.

В серці її бушував уже ропіт розкішний любові,

А у найглибшім нутрі чулося отепління пестливе,

І страшно було на красу юнака поглядати.

Доки похилене так вона личко додолу держала,

Очі Леандра, немов п’яні чаром любовним, впилися

В карк її білий, мов сніг, не могли відірваться від нього.

Аж погодя підняла любий голос до хлопця дівчина

І, мов роса, з обох лиць зійшла заграва сорому з неї:

«Міг би, чужинче, такими словами ти й камінь зм’ягчити!

Хто міг навчити тебе промовлять так добірно та скрутно?

І хто в сей рідний мій край надіслав тебе на моє горе?

Але даремно те все, що ти мовив. І як чужинець би,

Недостовірний бурлак міг зробитися моїм подружжям?

Адже ж прилюдно злучить себе нам святим зв’язком не можна, –

Родичів воля мене відсудила від того. А якби

Як мандрівець-чужинець хтів у нашому місті лишиться,

То ледве зможеш укрить любви нашої тайну мовчанням.

Бо як розсердиться лиш чого-будь, не змовчить язик людський,

Що хто зробив у тиші, несе гомін скрізь по роздоріжжях.

Та ти по правді скажи, як зовешся і відки ти родом.

Імені мого, мабуть, ти не знаєш? Героною всі звуть;

Моїм житлом ся вежа стрімка, бита усіми вітрами;

Тут і живу я сама, всіма лишена, лиш зі слугою,

За містом Сестом, куди на сей берег, де море бушує,

Родичів прикрий наказ дав сусідом мені лише море.

Не маю близьких подруг, і ніколи мене не забавить

Танець молодців веселих, а все день і ніч ударяє

В слух мій лиш гуркіт важкий моря, битого люто вітрами».

Так промовляла і знов вкрила личко рожеве полою,

Мов застилавшись, і знов мов покаялась слів своїх власних.

Але Леандер, уже торкнений дошкульним жалом туги,

Думав, як перебороть у любви своїй ту перешкоду.

Та коли Ерос на зло мужа вцілить своєю стрілою,

Зараз і лік подає на ту рану. Де зробить насилля

Всепобіджаючий бог, сам дорадником робиться мужу.

Так і тепер він поміг тугою зраненому Леандру.

Врешті, промовив отсе, скорбним помислом вимудрувавши:

«Мила, з любові до тебе отсе я бурливеє море

Переплину, хоч би й вар в нім кипів; небезпека для мене –

Тільки забава. Всіх бур зимових не злякаюсь, як тільки

Ложе твоє надгородить мене. Перед гуркотом грому

Не задрижу, й глухий рев морських хвиль зупинити не зможе.

Кождої ночі як муж твій змагатиму почерез хвилі

Мірять [грудьми] Геллеспонт. Недалеко від твойого міста

Й рідний Абід мій. А ти посвіти лише в пітьму нічную

Факлею з шпилю вежі, щоб я при її світлі [яркому]

Човником Ероса став, а вона провідною зорею,

Щоб, лиш на ню глядячи, не чекав я на човен лінивиїй,

Ні на Оріона блиск, ні Воза, що в морі не тоне,

Власною силою мчав на благе побережжя Кіпріди.

Ах, кохання моє, уважай на вітри супротивні,

Щоб вони факлю коли не згасили й життя моє з нею!

Факля блискуча, се знай, то керманичка долі моєї.

А коли хочеш узнать усю правду, яке моє ймення:

Знай, я Леандер і муж ненаглядної панни Герони».

Так вони, змовилися потаємній віддаться любові,

Ніччю подружені, знать тільки факлю весільного, свідка

Й пильно на неї глядіть: панна як підійме її вгору

Й держатиме, він коли вплав піде через морськії хвилі,

А заприсягши собі обопільно подружнєє свято

Кожду безсонную ніч, вони в горі розстались нерадо.

В вежу вона побрела, він же в пітьмі не пізньої ночі

Виглядів деякий знак на тій суші, щоб з шляху не збиться,

Потім туди переплив, де Абіда високії вежі.

В тузі обоє весь день пробули, ждучи розкошей ночі,

Часто бажаючи, щоб надійшов уже шлюбний їх сумерк.

Ось піднялася вже ніч, мов одягнена в чорну кирею,

Людям готуючи сон, лиш не юнаку, повному туги;

На узбережжі морськім він стояв, що лиш глухо шуміло,

Й ждав на той знак, що позвать його мав на [розкішне] весілля,

Ждав, поки факля блисне, горячо йому бажаний свідок,

Далекосяйний посол крадьком заключеної любові.

Та як діждала Геро темноти непроглядної ночі,

Світло зажгла, а коли [на вежі] розгорілася факля,

Розпалив Ерос також юнака нетерпливого серце.

З полум’ям факлі й він сам запалав. Та над морем почув він

Розкоти, мов громові хвилі, що глухо ревли й підіймались.

Вхопив переляк його, потім раптом збудилась відвага,

І він промовив ось як, потішаючи серце словами:

«Ерос страшний, невмолиме те море! Та в морі вода лиш,

А в моїй груді горить ненаситна пожежа любові,

Бійся пожежі, о серце, та тих морських хвиль не лякайся!

Нумо! Морга вже любов. І що ж можуть вали ті зробить нам?

А чи не знаєш, що з них народилася також Кіпріда,

Що морю повеліва, так як і мукам – болістям туги?»

Мовив отсеє і зняв із прегарного тіла руками

Одіж фалдисту свою й обв’язав круг висків її міцно,

Потім із берега скік і в солоную кинувся воду,

В той бік кермуючи все, де блискучая факля горіла,

Сам і гребець, і стерник, і своє йому власне човенце.

Але Геро, що на острій вежі світло вгору високо держала,

Часто його закривала плащем, коли вітер злорадно

Відси чи відти дмухнув, поки врешті Леандер до Сеста

В затишний залив на край по великому труді добився.

Зараз у вежу ввела і, ще поки дійшла враз до входу,

Мовчки рам’ям обняла юнака, що, знай, дихав глибоко

І майже весь отікав від крапель із пінистого моря.

В спальні своєї куток завела його [теплий, пахучий],

Змила високую стать і оливою добре натерла,

Рожі олійком пахучим, і так морський запах прогнала.

Шию потім обняла юнака, що задиханий ще був,

Там на м’яких подушках і любовні слова промовляла:

«Милий, та й витерпів ти, чого б жаден не зніс наречений.

Та й натерпів же ся ти! Годі тої води солоної

Та того запаху риб у тім глухо шум’ящому морі,

При моїм серці ось тут позабудь перебуті невгоди!»

Так вона мовила, й він, не лінуючись, розперезався,

Справили спільно собі мужелюбної чин Кіфереї.

Се справедливий був шлюб, хоч [на лихо] без співів весільних,

Шлюб безтанечний, без свах, без дружків, і бояр, і старости,

І не горіли факлі доокола їх шлюбного ложа,

Ані одна пара ніг не підскочила в танці веселім,

Не заспівав ні один пісню в честь лож опікунки Гери,

Не починав ні отець, ані мати співать «жаль княгині»,

Тільки тиша, даючи їм на ложі щасливі години,

Пристань створила любві, прихорошила пітьма дівчину.

Мать посажна була ніч, а на відомім ложі не бачив

День юнака, молодого Леандра, бо він іще вранці

Виплив, аби до рідні [на снідання] в Абід надоспіти.

День він отак проводив, дожидаючи розкошей ночі,

Але й Геро, шлеп волочачи свій, вітця й матір забула,

Весь день дівуючи, а на всю ніч зістаючи жоною.

Згідно бажалось обом, аби день похилявся до склону,

Тихо від світу вони берегли силу своїх почувань,

Вкупці ж таємно росла в них прихильність і ласка Кіфери.

Та лиш не довго отак прожили, не втішалися довго

Тою любов’ю, що їм була платою за такий подвиг.

Бо ось зближався вже час зими, що зодягається в іній;

Гнала клубами вона раз по разу сніжнії шаруги,

Буря гула раз у раз глибинами й шляхами морськими,

Сила клубить зимова ненастанно вали та безодні,

Море ж хуртовина б’є. Щоб від тих не терпіло ударів,

Витяг чорняве судно вже давно з неспокійного моря ‘

Й на узбережжі сухім приберіг мореплавець старанно.

Та не вдержав тебе страх перед морем бурливим, Леандре

Великодушний! Вежі путеводна вістунка, та факля,

Як кожду ніч, і тепер, сповіщаючи близькі розкоші,

Насліпо вгнала його в чорторий розшалілого моря,

Зрадно й жорстоко. Коли б нещаслива Геро та зуміла

В бурю та плюту таку від Леандра в розлуці вдержаться

Та не розпалювать ту дрібну зірку їх щастя нічного!

Туга, знать, перемогла чи судьба. Мов позбавлена глузду,

Факлю смертельну вона підняла вверх, не факлю любові.

Ніч була. Саме коли супротивні вітри, найлютіше

Гонячі шурі сніжні й туманами крупу ледовую,

Спільними силами в вир клекотячого моря ввалились,

[Бідний] Леандер поплив, гнаний тугою, до свеї любки

Також сьогодні, хоч гороїжились гриви хвиль морських,

Вал накидався на вал, з-під них бризки летіли високо

І надувалося море немов аж під небо. Довкола

Рев, борикання вітрів; напирає остік на західний,

Проти північного шле південний страховинну погрозу,

І без кінця чути вкруг грімкий клекіт морської безодні.

Але Леандер в біді посеред вирів непримиримих

То Афродіту благав раз у раз, ніби вроджену в хвилях,

До Посейдона звертавсь часто, що над морями панує.

Навіть Борею спімнув про любов до афінської панни,

Та не поміг ні один, не дав захисту й Ерос від смерті,

Довкола напором злих, мов скажених, вітрів окружений,

Він вже безвладно поплив. Вже відмовили ноги послуги,

Руки лише раз у раз веслувать силкувались даремно.

Напруго в горло йому морський вал почав лить морську воду.

Поки убійчий напій все нутро не наповнив жорстоко.

В тую ж годину згасив подув вітру і факлю зрадливу, –

Отак і згасло життя та любов страстотерпця Леандра.

Але жорстокую бурю Геро лаяла крепким словом,

Бо вже тривожне чуття їх коханого смерть сповіщало,

Бо його ще не було. Визираючи в пітьму тужливо,

Без сну стояла вона, серце ж рвала бурлива турбота.

Ось зазоріло – нема, не догляне Леандра Геро вже,

Хоч як блукав її зір по широких хребтах валів морських,

Чи не побачить, аби де вода її мужа носила,

Як згасла факля. Та ось біля стін вежі на гладкій скелі

Бачить розтрісканий труп [і ледве пізнає] свого мужа.

Зараз роздерла на груді своїй пребагату одежу,

Вибігла на шпиль вежі й кинулась стрімголов у безодню.

Ось як умерла Геро з своїм любчиком, що [життя] втратив, –

Спільна їм доля була і ще навіть у смертній годині.

Написано в днях 9 – 12 серпня 1915 р.


Примітки

У І. Франка: Музай Граматик.

Вперше надруковано у кн.: «Літературна спадщина. Т. 2. Іван Франко», с. 430 – 437.

Подається за автографом № 400, с. 367, 369, 371, 373, 375, 377, 379, 381, 383.

Тут же зберігається перша редакція початку перекладу, що, як видно з тексту, значно відрізняється від остаточної:

Нум про світильник співать, що таємним був любощів свідком.

Про юнака, що несла його ніччю любов через хвилі.

І про оплаканий шлюб – його вічна не бачила зоря –

І про Абідос та Сест, де вночі та Геро шлюбувала

Слухай спів про Леандровє плавання і про смолоскип,

Що своїм блиском ярким посилає любовну принаду,

Ніччю ж Героні тужній був раз віщуном і весілля.

Співачка – то образ любові! Зевес її мусив володар

Та її службі нічній між громадою зір помістити.

Мусив назвати її провідницею любощів шлюбних

Тим, що вона свідком скаженої муки і тупі

І закликала на шлюбні ночі, на довгі, безсонні,

Поки ворожа борва щнротивним крилом не махнула.

Ну, заспівай же, богине, поету й кінець сумовитий,

Як той смолоскип погас і як смерть підкосила Леандра.

Еоя (Еос) – богиня ранкової зорі, дочка титана Гіперіона і Геї, сестра Геліоса і Селени.

Гемонія – Фессалія.

…Геракла зробив Ярданївни слугою. – Очевидно, йдеться про лідійську царівну Омфалу, у якої Геракл мав перебувати три роки в рабстві, щоб спокутувати вбивство Іфіта.

Аталанта – дівчина-мисливець, яка брала участь у полюванні на Калідонського вепра.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 102 – 111.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 37

Модифіковано : 9.08.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.