Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Переклади / 1915 р. / Зараза в Афінах

Зараза в Афінах

Лукрецій Кар

Переклад Івана Франка

З усього, що мов сон від многих тисяч літ

Чи перебув, чи переснив сен світ

І що тепер му ще нашіптує до уха

Історія, стара пістунка-щебетуха, –

З усіх тих війн грімких та імен голосних,

З усіх подій, хороших чи страшних,

З усіх блискучих учт, картин багатства, штук,

Пишної розкоші, немногих, вічних мук

Мільйонів, – з всіх казок о давній давнині

Одно лиш найглибше в ум вбилось мені,

Одно лиш зрушило до дна всю суть мою,

Мов буря зрушує до дна кипуче море.

Се вісті про важке, загальнолюдське горе,

Що, мов огромний змій, час від часу

Всю землю звоями обкручує страшними:

Мільйони сердець живих враз втишуєсь під ними;

Голов мільйони, мов колосся під косою,

Падуть, підкошені нехибною судьбою.

Великі і малі, царі й піддані вкупі

Падуть і брата пізнають аж в трупі, –

Падуть, забувши все, що за життя в’язало,

Різнило їх, з ножем в руках на брата гнало…

Не радість і не жаль ті вісті будять в мні;

Я чую лиш тоді в душі на дні

Тишу якусь мертву, неначе він просоння

По лютих бурях дня і війн, і беззаконня.

Тоді всі рівні, – смерть зняла з очей полуди,

З царів, вельмож, бідняк: остались тільки люди.

Отак і в Греції було. Багатство, штуки,

Побіди славнії, просвіта і науки

Цвіли в Перікла вік в Афінах золотих, –

Мармуром, золотом пишалися святині,

Театр ледве містив всіх горожан знатних, –

Грозили ворогам потужнії твердині,

Гриміла слава, – блиск всіх очі засліпляв…

Но з славних, сильних навіть не згадав

Ні оден, що десь там в споду глибоко,

Куди вельможне їх не заглядає око,

Недоля кулиться, невольник надривавсь

В важкій роботі, пошесть зопсуття

Чимраз страшніше, дальше розширявсь…

На все те в славних не було чуття

Ані вчей! Аж ось зі сходу, з віддалених

Єгипетських сторін, почерез землі й море

В край Кекропа прийшло страшне, забійче горе, –

Зараза й град пишний Афіни

Встелила трупів купами студених,

Дороги, вулиці міщанством загатила,

Весь край в одно кладовище змінила.

То зразу голови жаркі в огні їмались,

Гарячки червінню враз очі наливались;

Із горла, чорного мов уголь, зсередини

Кров сякала, і, струпами гидкими

Покрита, вужчою робилась голосниця.

Язик, душі товмач, облитий теклов кров’ю,

Послаб і ледве міг порушитись порою,

І голос ледве міг крізь горло протісниться.

Но скоро з горла біль відтак допавсь до груди

І серце хорого тривогою здавив,

Тоді підвалини життя тремтіли всюди

І всю надію біль страшний в’ялив.

З уст віддих добувавсь смердячий і поганий,

Немов зі скітника, де стервище гниє.

Всі сили духу враз щезали, тіло все

Спадало з сил, – тяжів, неначе олов’яний,

З тупов тривогов ждав смерті чоловік.

До нестерпимих мук, що в тілі лютувались,

Причинювали ляк і сум; мов води рік

Мутних, зі стонами нарікання мішались,

Невинне хлипання не раз як ніч, так день

Стрясало нерви всі й сустави;

В страшенних судрогах нещасні ся метали.

То знов недвижно, мов колоди, опадали,

Так, як в нутрі втихав чи знов змагавсь огень.

А прецінь не було слідно по верху тіла

Надмірної жари і шкіра не пашіла

Огнем, коли було діткнути ї руков, –

Лиш мірну було поверха чуть теплоту;

Но тіло все було червонеє, немов

Опарене в огні, огню

Святого в жили хорому налито.

Але в нутрі жара не покидала тлити

І аж до кості жерти тіло;

Мов в кузні, так пекла в нутрі пожежа.

Так що хоть найлегша і найтонша одежа

На хорім, мов кожух в літній жарі, тяжіла.

Всі вітру, холоду раз в раз шукали,

А тіло, трясене гарячкою жаркою,

В студені хвилі рік нуряли

Невкрите. Другі знов наосліп ся кидали

З отвертими, прагнущими устами

В керниці і, до дна прилігши головою,

Палящу спрагу невтишиму хтіли

Залить, но і в воді страшним огнем згорали.

І не було ніде ні пільги, ні покою!

Без догляду кругом конали по кутах,

А лікарів прогнав від хворих смертний страх.

Як день, так огнем блискучі гарячковим

Кругом блудили очі без упину,

Бо сон благий навіки їх покинув.


Примітки

Автограф № 415, с. 420 – 422. Даний уривок – це переспів закінчення поеми «Про природу речей».

Тіт Лукрецій Кар (бл. 99 – 55 рр. до н. е.) – видатний римський поет, представник філософської поезії. Автор дидактичної поеми «Про природу речей», в якій викладає філософські ідеї, близькі до механістичного матеріалізму Епікура.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 387 – 389.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 59

Модифіковано : 29.07.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.