Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Нові досліди над найдавнішою історією жидів

Нові досліди над найдавнішою історією жидів

Іван Франко

Найдавніша історія жидів ані не цікавіша, ані не трудніша для досліду від найдавнішої історії інших старинних народів. Навпаки, можна сказати, що для неї ми маємо більше джерел, ніж для історії не одного іншого народу. І так, прим., для історії фінікіян, що в стариннім світі відіграли таку величезну роль, ми не маємо й десятої часті стільки джерел, що для історії жидів. Коли, проте, історія фінікіян поза тісним кругом мало збуджує зацікавлення, а натомість кожде нове відкриття на полі старо-жидівської історії викликає велику літературу на найрізніших мовах, збуджує завзяті дискусії і зацікавлює найширші круги цивілізованого світу, то се походить відти, що історія жидів нерозривно зв’язана з еволюцією того круга релігійних вірувань і культу, що в формах мозаїзму, християнства й ісламу запанував у цілій, можна сказати, половині культурного світу і, невважаючи на тисячолітню історію, досі не стратив живої, імпульсивної сили, як се сталося, прим., з буддизмом і конфуціанізмом.

Донедавна ще, до кінця XVIII в., одиноким джерелом для найстаршої історії жидів були старі гебрейські писання, звісні під збірною назвою Біблії Старого заповіту. Більше тисячі літ цивілізована людськість привикла дивитися на історію жидів тими очима, якими дивились на неї автори й редактори тих писань або радше, як пізніші їх жидівські й християнські коментатори. Про справді наукове, критичне розуміння тут не було й мови. Адже ж ті книги були не тільки історичними джерелами, але заразом, і то в першій лінії, основою релігійного навчання, культу, догм. Церковні корпорації довгі віки посідали монополію їх читання й вияснювання; до самого XVI віку християнська Європа навіть не мала поняття про їх гебрейський оригінал і вдоволялася латинським, а в меншій часті грецьким перекладом. Усе те ставило майже непереможну заваду справді історичному дослідові, поминаючи вже те, що й самі методи того досліду були ще досить примітивні і не придатні для такої складної роботи, як висліджування первопочинів історичного життя такого давнього народу.

Тим часом уже найстарші християнські письменники, що займалися тими книгами, особливо такі вчені мужі, як Оріген, Єронім і інші, завважили в них немало несхідностей і нескладностей: неконсеквенції в оповіданнях, плутанину в географічних іменах, дублети оповідань про поодинокі події з дуже значними відмінами й т. і. Та вважаючи (окрім, може, Орігена) старозавітні книги поперед усього писаннями релігійними, ті письменники і коментатори силкувалися різними герменевтичними штучками загладжувати нескладності, усувати суперечності, вирівнювати стиль, одним словом, показувати гармонію там, де була різноголосиця.

Так повстав цілий метод викладу і навіть толкування тих книг, званий гармоністикою. Вона основувалася на принципі, піднесенім з часом (аж на Трідентському соборі) до ступня догми, про «боговітхненність», отже, про повну правдивість і автентичність тих книг, себто про приналежність їх тим, власне, авторам, яких імена стояли в їх заголовках і про непорушне їх заховання в тій формі, як були первісно написані, аж до наших часів. Розуміється, що така догма раз назавсіди замикала дорогу для критичного розбору тих писань і замикає її католицьким та православним письменникам і досі.

І коли ми сьогодні можемо говорити про наукові досліди на полі старої жидівської історії, то відразу мусимо сказати, що вони повстали і досі розвиваються поза рамами католицької церкви, на протестантськім або загалом безконфесійнім грунті. Ті досліди від кінця XVIII в. йшли двома відрубними дорогами, що довгий час якось не могли зійтися і тільки в остатніх роках, дякуючи несподіваним археологічним відкриттям, починають входити в живі взаємини між собою. Позволю собі коротенько нашкіцувати одну й другу з тих доріг. Одна з них – се були студії над самим текстом старогебрейських книг, ведені чимраз більше методично і з щораз інших вихідних точок; друга – се було шукання паралельних документів старожидівської історії при помочі археологічних розкопок, отже, речових пам’яток давнього побуту, будівель, написів, свідоцтв посторонніх народів і т. і. Одним і другим шляхом наука дійшла до дуже важних відкрить, які кидають зовсім нове і несподіване світло на первопочини старожидівської історії.

Критичні студії над самими старожидівськими історичними книгами починаються від р. 1753, коли французький лікар Астрюк зробив спостереження, що в буцімто найстарших жидівських книгах, у т[ак] зв[аному] Мойсеєвім П’ятикнижжю, а також у книзі Ісуса Навіна находяться уступи, де ім’я бога передається буквами j-h-w-h, значить, словом, яке незвісно як звучало, правдоподібно Jahweh або Jaheweh, а обік них інші уступи, де назва бога передається словом Elohim, себто многим числом від Eli. Астрюк, а за ним і інші догадувалися, що ся неодностайність не припадкова, а має своє джерело в тім, що теперішнє П’яти-, чи, властиво, Шестикнижжя – се компіляція з двох старших джерел, із яких одно названо Ягвістом, а друге – Елогістом.

Се була вихідна точка для цілого ряду вчених, що силкувалися при помочі майже мікроскопійного досліду тексту дійти, де і яким способом компільовано ті старі джерела, а надто роздивляючи кожде з них окремо, наскільки воно заховалося в теперішнім тексті книг, дібратися до того, де, коли і серед яких обставин були писані ті первісні джерела, де, коли і з якою тенденцією були скомпільовані.

Самі історичні книги старожидівські давали тут деякі вказівки, яких не можна було лишити без уваги. І так у різних місцях старих історичних книг жидівських згадуються давніші, не доховані до нашого часу книги, що оповідали історію жидів перед ассіро-вавілонською руїною: згадано там книгу «Війни Ягве», книгу «Союзів» і книгу «Законів божих»; притім партії законодатні дуже слабо в’яжуться з епічною частиною тексту і виявляють не то, що окрему редакцію, але довгі століття розвою громадських відносин і відповідного для них законодавства.

Правда, існування тих книг, що могли служити джерелами звісних нам, не вело ще ні до чого певного, бо про самі затрачені Книги ми, зрештою, не знаємо нічого. Вихідною точкою дослідів послужив той уступ другої книги Царств, гл. XXII, де говориться про віднайдення архієреєм Гількією в храмі книги закону і про її промульгування королем Йосією (коло р. 623 перед Хр[истом]), та про доконану на основі сеї книги релігійну реформу в Юдеї.

Порівнюючи те, що сказано про сю реформу в книзі Царств із законодатними текстами П’ятикнижжя, сконстатовано, що сказане в книзі Царств про новознайдену книгу закону може тикатися тільки законодатної частини книги званої Второзаконієм, яка справді творить окремий і в собі заокруглений корпус. Маючи сю тверду історичну опору, вчені почали дошукуватися дальше, наскільки закони, зложені у Второзаконії, були звісні і виповнювані перед Йосією, і переконалися, що вони перед тим нікому не були звісні і не служили нормою поступування, значить, час їх нібито віднайдення був також часом їх першого написання. А що в теперішній формі Второзаконіє, крім законодатної часті, має ще й епічні уступи, вчасти схожі з епічними уступами інших, т[ак] зв[аних] Мойсеєвих книг, а вчасти значно відмінні від них, то приходилося і для сеї книги прийняти редактора, пізнішого від р. 623.

Аналогічні досліди щодо законодавства, уміщеного в інших книгах П’ятикнижжя, головно в книзі Числ і Левітів, довели до зовсім негативного результату. Не тільки в часах судіїв і королів, але навіть в часах руїни жидівські письменники не знають найбільшої часті тих законів і не держаться їх. Детальні досліди показали, що ті закони обчислені не на якусь самостійну державу і загалом майже не торкаються політичного життя, адміністрації й горожанських прав; се майже виключно закони ритуальні, церковні та конфесійні, знач[ить], такі, які мусили відповідати політичному станові жидів, повернених із вавілонської неволі і зорганізованих довкола Єрусалима в невеличку конфесійну громаду.

Оповідання одної з пізніших історичних книг (Неемії, гл. VIII, і д.) подає тут знову пожадану підпору. Там оповідається, що на повороті частини жидів із Вавілону, коло р. 444, учений Ездра зібрав або списав із пам’яті святі книги, що за час неволі були порозгублювались або попропадали, і потім, скликавши весь народ, відчитав йому новий закон, який тоді ж почали й виповнювати, причім людність бурилася, повставала против нових постанов – очевидно, вони були чимсь незвичайним і новим для неї. І знов порівняно деталі, подані про реформу Неемії й Ездри, в їх книгах з тими законами, які маємо в П’ятикнижжі, і сконстатовано, що закон, промульгований Ездрою, мусив бути той сам, який маємо тепер у книзі Левітів [Характерна подробиця – одна з многих. Свято кучок, яке повстало в часі вавілонської неволі (давніше про нього не звісно нічого, а перший згадує про нього Єзекіїль, що писав у Вавілоні), святковано первісно 7 день і так подає Єзекіїль; Ездра і Неемій завели святкування восьмиденне (див. Неем[ія], VIII, 16) на основі закону (Левіт., XXIII, 34; XI, 11), про який іще Єзекіїль не знав нічого].

Студії над язиком сього кодексу підтверджують се, бо в суперечності з теорією про Мойсеєве законодавство, по якій П’ятикнижжя ціле повинно б бути написане мовою дуже давньою, воно, а спеціально законодатні частини, написані мовою дуже пізньою, так що в книзі Левітів, нібито списаній Мойсеєм у арабській пустині, маємо численні арамеїзми, які в гебрейській мові починають стрічатися аж по повороті жидів із Вавілону. Ті досліди дали, як бачимо, деякі цінні результати. Вони потвердили вповні ту думку, що П’ятикнижжя, таке як тепер, не могло бути ділом одного чоловіка, а тим більше ділом Мойсея, не могло повстати в самім заранні історичного розвою жидівської нації, але було результатом і зеркалом того розвою, і, що говорячи про джерела, з яких зложене було П’ятикнижжя, треба виділити окремо законодатні партії Второзаконія і Левітів яко твори пізні, яких дату можемо означити більш або менше докладно; в кінці, що сам факт втягнення тих творів у П’ятикнижжя змушує нас приймити для нього кількох редакторів, із яких одним, без сумніву, був Ездра.

Хоч і як важні та для многих несподівані були ті результати, то все-таки для зрозуміння епічних частин старих жидівських книг вони не давали ще майже нічого. Правда, сконстатовано, що книга Судіїв малює нам відносини далеко примітивніші, ніж П’ятикнижжя і книга Ісуса Навіна, що деякі частини книги Судіїв, спеціально т[ак] зв[ана] пісня Дебори також з погляду язика представляють величезні трудності і виявляють велику старинність. Сконстатовано далі, що не тільки П’ятикнижжя, але також книга Судіїв і книги Царств виявляють різні руки і різні редакції, подають факти не все однаково, мають дублети, не згідні з собою, втручені уваги, не згідні зрештою тексту, додатки, прогалини і т. і. Що думати про се все? А головно, що думати про історичну вартість тих творів? Як уявляти собі первісну історію жидівського народу?

Різні були теорії щодо повстання і зложення тих епічних частин. Найближча, до якої прихилявся й дехто із католицьких учених, була теорія глоссаторів. Що простішого, як пояснити різні недоречності, неконсеквенції, граматичні відскоки, силувані ідентифікації і т. і. дописками принагідних читачів, робленими на маргінесах, а пізнішими копіїстами втягнених у текст? І справді, ся теорія мае в собі багато вірного: таких глос знаходимо чимало в старих писаннях, особливо в таких, що мали для всіх більше значення, а для ширшого загалу переставали бути зрозумілими. Але ся теорія не виясняла всього, усувала тільки деякі підрядні трудності.

Інші вчені, розглядаючи уважно текст різних історичних оповідань старожидівських і бачачи значні різниці в їх стилі, способі представлення і різних деталях, висловлювали теорію, що ті книги зложені з уривків оповідань, легенд, які первісно існували розрізнено, кожде для себе, а в певнім, пізнішім часі були зібрані і зложені докупи, і при тім остаточний редактор не зумів чи не захотів зробити з них завершеної цілості, але полишив у значній мірі їх первісний текст. І ся теорія фрагментів має в собі багато вірного, бо ж годі заперечити, що в тексті історичних старожидівських книг, який маємо тепер, містяться уривки різних літературних творів, усталених живцем у текст. Се треба сказати поперед усього про уривки різних поетичних творів, як ось т[ак] зв[ану] пісню Дебори, вставлену в книгу Судіїв, пісню Міріам і інші фрагменти пісень та приказок в різних історичних книгах. Але й ся теорія не пояснювала всього, бо навіть не пояснювала головної трудності – подвійних або потрійних реляцій про один і той сам факт з великими відмінами, реляцій не раз уміщених окремо, але частіше вплутаних одна в одну, вірш межи вірш.

В кінці деякі вчені, кладучи в основу спостереження Астрюка про Ягвіста й Елогіста, зупинилися на тому, що первісно існувало оповідання про найстаршу жидівську історію, де назва бога віддана була словом Елогім. Сей твір був написаний буцімто ще в початках королівства, отже, в часі Саула. Пізніше, коли культ Єгови знайшов собі осередок при єрусалимськім храмі, сей первісний, елогістичний твір перероблено і доповнено, так що так званий Ягвіст яко окремий твір не існував ніколи; се був тільки редактор, що перероблював Елогіста методом систематичних інтерполяцій або вичеркувань.

І ся теорія не усувала всіх трудностей. Зводячи докупи всі уривки старшої, елогістичної реляції, вчені переконалися, що й вона далеко не одноцільна сама в собі, виявляє різні нескладності, різні руки. Почали приймати кількох елогістів, яких писання були з часом склеєні в одну цілість і аж потім дісталися в руки Ягвіста. Різні вчені висилювали свій дотеп на те, щоб до без кінця дробити текст біблійних оповідань, добачати різні руки і різні погляди там, де досі тисячі літ привикли люди бачити єдність. Витворено масу детальних теорій і пояснень на кождий уступ, але загублено цілість.

В кінці знеохочені тим вічним секціонуванням деякі критики, прим., звісний французький гебраїст Моріс Верн, дійшли до погляду, що вся та детальна праця не веде ні до чого і не пояснює нічого, а головно – вона основана на суб’єктивних привидах, на ділі ж історичні, так само як пророцькі і всі інші старогебрейські книги виявляють аж завелику одностайність концепції, всі вони написані і приладжені для потреб церкви, церковного навчання і дисципліни, значить, усі походять із часу по повороті жидів із вавілонської неволі. Дошукуватися старших джерел у тих пізніх рабінських композиціях мало на що придасться, бо всі вони напоєні одним єрархічним духом, і коли в них і використано давнішу історичну, поетичну і законодатну літературу, то все те поперемінювано, поперероблювано так, що первісна форма тих писань і їх первісний характер затрачені для нас навіки.

Погляди М. Верна важні як перший об’яв реакції против занадто одностороннього заглиблення в критичній атомістиці, доведеній до крайностей такими вченими, як Кінен, Вельгаузен і їх ученики. Але сумаричні твердження Вернові не могли переконати нікого. Важнішою була реакція, яка против сеї атомістичної школи повстала з другого боку. «Не один читач спитає зачудуваний, – писав 1897 р. монахівський семітист Фріц Гоммель, зацитувавши результати дослідів школи Вельгаузена [Dr. Fritz Hommel. Die Altisraelitische Überlieferung in inschriftlicher Beleuchtung. München, 1897, стор. 8], – яким способом могло статися, що без вишукання зовсім нових документів у кількох десятиліттях доконалася така радикальна зміна в поглядах на Старий завіт і на розвій старожидівської релігії та історії? І справді, не жадні нові пам’ятки, ані написи, ані рукописи доконали сеї зміни, та все-таки певного роду документи в новім угрупованні, а через те і в новім освітленні причинилися головно до модного тепер способу задивлювання». І далі, обговоривши деякі деталі тої новочасної критики і зазначивши реакцію против неї збоку американця Гріна і англійського ассіріолога Сейса, Гоммель доходить до рішучого висновку:

«Правда в тім, що критика джерел у своїм змаганні – розкрити цілу тканину (навіть у розділах, де се попросту зовсім неможливо) вірш за віршем, навіть піввірш за піввіршем, дійшла до повного банкротства і виходить із зовсім фальшивих преміс» (op. cit., ст. 18).

Правда, Гоммель не зважується разом з Гріном заперечити існування всяких окремих джерел у П’ятикнижжі і вважати його безпосереднім Мойсеєвим твором; «супроти дослідів цілого XIX століття се значило би рішуче посуватися задалеко», – додає він (op. cit., 19), – але проте він обстоює при тім, що деякі частини П’ятикнижжя були списані не тільки за часів жидівських королів, не тільки самим Мойсеєм або швидко по його смерті «черпані з доброї мозаїчної традиції», але рад би впевнити нас, що знаходимо тут відривки ще передмойсеївських писань, навіть писань мало що не самих патріархів.

На яких же основах опирається та реакція? Проф. Гоммель ось як характеризує ті нові основи:

«Заходить питання, чи не можна би попробувати зовсім з іншого боку і зовсім новими способами здобути докази, що ізраїльська традиція, особливо про час патріархів і Мойсея, не була така непевна, як здається, супроти поглядів, що панують тепер. Традиція в’яже історію Авраама з Вавілонією. Якова і Йосифа – з Єгиптом, а Мойсея – з Єгиптом і Арабією. Коли б удало при помочі написів і інших пам’яток доказати, що бодай часть гебрейської традиції, якої автентичність підпала запереченням, – прастара і тим самим вірна, то ціла сміла будова сучасної критики П’ятикнижжя буде позбавлена підвалин» (op. cit., 21 – 21).

З методологічного погляду сей штурм проф. Гоммеля на сучасну критичну школу мав одну сильну і одну слабу сторону. Сильна сторона його була в тім, що справді гріх було історикам-гебреїстам обмежитися на самих гебрейських джерелах, уміщених у Біблії, і затулювати очі на багаті здобутки археологічних пошукувань у Єгипті, Вавілонії, Ассірії, Сірії й Арабії.

Але слаба сторона Гоммельового штурму була в тім, що він бажав при помочі тих археологічних студій відкинути критичні досліди над П’ятикнижжям, а рівночасно сам, де йому того треба було, мусив приймати здобутки тої критики, сам мусив виступати проти тих апологетів, які вважали можливим віндикувати повну єдність П’ятикнижжя і авторство для нього Мойсея.

Як побачимо дальше, здобутки єгиптології та ассіріології, приложені до вияснення старогебрейської історії, довели до результатів зовсім не таких, як у першім розпалі боротьби думав проф. Гоммель, і не тільки не потвердили автентичності та єдності П’ятикнижжя, але пішли в критичнім напрямі ще далеко дальше, ніж школа Вельгаузена, та зате відхилили перед нами бодай крайчик заслони, яка закривала досі реальні події палестинської минувшості.

Певна річ, те, що радили Сейс і Гоммель, не було нічим новим. Уже давно перед тим силкувалися єгиптологи і ассіріологи використати здобутки тих молодих іще дослідів для реконструкції старої історії Ізраїля. Ще 1868 р. вийшла книга Еберса «Aegypten und die Bücher Moses», а 1872 важна книга Шрадера «Die Keilinschriften und das alte Testament». Але єгиптологія, крім деяких дуже загальних культурно-історичних рисів і деяких документів до пізнішої історії жидів по часі Соломона, не дала для найстаршої жидівської історії майже нічого; зусиллям єгиптологів не вдалось віднайти напевно ані згадок про Йосифа, що мав бути всевладним губернатором Єгипту, ані про того фараона, що утискав жидів, ані сліду виходу жидів із Єгипту і смерті фараона при тій нагоді. Навпаки, географічні досліди над країною Гозен, у якій жили жиди в єгипетській неволі, доказали, що сього краю не треба шукати в самім властивім Єгипті, але так називалася південна частина Юдеї, краю Едом і суміжної пустині аж до границь Єгипту. Щонайбільше між літературними плодами старого Єгипту знайдено казку (звісну казку про двох братів, див. мій переклад у книжці Клоустон, Народні казки та вигадки, стор. 111 – 125), в якій оповідається історія, аналогічна з історією спокушування Йосифа жінкою Пентефрія. Значить, судячи по аналогії, приходилось би й се біблійне оповідання вважати казкою, переміненою на національну легенду.

Далеко багатше було жниво з розкопів і студій, пороблених на вавілоно-ассірійськім грунті. Не тільки для тих розмірно пізніших часів, коли жидівські держави входили в постійну стичність з великими державами над Єфратом і Тигром, але й для часів значно раніших, ба навіть для найстарших міфічних біблійних легенд про сотворения і потоп світу, про перші народи і їх мандрівки, вавілонські написи і архіви дали багаті і несподівані паралелі. І коли для пізнішої історії жидів вавілоно-ассірійські написи і документи дали дуже багато цінного, позволили в значній часті реконструювати хронологію, зрозуміти політичні відносини, то для найстарших жидівських переказів вони мали зразу досить негативне значення, бо довели вчених до погляду, що ті найстарші жидівські традиції, які ще донедавна вважалися найстаршими традиціями людськості, були копією, і то пізно і тенденційно переробленою копією далеко старших вавілонських легенд та героїчних пісень. Сей погляд в основі своїй, без сумніву, вірний, але дав привід до невірних здогадів щодо часу, коли сі вавілонські традиції могли бути перейняті жидами. «Коли се вавілонські традиції, – думали історики, – то найпростіший здогад, що вони були перейняті жидами в часі вавілонської неволі». Таким робом виходило, що здобутки єгипетської і вавілоно-ассірійської археології радше підтверджували, ніж збивали здобутки критиків П’ятикнижжя і їх думку про пізнє зложення сеї книги вже на повороті з вавілонської неволі.

Тільки в остатніх десятиліттях XIX в. пороблено зарівно на африканськім, як і на азіатськім грунті відкриття, що дуже сильно змінили дотеперішні погляди істориків і мусять звернути на нову дорогу також досліди над історичними переказами жидів. Поперед усього австрійський семітист Глязер, перемандрувавши серед величезних трудностей найпустинніші і не доступні досі європейцям частини середньої і південної Арабії, привіз із сеї мандрівки масу написів і звісток, які кидають зовсім нове світло на прастару історію не тільки Арабії і суміжної з нею Сірії, але також Вавілону.

Ведені рівночасно в південній Вавілонії розкопи встигли прояснити потроху історію сього найстаршого центру людської цивілізації в часі між 3 000 – 2 000 перед Хр[истом], в часі, коли Вавілон не був іще політичним центром того краю, коли по різних містах володіли самостійні королі семітського і несемітського (шумеро-аккадійського) походження. Сю епоху закінчує арабське завоювання цілої території; арабський король Хаммурабі перший переносить політичний центр до Вавілону і стається фундатором першої вавілонської королівської династії. Сей Хаммурабі, або по-вавілонськи Хаммурапальту, – «найважніший володар Вавілонії», як називає його Гоммель (op. cit., 41), панував коло р. 2000 перед Хр[истом], а його ім’я зробилось також дуже важним у історії біблійної критики. Обставини, про які зараз буде мова, позволили віднайти його ім’я в Біблії, власне в книзі Битія, позволили привести його в зв’язок з праотцем жидів Авраамом, і се відразу кинуло зовсім нове світло на цілу історію патріархів, на весь характер старожидівських переказів.

Є в книзі Битія один уступ, з яким давніші коментатори не знали, що зробити. Дещо в тім уступі свідчить про велику давність, весь він виглядає мов дуже докладна реляція, писана чоловіком, близьким до самих подій, в оповіданні повно імен власних і географічних дуже старинної структури та й загалом дуже старих слів, яких нема ніде інде в П’ятикнижжі. Та й змістом цікавий сей уступ тим, що оповідання про Авраама з рамок чисто сімейної історії виходить тут на широку історичну арену і Авраам робиться великим войовником, який одним смілим ударом рішає долю великого воєнного походу, можна сказати, долю цілої Середньої Азії. Задля виємкового значення, яке має сей уступ (Битія, гл. XIV) в історії біблійної критики, наведу його тут у дослівнім перекладі:

«Сталося в часі Амрафеля, короля Сенаару, Аріока, короля Еллясару, Кедорлягомера, короля Еламу, і Тідегаля, короля Гоїм (поганці), що вони почали війну з Берагом, королем Содоми, і Біренгом, королем Гоморри, і Сінеабом, королем Адми, і Семеебером, королем Себоїм, і з королем Беляга (себто Согара). Всі ті королі злучилися против долини Сіддім (себто соленого озера). Протягом дванадцятьох літ вони підлягали Кедорлягомерові, а тринадцятого року збунтувалися.

Та ось чотирнадцятого року Кедорлягомер і королі, що були з ним, прийшли, щоб побити рефаїтів коло Аштєрот-Карнаїм, і зузітів коло Гам, і емітів коло Савег-Кіріятаїм, і горітів на їх сегірських горах аж до Ель-Парана, що лежить на самій границі пустині. Потім вони вернули назад до Ген-Мішпата (себто Кадета) і побили цілу рівнину амаликитів, а так само й аморитів, що жили при Гасасон-Тамарі. Тоді король Содоми, і король Гоморри, і король Адми, і король Себоїм, і король Беляга (себто Согара) рушили походом, щоб звести з ними битву на рівнині Сіддім, з Кедорлягомером, королем Елама, і з Тідегалем, королем Гоїм, із Амрафелем, королем Сенаару, і з Аріоком, королем Еллясару, чотири королі проти п’ятьох.

Але рівнина Сіддім була повна асфальтових ям, і королі Содоми і Гоморри, змушені до втеки, повпадали в них, а ті, що спаслися, повтікали в гори. Тоді вони позабирали все добро Содоми і Гоморри і всі їх пожитки і пішли. Взяли також Лота, братанича Авраамового, і його достатки і пішли геть. Бо він жив у Содомі. А один утікач приніс сю звістку Авраамові-гебрейцеві, що жив близько дубів Мамера Аморейця, брата Есколя і Гамера, що були союзниками Авраамовими.

Коли Авраам довідався, що його свояка взяли в неволю, він з поспіхом позбирав своїх людей, невільників, уроджених у його домі, числом 318, і погнав за ними аж до Дана і поночі напав на них із різних боків, він і його люди, і побив їх, і гонив їх аж до Гоби, що лежить на північ від Дамаска. І відібрав усі достатки, відібрав також Лота, свого свояка, і все його добро, а також жінок і всіх людей. Тоді король Содоми вийшов напротив нього на рівнину Савег (се єсть Рівнина короля), коли він вертав, побивши Кедорлягомера і королів його союзників. (І Мелхіседек, король Салему, приніс хліб і вино – він був жерцем найвищого бога – і благословив його, мовлячи: «Благословенний будь, Аврааме, найвищим богом, творцем неба і землі і най буде благословенний найвищий бог, що віддав тобі в руки твоїх ворогів!» І він дав йому десятину всього).

І король Содоми мовив до Авраама: «Віддай мені людей, а візьми собі достатки». Але Авраам відповів королеві Содоми: «Підношу свою руку до предвічного, найвищого бога, творця неба і землі: не візьму нічого з того, що твоє, ані одної нитки, ані одного ремінця від постола, щоб ти не говорив: «Се я збагатив Авраама». Нічого не візьму собі, крім того, що з’їли мої люди, а також часті тих людей, що були прилучилися до мене: Гамера, Есколя і Мамера; вони візьмуть свою часть».

Як сказано, деякі коментатори бачили в тім оповіданні документ старезної давнини, значно давніший від часів Мойсея і жидівського завоювання Палестини. Але інші справедливо підносили різні недоречності в оповіданні. Прим., Авраам гонить за Кедорлягомером аж до місцевості Дан, хоча ся місцевість, так названа від одного з синів Яковових, а властиво від одного жидівського покоління, повстала аж геть пізніше по завоюванні Палестини жидами. Те саме треба сказати про плем’я амаликитів, що по оповіданні Біблії повстало від Ісава, одного з Авраамових онуків.

Географічні назви, наскільки можна було сконстатувати їх ідентичність, виявляли в поході Кедорлягомера цілковите безглуздя: чотири королі найбільшої тоді культурної держави йдуть походом на пятьох короликів малесеньких гнізд в околиці теперішнього Мертвого моря, значить, на область, що займала ледве кільканадцять миль простору; вони переходять цілу Палестину від півночі здовж і півперек, доходять майже аж до Червоного моря (Ель Парам) і не осмілюються вдарити на своїх противників, поки ті самі не вийшли їм назустріч [Див. розбір сього уступу: Ed. Reuss. La Bible, т. 1, 1879, стор. 346 – 350].

Ті недоречності (поминаючи вже, очевидно, пізнішу і з очевидною тенденцією єрусалимсько-гієратичною зложену вставку про Мелхіседека) змусили критиків признати сю главу відривком якогось оповідання, що первісно не належало ані до Елогіста, ані до Ягвіста; по думці Раїса, Ягвіст перший, знайшовши його вже готове, всунув його до свого оповідання. Ще 1869 р. Нельдеке вважав се оповідання пізнім фабрикатом, хоч усе-таки зложеним перед вавілонською руїною (див. Horamel, op. cit., 161); зате орієнталіст Едвард Мейєр 1884 р. рішуче заявляє, що Битія, гл. XIV, – одна з найпізніших частин П’ятикнижжя, зложена якимсь жидом, що, служачи при храмі, міг здобути собі докладну відомість про історію Кедорлягомера, та приплів її зовсім неісторично до Авраама (див. Ed. Meyer, Geschichte des Alterthums, Stuttgart, 1884, т. 1, § 136).

Тим часом нововіднайдені клинові написи показують, що справді коло р. 2000 перед Хр[истом] був такий час, що королі Еламу мали зверхність над Вавілоном, що один із тих королів Кудурдугмаль (званий також Кудурнуггамар, Кудур-люггамар або Кудур-люг-маль) кілька разів нападав на Вавілонію, що сучасниками його були Ірі-Аку, король Лярси, Тудхуля і згаданий уже Хаммурабі. Нема ніякого сумніву, що Кудур-люгмаль, король Еламу, – се власне згаданий у Біблії Кедорлягомер, що Ірі-Аку з Лярси – се біблійний Аріох із Еллясару, а Тудхуля – се Тідегаль, прозваний у Біблії королем Гоїм, а в клинових написах якимсь трохи подібним, але невиразним придатком (Газа чи Гуті). А в такім разі була ясна річ, що біблійний Амрафель, король Сенаару, – не хто інший як власне вавілонський Хаммурабі, званий по-вавілонськи також Аммуранальту.

І політична ситуація змальована в Біблії досить вірно: був такий час, коли Елам справді мав верховодство над Вавілоном; заховались навіть значні уривки героїчної пісні про напад Кудур-люгамара на Вавілон, про те, як вавілонський король тільки чудом урятувався в храмі і як Кудур-люгмар пограбував храми в Вавілоні-і сусідній Борсіппі. І на тім кінець. Звістки про похід Кудур-люгмара і його союзників на Мертве море нема ніякої, ані тим менше звістки про побиття сих, будь-що-будь сильних володарів малесенькою жмінкою, зложеною з 318 людей. Опираючись на самій старинності форм вавілонських імен власних, які в пізніших ассірійських хроніках були більше-менше змодернізовані, Гоммель твердить, що гебрейська реляція мусила бути перекладом із якогось не звісного нам вавілонського оповідання про далекий похід і побиття Кудур-люгмара і що вона мусила бути перекладена на гебрейську мову не пізніше, як перед завоюванням Палестини жидами, значить, в часі Мойсея, «бо пізніше ледве чи були в Палестині писарі, що володіли б вавілонською мовою» (op. cit., 192, 201).

«Зрозуміємо тепер, – пише проф. Гоммель, – як власне ся 14-та глава Битія зробилася бойовим окликом двох головних напрямів старозавітного досліду. Далеко більше від чисто літературного питання, чи так званий єрейський кодекс є найстаршим чи найпізнішим джерелом П’ятикнижжя, але поперед усього ціле розуміння історії розділює старозавітну теологію на два великі непримиренні табори. Автентичність одного оповідання, як отсе наше, містить у собі вповні убійчу критику модних тепер поглядів на вірогідність староізраїльської традиції самої в собі. От тим-то власне отся глава назавсігди буде каменем спотику для таких учених, що не хочуть признати автентичною ані одної стрічки Мойсеєвої, навіть декалога і благословенства; усунути сей камінь усякими можливими способами буде і зістане їх гарячим, але безуспішним зусиллям».

Не перший раз в часі своєї наукової кар’єри виступив проф. Гоммель з такими сангвінічними надіями на поспішно умотивовану, але далеко не вповні випробовану теорію, і не перший раз мусив дізнати розчарування. Лишаючи набоці те, що, щоб доказати автентичність епізоду з Мелхіседеком, він мусив поробити значні і ледве чи оправдані поправки в біблійнім тексті, все-таки лишився той нещасний Дан – крайня місцевість північної Палестини на дорозі до Дамаска, де буцімто Авраам допав Кудур-ля-гомера, а ся місцевість не могла існувати не то що за часів Авраама, але й за часів Мойсея, бо повстала аж геть пізніше, наслідком переселення племені Данового з-над моря в сі гористі сторони (див. про се Судії, гл. XVIII). Можна признати Гоммелеві рацію хіба в тім, що ся глава не могла бути написана в часі жидівської неволі в Вавілоні; але відси аж до твердження повної автентичності цілого оповідання, до прийняття якоїсь майже сучасної подіям єрусалимської реляції, перекладеної потім Мойсеєм на жидівську мову, як сього хоче Гоммель, ще дуже далеко.

Майже рівночасно з книжкою Гоммеля вийшли в Липську два невеличкі зошити праці, що мала становити зворот у дослідах старожидівської традиції, а може, й усеї старинної історіографії. Се була праця Едварда Штукена «Astralmythen der Hebräer, Babylonier und Aegypter» (І вип. Abraham, вид. 1896; 2 вип. Lot., 1897). Штукен – звісний ассіріолог, і поглянув на старожидівські традиції з погляду зовсім відмінного від школи Вельгаузена, але не менше відмінного також від того, чого від ассіріології надіявся Гоммель.

Свою першу розвідку він без ніякої передмови, без ніякого вагання зачинає словами: «Оповідання про Авраама основані на двох вавілонських джерелах: на легенді про Етану і на легенді про вступления Істари до пекла» (Astralmythen, I, 1). І далі йде детальне порівняння, де жидівська історія патріархів трактується зовсім нарівні з космогонічними і астральними легендами вавілонців, єгиптян, греків, германців і фіннів. І дальше в обох зошитах деталі, цитати, порівняння і ніяких узагальнень, ніяких широких теорій, що найбільше декуди запитання. І кінчиться запитанням: «Може, мені вдалося своїми запитаннями вияснити символізм тих оповідань?» (Е. Stucken, op. cit., II, 125).

Штукен заповів дальші студії над Ісавом, Яковом і Мойсеєм. Чи вони вийшли, не знаю, та вже ся заповідь показує ясно, що для нього не тільки всі патріархи, але й Мойсей – міфічні фігури і то не виключно жидівські, а вавілонські, зрештою, основою своєю зближені до міфічних фігур єгипетських, грецьких і інших. Очевидно, про історичність тих фігур у Штукена нема ані мови.

Щоб зрозуміти хід думок, що були основою сеї студії, треба згадати про інші відкриття і здобутки новочасних дослідів на полі найдавнішої історії цивілізації. До таких здобутків належить поперед усього той погляд, що власне Вавілонія з хвилею приходу над Євфрат племені шумеро-аккадійців і змішання їх з туземними семітськими племенами зробилася першим огнищем інтенсивної культури, відки розходилися на різні сторони, до Індії й до Єгипту, до Арабії і на північ, початки рільництва, будівництва, штуки, а головно знання письма. Виказання основної єдності найстаршої культури, одного кореня письма і будівництва в Вавілонії, Єгипті, Арабії і заселеній арабським племенем Фінікії належить до найважніших здобутків новочасної історіографії. Нема сумніву, що згодом з тими здобутками переходили з краю до краю також основні вірування і легенди, які знаходили систематичне плекання при певних великих храмах, що були заразом школами і центрами освіти.

Та коли сей здобуток поки що зістається теорією, що хоч поясняє багато фактів, то все-таки з природи речі не може бути потверджена документально, то остатні роки XIX віку дали відкриття, що кинуло несподіване світло на становище вавілонської мови в далеко пізніших часах. В долішньо-єгипетськім селі Тель-ель Амарна знайдено в 1890 р. при розкопуванні старих руїн кільканадцять деревляних скринь, повних глиняних табличок, покритих звісним вавілонським клиновим письмом. Тих табличок було звиш 300. Відчитавши їх, учені переконалися, що мають перед собою не більше й не менше як королівський архів двох єгипетських володарів із т[ак] зв[аного] Середнього царства, з XVIII династії, Аменготепа III і його сина Аменготепа IV, на якому й скінчилася та династія.

Захований у Тель-ель Амарні архів містить дипломатичну кореспонденцію тих королів з різними державами Західної Азії: Вавілонії, де тоді панували королі Кадашман-Бель і Бурнабуріяш, Ассірії, де володів Ашурубаліт, з володарем краю Мітані, краю Аляшія і т. п. Та головну частину кореспонденції творять листи, реляції та доноси князьків фінікійських та палестинських, що признавали себе підданими єгипетського фараона, слали йому дарунки, доносили про всякі важні політичні новини, а головно, просили раз у раз підмоги супроти нападів різних неспокійних сусідів. У тій кореспонденції виявилося нараз те, чого перед тим ніхто не надіявся: що ще коло р. 1400 перед Хр[истом] вавілонський язик у цілій Передній Азії був, так сказати, загальним, дипломатичним, що той язик і його письмо були звісні і в Єгипті, значить, ще й тоді культурний зв’язок між найрізнішими племенами Передньої Азії був далеко живіший, ніж ми перед тим могли догадуватися. А друге – ті листи вияснили нам політичний і племінний стан Палестини власне в такім часі, який по біблійній хронології можна би схарактеризувати як час Ісуса Навіна, тобто час самого початку завоювання Палестини жидами.

Як же представляється образ сього краю в світлі сього архіву? Вже перед тим, із єгипетських джерел, звісно, що Палестина належала тоді до Єгипту, завойована ще першими королями XVIII династії безпосередньо по прогнанні гіксосів із Єгипту. Але давніша слава Рамзеса та Тутмозіса погасла; єгипетська зверхність, не піддержувана силою оружжя, зробилася більш або менше титулярною. В різних містах Палестини і Південної Сірії сидять майже зовсім самостійні воєводи, нібито намісники фараона, на ділі ж самовладні князьки. Вони воюють одні з одними, інтригують при єгипетськім дворі одні против одних, підлизуються фараонові та, крім запевнень і обіцянок, не одержують від нього нічого.

А тим часом на Палестину насуваються з різних боків ворожі сили: з півночі хетти, а зі сходу – якісь хабірі. Сі хабірі, в яких по всякій правдоподібності треба бачити власне гебрейців – се плем’я воєнне, напівкочове. Воно виступає в різних відносинах до місцевої людності і місцевих зверхників. Зайнявши деякі сильні позиції в Східній Палестині, хабірі помалу посуваються до Йордану. Вони наймаються як затяжні вояки до одних князьків, щоб воювати інших, виступають супроти місцевої людності як розбійники і грабіжники і загалом чинять немало клопоту єгипетським властям. Коли зважимо, що в старожидівських історичних книгах маємо двояку традицію про завоювання жидами Палестини: одну – в книзі Ісуса Навіна, де говориться про нагле, повне завоювання всього краю, про вигублення всіх тубільців і нове заселення краю, поділеного жеребом між поодинокі покоління, – а другу – в книзі Судіїв, де говориться про повільне, довго і з різним щастям ведене і ніколи не довершене завойовування краю, про пересування одних поколінь у різні місця (переселення Дана), а навіть про межиплеменні війни (знищення племені веніямінового) та мішання жидів з кананейцями, то, очевидно, амарненський архів підтверджує радше сю другу традицію, як сього, зрештою. Й можна було надіятися по аналогії з многими іншими подібними переселеннями цілих народів.

Та амарненський архів відслонив нам іще одну, так само несподівану річ. Палестинські князьки та намісники пишуть про фараона звичайно дуже поганою, нечистою вавілонською мовою: вони підмішують її часто місцевими кананейськими словами, зазначуючи при кождім такім слові звичайно його невавілонський характер або даючи навіть обік нього вавілонський синонім. Із сього можна виробити собі яке-таке поняття про мову кананейців перед гебрейським завоюванням. На своє диво спостерегли вчені, що ся мова майже зовсім схожа з найстаршою гебрейською мовою. Відси й пішла теорія, що кананейці, що жили в Палестині перед приходом гебреїв, говорили тою мовою, яка потім стала зватися гебрейською; натомість гебреї, плем’я арабське, говорили якимсь арабським діалектом, але, осівши в Палестині і змішавшися з місцевою оселеною рільничою людністю, звичаєм усіх нижче цивілізованих кочівників у таких випадках прийняли цивілізацію й мову підбитого народу.

Отсе ті найважніші відкриття, що в остатніх роках значно посунули наперед наше знання початків національної історії жидів. На їх підставі можемо догадуватися, що жиди прийшли до Палестини хоч кочівниками, але зовсім не диким народом, а навпаки, так як і інші арабські племена, обізнаним із деякими вмілостями, віруваннями та традиціями вавілонян та єгиптян. Можемо догадуватися далі, що, осівши в Палестині, вони довго ще, сотки літ не затратили вмілості читати й писати по-вавілонськи і мали стичність з вавілонськими релігійними та культурними центрами. Те саме, певно, треба сказати й про їх зносини з Єгиптом, хоча, певно, завоювавши Палестину, вони зірвали титулярну залежність від Єгипту, яку піддержували, часто в своїх династичних інтересах, давніші князьки.

Тепер ми зрозуміємо можливість смілих гіпотез Штукена, про які вище була згадка. Ширше мотивування і систематичний виклад тих поглядів дав берлінський ассіріолог, видавець і коментатор амарненського архіву Гуго Вінклер у своїй двотомовій праці «Geschichte Israels in Einzeldarstellungen» (Липськ, 1895 і 1900). Властиво важний тут для нас другий том сеї праці, написаний уже під впливом Штукена. Уже в першім томі автор висловив був думку, що всі історичні оповідання біблійні були зложені під впливом релігійної легенди (стор. 34 – 36); другий том увесь посвячений тій легенді, з якої під впливом Штукена робиться вже астральний міф і якої сліди Вінклер показує не лише на Авраамі, Якові, Лоті, Мойсею, Ісусі Навіні, але також на всіх судіях, Саулі, Давиді і Соломоні.

Основні погляди, з яких він розглядає старожидівські легенди, висловлені в кінцевім розділі його книжки, і я подам відси деякі виписки. По думці Вінклера, для зрозуміння старинної історіографії – не тільки жидівської, але загалом усеї – не вистарчають дотеперішні методи – ані правовірна, ані раціоналістична. Ми мусимо поперед усего зрозуміти староорієнтальний світогляд, з якого виплила, яким наскрізь пройнята була вся стародавня історіографія аж до дуже пізніх часів. Сей світогляд був оснований на обсервації обігу тіл небесних, на астрології і на тій пануючій вірі, що все, що діється в світі, на землі, між людьми – се тільки рефлекс того, що діється на зорянім небі.

Основа небесного ладу – гармонія, періодична поява певних явищ, певних чисел, як ось 2 (день і ніч, Сонце і Місяць, зверхній і долішній світ), 3 (Сонце, Місяць і Венера, три тіла небесні, що панують у Зодіаку; їм відповідають на Землі небо, повітря і вода, північне, зворотникове і південне небо), 4 (чотири фази Місяця і Венери, чотири пори року, чотири головні планети: Юпітер-Мардук, Марс-Нініб, Меркурій-Небо, Сатурн-Нергаль), 5 (число елементів: ефір, огонь, вода, повітря, земля, які й представлювано т[ак] зв[аною] пентаграмою яко символом усього світу, число планет – з дочисленням Землі – число кольорів веселки і т. і.). 6 (число первісних місяців по 60 день, відповідних Сонцю, Місяцю, Марсові, Меркурієві, Юпітерові і Венері – на стільки місяців ділили рік ще старі римляни, про се свідчать назви перших 6 місяців), 7 (число планет з доданням Сонця і Місяця, число відповідних їм днів у тижні), 12 (число місячних оборотів, отже, число місяців у році і число знаків у Зодіаку).

Се були основні числа вавілонської сексагезимальної системи, цілком опертої на астрології. Але на астрології була основана також хронологія вавілонців і ассірійців, нею забарвлена вся їх історіографія. Бо коли, з одного боку, всі появи небесного світу були представлені відповідними міфічними легендами (прим., Близнюки – два брати, що ніколи не можуть бути разом, Місяць – герой, що молодо гине (паде в яму) та відти по якімсь часі виходить у новім блиску, Сонце – герой, що вибирається в далеку дорогу і, поборовши великі трудності, вертає назад, і т. д.), то, з другого боку, всі королі вважалися богами і на них перенесено з часом божеські легенди.

Таким робом перший король мусив відповідати тому небесному тілу, що починало рік, другий тому, що наступало по нім у астрологічнім реєстрі, і через те їх історія мусила в більшій або меншій мірі держати підмальовання, відповідне до міфологічних переказів, зв’язаних з даним тілом небесним. Звісно, однак, що зодіакальний пояс звільна пересувається справа наліво. Сконстатовано, що ассірійські хронологічні реєстри, укладені в 8 віці перед нашою ерою, мають основою такий круг року, при якому Сонце в день весняного рівнодення стояло в знаку Барана.

Тим часом найстарші вавілонські хронологічні реєстри були уложені в такім часі, коли весняне Сонце стояло в знаку Близнюків, знач[ить] о два знаки назад, себто коло 6000 – 3000 літ перед нашою ерою. Тій ері відповідає як перший жидівський національний герой Авраам, герой – місяць, бо знакові Близнюків відповідає в астрологічнім реєстрі Місяць, а властиво оба паристі тіла – Місяць і Сонце. І ось на Авраама перенесено міфічні легенди про Місяць – вавілонське божество Сін: у нього єсть близнюк – близький свояк Лот, з яким він не може бути вкупі; він увільняє його з неволі і не хоче ніякої плати за свій труд; у нього є жінка – сестра Сара, що відповідає вавілонській Ашері – Істарі, і т. д.

Та коли в вавілонськім астрологічнім реєстрі на другім місці стоїть Шамаш – Сонце і відповідний йому знак Рака, то жидівська легенда починає знов від Місяця – Ісаака, що був копією Авраама і відповідає пізнішому літочисленню (від 3000 – 1000 літ перед Хр[истом]), коли весняне Сонце стояло в знаку Бика. І ще в третій раз бачимо новий початок круга, бо Яков також відповідає Місяцеві, але вже в пізнішій ері, коли Сонце весною сходить в знаку Барана. От тим-то аж його син Йосиф відповідає другому в ряді тілу небесному – Сонцю, і на нього перенесено вавілонські легенди про Таммуца – зимове Сонце; його кидають у яму, він терпить неволю в південній стороні (первісно Мусрі, пізніше через непорозуміння перероблено на Місраїм – Єгипет), та там же він піднімається в новій славі.

Дальший герой – Мойсей – теж Сонце, що повертає з далекого краю, але доходить тільки до меж Палестини, себто до весняного рівнодення; теж Сонце – Ісус Навін; він продовжує і завершує дорогу, розпочату Мойсеєм, – се літнє, побідне Сонце. Що його названо сином Нуна – се назва взята живцем із вавілонської астрології. Нун – риба; літнє Сонце тоді сходило в знаку Риби. І ще раз починається круг наново: перший король Саул – се знов Місяць, Давид – се Сонце, навіть назва його відповідає вавілонському сонячному божеству Дод; Соломон, котрого ім’я відповідає вавілонському божеству Шальман або Шелем, – заходяче Сонце і т. д.

Та не досить сього. Вінклер показує, як різні джерела, з яких зложені жидівські історичні книги, повстаючи серед різних обставин і в різних часах (Елогіст у північнім Ізраїлі, а Єговіст – у Юдеї), переробляли первісні традиції відповідно до династичних потреб, як, пр., Авраам, первісно локалізований у північній Палестині над озером Хуле, у Ягвіста робиться жильцем Геброну; як давніші легенди для догоди політиці робляться пізнішими, прим., Ізраїль – символ цілого гебрейського народу, робиться батьком, отже, предком Йосифа, що виявляє в собі символ північно-жидівських племен, хоча на ділі той північний союз (під проводом племені Ефраїма був давніший, ніж союз цілого Ізраїля, доконаний тільки Давидом).

«А все-таки, – пише при кінці Вінклер, – значило б се не розуміти суті сеї системи, коли б ми хотіли все одягнене в міфологічно-астрологічний плащ жужмом відкинути як неісторичне. Певна річ, сконстатування такого способу оповідання може не раз дуже утруднити питання про віродостойність фактів загалом і в подрібностях, бо всякий легко буде склонний уважати зовсім неісторичним те, що оповідається в міфологічній формі. Та проте таке поступування було би грубою помилкою».

По думці проф. Вінклера, сконстатування такого способу розуміння і оповідання в старовину ще зовсім не рішає питання про історичність самих фактів. Адже ж подібні міфологічні деталі оповідають старинні історики також про особи зовсім історичні: прим., Кіра, Ксеркса, Александра Македонського, а в римській історії не тільки про перших королів, але про Пірра і багато інших. Героїзування і обожания королів – дуже давній звичай. Уже давно звернено увагу, що назви многих найстарших вавілонських королів, особливо з т[ак] зв[аних] арабсько-канаанітських династій, пишуться з знаком напереді, який означає бога. Геродотові оповідання про Кіра, наскрізь міфічні, доказують, що перси, сучасні Геродотові, вже перенесли були на сього свого першого короля цілий цикл астральних легенд. Той сам процес відбувся з Александром Македонським ще за його життя. Се не значить, щоб творці тих легенд видумували особи і факти; се значить тільки, що на готові особи і факти вони вміли нанизувати готові вже легендово-міфічні форми, які нерозривно в’язалися тою астрологічною темою, до якої підходила дана особа.

Як бачимо з сих виводів, у книгах Штукена, Вінклера, Мікке і інших, що йдуть сими слідами, відживає наново, бачилось би, давня міфологічна школа Грімма-Мангарда. Знов починається давнє і давно закинене витолковування найрізніших історичних і поетичних явищ астральними рухами і появами. Правда, сим разом прихильники сеї школи розпоряджають безмірно багатшим і глибше розробленим матеріалом, черпають із самого первісного джерела – із вавілонської астрології. Та все-таки, читаючи їх праці, нам здається, що їх висновки і спекуляції трохи заскороспішні.

Про вавілонську астрологію, міфологію, культ, легенди і церковну організацію ми знаємо поки що ще дуже мало; те, що досі відчитано і опубліковано з великих, без сумніву, скарбів вавілоно-ассірійського письменства, таке ще дрібне, непевне і уривчасте, що на широкі узагальнення і перевороти вроді Вінклерового ще, мабуть, не прийшла пора. Для того, не можучи заперечити великої талановитості і бистроумності тих учених і пожитку їх праць, що мають імпульс до нових студій і до ревізій утертих досі поглядів, ми добре зробимо, коли щодо їх результатів будемо держатися в резерві. Се тільки перші, але далеко ще не остатні слова молодої поки що науки.


Примітки

Вперше надруковано в ЗНТШ, 1901 р., кн. 4, с. 1 – 19 (Наукова хроніка).

Подається за першодруком.

Мозаїзм – тобто іудейська релігія (від імені міфічного основоположника цієї релігії єврейського пророка Мойсея «Мозеса»).

Оріген (185 – 253 або 254) – ранньохристиянський філософ і теолог, автор першого зведення догматичного богослов’я.

Єронім (Ієронім; 331 – 420) – християнський письменник, церковний діяч, переклав Біблію латинською мовою.

… герменевтичними штучками… – тобто суб’єктивістськими тлумаченнями (від терміна «герменевтика», як іменувалося в середні віки схоластичне вчення про способи тлумачення промов і творів).

…Трідентському соборі… – Так називався XIX Вселенський собор, з’їзд вищого католицького духовенства, який відбувся в 1545 – 1563 рр. Рішення цього собору затвердили основні догмати католицизму і категорично заборонили будь-яку їх критику.

… Мойсеєвім П’ятикнижжю… – перших п’яти книгах Біблії, тобто у «Книзі закону Мойсея».

…книзі Ісуса Навіна… – однієї з книжок Біблії, написаної, на думку церковників, іудейським пророком Ісусом Навіном. П’ятикнижжя разом з книгою Навіна складає так зване Шестикнижжя.

…книгу «Війни Ягве»… – Ягве, Яхве (перекручена назва – Ієгова) – верховне божество в іудаїзмі. В Біблії Ягве виступає як грізний суддя, мстивий і нетерпимий цар царів. «Війни Ягве» – один із варіантів частини Біблії.

…книгу «Законів божих»… – одна з назв П’ятикнижжя Біблії.

Неемії – «Книга Неемії», що складається з 13 глав, в яких викладається діяльність Неемія – однієї з біблійних осіб.

Ездра – біблійна особа. Історія життя і діяльності Ездри викладається в трьох книгах, що носять його ім’я. Вважається, що він був не тільки збирачем, а упорядником «святих книг».

Арамеїзми – слова, повністю або частково запозичені з арамейської мови, поширеної в стародавні часи на Близькому Сході.

Теорія глоссаторів – одне з вчень католицьких захисників Біблії як нібито книги божественного походження; недоречності Біблії вважало лише результатом вставок, зроблених на «маргінесах» (тобто на полях сторінок), а пізніше перенесеними копіїстами-переписувачами в текст.

Кінен (Кіне Едгар; 1803 – 1875) – французький політичний діяч, письменник, історик. Брав активну участь у Лютневій революції 1848 р., з 1860-х років помітний його перехід на праві позиції.

Вельгаузен (Вельхаузен Юліус; 1844 – 1918) – німецький буржуазний сходознавець, дослідник давньої історії євреїв і середньовічної історії арабів. У 1878 р. опублікував працю «Історія Ізраїлю», якою наніс удар іудейсько-християнській традиції, що розглядала Шестикнижжя не як сукупність настанов різних епох, а як нібито приписування, одержані Мойсеєм від бога.

Гоммель Фріц – німецький сходознавець XIX ст., професор Мюнхенського університету.

Грін Джон-Річард (1837 – 1883) – англійський історик ліберально-буржуазного напряму, автор «Історії англійського народу» (т. 1 – 4, 1877 – 1880).

Сейс Генрі (1845 – 1933) – англійський сходознавець. Займався також теологією і брав участь у роботі, пов’язаній з перекладом Біблії.

…див. мій переклад у книжці Клоустон, Народні казки та вигадки, стор. 111 – 125… – Мова йде про кн.: В. А. Клоустон. Народні казки та вигадки, їх вандрівки та переміни. З англійської] мови переклав А. Кримський. Львів, 1896, 183 с. Тут кілька перекладів належать перу І. Я. Франка, підписані «I. Франко», «І. Ф.» та «І. Фр.», зокрема на с. 111 – 115 надрукована «Казка про двох братів».

Глязер Юлій (1831 – 1885) – австрійський державний діяч, з 1871 до 1879 р. був міністром юстиції Австрії, читав лекції з права у Віденському університеті.

Хаммурабі (Хаммурапі; 1792 – 1750 рр. до н. е.) – цар Стародавнього Вавілону, об’єднав під своєю владою все Дворіччя і утворив велику могутню державу, історія якої добре відома завдяки великій кількості документальних першоджерел, які збереглися і глибоко досліджені вченими.

Мелхіседек – (євр. «Цар світу») – біблійний персонаж.

…по прогнан ні гіксосів із Єгипту. – Йдеться про визволення Єгипту від іноземного панування групи азіатських племен, що перебувала тут з кінця XVIII ст. до 1580 р. до н. е., яких єгиптяни називали «гіксосами» (тобто «правителі пастухів» або «правителі пустельних країн»).

Хетти – стародавні племена, що населяли плоскогір’я Малої Азії, етнічне походження яких поки що до кінця не з’ясоване.

Хабірі – західносемітське плем’я, яке в XV – XIV ст. до н. е. вторглося в Палестину і поступово завоювало її. Вчені висловлюють припущення, що назва даного племені тотожна з біблійною назвою племені стародавніх євреїв (ібрім).

…мішання жидів з кананейцями… – Кананейці або хананеї були найстародавнішим семітським племенем, що населяли Палестину і частково Сірію в III – II тис. до н. е. В Біблії зображені як корінне населення Палестини, з яким стародавні євреї (ізраїльтяни та іудеї) ведуть тривалі війни і, зрештою, підкоряють собі.

…вавілонської сексагезимальної системи… – тобто вживаної у Вавілоні шестидесятирічної системи числення.

Кір II Великий (? – 530 до н. е.) – давньоперський цар (558 – 530 до н. е.) з династії Ахеменідів. Завойовник Мідії, Лідії, частини Малої Азії, Вавілонії. Загинув під час походу проти масагетських племен Середньої Азії.

Ксеркс (? – 465 до н. е.) – давньоперський цар з династії Ахеменідів. Син Дарія І. За Ксеркса перська армія в греко-перських війнах зазнала ряд поразок. Ксеркса було вбито під час двірцевого перевороту.

Александр Македонський (356 до н. е. – 323 до н. е.) – цар Македонії (з 336 до н. е.), один з найвидатніших полководців і державних діячів стародавнього світу.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 169 – 190.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2482

Модифіковано : 12.01.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.