Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Сімон Болівар

Сімон Болівар

Іван Франко

Вступ

Як знаємо, Америку відкрив звиш 500 літ тому генуезець (італьянець) Христобаль Колумб, але відкрив її не для свого рідного краю, а для Іспанії. Чому се так сталося? Запаморочені попівськими науками, що земля плоска, як тарілка, окружена водою, а на другім її боці не може бути нічого, італьянці не хотіли слухати доказів Колумба, що можна дістатися до Індії (бо о Індію з її багатствами ходило тоді передовсім), обпливаючи землю довкола, і не хотіли дати йому кораблів на таку неможливу і навіть безбожну подорож. Аж у іспанського короля та його королеви вижебрав Колумб пару немудрих кораблів і, пустившися з ними на море, відкрив для Іспанії цілий новий світ.

Щоправда, Колумб жив і вмер у тій вірі, що він відкрив не якусь нову часть світу, а тільки віднайшов нову дорогу до Індії, і що ті острови й землі, що він знайшов за океаном, були часті Індії, належали до Азії. Але швидко потім іспанці переконалися, що за тими островами тягнеться новий величезний океан, і що, тільки перепливши його, можна дістатися до Індії. І тоді сю нову часть світу, відкриту Колумбом, названо Америкою, від імені італійського купця та географа Амеріго Веспуччі, що перший зробив мапу сеї нової часті світу.

Іспанці за почином Колумба почали захапувати в свої руки острови, а далі й часті суші середньої Америки. Кортес здобув Мексику, де європейці застали вже не дикунів, а людей зі значною цивілізацією; Пісарро здобув Перу, а капітан Бальбоа, війшовши по пахи в Великий океан, узяв його весь з усіма краями, що притикають до нього, в посідання іспанського короля.

В свіжоздобутих краях іспанці поводилися з тамошніми мешканцями гірше всяких дикунів: мучили й катували їх, допитуючи за золотом, запрягали їх до тяжкої праці і знущалися над ними всякими способами, так що протягом кілька десятьох літ майже вся та первісна людність вигибла. До того причинився немало й дикий фанатизм духовенства, яке доконче намагалося навертати тих дикунів на Христову віру, а тих, що опиралися, палило на стосах, саджало на палі та заморювало в тюрмах.

Коли почало не ставати робочих рук для управи поля в нових провінціях, почали іспанці спроваджувати з Африки невільників-негрів, і почалася нова, може, найогидніша карта в історії людськості – ловлення свобідних негрів у Африці та продавання їх на американські плантації, де ними роблено, як худобою. Ся огидна торгівля тяглася ще аж мало не до кінця 19-го віку. Бо хоча в Північній Америці невільництво було скасоване сорок літ тому назад, то в середній Америці, якої часті ще належали до Іспанії, і в Бразілії, що була окремим цісарством, невільництво держалося і подекуди держиться ще й доти.

Хоча Іспанія в середній Америці завоювала такі багаті країни, як Мексика і Перу, і хоча в Перу були найбагатші тоді на весь світ копальні золота, то все-таки ані ті краї, ані те золото не вийшло їй на добро. Золото, набуте легко, змарновано, а краї кепською господаркою пустошено та обезлюднювано. Іспанські провінції в Америці аж до самого XIX віку розвивалися дуже слабо і, хоч були заселені переважно іспанцями-колоністами, все-таки мусили багато терпіти від здирства іспанських губернаторів та від темноти й фанатизму іспанського духовенства.

Аж у XIX віці під впливом ідей, принесених почасти з Франції, а почасти з північноамериканських Сполучених Держав, починається і в тих іспанських колоніях новий рух, що виявився поперед усього страшенною ненавистю проти європейських іспанців і змаганням відірватися від Іспанії і станути на власних ногах.

Початок зробили негри на острові Сан-Домінго, або по-американськи Гаїті; сей острів належав почасти до Іспанії, а почасти до Франції. Європейців було тут мало, а величезна більшість складалася з невільників-негрів, які, одначе, особливо під французькою владою, вспіли вже здобути собі деяку просвіту. І ось у р. 1802 вони під проводом африканського негра Дессаліна кинулися на білих, вирізали їх усіх і, видержавши довголітню криваву боротьбу з європейськими військами (Наполеон висилав на Сан-Домінго навіть польські легіони, що служили в його війську), добилися-таки того, що заснували свою власну республіку, яка держиться й досі.

Та головним борцем за освободження середньої Америки від іспанського ярма й визиску явився Сімон Болівар, якого життєпис хочемо подати нашим читачам.

Молодість Болівара

Сімон Болівар родився в місті Каракасі, в столиці південноамериканської держави Венесуели д[ня] 24 липня 1783 року. Його батько, дон Хуан Вісенте Болівар-і-Понте був полковником іспанського ополчення і належав до старої та заможної венесуельської родини.

Маючи 6 літ, Сімон утратив батька, але ним заопікувався його вуйко, маркіз де Паласіос, який вислав його до шкіл аж до Іспанії, до Мадріда. Тут Сімон укінчив середні школи, потім відбув подорожі по Італії, Швейцарії, Німеччині, Англії, поки, нарешті, не зупинився на довший час у Парижі, де займався студіями в тамошніх високих школах, у т[ак] зв[аній] школі нормальній і в школі політехнічній.

В р. 1802 він вернув до Мадріда, оженився з дочкою маркіза Устаріса і вернув з нею до рідного міста Каракаса, де, одначе, його молода жінка швидко вмерла на жовту пропасницю. Пригноблений смутком Болівар 1804 р. вернув знов до Парижа, потім їздив по Сполучених Державах Північної Америки. Досі його життя було життям багатого панича, що цікавиться балами, танцями, пиятикою та всякими забавами далеко більше, ніж громадськими справами. Аж подорож по Сполучених Державах натхнула його іншим духом. Він мав тут нагоду зблизька придивитися життю, повному праці, повному практичних заходів та вповні незалежному. І він перейнявся сильно тою незалежністю, коли з початком 1810 р. нарешті знов вернув до рідного Каракаса.

Перша революція

У Венесуелі Болівар застав загальне незадоволення з іспанського правління. Здирства і безправства губернатора та його урядників дошкуляли всім, а свобідніші погляди на громадське життя, занесені сюди молодим поколінням головно з Франції, піддавали огню й запалу до скинення ненависного ярма. Особливо в Каракасі найвизначніші фамілії станули на чолі руху. Заведено потаємне народне правительство, так звану Юнту (зв’язок), яка д[ня] 19 цвітня 1810 виступила публічно, видавши до народу прокламацію, в якій заявляла, що іспанського губернатора скидає з уряду і кличе весь народ до зброї для оборони своєї незалежності. Болівар, хоч не належав до заговірників, один із перших поспішив прилучитися до руху, даючи Юнті до розпорядження весь свій маєток і свої широко розгалужені зв’язі та знайомості, пороблені в часі подорожей, які могли тепер придатися революційному рухові.

Юнта радісно прийняла його пропозицію і ще з кількома довіреними вислала його до Лондона, щоб там старався здобути для венесуельського руху прихильність і підмогу. І справді, його заходам треба завдячити, що англійський уряд відкинув жадання Іспанії – спільними силами здушити повстання – і заявив, що не буде мішатися в сю справу, а Боліварові дозволив приватно робити заходи, які хоче, – вербувати охотників і затягати позички. До осені Болівар устиг здобути стільки засобів, що закупив один корабель і, обсадивши його охотниками, д[ня] 7 вересня поплив назад до Америки, лишивши в Лондоні свого довіреного Людовіка Лопеса-Мендеса, якому дав повновласть затягати позички та вербувати охотників іменем народного правительства Венесуели.

Коли Болівар вернув додому, комендант революційної армії Міранда іменував його комендантом одної надморської кріпості. Революція ширилася по краю, та ось 12 марта 1812 р. трапилося в краю страшенне землетрясіння. Хоча землетрясіння в тамтих сторонах не рідкість, та, одначе, сим разом народ був незвичайно переполошений. Сим покористувалося духовенство, особливо монахи, прихильники іспанського уряду, і почали в проповідях показувати землетрясіння як кару божу за бунт против правовитого короля і накликати до покірності й підданства.

Даремно Болівар і інші ватажки повстання силкувалися противділати тій проповіді, виступати против монахів. Народ купами йшов за ними і відвертався від повстання. Ряди повстанців маліли. Генерал Міранда, боячися лишитися сам, вдався в битву з іспанським комендантом Монтеверде, був побитий д[ня] 12 липня 1812, утік до кріпості, де командував Болівар, та сей був змушений віддати його в руки іспанцям. Йому даровано життя і позволено виїхати з краю, він вибрався на остров Кюрасао, давши слово не брати більше участі в боротьбі против іспанців. І Болівар, не можучи держатися довше, мусив утікати з Венесуели і подався до міста Картахени в південноамериканськім краю Колумбії, де зібралося було значніше число венесуельських утікачів.

Перша побіда

Одержавши перевагу над повстанцями, іспанський генерал Монтеверде почав господарювати в покоренім краю по-своєму. Почалися такі переслідування, в’язнення та вішання всіх, хто хоч сяк-так був підозрений або хоч би лише немилий іспанцям, що майже жоден визначний чоловік не був певний свого життя і мусив утікати. І ось у місті Картахені тайком зібралося значніше число втікачів із Венесуели, радячи над тим, як запобігти кривавій господарці іспанців.

Болівар, змушений покинути на хвилю оружжя, вхопив за перо і написав пропам’ятне письмо про недавню революцію та причини її невдачі, а закінчив те письмо широким планом організації й тактики, що мала довести до повної побіди. Він стояв на тім, що тільки дарування повної свободи й рівноправності всім людям у краю може зацікавити народні маси крайовими справами і бути основою справді тривкою демократичного правління. Далі розвинув тут Болівар свою улюблену думку федерального зв’язку всіх країн середньої Америки, з яких кожда повинна насамперед отрястися з-під чужого володіння і зробитися республікою. Зв’язавшися разом у вільний союз, ті вільні республіки утворили би щось подібне до Сполучених Держав Північної Америки. Боліварові, очевидно, хотілося в Середній Америці відіграти ролю Вашінгтона.

Пропам’ятне письмо Болівара було, мов гуркіт грому, що котиться голосною луною по горах і долинах. Утиски чужоземців, іспанців, французів та інших володарів, що мали посілості в Середній Америці, були такі нестерпні, а притім план Болівара так відповідав успособленню народу і так манив близькістю Сполучених Держав Північної Америки, що серед гарячкових креолів [Людність середньої Америки по найбільшій часті креольська, тобто мішана з іспанців, негрів, французів та індіан] почалися зараз рухи в тім напрямі.

Болівар зумів перетягти на свій бік Торреса, президента невеличкої країни Нової Гранади, і сей позволив йому вербувати військо в краю. Стягнувши невеличку армію почасти з крайових охотників, почасти з венесуельських утікачів, Болівар подався до Венесуели, де його наближення викликало нову революцію. На її чолі станули генерали Піар і Бермудес, які д[ня] 25 мая 1813 р. побили коменданта Монтеверде під Матуріном. Тим часом Болівар ішов на столицю іншим боком, прогнав іспанців із долини Кукути, розбудив повстання в провінції Меріді, заняв її головне місто Трухільйо, здобув у червні 1813 р. другу провінцію Барінас. Монтеверде обернувся тепер против нього, але швидко мусив уступати: Болівар догонив його коло місточка Тінакетто і побив на прах.

Ціла війна тривала три місяці; в тім часі Боліварове військо зробило 150 миль дороги по дуже невигідних шляхах і видержало 15 битв. Щастя сприяло Боліварові; іспанців напав пострах. Д[ня] 4 серпня 1813 р. Каракас отворив свої брами повстанському війську. Болівар ввійшов до столиці Венесуели з великою парадою. Він в’їхав до міста на пишнім возі, який тягло дванадцять щонайкращих дівчат. Йому надано назву Освободителя і йому віддано в руки найвищу власть (диктатуру) у краю. Та він не бажав тої власті, не хотів попадати в те саме, що зробило такими ненависними іспанців, і для того зараз зарядив вибір і скликання загальнонародної ради (конгресу), що мала завести нові, республіканські порядки в краю.

Нові невдачі

Але війна з іспанцями ще не була закінчена; вони держалися ще в многих укріплених містах, які прийшлося Боліварові одно за одним здобувати. Та іспанці вхопилися ще одного, справді чортівського способу. Край Венесуели складається з надбережного поясу, густо заселеного і всіяного цвітучими містами й селами, і з малолюдних широких степів, що звуться тут льянос; у тих степах жили пастухи та стрільці, люди бездомні і напівдикі, звані льянеросами.

Отже, тих небезпечних людей підбурили іспанці против повстанців; іспанське духовенство зуміло промовити до їх забобонності, малюючи їм «незалежних» як недовірків і єретиків, а уряд кликав їх мордувати всіх «незалежних» без розбору, обіцяючи їм усе добро помордованих на власність. Почалася страшна різанина, яка буває тільки між близькими свояками. Льянероси не щадили ані жінок, ані дітей «незалежних». Із другого боку, й Болівар, якого конгрес потвердив на диктатурі, не думав щадити противників і велів вішати всіх льянеросів, що попадали в полон, говорячи, що прихильників іспанського володіння від незалежних мусить відділити кривава річка.

Се тяглося так цілий рік. Боліварові щастило, але присланий із Іспанії новий генерал Бовес побив його сильно біля міста Ла Пуерто д[ня] 15 червня 1814 р. Болівар мало сам не попав у полон і з великою бідою добрався до Картахени. Конгрес Нової Гранади ще раз дав себе намовити і дав йому невеличкий відділ війська, з яким він вирушив до Венесуели та взявся облягати місто Санта-Марта. Але прислане з Іспанії нове військо під проводом генерала Морільйо заскочило його тут і змусило знов до втеки.

Та сим разом мешканці Картахени вже не хотіли приняти ані його, ані його вояків, і він мусив утікати на остров Ямайку, а потім на остров Гаїті. Здавалося, що справа незалежності Венесуели програна зовсім, і всякий інший був би опустив руки в знесиллі. Та не такий був Болівар. Він твердо вірив у своє діло, а в хвилях найтяжчих пригод найкраще виявляла себе його сильна воля та його незрівняний дар організаційний.

Нова війна 1815 – 1817

Острів Гаїті, як уже сказано, визволився від іспанського та французького панування ще з початком XIX віку і складався з двох республік, білої, якої президентом був Петіон, і з чорної, муринської.

Болівар зумів здобути собі прихильність Петіона, і сей обіцяв йому поміч. Болівар видав поклик до всіх своїх земляків, щоб збиралися до нього, а надто почав вербувати охочих до війни, і швидко зорганізував немалу армію. Та найважніше було, що він заприязнився з багатим голландським купцем Бріоном, що дав йому до розпорядку свої мільйони і свої кораблі. Болівар іменував його адміралом і віддав йому команду над його кораблями.

Бріон, хоча не вчений у воєннім ремеслі, був, одначе, чоловік розумний і енергічний, а іспанський флот був під командою людей тупих та нездібних. І ось Бріон вирушив на море i побив д[ня] 2 марта 1816 іспанський флот. Тепер Боліварові стелилася вільна дорога морем. Він зі своєю армією вийшов на берег на острові Маргаріті напротив Венесуели і видав поклик до горожан, щоб єдналися з ним і проганяли іспанців. І відразу в цілім краю вибухло повстання. Іспанці мусили ховатися в укріплені міста; загальне зібрання д[ня] 7 марта проголосило Венесуелу «одною і неподільною республікою» і вибрало Болівара її головним начальником.

Але побіда повстанців не була повна: треба було знов здобувати міста силою. Болівар мусив знов вертати до Гаїті, громадити нові сили і тільки під кінець 1816 року міг здобути частину провінції Барселони.

Тим часом по краю скрізь ішла ненастанна війна: в горах і в лісах ховалися повстанці, нападали на іспанців та їх прихильників і, де могли, робили їм шкоди. Болівар, бажаючи ввести єдність у сю дрібну та розсипну війну, кликнув ватажків тих повстанських ватаг, щоб злучилися з ним. І справді, на його поклик до нього пристали Піар, Арісменді, Маріньо і Бермудес.

Болівар докладав усякого зусилля, щоб держати в послусі їх купи, не привиклі до дисципліни та одноцільної команди. Бажаючи користати з хвилі, він задумав виконати напад на головне місто Каракас. Але напад не вдався, іспанці відбили Болівара, і він утратив свою повагу супротив інших ватажків, які й покинули його зі своїми купами. Серед тих куп були всякі авантюрники, яким більше хотілося добичі та рабунку, ніж свободи. Боліварові прийшлося виступити против них, щоб через них справа визволення краю не стратила своєї чистоти.

Поперед усього, зібравши всю свою силу, він побив іспанців і здобув місто Ангостуру при помочі Бріона (в маю 1817 р.) і відібрав іспанцям цілу провінцію Гуяну. Потім велів арештувати ватажків Піара і Маріньо: їх поставлено перед суд, який засудив Піара на смерть, і його повішено 16 жовтня 1817 р. Се запобігло дальшому ширенню безладдя в повстанських рядах і пригадало всім потребу – звернути всі народні сили до одної цілі – визволення краю з-під чужої власті.

Нова побіда

Рік 1818 розпочався для Болівара досить корисно. Полишений ним у Лондоні повновласник Лопес-Мендес прислав йому корабель, повний охотників, навербованих у Англії. З них і ще з тих охотників, яких зібрав сам Болівар, він утворив дві невеличкі армії, що числили разом 2 000 піхотинців і 3 000 кінних. Але в війні йому не щастило; іспанський генерал Морільйо побив його пару разів, хоч і не дуже сильно, бо Боліварове військо крайовим звичаєм ішло й воювало вроздріб. Болівар задумав злучити його докупи і вдарити на іспанців з такого боку, відки вони не надіялися, а власне з провінції Нової Гранади, що лежить над Тихим океаном, відділена від Венесуели пасмом високих гір, званих там Андами.

Там, особливо в південній часті тої країни, були головні сили й укріплення іспанців, і відси вони раз по разу досилали нові війська до Венесуели. Але похід на Нову Гранаду був діло важке та непривичне для легких полків Боліварових. Заким вирушити туди, він бажав запевнитися, чи загальна думка в краю згоджується на його провід і в лютім 1819 р. скликав конгрес усіх «незалежних» до місточка Ангостури. Сей конгрес одноголосно потвердив його на уряді президента республіки, і тепер Болівар з властивою йому енергією взявся до діла і вирушив у похід.

Краї Венесуела та Нова Гранада лежать близько рівника і належать до найгарячіших країв на світі. Зими там нема ніколи, але те, що у нас зима, там буває дощова пора. Від цвітня до червня тягнуться сльоти і зливи, ріки виливають, дороги розмокають, і в менше залюднених сторонах, а особливо в горах, устає всякий рух. Власне сю дощову пору вибрав Болівар для свого походу, бажаючи заскочити іспанців несподівано.

Сей похід належить до найсміліших і найтяжчих воєнних підприємств усеї війни; енергія і витривалість Болівара виявилася тут у повнім блиску. Шістдесят день невимовних трудів та невигод треба було, щоб перейти з військом через Анди. На се пішли місяці май і червень. Уже 1 липня показалася надгорода сього смілого походу: іспанці були мов остовпілі з дива, Боліварове військо побивало їх крок за кроком. Д[ня] 1 липня здобуто місто Тунья. Д[ня] 7 серпня Болівар ударив на укріплене місто Бояка, 3 500 іспанців заступило йому дорогу на мості, що творить одинокий доступ до міста.

Боліварові вояки з таким завзяттям кинулися до штурму на той міст, що більшість іспанських вояків тут же лягла головами, а решту позпихано з моста в воду. Д[ня] 10 серпня Болівар увійшов до головного міста сеї провінції Санта-Фе і оголосив єдність Нової Гранади з Венесуелою під назвою «одної й нероздільної республіки Колумбії». Впорядкувавши справи провінції, він вернув до Венесуели, скликав знов конгрес до Ангостури, який д[ня] 17 грудня 1819 р. затвердив злуку обох країв під спільною назвою, яку вибрано для вшанування пам’яті того, хто перший відкрив Америку. Таким робом оті два роки 1818 – 1819 зробили рішучий поворот на користь повстанців, поставили їх справу на ширшій основі, втягнувши до неї вже два краї, злучені в одно.

Виборення незалежності

Несподівана подія допомогла середньоамериканським краям до повного осягнення незалежності від Іспанії: в самій Іспанії 1820 р. вибухла революція і розпочалися довголітні домашні війни, через се натиск іспанської сили на середньоамериканські колонії ослаб. Іспанців побивали раз по разу. Болівар здобуває провінцію Меріду, укріплення Трухільйо, друге укріплення Санта-Марта. Іспанці просять зупинення воєнних кроків, і конгрес признає їм се на пару місяців (19 падол[иста] 1820). Але в червні 1821 р. війна починається наново, і то починається блискучою побідою Болівара під Карабобо д[ня] 24 червня.

Тепер ся побіда відразу перехилює вагу успіху на його бік; Картахена піддається повстанцям дня 22 вересня 1821 р. Провінція Квіто приступає до Колумбійської федерації д[ня] 22 мая 1822; тим самим слідом іде Гваянвіль д[ня] 31 липня. В падолисті 1823 р. повстанський генерал Паес здобуває Пуерто-Кабельйо, – се була остатня твердиня, де досі держалися іспанці; відтепер уся Колумбія страчена для них рішуче.

Але сього не досить. Побіда повстанців у Колумбії не могла лишитися без впливу й на інші краї, де досі держалися іспанці. Найважніший із сих країв був Перу. Національний конгрес Колумбії, прочувши, що й там людність незадоволена з іспанського уряду, і, міркуючи, що доки Перу буде належати до Іспанії, доти й незалежність Колумбії не буде зовсім безпечна, вислав Болівара з військом до Перу. Людність усюди вітала його як освободителя від довговікового ярма, і заким іспанці могли гаразд отямитися, Болівар зі своїм військом дійшов уже до головного міста Ліми, яке отворило йому свої брами д[ня] 1 вересня 1823 р.

Не навчені недавніми досвідами в Венесуелі, іспанці кинулись і в Перу робити лад по-своєму. Скоро Болівар вийшов із Ліми, вони захопили в свої руки місто і почали страшенно мститися на всіх прихильниках незалежності. Се викликало обурення в цілім краю; в різних сторонах вибухло повстання, скріпляючи сили Болівара, який в серпні 1823 р. побив іспанського генерала Хуніна і здобув назад Ліму.

Ще рік прийшлося воювати з іспанцями. Генерал Сікр побив їх д[ня] 8 грудня 1824 під Аякучо, а 1 цвітня 1825 під Тапурля і змусив їх зложити оружжя. Болівар скликав народний конгрес, який об’явив повну незалежність краю від Іспанії, заявився за заведення республіки, яку на честь освободителя Болівара ухвалено назвати Болівією. З днем 11 січня 1826 р., коли піддалася остатня твердиня Кальяо, яка досі була в руках іспанців, діло освободження середньоамериканських держав від панування Іспанії було довершене; Іспанія стратила ті краї назавсігди; в їх історії розпочинається нова доба.

Проби організації

Тяжкої боротьби треба було, щоб здобути середньоамериканським державам незалежність. Поплили ріки крові, але кінець кінцем залізна витривалість і незламна віра Болівара таки довели до цілі. Незалежність здобуто. Та тепер ждала побідників друга робота: дати новозаснованій республіці такий внутрішній устрій, щоб вона з країни визиску, темноти та братовбийства перемінилася на культурну державу зі справедливими і свобідними законами. Кождому, хто знав тамішню людність, її гарячу кров і духове лінивство, відразу мусило бути ясне, що ся друга робота далеко тяжча і вимагає довших заходів, ніж перша. Та Болівар і тут узявся до діла зі своїм звичайним запалом, бачачи перед собою лише ціль а незважаючи на перешкоди. Та тут повторилася його помилка, що була випливом його гарячої крові та живої фантазії: замість будувати в меншім об’ємі, але міцно й тривко, він почав снувати широкі плани.

Дня 25 мая 1826 р. скликано конгрес до Ліми, якому Болівар предложив свій проект законів. Проект ще не був принятий, а вже Болівар виступив з новим планом: на взір Злучених Держав Північної Америки він задумав утворити і в Південній Америці величезний союз республік, до якого, крім Колумбії, Перу та Болівії, входили би також Чілі та Ла-Плата. Скликано новий конгрес до Панами на д[ня] 29 червня, на який запрошено делегатів усіх тих країв. Але делегати порозхоровувалися на пропасницю, яка звичайно літом лютує в тих сторонах. З тяжкою бідою Болівар довів до того, що вони обговорили і підписали союзну умову; докладніше про устрій будучого союзу не було коли говорити.

Делегати роз’їхалися, підписаний ними союз не ввійшов у життя, натомість з усіх усюдів піднялися голоси против Болівара. Йому закидали, що хоче утворити монархію, відіграти ролю Наполеона і добиватися для себе корони. Пригадували, що ще в р. 1819 на конгресі в Ангостурі він промовляв за тим, що треба сильної власті в одних руках. У самій Колумбії потворилися партії: одні, з генералом Паесом на чолі, бажали відділитися від союзу і жити самі по собі, інші були за тим, аби приняти Боліварову конституцію.

Болівар прибіг з військовою силою, розігнав своїх противників і скликав на 2 марта 1828 р. народний сейм до Оканії з тим, щоб він рішив, чи треба нової конституції, а коли треба, щоб зараз же взявся радити над нею. Але сей сейм не дійшов ні до чого; по кількох дуже бурливих засіданнях більшість послів усунулася від нарад, і сейм розв’язано. Болівар видав відозву до всеї людності, скидаючи на сейм вину за безладдя в краю і викладаючи, що головна причина замішань у республіці йде з того, що в ній слаба власть для виконування законів.

Він зачав об’їздити край від міста до міста, скликати всюди народні збори і викладати їм свої погляди. Збори в Боготі, Картахені та Каракасі просили його, щоб узяв у свої руки найвищу власть. Се, одначе, дуже зашкодило справі союзу, бо сейм у Перу відкинув Боліварову конституцію і відібрав йому титул досмертного президента. Слідом за Перу пішла й Болівія. А в Колумбії вийшло ще гірше: партія, противна Боліварові, уложила змову на його життя. Дня 25 вересня 1828 р. змовники кинулися на президентову палату в Боготі, повбивали вартових і мало що не захопили й самого Болівара, який лише з тяжкою бідою втік.

Та народ, довідавшися про се, станув по стороні Болівара. Змовників, на чолі яких стояв віце-президент Сантандер, ув’язнено, поставлено перед суд і засуджено на смерть; Болівар перемінив їм сю кару на вигнання, сімдесят ватажків автономістичного руху видалено з краю. Але ее мало помогло лиху. В р. 1829 почалися нові розрухи. Кождий генерал та начальник партії добивався для себе найвищої власті: виховані в довгій неволі та беззаконності, люди не могли зрозуміти, що правдива свобода лежить у пошануванні прав інших людей. Д[ня] 25 падолиста 1829 р. в тім самім Каракасі, якого людність домагалася від Болівара, щоб узяв у свої руки найвищу власть, 486 найзначніших венесуельців ухвалило відділити знов Венесуелу від Колумбії. Діло Болівара, з таким трудом доведене до пуття, розлазилося тепер у нього під руками завдяки непривичці його земляків до свобідного життя.

Болівар сам чимраз більше тратив повагу, просив правительство, щоб звільнило його від обов’язків президента, але воно не хотіло се вчинити, знаючи його популярність серед народу.

В січні 1830 р. зібрався в Боготі конгрес, щоб знов радити над конституцією. Болівар написав до того конгресу гарячу відозву, в якій гірко жалувався на зневаги, що ними обкидали його противники, заклинався, що ніколи не думав і не думає добиватися цісарської корони і ще раз просив звільнити його з обов’язків президента. Конгрес не згодився на се, але не вмів також придумати способу, як завести лад у краю. Генерал Паес, навпаки, підняв явний бунт против Болівара. Болівар, хоч недужий, ще раз схопився і пішов против Паеса з узброєною силою, але не зважився вдарити на нього, волів уступити зі свого президентського місця, ніж проливать кров своїх братів і колишніх товаришів із революційної боротьби.

Д[ня] 27 цвітня 1830 р. конгрес приняв його уступлення, 4 мая вибрано на його місце нового президента, і Болівар усунувся до Каратахени. Тяжкі труди та гризоти остатніх літ підірвали його залізне здоров’я, він занедужав тяжко, 10 грудня написав іще гаряче прощальне письмо до своїх земляків, а кілька день пізніше вмер з окриком на устах: «До єдності! До єдності!»

Його смерть не помирила ворожих партій. Правда, мертвий Болівар перестав їм бути ненависним. В р. 1832 його тіло перенесено з великою парадою до Каракаса, де на його пам’ятку збудовано пишну тріумфальну браму.

В р. 1846 відслонено його пам’ятник у Боготі, а 1858 – в Лімі. Але діло, про яке він думав – союз середньо- і південноамериканських вільних держав, – і досі не дійшло до ладу. Ще пару літ чуємо про криваві війни між тими державами, про революції і боротьбу партій. Нема другого Болівара, щоб присвятив своє життя заведенню доброго ладу і злагоди в тих краях.


Примітки

Вперше надруковано в журн. «Новий громадський голос», 1904, № 2 – 7, за підписом «І. Ф.».

Подається за окремим виданням брошури: Сімон Болівар. Для руських селян оповів Іван Франко. Львів. Накладом «Нового громадського голосу», 1904.

…вижебрав Колумб пару немудрих кораблів… – У свою подорож з Іспанії в пошуках шляху до Індії через Атлантичний океан Христофор Колумб вирушив З серпня 1492 р. на трьох кораблях-каравелах «Санта-Марія», «Нінья» і «Пінта».

Пісарро Франціск (1470 – 1541) – іспанський конкістадор, завойовник і правитель Перу. З його іменем пов’язують заснування столиці країни Ліми.

Бальбоа (Васко Нун’єс де; 1475 – 1517) – іспанський мореплавець та колонізатор, брав активну участь у приєднанні земель Латинської Америки до Іспанії.

…його молода жінка швидко вмерла… – Дружина Болівара Марія-Тереса померла 22 січня 1803 р.

Заведено потаємне народне правительство, так звану Юнту (зв’язок), яка д[ня] 19 цвітня 1810 виступила публічно… – Йдеться про повстання в Каракасі (столиці Венесуели), внаслідок якого влада перейшла до революційної хунти з патріотично настроєних місцевих купців та поміщиків.

…12 марта 1812 р. трапилося в краю страшенне землетрясіння. – Землетрус відбувся 26 березня 1812 р., від нього постраждало 120 000 чоловік.

Генерал Міранда… утік до кріпості, де командував Болівар, та сей був змушений віддати його в руки іспанцям. Йому даровано життя і позволено виїхати з краю… – Після розгрому республіканської армії Міранда втік у порт Ла-Гуайра, де комендантом був М. Касас. Він і видав його колоніальним властям. Болівар, який перебував там же, наполягав на тому, щоб Міранда був розстріляний за зраду. Зрештою його заарештували іспанські власті та вислали у Кадіс, де він і помер у в’язниці.

…він вибрався на остров Кюрасао… – На острів Кюрасао в Карібському морі прибув 2 вересня 1812 р. не Міранда, а Болівар.

Болівар… вхопив за перо і написав пропам’ятне письмо про недавню революцію та причини її невдачі… – Йдеться про звернення Болівара до уряду і народу Нової Гранади.

…тільки дарування повної свободи й рівноправності всім людям. – І. Франко значно випереджає хід історичних подій. Адже тільки 2 червня 1816 р. Болівар проголосив звільнення рабів.

Вашінгтон Джордж (1732 – 1799) – державний діяч США, головнокомандуючий американської армії під час війни за незалежність 1775 – 1783 рр. У 1789 р. обраний першим президентом США.

Бовес (справжнє прізвище Родрігес) – ватажок льянеросів, походив з іспанської провінції Астурії. Був засуджений на вісім років каторги за контрабанду. У боротьбі проти республіканських військ на стороні іспанських колонізаторів відзначався винятковою жорстокістю.

Конгрес Нової Гранади… дав йому невеличкий відділ війська… – В другій половині 1814 р. у Нову Гранаду вступила врятована від розгрому венесуельська дивізія генерала Урдапети, який і передав її у розпорядження Болівара. Тільки після цього конгрес Нової Гранади доручив Болівару очистити від колонізаторів Карібське узбережжя країни.

…прислане з Іспанії нове військо під проводом генерала Морільйо… – 1815 р. до берегів Латинської Америки прибула величезна іспанська армада у складі 60 транспортних кораблів, 25 військових кораблів. Вона везла 11-тисячну армію, якою командував один з найздібніших іспанських маршалів Пабло Морільйо.

…він мусив утікати на острів Ямайку, а потім на острів Гаїті. – Протягом 1815 р. Болівар жив у Кінгстоні на Ямайці, в кінці грудня того ж року висадився на острові Гаїті, де одразу був прийнятий президентом республіки Гаїті Олександром Петіоном, сином француза і негритянки, ковалем за професією, учасником французької революції, засновником першої в Латинській Америці республіки (1807 р.).

Острів Гаїті… складався з двох республік, білої, якої президентом був Петіон, із чорної, муринської. – На час прибуття Болівара на острів там існували: очолювана О. Петіоном «Республіка Гаїті», більшу частину населення якої становили мулати, та «Держава Гаїті», на чолі якої стояв імператор Анрі І (з червня 1811 р.) – колишній раб, негр А. Крістоф, – і серед населення якої переважали негри.

…він заприязнився з багатим голландським купцем Бріоном… – Луїс Бріон, багатий купець і контрабандист з Кюрасао, власник великої флотилії. Крім нього, під час перебування Болівара на острові Гаїті, йому допомагали місцевий плантатор Мануель Гілсон коштами, креолка Хуліа Коб’є з Гаїті – своїми численними зв’язками на Ямайці.

Тунья (сучасна назва Тунха) – місто в Колумбії, центр департаменту Бояка.

Д[ня] 7 серпня Болівар ударив на укріплене місто Бояка… – 7 серпня 1819 р. відбувся запеклий бій біля мосту через річку Бояку: близько 3 000 іспанців проти 2 500 військ Болівара.

Д[ня] 10 серпня Болівар увійшов до головного міста сеї провінції Санта Фе… – Йдеться про Боготу, повна назва якої: Санта-Фе-де-Богота.

Провінція Квіто… – провінція Кіто з однойменним головним містом; 1830 р. ввійшла до новоутвореної держави – республіки Екуадор.

Гваянвіль (Гуаякіль) – велике приморське портове місто в Екуадорі.

генерал Паес здобуває Пуерто-Кабельйо… – Паес Хосе Антоніо (1790 – 1873), з 1810 р. брав участь у боротьбі іспанських колоній в Америці за незалежність, був найздібнішим воєначальником, з 1826 р. військовий і цивільний правитель Венесуели, що входила до Великої Колумбії. Згодом довгий час був президентом Венесуели.

Пуерто-Кабельйо – один з найбільших портів Венесуели.

…в серпні 1823 р. побив іспанського генерала Хуніна і здобув назад Ліму. – Йдеться про 1824 р. В серпні того року військо Болівара в долині біля міста Хуніна (в південно-західній частині сучасної Колумбії) перемогло в бою іспанських завойовників на чолі з генералом Кантераком.

Генерал Сікр побив їх д[ня] 18 грудня 1824 під Аякучо… – Сукре Антоніо (1795 – 1830), один з керівників війни за незалежність іспанських колоній в Америці, найближчий соратник Болівара. Під час визвольного походу в Перу 9 грудня 1824 р. здобув вирішальну перемогу під Аякучо (на півдні країни). В 1830 р. – президент національного конгресу Великої Колумбії. Вбитий змовниками.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 339 – 351.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1227

Модифіковано : 12.06.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.