Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Прикарпатська Русь в XIX в.

Прикарпатська Русь в XIX в.

Іван Франко

В біографіях і портретах її діятелей з узглядненням замічательних людей, котрих 1772 р. застав при жизні, написав на підставі автобіографічних записок, архівально-бібліотечних матеріалів. Іван Ом. Левицький. Львів. Том 1, вип. І (стор. 1 – 56), 1898; вип. II (стор. 57 – 112), 1899; вип. III (стор. 113 – 168), 1901; вип. IV (стор. 169 – 224), 1901 р., вел. 8-ка

Автор «Галицько-руської бібліографії» Ів. Ом. Левицький узявся по її докінченні (на жаль, лише до 1890 р.) до другої, як показується тепер, далеко більшої й затяжнішої праці: до зложення біографічного лексикона всіх, але то всіх видніших людей, що сяк чи так визначилися на території австрійської Русі від 1772 р. і протягом усього XIX віку. Автор має в плані видати шість томів, кождий по 10 випусків такого об’єму, як дотеперішні, і вперти в те видання звиш 2 000 біографій, для яких має зібраний матеріал. Як бачимо, план справді бенедиктинський. Та коли зважити, що на видання чотирьох випусків треба було рівно чотирьох літ, то навіть припустивши, що дальші випуски підуть удвоє швидше, вийде, що на докінчення сеї праці прийдеться ждати не менше як 30 літ.

Вже з сього одного видно, що план автора переходить сили одного чоловіка і повинен бути змінений, коли автор гадає хоч в часті осягнути свою мету. А мету зачеркнув собі д. Левицький дуже широку – дати детальну історію нашого культурного руху в біографіях його видніших діячів, до яких він зачислює «єпископів, членів капітул, професорів і видніших учителів, прихильних для нашої народової справи державних достойників, письменників і журналістів, славніших проповідників, людей політики, композиторів, малярів і інших артистів, послів сеймових і до держ[авної] ради, людей, що стояли або стоять на чолі наших нар[одних] інституцій, промисловців і рукодільників, не виключаючи й видніших з якого-будь погляду людей із-під курної стріхи» (див. «Слово от автора» на окладинці першого випуску).

Нема сумніву, що якби такий план був виконаний, то книга Левицького була би невичерпною скарбівницею відомостей і матеріалом до студій у найрізніших напрямах. Я не сумніваюся також, що д. Левицький – чоловік, щонайбільше здібний виконати сей план; видані досі випуски «Прикарпатської Русі» дають на се найкращий доказ. Автор з муравлиною пильністю зібрав справді величезний матеріал, перегриз масу друкованих книжок, брошур, газет, не раз зовсім не апетитних не то для звичайного читача, але навіть для спеціаліста, ще частіше мало кому приступних. Та, не вдовольняючися тим, він повними пригорщами черпає з рукописних скарбів бібліотек (особливо, капітульних) та архівів, із парохіальних записок і метрик, збирає написи і навіть усні традиції – все, що може послужити для його цілі. Він користується автобіографічними записками, приватними кореспонденціями або рукописними споминами, захованими досі в приватних руках, і задля того деякі його біографії мають у многих разах вартість джерел першої руки. При помочі сього матеріалу він має змогу простувати немало хибних деталі в і тверджень навіть у деяких офіціальних публікаціях, як ось у Фінкльовій історії Львівського університету, в писаннях Петрушевича і т. ін.

Тому видання д. Левицького під самого початку його появи збудило у нас немале зацікавлення, хоча, на жаль, се зацікавлення проявилося у нас не так, як би слід було. Замість причинитися до посунення наперед його праці, наскільки се було можливе (на жаль, сам д. Левицький тут утруднив позицію, прим., Наукового тов[ариства] ім. Шевченка, яке заявило було охоту допомогти йому до швидкішого видання праці], різні люди обмежилися на критиці. Одні притики, напр., докоряли планові видання, другі виконанню поодиноких біографій. Певна річ, і з одного, і з другого боку можна багато дечого закинути д. Левицькому.

Поперед усього, закидали одні – план обіймає занадто багато людей і то далеко не самих видніших, але всіх, кому тільки забажалося надіслати д. Левицькому свою автобіографію. Судячи з дотеперішніх випусків, я не вважав би сього закиду оправданим. Навпаки, по моїй думці, дуже пожадане, щоб біографічний лексикон давав нам звістки про всіх людей, що чим-небудь визначилися в нашім житті, нехай се буде й найдрібніша заслуга. Тільки маючи відомості про якнайбільше число дрібних і зовсім дрібних діячів, ми зможемо сягнути оком у глибінь народного організму, в ті найдрібніші пружини й мотори народного відродження, зможемо відповідно оцінити праці й заходи видніших діячів або донеслість елементарних масових рухів. Власне, чим повніший з того погляду лексикон, тим більша його вартість.

Важніший, по-моєму, другий закид, що автор без потреби розширює об’єм свого видання, подаючи в нотах біографії діячів інших народностей або вроджених поза межами австрійської Русі, але таких, що сяк або так відіграли ролю на нашій території: були тут учителями, урядниками або лише друкували тут свої писання, знайомилися з тутешніми людьми і т. ін. Таким робом у дотеперішні випуски попали біографічні нариси чеського посла Вашатого, чернівецького професора Вольфа, польського музика Гуневича, українських письменників Кониського, Куліша, Костомарова, Потебні, польських діячів кн. Р. Чарторийського, Яна Червінського, Малецького, архієп[ископа] Фелінського, німецьких учених Цайсберга та Шусельки, хоча майже всіх їх біографії, а надто бібліографії тут зайві і автор міг спокійно відіслати свого читача за деталями про них до польських, німецьких та російських лексиконів або готових історій української літератури.

Щодо способу оброблення, то й тут я мав би охоту взяти в оборону д. Левицького супроти деяких, на перший погляд, оправданих закидів. Підношено, прим., що його біографії – то, властиво, не біографії, а купи сирого матеріалу, наваленого особливо в нотах, інколи і в тексті, без критики, без синтези, без проби якоїсь характеристики. А по моїй думці, власне, се добра прикмета праці д. Левицького, що він подає зібраний матеріал майже сирівцем. Д[обродій] Левицький – не майстер стилю ані характеристики, а де пробує пуститися на се поле, там майже все виходить невдача, і для того ліпше, коли й надалі буде давати нам сирий матеріал; на його основі легко буде пізнішим робітникам зробити щось суцільне та артистично заокруглене. Нехай тільки матеріал буде цінний, певний і багатий, усе інше можна дарувати. А з сього погляду, власне щодо певності і багатства зібраного матеріалу, належиться д. Левицькому повне признання.

Найбільша з усіх дотеперішніх, бо займає цілих 70 сторін великого формату, але слаба та некритична щодо виконання, випала біографія Олександра Барвінського. Автор подав тут просторі реферати з парламентарних та делегаційних промов, різнорідних заяв та публікацій посла Барвінського, а характеризуючи чоловіка, що стоїть в силі віку і в середині різносторонньої діяльності, очевидно, не міг (хоч би й був хотів) дати заокругленого малюнка.

Отся біографія стягнула на д. Левицького остру критику з боку москвофілів, які закинули йому мало що не симпатію з політичними поглядами д. Барвінського. І знов несправедливо, бо д. Левицький, хоч друкує своє видання етимологією, а пише мішаним галицько-церковним язиком, силкується в своїх біографіях стояти на об’єктивнім становищі, писати, не скажу справедливо, але імперсонально, цитуючи в дразливих справах голоси pro і contra і не розв’язуючи суперечних питань. Найцінніша в дотеперішніх випусках з погляду на багатство і докладність нагромаджених даних біографія Антона Ангеловича, першого галицько-руського митрополита.

Дуже інтересна також з огляду на свіжий матеріал біографія (не докінчена ще) Володимира Барвінського. Певна річ, до кождої з тих біографій уже тепер або в недалекій будущині можна би додати дещо нових дат, та велика дяка д. Левицькому, що перший зібрав те, що може служити тривкою основою для дальших пошукувань і праць.

Видання такі, як отсе, деінде виходять під редакцією спеціальних комісій (пригадаю монументальну «Allgemeine deutsche Biographie», видану такою комісією при баварській Академії наук у Монахові). Чи не скористала би справа видання й отсього біографічного лексикона, надзвичайно важного для розвою студій над нашою недавньою минувшиною, якби д. Левицький увійшов у зв’язок із якою корпорацією, що дала б йому змогу опублікувати результати його заходів та пошуковань і швидше і в формі, більше відповідній для вимог наукової критики?


Примітки

Вперше надруковано в ЗНТШ, 1902 р., т. 46, кн. 2, с. 25 – 28 (Бібліографія).

Відомий український бібліограф Левицький Іван Омелянович (1850 – 1913) на початку своєї діяльності належав до галицьких «москвофілів», згодом еволюціонував до українського буржуазного лібералізму, але на все життя зберіг інтерес до культури російського народу. Рукопис укладеного Левицьким біо-бібліографічного словника (від А до Я), що становить 96 папок, зберігається нині в рукописному відділі Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника АН УРСР. Франко зробив ретельний аналіз надрукованих чотирьох випусків словника (від А до Б), відзначивши наявність тут цінного фактичного матеріалу, вказав на недосконалу літературну обробку його.

Подається за першодруком.

… план справді бенедиктинський… – І. Франко вжив епітет «бенедиктинський» у розумінні «грандіозний» і разом з тим «нездійсненний».

…у Фінкльовій історії Львівського університету… – Польський буржуазний історик Фінкель Людвік Міхал Емануель (1858 – 1930), з 1892 р. професор Львівського університету, в 1911 – 1912 рр. його ректор. Автор ряду праць з історії, методики її викладання, літературознавства, в тому числі й згадуваної І. Франком «Історії Львівського університету» (надруковано польською мовою в 1894 р.).

…в писаннях Петрушевича… – Багато відомостей про діячів Галичини міститься в праці українського історика, філолога і етнографа Петрушевича Антонія Степановича (1821 – 1913) «Зведений Галицький руський літопис», що охоплює період 1500 – 1772 рр.

Потебня Олександр Опанасович (1835 – 1891) – український і російський філолог, основоположник так званого психологічного напряму у вітчизняному мовознавстві, професор Харківського університету, член-кореспондент Петербурзької АН (з 1875 р.).

Маленький Антоні (1821 – 1913) – польський філолог та історик. Освіту одержав у Берліні, був професором класичної філології в Кракові (1845 – 1850), польської літератури у Львові (1856 – 1873). Автор багатьох праць з ранньої історії Польщі.

Шуселька (Шузелька) Франц (1811 – 1886) – австрійський публіцист родом з Чехії, автор брошур і статей, в яких обстоював федеральний устрій Австрії.

Монахов – Мюнхен.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 242 – 245.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1352

Модифіковано : 13.01.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.