Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Пригода З. Авдиковського дня 1 серпня 1848 року

Пригода З. Авдиковського дня 1 серпня 1848 року

Іван Франко

В своїм гарно написанім нарисі «У Захара Авдиковського», поміщенім у ч. 17 «Неділі» (ст. 2 – 3), згадав д-р В. Щурат дуже коротко про пригоду Зах[ара] Авдиковського у Львові дня 1 серпня 1848 р., а значно докладніше про його пригоду в Трускавці дня 22 серпня того ж року, про обі пригоди на підставі того, що було подано в тодішній «Зорі галицькій».

Не від речі буде подати тут у перекладі на нашу мову те, що написав офіціальний орган тодішнього верховодячого в краю польського сторонництва і його центрального органу «Rada Narodowa», щоденний часопис «Gazeta Narodowa» в ч. 86, виданім дня 8 серпня 1848 р. На чолі того числа під рубрикою «Sprawy krajowe» міститься комунікат «Z Rady Narodowej» під революційним окликом: «Wolność! Równość! Braterstwo!» Далі подаю в перекладі на нашу мову:

«Подаючи залучене донесення до прилюдної відомості, Рада Народова центральна оповіщує, що поробила в тій справі всі відповідні кроки у властей духовних і світських. Народ і край виглядає з цілою певністю повного виміру справедливості за таке безличне зневаження прав Божих і людських. У Львові дня 4 серпня 1848. Станіслав Пілат, президент. Францішок Михальський, секретар-заступник».

До сього комунікату долучено ось таке донесення:

«Preświenta Rado Narodowa! Ч. 1139. Нижче підписаний, маючи поручене душпастирство в шпиталю св. Лазаря і в домі вбогих і калік у каплиці або відправити жалібну службу Божу за замучених братів.

В тій цілі в понеділок рано покликав до себе костельних слуг, що також належать до того закладу, а іменно Францішка-Ксаверія Бердінга, поручаючи йому, аби на дев’яту годину був готовий жалібний катафалк, покритий чорним сукном і обставлений 12 свічками. Ф.-К. Бердінг заявив, що в посіданні шпиталю є новий катафалк із домовиною, але його має в своїм сховку під ключем завідатель (Verwalter) Авдиковський.

Не уявляючи собі навіть, аби підписаний мав у згаданого завідателя збудити проти себе якусь нехіть, післав до нього того самого Ф. Бердінга, просячи його чемно, аби зволив видати катафалк для відправи жалібної служби Божої.

Немало здивувався підписаний, коли Фр.-К. Бердінг доніс йому, що завідатель Авдиковський не тільки не дасть катафалка, але велить замкнути костел, коли ксьондз захоче відправляти таку службу Божу. Не вірив нижче підписаний, аби завідатель, економічний урядник, що не має ніякої політичної власті, захотів доводити до такої крайності самоволю, звичайну в урядників поліційних.

Тому велів Ф. Бердінгові уставити звичайний катафалк вищезгаданим способом. До сієї роботи взялися зараз той сам Ф. Бердінг і органіст Ф. Зіндер. Втім впадає завідатель Авдиковський з двома парубками до костела і, не віддавши почесті святому місцю, велить забрати катафалк з покровом і зі всім, викрикаючи бучно в костелі:

«Коли ксьондз хоче відправляти службу Божу за таких людей, то нехай велить поставити собі в костелі шибеницю, а не катафалк».

Він (завідатель Авдиковський) не позволить сьогодні ксьондзові відправити в костелі нічого іншого, тільки службу Божу. На такі брутальні вислови того дрібного і нікчемного члена бюрократії, якого негідні поступки з давніших літ відомі з занесених ксьондзом Мотилевським, адміністратором тої капеланії, кількаразових зажалень до власти, які, одначе, дивним способом були толеровані, нижчепідписаний не відправив ніякої служби Божої в тій каплиці. Львів, дня 1 серпня 1848.

Кс[ьондз] Тома Кінцель, заступник адміністратора капеланії шпиталю св. Лазаря».

Невважаючи на заяву «Rady Narodowej», буцімто вона поробила всі кроки у властей світських та духовних, аби покарали «ganiebny postępek» Авдиковського, ні про які поступки властей у сій справі далі нема відомості, а тільки в ч. 96 того самого органу з дня 21 серпня поміщено допись із Трускавця з датою 14 серпня і з підписом М., в якій читаємо ось що:

«Купелева тиша вчорашнього дня (отже 13-го, а не 22-ого серпня) була нарушена ось якою великоміською подією. Коли гості вечором, як звичайно, зібралися в салі, аби при помочі товариських забав зробити собі так потрібну в купелях руханку і вибраний котик тільки що пустився за моторненькою мишкою, почули ми нараз страшенний галас, писк, калатання і брязкіт кухонної посуди. По складі тої гармонії легко було догадатися, що й тут, як се часто буває у Львові та й у Відні при подібних концертах, когось ушановано котячою серенадою.

Зацікавлені, ми пішли за голосом сеї гучної музики і швидко довідалися, що відомий із негідних поступків завідатель Авдиковський прибув сюди до купелі, бажаючи, мабуть, у ропі ополоскати своє заплямлене ім’я. Та ані сіль, ані сірка не поможуть на таку хибу, бо ще не розгостився гаразд, коли під вікнами, мов від удару чародійної палички, появилося множество котячих музикантів, дуже вправних у тій штуці і обнятих запалом прийняти такого шановного гостя відповідно до його заслуг.

Особливість нечуваної тут ніколи досі гармонії привабила кількох селян, що святкували у коршмі, а ті, не вміючи вияснити собі значення такого привітання, легко повірили промові завідателя і його щедрому грошовому даткові і окричали той музичний акт як злочин і розбій і щодуху вдарили в дзвони.

Сей несподіваний алярм мусив зробити прикре враження на купелевих гостей, тим більше, що кровавий досвід навчив, як тяжко спростувати раз прийняту фальшиву опінію. Тривога тривала, одначе не дуже довго, бо незабаром прибув шановний парох місцевий, вияснив зібраним значення тої прикрої музики, а малюючи наслідки такого вибрику яркими красками, що гості затривожені роз’їдуться, а громада стратить купців на молоко та сметанку, швидко заспокоїв збентежені уми. Юрба заспокоїлася і розійшлася по домах, а пан Авдиковський, розуміється, від’їхав».

Отсе оповідання являється менше докладним і менше правдивим від того, яке подав д-р В. Щурат, зате воно малює досить добре сю патріотичну легкомисність польської публіки в р. 1848, яка для осягнення своїх ніби патріотичних забаганок не вагалася під хвилевим вражінням опоганити честь, або навіть наразити на небезпеку життя та свободу чоловіка, що хвилево зробився непопулярним, або якимось зле толкованим поступком, хоч на правду зовсім легальним та невинним, стягнув на себе ненависть фанатиків – усе одно, чи ретроградного обскурантизму, чи кровожадного анархізму.

Таким кровожадним анархізмом, що в своїй пересаді граничить з божевіллям, а рівночасно доходить до мимовільного комізму, надихано те, що написано було про справу Авдиковського в часописі «Kurjer Lwowski», редагованім Григорієм Розуміловським, який у надмірі свого польського патріотизму на одній відозві підписав себе навіть русином. У числі 12 сього гумористично-сатиричного часопису з р. 1848 читаємо на стор. 48 ось що – сього вже не годиться подавати в перекладі на нашу мову.

«Wiersz na Audykowskiego, trupożercy i wyrodka narodu polskiego, officyalistę ekonomicznego przy szpitalu ubogich św. Łazarza we Lwowie, który w rocznicę śmierci męczenników naszych: Wiśniowskiego i Kapuścińskiego, do kościola tamtejszego wpadł, katafalek rozbił i mszy żałobnej księdzu Kintzlowi odprawić nie dał, mówiąc: «Kiedy za wisielców nabożeństwo odprawiać chce, to niech sobie szubienicę, ale nie katafal w kościele postawi»».

Muzo, chciej mi grać,

By wyrodną nać

Bukiem z góry prać,

Tysiąc kolek dać,

Włosy ze łba rwać

I za miasto gnać.

Lecz to mało tak,

Bo na zemsty znak

Zetrzeć go na mak.

Potem ubrać w frak,

Ręce związać wspak,

Fiu! i wprost na hak!

Takich łotrów szmat!

Taki nędzny gnat!

Dziadom bułki kradł!

Dzisiaj ten psu brat,

Spłodzon z samych zdrad,

Jest powodem zwad.

Lecz wyrodku ty,

Tobie wszystkie kły,

Wybijemy my.

Dzieci wspomną wżdy

Audykowski zły

Zginął tak jak kpy.

Był to wielki cap,

Jeszcze większy gap,

A największy drab!

Więc go bracie grab,

Choć za kołnierz złap,

I uwędż na schab.

Albo wiecie co,

Niechaj stanie kto,

Da mu na pysk sto;

Jak mu będzie mdło,

Zrobim z nim wjo-wjo,

Aż na piekła dno!

Albo by go struć!

Trzeba nam go szczuć,

Choćby krwią miął pluć,

Гак, jak szydłem, kłuć,

Taj jak żywcem zżuć

I bebechy pruć!

Wtenczas to jest cud,

Gdy za taki brud

Tak się pomści lud.

Bo kto hańbi ród,

Niech ginie jak but!

Requie caput!

[Вірш на Авдиковського, трупожерця і виродка польського народу, економічного службовця при шпиталі вбогих св. Лазаря у Львові, який у річницю смерті наших мучеників Вишньовського і Капусцинського впав до тамтешнього костьолу, розбив катафалк і не дав відправити жалобної меси ксьондзові Кінцелю, кажучи: «Якщо за вішальників службу Божу відправляти хоче, то хай собі шибеницю в костьолі поставить, а не катафалк».

Музо, заграй мені,

Щоб погану гичку

Буком згори прати,

Тисячу кольок дати,

Волосся з лоба рвати

І за місто гнати.

Але то мало так,

Бо на помсти знак

Стерти його на мак.

Потім вбрати у фрак,

Руки зв’язати назад,

Ф’ю! і просто на гак!

Таких розбійників чимало!

Така нужденна кість!

Жебракам булки крав!

Нині той пса брат,

Сплоджений із самих зрад,

Є причиною чвар.

Але, виродку ти,

Тобі всі ікла

Виб’ємо ми.

Діти затямлять назавжди:

Авдиковський злий

Згинув так, як кпини.

Був то великий цап,

Ще більший роззява,

А найбільший драб!

То ж рукою його, брате,

Хоч за комір вхопи

І проведи по туші.

Або більше що:

Нехай стане хто,

Дасть йому на писок сто;

Як буде його нудити,

Зробимо з ним вйо-вйо,

Аж на пекла дно!

Або отруїти б його!

Треба нам його цькувати,

Хоч би мав кров’ю плювати,

Так, як шилом, колоти,

Та й живцем зжувати

І нутрощі різати!

Тоді то є чудо,

Коли за такий бруд

Так помститься люд.

Бо хто ганьбить рід,

Хай гине, як бут! (польськ.). – Упоряд.]

Голово, спочинь!

Сей вірш, який можна вважати найдивогляднішим вибриком короткотривалої свободи друку в р. 1848, причеплений до назви нашого земляка за вчинок по-тодішньому і по-теперішньому зовсім легальний, бо за відправлення служби Божої за душі повішених у р. 1847 польських патріотів, а після австрійських законів злочинців, завідатель урядової інституції – а такою був тоді міський заклад для вбогих – міг мати великий клопіт і навіть утратити посаду. Тому й не диво, що власті, невважаючи на заходи Rady Narodowej, не вдалися в сю справу, а польські фанатики могли помститися за мниму зневагу пам’яті своїх мучеників тільки такими вибриками пресової свободи.

Писано дня 5 мая 1912


Примітки

Вперше надруковано в газ.: Неділя. – 1912. – № 18. – С. 5 – 6, без підп.

Авторство: Дорошенко В. Спис творів Івана Франка з додатком статей про нього і рецензій на його писання / Матеріали до української бібліографії, видає Бібліографічна комісія Наукового товариства ім. Т. Шевченка. – Львів, 1930. – Т. 4. – Вип. 2. – С. 181 (№ 3568); Мороз М. О. Іван Франко. Бібліографія творів. – С. 366. Датовано: Писано дня 5 мая 1912.

Подається за першодруком.

«Rada Narodowa» – Національна Рада, керівний орган польського національного руху в Галичині під час революції 1848 р. Створена і діяла у Львові 1848 р., домагалася реформ в економічному житті й перетворення Галичини на польську автономну провінцію Австрійської монархії, займала ворожу позицію щодо українського національного руху.

Розуміловський Григорій – редактор часопису «Kurjer Lwowski».

Олена Луцишин

Подається за виданням: Франко І.Я. Додаткові томи до зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 2010 р., т. 54, с. 895 – 901.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2018 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 37

Модифіковано : 20.09.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.