1. Справа індемнізаційна

Іван Франко

Не влазячи в безконечні хащі запутаних та суперечних патентів, розпоряджень та постанов, що відносяться до сеї справи, наведу тут тільки що найважніше. Дня 15 серпня 1849 р. видано патент про те, як має бути виконаний патент із 17 цвітня 1848 р. Вже тут до сього першого патенту додано деякі постанови з сеймової ухвали д[ня] 7 вересня 1848 р., а власне в точці 2 знесено роботизну комірників і халупників, що сидять на селянських грунтах зовсім безплатно; в точці 5 знесено і призначено для сплати ті данини та роботизни, які належалися церквам, школам, парафіям або громадам і не були скасовані патентом із 17 цвітня 1848 р., а в точці 18 сплату за ті свіжо скасовані повинності зложено до певної міри на самих бувших підданих, а решту – на край.

Вся решта відшкодування дідичам за повинності, скасовані патентом із 17 цвітня 1848 р., і сим патентом була признана на скарб державний. В точці 28 заповіджено, що для виконання постанов сього патенту буде встановлена окрема крайова комісія, а надто для кождого циркулу одна окружна комісія. Але в точці 26 патент покликається на сеймову ухвалу з д[ня] 7 вересня 1848 р. і говорить: «Предметом окремого обміркування в дорозі, встановленій конституцією, буде справа утворення з крайових джерел фонду на сплату при посередництві державного скарбу винагороди, яка належиться дідичам». Отже, в цілім патенті кілька разів говориться виразно, що до тої сплати обов’язаний скарб державний, а тут раптом – пошукати джерел крайових! Се був початок баламутства.

Цілий рік не роблено нічого. Аж 28 липня (чи 4 жовтня) 1850 р. видано нове міністерське розпорядження, в котрім уже баламутства далеко більше. З комісії крайової, приписаної давнішими цісарськими патентами, тут зроблено комісію міністеріальну, а тягар сплати за панщину перекинено вже виразно на «крайові джерела» Ще се розпорядження не дійшло до Галичини, коли 25 вересня вийшов новий цісарський патент, котрим постановлено, що в кождім краю, отже, і в Галичині, має бути утворений окремий для сього краю фонд індемнізаційний, а то з оплат від бувших підданих із додатків до податків, що мають побиратися від усіх, хто платить податки, з додатку державного на індемнізацію, і в кінці з задатків, які скарб державний буде давати фондові індемнізаційному, але котрі пізніше мають бути звернені державі. Аби зараз сплатити дідичів, патент наказав видати облігації, а забез[пе]кою для них мали бути грунти підданих і сам край, отже, вже не скарб державний.

Але фонд індемнізаційний у Галичині утворено аж геть пізніше: в 1853 р. відлучено справу викупу сервітутів від справи відшкодування (індемнізації) за панщину, та від того ж 1853 р. почав уряд накладати на всіх додатки до податків, зразу по 8 ¾ кр. від кождого ринського, в 1854 р. – по 11 ½ кр., в 1855 – по 11 ¾ кр., в 1856 р. – по 14 кр., в 1857 – уже по 33 кр. Облігації видано ще в 1851 р., та що з того, коли до їх сплати (амортизації) приступлено аж 1858 р. [Дивись про се безіменно видану розправу Зиблікевича п[ід] заголовком] Indemnizacya, Kraków, 1868; L. W. Sumy galicyjskie, Kraków, 1882; X. Hapatt. Де правда? Спірне питання про галицьку індемнізацію (часопись правнича, річник другий, Львів, 1890, стор. 97 – 106). Патенти та міністеріальні постанови, що доторкаються сеї справи, зведено в книжці: Liebersichtliche Darstellung der auf das bestandene Unterthansverhältniss in Galizien mit Ausschluss des bestandenen Czernowitzer Kreises und mit Ausschlus, des im J. 1846 einverleibten Krakauer Freistaates, namentlich auf die Verhältnisse der unterthänigen Grunddotation bezugnehmenden Gesetze und Verordnungen, herausgegeben vom kk. Staatsministerium mit Zustimmung des kk. Justizministers erfolgte Genehmigung vom 17 Okt. 1863]

Але кілько ж виносила обчислена вартість панщини і всіх підданських данин? Ми бачили, що в 1845 р. самі члени галицького станового сейму на підставі податкових фасій обчислювали її на 5 800 084 р. Пізніша Стадіонова регуляція дещо трохи вменшила ту вартість панщини, хоч регуляція, як знаємо, не була переведена до кінця. Натомість на підставі пізніших патентів постручувано панам із тої суми вартість панщини халупників і комірників, що була дарована безплатно, вартість викуплених уже служебностей і т. ін., разом третю часть гуртової вартості.

З урядового справоздання довідуємося, що в Галичині зголошено до викупу ось які панщизняні тягарі й данини:

[Див. урядове видання: Die Grundentlastung in Oesterreich, erster Theil. Wien, 1857; у додатку таблиця 1, стор. 66 – 67]

Додам тут, що під Краківським округом треба розуміти Західну Галичину, але без теперішнього Краківського повіту, що до 1846 р. не належав до Австрії, а був окремою республікою, а в 1846 р. був прилучений до Австрії як Велике князівство краківське. Індемнізаційна справа в тім повіті була переведена окремо від решти Галичини і далеко корисніше для селян.

Усі ті повинності обчислено на гроші і, помноживши узискану суму на 20, вираховано той капітал, який мали дістати дідичі як відшкодування за знесену панщину або як викуп знесеної десятини та інших данин. Сей капітал для Східної Галичини вичислено на 48 353 842 зр. мк., для Західної (без Кракова) – на 25 130 000 зр. мк., разом 73 483 842 зр. мк., а з Краковом – 75 371 638 зр. мк., або 79 140 225 зр. віденської валюти. Отся сума мала бути сплачена дідичам і іншим «управненим», котрих було в 1848 році у Східній Галичині 2 680 (в тім числі 2 064 доміній, 420 дібр церковних, 52 дібр різних інституцій та корпорацій), а в Західній (без Кракова) 1 585 (в тім числі 1 114 доміній і 324 дібр церковних). У Краківськім князівстві було доміній лиш 60, церковних дібр 20, корпораційних дібр 11. Всім тим управненим видано в 1851 році на вказану вище суму облігації. Ллє що на ті облігації не виплачувано нічого ще цілих сім літ, то від сеї суми наросли проценти; ті проценти, також не сплачувані, родили нові проценти, так що з кінцем 1857 р. самих процентів назбиралося 17 818 485 р. вв.

У початку 1858 року, коли мала початися сплата індемнізаційного довгу, бачимо в Галичині ось які відносини. В Східній Галичині треба було сплатити капіталу 48 353 842 зр. мк. і дочислених до нього 10 500 000 процентів, разом 58 853 842 зр. мк., у Західній Галичині (з Краковом) – 30 044 900 зр. капіталу і 8 078 263 зр. мк. процентів, разом 38 123 163 зр. мк. А що «зобов’язаних», себто селян, котрі скористали зі скасування панщини, було в Східній Галичині 374 885, у Західній – 152 950, а в Краківськім – 18 101, отже, разом 545 936 господарств, то виходить, що на кожде господарство спадало пересічно у Східній Галичині 157, у Західній – 223 зр. мк. або кождий морг рустикального грунту в цілій Галичині мало що не 17 зр. мк. довгу.

Може, декому цікаво буде порівняти, як виглядали ті тягарі в інших краях нашої монархії, то для того подаю тут важніші рахунки, зведені в одну табличку на підставі згаданої вже урядової книжки [Die Grundentlastung in Österreich, Tab. III, стор. 80] (таблиця на стор. 96).

Як бачимо, в відношенні до людності Галичина належить до країв, найбільше обтяжених індемнізацією, а в відношенні до заможності тої людності вона була абсолютно найбільше обтяжена з усіх австрійських країв; із того погляду галицький хлоп був обтяжений три рази більше від заможного селянина під Віднем, а мало що не 5 раз більше від чеського підданого. Так-то виглядала патріотична жертволюбність польської шляхти!

Та направду індемнізація коштувала далеко, далеко більше!

Нетрудно се зрозуміти. Таку величезну суму годі було сплатити відразу. Властителям видано облігації, від котрих треба було платити проценти, а надто щороку вильосовувано певне число облігацій до виплати. Після плану, уложеного в 1857 році, мала вся сплата доконатися в 40 роках і треба було річно на сплату того довгу та на адміністрацію 5 521 374 зр. мк., значить, за 40 літ мала бути виплачена сума 220 854 960 зр. мк. Коли би правительство було держалося першого патенту з 17 цвітня 1848 р. і деяких пізніших розпоряджень, виданих для того пояснення, то всю ту суму повинна би була заплатити держава з податкових грошей усіх країв.

Але ще в 1850 році патентом із д[ня] 25 вересня постановлено завести в Галичині окремі фонди індемнізаційні для Східної й Західної Галичини, а на утворення тих фондів розписано крайові додатки до податків. Правда, скарб державний мав також докладати якусь пайку до тих фондів, але вже тільки пайку. Додатки справді зараз розписано; зразу вони виносили 9 кр. до кождого ринського, далі 12, 14, 20, поки в 1857 році не дійшли до 33 кр. А коли 1857 р. уложено план сплати, індемнізаційного довгу, то міністр Брук наказав державному скарбові давати щороку обом галицьким індемнізаційним фондам підмогу 2 500 000 зр., але вважати се за позичку, котрої сплати ані опроцентування наразі не жадається. Решту суми, потрібної на щорічну виплату, тобто 3 021 374 зр., мав платити край [X. Hapatt. Де правда? (Часопись правнича, II, 116 – 117)], значить, не тільки селяни, що скористалися на знесенні панщини, але також міщани, що ніколи не робили її, та дідичі, котрим її забрано.

Так воно й лишилося надалі, та з розпорядження міністра Брука вийшло велике баламутство. Бо коли стояти на основі патенту з 17 цвітня 1848 р., то край, платячи річно 3 021 374 зр. на індемнізаційний фонд, вигоджує державі, зичить їй ті гроші, значить, по 40 роках має право упоминатися від держави суми 120, 854, 960 зр. мк. Коли ж стояти на становищі Брукового розпорядження (отже, не жодного закону!) з 1857 р., то держава, платячи річно 2 500 000 зр. на індемнізаційний фонд у Галичині, робить позичку краєві і по 40 літах має право домагатися від нього круглої суми 100 мільйонів мк. навіть без опроцентування. От за ті-то величезні суми вийшла довголітня тяганина між краєм (властиво від 1866 р. між галицьким сеймом) і центральним правительством у Відні.

Німці не хотіли шанувати цісарського патенту з 17 цвітня 1848 р. і покликалися на закон із 7 (18) вересня 1848 р., котрим знесено панщину в цілій Австрії; сейм не хотів признавати законним розпорядження Брукового з 1857 р. і покликався на те, що в давніших законах і приписах усюди виразно говориться, що держава, каса державна, має сплатити всю індемнізацію в Галичині. Довго тяглися переговори та переписки, аж 9 вересня 1882 р. правительство подало сеймові проект угоди, на котрий сейм згодився д[ня] 20 жовтня 1882 р. Сею угодою признано, що доплати з каси державної, котрих досі назбиралося було 75 172 560 зр., перемазуються і Галичина не має їх звертати державі. Натомість щодо дальших запомог із каси державної, котрі після плану 1857 р. мали аж до остаточної сплати індемнізації, тобто до 1898 року, виносити річно по 2 500 000 зр. мон. кон. (2 625 000 зр. наших грошей), то від 1883 р. вони мають виносити тільки по 2 100 000 зр. річно без зворотної запомоги; надто держава мала давати галицькому індемнізаційному фондові ще по 525 000 зр. річно, але ті гроші край мусить звернути державі в трьох роках, починаючи від 1899 р. квартальними ратами, без процентів.

Ся угода, що доторкалася не самого краю, але також усеї держави, мусила перейти ще й через раду державну. По великих клопотах сього доконано аж у 1890 році. Держава торгувалася з краєм до остатньої нитки. І хоч ухвалено перемазання давнього величезного «довгу індемнізаційного», то виторгувано бодай стільки, що з державних додатків 2 625 000, які мусили йти до індемнізаційного фонду аж до 1898 р., признано 2 100 000 беззворотною запомогою, 325 000 – безпроцентовою позичкою, а 200 000 – надплатою, очевидно, опроцентованою. Значить, від 1899 р. прийдеться Галичині сплатити ще скарбові державному 4 875 000 зр. як зворот безпроцентової запомоги по 325 000 зр. річно через 15 літ і з яких 4 мільйони (про се ще мусить бути окрема угода) як зворот опроцентованих річних надплат по 200 000 зр. також за 15 літ.

Значить, сього року, 50 літ по знесенню панщини, край не тільки що заплатив за неї звиш 121 мільйон зр. з власних додатків, але має ще до скарбу державного мало що не 9 мільйонів довгу, котрий мусить сплатити в кількох літах. Значить, пам’ятка про панщизняні тягарі не так швидко ще загине, особливо коли й край свою пайку сплати розложив на довгий час і замість закінчити виплату всіх облігацій сього 1898 року, ухвалив конверсію, тобто розложення сплати на нижчий процент, але на довший час, бо аж до 1908 року.

Примітки

… р. в в. (ринські вінер верунг) – тут замість букв латинського алфавіту І. Я. Франко вжив українські ініціальні букви німецького терміну. Ринські вінер верунг (Wiener Währung) – ринські віденського внутрішнього обігу (або віденська валюта) – паперові гроші Австрії.

Долішні Ракуси – Нижня Австрія, коронний край Австрії.

Горішні Ракуси – Верхня Австрія, коронний край Австрії.

Стирія (Штирія) – коронний край Австрії.

Моравія – чеська історична земля, в 1867 – 1918 рр. коронний край Австрії.

Шлеськ, Шльонск (Сілезія) – історична слов’янська область. З X ст. входила до складу Польщі. В кінці XV ст. більша частина Сілезії підпала під владу Габсбургів. З 1742 р. у складі Австрії залишилися лише південні князівства (Опава, Тешин), територія яких після розпаду Австро-Угорщини (1918 р.) увійшла до складу Чехословаччини. Нині (з 1945 р.) більша частина Сілезії входить до складу ПНР, менша – ЧССР. В даному разі у І. Я. Франка йдеться про землі, які входили до складу Австро-Угорщини.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 92 – 98.