2. Справа сервітутова (ліси й пасовиська)

Іван Франко

Справа лісів і пасовиськ іще гірше замотана, як справа індемнізації, і вийшла ще на більшу шкоду селянства та краю. За часів давньої Польщі пан уважав себе властителем усіх грунтів свого панства, а хлопа вважав своєю робочою худобою. Пізніше, коли австрійські закони обмежили панську самоволю над хлопом, той хлоп став для пана немов орендарем, котрого пан кождої хвилі по несповненні умови рад би був вигнати з орендованого грунту. Ми бачили, що польські шляхтичі до самого 1848 р. вперто держалися того самого погляду і найліпшим батогом на своїх підданих уважали право без проволоки зганяти їх із грунтів. Але австрійський уряд, особливо від часів Йосифа II, став на іншім становищі. Він уважав селян не тільки панськими підданими, але поперед усього підданими держави, котрі для держави платили урбаріальний податок, за державу проливали свою кров у війнах.

[Обов’язковий побір рекрутів у Австрії заведено ще 1772 р., та в Угорщині, Тіролю, Нідерландах і Медіолані почав народ бунтуватися проти сього нового тягаря, так що в тих краях його заведено пізніше. Сей найстарший побір – то була так звана «конскрипція»; власті розписували, кілько вояків має достарчити кождий циркул, і давали се до відома домініям, а ті самі вибирали (звичайно ловили силою) парубків, здатних до війська, і відвозили до циркулу. Привезених парубків насамперед ревідовано, чи вони здатні до військової служби, а потім вони мусили тягти жереб: на котрого випав жереб, той мусив іти служити. Зрештою, йому вільно було викупитися від служби, а властиво, найняти замість себе заступника (Annuarius Osseg. Der europäische Militarismus, Amberg, 188, стор. 26; О. Hausner. Vergleichende Statistik von Europa, т. 11, стор. І).

Пізніше льосовання знесено, та все ще рекрутація по селах була подібна, – як пише Слотвінський, – до «вибирання татарського ясиру». «День, коли мають бути вибирані рекрути, визначує Львівська губернія один на весь край. Циркуловий уряд завідомляє про се потаємно сільські зверхності, тобто домінії, зараз виписує число рекрутів і долучає виказ обов’язаних до служби. В назначений день досвіта двірський урядник із війтом і присяжними йдуть від хати до хати, беруть несподівано особи, призначені до військової служби, уживаючи всяких способів осторожності, аби запобігти втечі, зловлених парубків в’яжуть, заковують у кайдани, замикають, стережуть і т. д.» (Konstantу Leliwa Słotwiński. Katechizm poddanych galicyjskich, стор. 18 – 19).]

Отже, він раз назавсігди виділив хлопські (рустикальні) грунти з-під панської власності, сильно обмежив панські права до тих грунтів, лишив панів тільки немов опікунами над тими грунтами з правом побирати від селян за їх уживання панщину, чинші й данини.

Ще за польських часів селяни, не маючи своїх лісів ані пасовиськ, мали від пана право брати дрова на будівлі та на паливо з тих лісів, що колись були громадськими, а тепер панськими, збирати в тих лісах гриби, ягоди, пасти худобу чи то в лісах, чи по толоках, пустках, облогах та стернях. Розуміється, що й пан користав із сього, бо ж у його власнім інтересі було, аби його підданий мав хату, топливо, худобу. Звичайно, було й так, що скоро створилися стерні, пан велів і свою худобу пасти на хлопських стернях.

Австрійський уряд застав у Галичині ті порядки, вони були подібні і в інших крах, усюди, де була панщина. Марія-Тереза обмежила трохи право побирання дров із камеральних (давніше коронних) лісів, тане могла знести його. Пізнішими постановами не раз накладувано на дідичів обов’язок – запомагати своїх підданих дровами з лісів і пасовиськами. Се були такі відносини, що чоловік чи громада могла потягати користь із грунту, який належав до іншого властителя і з котрого той властитель платив податок: се називається з-латинська сервітут, по-нашому служебність, тобто, що чужа річ служить мені також на пожиток.

Ще геть перед знесенням панщини, від самого 1820 року, почалися між панами і підданими суперечки із-за тих сервітутів. Пани жалувалися, що піддані повирубують їм усі ліси, і домагалися не раз, аби ті ліси були з у яду позамикані на 20 або й більше літ [Диви[сь], наприклад: Konstanty Słotwiński. Katechizm poddanych galicyjskich, стор. 141, де сказано, що «prawo і porządek wymagają, aśeby lasy zupełnie zamknięte były» закон і порядок вимагають, щоб ліси були зовсім закритими (польськ.). – Ред.]], та уряд уважав сю справу за політичну, отже, давав її до розсуду не судам, а політичним (циркулярним) урядникам, а ті розсуджували звичайно на користь підданих. Вони встановили собі таке правило, що через свідків (незаприсяжених) стверджували, чи побирали піддані дерево з лісу або чи пасли худобу в лісі або на пасовиську в 1784 році. Коли свідки се потвердили, то вони признавали громаді право користати й надалі з лісу або пасовиська. [Див.: Cornelius Krzeczunowicz. Betrachtungen über die Behandlung der Streitigkeiten zwischen den gewesenen Herrschäften und den ehemaligen Unterthanen in Galizien. Wien, 1861, стор. 2, 3, 4, а особливо стор. 30 – 36; К. L. Słotwiński. Katechizm poddanych galicyjskich, стор. 146, 151]

Патент із 17 цвітня 1848 р., котрим знесено панщину, в точці 2 полишив усі ті служебності й надалі без зміни, додаючи тільки, що відтепер вони мають бути не даремні: селяни повинні за уживання панських лісів і толок платити дідичам добровільно умовлену плату. Розсуджування спорів лишено й надалі в руках політичних властей. Правда, сей патент іще не зробив селян повними властителями тих грунтів, що були в їх посіданні; та се зроблено пізніше цісарським патентом із 19 серпня 1849 і міністерським розпорядженням із 4 жовтня 1850 року. Ще в 1849 році почали власті декуди обчислювати вартість сервітутів, які мали селяни на панських грунтах, а декуди селяни поробили й добровільні угоди з панами. Але від 1850 р. все урвалося. Між селянами пішла чутка, що сервітути також їм даровано; інші говорили, що ліси й пасовиська геть усі перейдуть у руки громад, а щонайменше ті, яких вони вживали за часів Йосифа II [Krzeczunowicz, там же, стор. 1 – 5].

Справа заострювалася дуже. До 1857 р. політичні урядники, переважно німці або чехи, ворожі польським дідичам, розсуджували сервітутові справи майже всюди на користь селян. Та вже 1853 р. цісар патентом із 5 липня наказав трактувати справу сервітутів осібно від індемнізації та прискорити її полагодження, бо в краю змагався щораз більший крик дідичів. Уряд не дуже квапився, бо аж 1856 р. установлено при Львівськім намісництві тимчасову крайову комісію для сервітутової справи і дано їй під розвагу поперед усього вироблену міністерством у загальних нарисах інструкцію, як треба поступати при зголошуванні сервітутів до викупу. Комісія відбула сім засідань 1 поробила в тій інструкції зміни, «відповідні до крайових відносин». Сей виріб вернув знов до Відня, був затверджений міністерством, і тільки розпорядженням із 31 жовтня 1857 р. установлено при Львівськім намісництві постійну комісію для справ сервітутових, зложену з політичних і судових урядників, а також із іменованих урядом заступників дідичів та селянства. Ся комісія мала розсуджувати в першій інстанції всі спори за сервітути і за власність підданських грунтів. Хто чув себе покривдженим рішенням сеї комісії, міг рекурсувати до Міністерства внутрішніх справ.

У тій комісії, особливо від 1860 року, коли поляки взяли в Галичині рішучу перевагу в сеймі, а далі і в урядах, повіяло вже зовсім іншим духом. Виточено перед нею звиш 32 000 процесів; виточували їх не тільки громади, але й дідичі, котрі чули себе покривдженими давнішими комісарськими рішеннями. І мов на команду почали селянські громади програвати. З 32 000 вони програли звиш 30 000 процесів. А як при тім поступали урядники сеї крайової комісії, про се нехай свідчать слова петиції з д[ня] 5 серпня 1861 року, підписаної руськими послами і також митрополитом Литвиновичем:

«Наш хлоп привик до всякого утиску. Видно, що теперішній утиск сильно збільшився, коли змушує хлопа покидати дім, господарство, жінку і дітей і не страхатися далекої подорожі до Відня, аби знайти у свого цісаря те право й оборону, яких не годен знайти в краю. Урядники, котрим повірено переведення справ сервітутових, не вільні тут від вини: вони були причиною, що розсудження тої справи в найбільшій часті випадків випало для громад так некорисно й утяжливо. На голос громад вони не зважали, а зате пристрасно використовували непорадність хлопів або хлопський спосіб вислову.

Напр., війт сказав: «Ми як хочемо брати дрова з того лісу, мусимо просити пана», а урядник записував ліс як панську власність, хоч добре знав, що слово «просити» значить стільки, як «повідомити», як того вимагав патент із 1782 р., котрий велів громадам оповідатися у пана, коли хотіли користати з власного громадського лісу. Се було повідомлення в формі просьби. Найчастіше покликувано за свідків у тих спорах між дідичем і громадою – панську службу. В деяких місцевостях признано селянам як відшкодування за право побирання дров річну ренту в сумі 8 1/2 кр., у інших 35 кр.» [В. Будзиновський. Хлопська посілість у Галичині. – Народ, 1894, ст. 275 – 276].

У мене в руках є цікавий документ, котрий свідчить про те, як поступали собі деякі члени сервітутової комісії. Се лист якогось Водієри з Тернополя, покликаного урядом до тої комісії. Д[ня] 12 марта 1857 року розіслав сей панок до дідичів Тернопільського та Скалатського повітів листи, офіруючи їм свою услугу для переведення сервітутової справи.

«Як звісно, – писав сей пан, – утворено ще минувшого року крайову комісію для викупу й регуляції грунтових тягарів (сервітутів), і міністерство іменувало мене її постійним членом. Задля уложення випрацюваних зголошень прислало міністерство взірець едикту (оповістки) та інструкції і поручило комісії сю оповістку та інструкцію обміркувати на нараді з погляду на крайові відносини, опрацювати відповідно до ухвал і переслати міністерству для одобрения. Вже тоді роздано кождому членові комісії по одному примірникові тої оповістки й інструкції. Комісія відбула сім засідань і, підігнавши ті два документи під наші крайові відносини, переробила їх і відіслала міністерству. Таким способом уже тоді я познайомився вповні з сею важною справою і з тими способами, як треба братися до неї.

Бувши остатній раз у Львові, я переконався в приналежнім бюрі, що згадана оповістка й інструкція до зголошування сервітутів іще д[ня] 3 мин[улого] місяця прийшли вже з міністерства і обоє невдовзі будуть опубліковані. Зараз по тім крайова комісія та окружні комісії розпочнуть свою роботу, тим більше що остатній реченець до подавання зголошень покладено на остатній серпень сього року.

Переважно з власного досвіду і з приступних мені приписів знаю, яка се дуже важна й далекосягла справа для Вашого повіту і, здається, не помилюся, висловлюючи погляд, що й Ви, в[ельми] пов[ажний] пане, зрозумієте се, що найбільше тут буде залежати від умілого зголошення сервітутів. А що я почасти в початку праць крайової комісії, а почасти й під час тих праць у вільних хвилях буду мати досить часу до іншого заняття, а для укладання таких зголошень надаюся з двох причин – раз, що знаю правні відносини, які існували давніше (за часів панщини), а по-друге, знаю також видані для сеї справи законні приписи, а надто завсігди маю охоту до поважної (!) праці, – тож коли б пристали на се Ви, в[ельми] пов[ажний] пане, а також інші дідичі Вашого повіту, в тій справі інтересовані, – бо ті права всюди йдуть однаковим кроком, – я готов би був повироблювати Вам оті зголошення і, здається, не потребую додавати, що як повироблювані мною зголошення і формою, і змістом відповідали би не тільки дотичним законам, але також бажанням впов. панів інтересованих.

Уважаю відповідним удатися з сею справою власне до Вас, впов. пане, бо я переконаний, що коли появиться згадана оповістка, Ви застановитеся основно над сею справою, зрозумієте її далекосяглість і відповідно осудите її важність.

Я вже дістав кілька поручень у тій самій справі з коломийського та стрийського циркулів ще тамтого року, але наразі вимовився (!) від них, бо в усякім разі волів би прислужитися своїми невеликими здібностями та знанням речі там, де звиш 20 літ сам займався сею справою.

Коли б Ви, в[ельми]пов[ажний] пане, та інші Ваші сусіди згодилися з тим моїм поглядом, то прошу ласкаво повідомити мене в пору про все інше, а тоді я порозумівся би з в[ельми] пов[ажними] панами про спосіб, як треба пильнувати Ваших інтересів».

Говорячи коротко й ясно, сей пан Водієра офірувався дідичам пильнувати в сервітутовій комісії їх інтересів, очевидно, на шкоду інтересів громад, нарушаючи при тім свою урядницьку присягу та визискуючи на користь одної сторони знання законів і приписів і знання всього того, що потаємно робилося та говорилося в комісії. Очевидна річ, він робив се не задармо; між паперами того самого дідича знаходиться ще один лист д. Водієри з 3 серпня 1858 р., котрим сей член сервітутової комісії квитує з одержаних 166 зр. «за уложення сервітутового зголошення» і обіцяє «цілу справу викупу сервітутів довести до пожаданого кінця». Може, хто скаже: «Що ж, був один такий підкуплений урядник, то й що з того? Безсумлінний чоловік усюди може знайтися». Певна річ, я й не підношу закиду проти всіх членів тої комісії, не підношу не тому, що справді вірю в їх чесноту, але тому, бо не маю під руками більше подібних документів. Але скільки ж то міг нашкодити навіть один такий Водієра! Адже ж із сього одного листа бачимо, що він розкидав свої сіті відразу на три повіти, а коли правда те, що дідичі самі зголошувалися до нього з наміром підкупити його, то, певно, мусили зголошуватися й до інших членів комісії.

А селяни, громади не мали таких опікунів у комісіях, не мали чим підкупувати їх і навіть не розуміли важності цілої справи. Вони вірили в своє «право» і в «цісарську справедливість», не подавали зголошень, занедбували реченці і тисячами програвали процеси, а потім ходили і до Львова, й до Відня, а коли все не помагало, бунтувалися, сиділи по криміналах, кидалися на жовнірські багнети, цілими місяцями годували по селах вояків і помалу сходили на жебраків. Сервітутова справа пожерла мільйони народного добра, підрубала на довгий час сам корінь народного добробуту, заперла селянству на довгі літа дорогу до господарського розвою.

Примітки

…Нідерландах… – в даному випадку Нижня Австрія, яку І. Франко ще називає Долішні Ракуси (з польської).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 99 – 105.