Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Поеми / Марійка / 1. «Сльотливий, зимний і понурий…»

Марійка

1. «Сльотливий, зимний і понурий…»

Іван Франко

Сльотливий, зимний і понурий

Осінній день уже смеркався,

Димились гори, світ весь в бурий

Сіряк, мов змерзлий, обгортався,

Смереки жалісно стогнали,

Наскрізь промоклі в темній пущі,

Розсипані хатки стояли,

Мов скулені, в холодній хлющі.

Здовж невеличкого гірського

Сільця ріка мутна шуміла,

З корита виступивши свого,

В закрутах грізно клекотіла,

Що крок о скали люто билась,

В кожух мов, в білу піну вкрилась

І геть летіла з яру того,

Де так пустинно, мрачно, вбого,

Летіла швидко, мов не хтіла

Вдивлятись довше, глибше, ближче

В життя нужденне, в бідні стійла

Тих, що засіли те селище.

Серед селища, над рікою,

Попівська хата самотою

Серед ориння з гіль смереки

Стояла гола, похилена;

З її вікон вид недалекий

Гора спиняла обпалена.

Від вітру хвіртка, знай, скрипіла,

Ріка бурлила і шуміла,

Сосновий бір стогнав іззаду,

І вітер хмар котив громаду,

Сік зимний дощ о шиби й стіни,

І сік, і сік без впину й зміни.

В такий-то день, в такій-то хаті

На горе й біль на світ прийшла ти.

Смеркалось. Сумерки крилаті

Стояли вже в кутах кімнати,

А батько твій ще думав думу,

Сидячи в кріслі край віконця,

Мов з-поза хмар, і мли, і суму

Глядів потіхи, світла, сонця.

Втім, з-за стіни твій крик дитячий

Дійшов з жіночим криком помісь;

Вказалась баба шепотячи:

«Дав бог вам донечку, єгомость».

Здригнувсь старий, із крісла встав,

Проходжуючись воркотав:

«Отак ти жий, отак ти будь!

Потреби раз у раз ростуть:

Три хлопці, в школу вже б пора,

Хорує раз у раз стара,

А тут четверте бог послав,

Та й ще доньку, чи хто видав!

Доньці убрання, строї ладь,

Посаг складай, алюмнів надь!

А тут у мене біднота.

Кишеня з року в рік пуста,

Сільце мале, бідак народ,

Самому ніщо взяти в рот,

Не то, щоб дать «на боже» міг,

Не то, попа щоб підпоміг.

Нужденний грунт: роби, працюй,

А хліба таки все купуй!

Ліс вигорів, довги гнітуть…

Отут-то жий, отут-то будь!»

Замовк на хвилю і важкою

Поник додолу головою,

Поник додолу, мов прибитий,

І далі так став говорити:

«За що ж так бог мя покарав?..

Я в семінарії гуляв,

Довги робив… Щоб з них сплатитись,

Шукав багато оженитись,

Шукав, шукав, по селах нюхав,

Аж вийшло так: любві послухав.

Сподобались рум’яні лиця –

І довелось мені жениться

Без посагу. Що взяв дробину,

Жиди забрали в першу днину.

І відколи попом зробився,

Мов риба та об лід, я бився.

Тут дбай про статки господарські,

Тут знов довги тя рвуть лихварські

Вчи люд, грай ролю патріота,

А тут нема що взять до рота.

З біди не раз, не з злої гадки,

Щось буркнеш на лихі порядки –

Ого, вже зараз є услужні!

Пішли доноси осоружні

І в намісництво й в консисторію,

Про бунти, шизму, всю історію.

А там, в кого плечей немає,

Най бог його в руках тримає!

Ох-ох! Зазнав я горя й труду!

П’ятнадцять літ, як того Юду,

Гонили мя без пристанівку

Із голодівки в голодівку

Та й ще сміялись, мов з дурного:

«Не слід би дати вам і того!

Які ви вірні, ми те знаєм,

На ліпші місця ліпших маєм».

Знов зупинився і важкою

Поник додолу головою,

І знов непосидючі мисли

Його давили, гнали, тисли.

«Тепер вмре жінка леда днини –

Не пережить їй ті родини!

Справляй і погріб, і хрестини;

Наймай ще мамку для дитини,

Годуй, пестуй і слухай крику,

На віно суму ладь велику,

Аж знов який піп задовжений

Для віна з нею побереться,

І гріш мій, так, як мого тестя,

В жидівській утоне кишені!»

Такими мислями важкими

Отець вітав твої родини,

Не бачивши тебе й на очи,

Такий талан тобі пророчив!

А мати в болях умирала

І, вродивши тя, прошептала:

«О, щоб я більше не діждала

Ні жити, ні на світ глядіти,

Ні родить ті нещасні діти!»

Відтак зжмурила згаслі очі,

За серце вхопилась, нещасна,

Стогнала тихо, тихо гасла

І згасла таки тої ночі.

А ти безпомічна лежала

В руках у баби-повитухи,

Мов мишеня, ледве пищала,

Немов грізні, ворожі духи

Тебе в життя найпершій хвили

Юрбою густо обступили.

Плювала баба, і хрестила,

І хухала, і положила

Тебе у теплу купіль стиха, –

Твоє ридання невгавало,

Немов ти чула, кілько лиха

Тебе в житті тім земнім ждало.

Бере тя баба на коліна,

Колише, цмока, плеще, хуха –

Дарма! І шепче повитуха:

«А цур! Та се якась відміна!»

Відтак у пеленки новії

Тебе повила, обмотала,

І ти втишилась і лежала,

На стіни дивлячись бруднії,

Немов здивована питала:

«За що мене ті люди в’яжуть?»

Та дарма відповіді ждала!

Замучать, а за що – не скажуть.

Стежки

Марійка

Попередній | Перелік віршів | Наступний

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1995

Модифіковано : 9.05.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.