4. Дон Кіхот вирушив з дому

Іван Франко

Рано-рано, ще не встало

Сонце на кастільськім небі,

Враз з курми та воробцями

З ліжка схопивсь лицар наш.

Взяв на себе славну зброю,

Вивів з стайні Росінанта

І крізь фіртку, загумінком

Тайком вирушив у світ.

«Слава богу, – думав лицар, –

Що так гарно се вдалося,

Що баби мої ще спали,

Бо готові б не пустить».

Хоч хоробрий був наш лицар,

Та боявся економки,

А язик її сестрінки

Був остріший від меча.

«А тепер, мій славний коню,

Ти неси мене, де хочеш!

Я тобі здаюсь на волю,

Бо ж се спільний виїзд наш!»

Та заледво се промовив,

Втім, неначе грім небесний,

Думка темна і зловіща

Шибла в голову йому.

Одубів наш славний лицар,

Мало що з коня не кицнув,

Мало не вернувсь додому:

Він ще лицарем не був!

Бачите, закон лицарський,

Про який читав у книгах,

Каже, що ніхто не сміє

З лицарем до бою стати,

Хто врочисто, по закону,

Не прийме «удару й плаза»

З рук лицарських і не буде

Між лицарства цвіт «побитий».

Ах, а він же, Дон-Кіхот,

Ні удару, ані плаза

Досі не дістав, в лицарство

Він побитий ще не був!

Та не довго клопотався.

«Що ж, – подумав, – не дістав ще.

То дістати мушу швидко

Те лицарськеє биттє.

Перший лицар, що в дорозі

Напіткаю, мусить службу

Сю мені зробить, а славу –

Славу я здобуду сам!»

І, вспокоївшись на тому,

Випрямився на кульбаці,

Світ увесь очима змірив

Та й погнав у божу путь.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 4, с. 183 – 185.