Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

29.01.1881 р. До М. І. Павлика

29 січня 1881 р. Львів

Коханий!

Оце хочу дописати кілька слів до сестриного листа, та й сам не знаю, як писати і як думати. Дивне моє положення, Ви се, певно, й самі зможете догадатись. Тисячні гадки мене зносять, а коли прийдеться їх ясно сформулювати, то хоть що дій, все годі. Бачите, діло важне, і то не для мене самого, а й для других осіб, і навіть не для мене й Анни, але й для багато других людей, – а тут треба зважитися: так або сяк. Дивно мені на душі і чогось страшно. Не беріть сього з невластивого боку. Мені не йде о власне чуття, о власне, так сказати, серце, – чорт з ним. Ви знаєте, може, що я здавна досить скептично відносився до Вашого жіночого питання; все мені здається, що в тім згляді у нас тепер навіть для людей переконаних і бажаючих найбільшої свободи чувства і життя мусять все-таки при розв’язці власного питання жіночого переважати згляди практичні.

Отаке й моє з Анною. Практичний згляд каже: охоронити її від посіпак, від нужди і всякого силування дома, і сього було для мене досить, щоб приречи подружитись з нею. Я Вам давно писав, що се зв’язок не з любові, зв’язок не по теорії. Але хіба ж се важна річ? Хіба ж усе наше життя йде по теорії? Набік з тим! І тепер, коли рука моя дрижить, пишучи ті рядки, будьте певні, що не те бентежить мене, а інші, практичні згляди. Я чую всю вагу нового становища, всю фальшивість мого положення супроти родин і своєї, і Вашої. Але й се ще байка.

А тільки, бачите, чи здужаю я іменно зробити те, чого підіймаюсь, чи здужаю забезпечити її від посіпак та від недостатку, я, сам ні в сім, ні в тім не обезпечений? Візьмім, що піду жити до Косова; чи думаєте, що тамошній староста не буде й зі мною робити раз у раз то, що з нею? Чи навіть шлюб наш буде для нього чимось, що всилувало б його респектувати нас? Та й ще друге – як жити, з чого жити? До польової роботи у мене, як знаєте, мало сили і зовсім нема вмілості. Чи за плугом піду, чи косою потягну, чи що? А жити де-небудь у місті – з чого? З її зарібку? Се, призна-сте, крайня недоречність. З писання повістей? Коли ж бо за них ніхто не платить.

Адіть, я от, що досі живу у Львові, то вже маю звиш 100 р[инських] довгу, та й то живу як пес, у нетопленій хаті, картофлею та капустою, та й то на кошт робітника. І що тут думати про будуще? Одна рада – йти до Нагуєвич, там ще у нас грунту трохи більше, але чи буде життя? Я, з свого боку, – що я, зеро, я здавна вчивсь коритися, тулитися в куті, зносити життя з усякими людьми, – я затим не входжу в рахунок. Але другі?.. Впрочім, мені здається, що май я запевнений, хоть який невеличкий заробок літературний збоку, я би з Анною міг жити в Нагуєвичах дуже спокійно і гарно.

Але тут, як бачите, дні штуки: раз, що що на те скажуть Ваші мама і менша сестра? А друге, що щоб мати який-такий заробок з літератури, треба 1) щоб у нас була література, т. є., щоб була читаюча публічність, купуюча книжки та газети, а до того треба, щоб упав кордон між Галичиною а Україною, – а се, бачите, яка далека штука, а 2) треба в тій будущій літературі вибороти собі хоть яке-таке місце, щоб не писати статей і повістей надармо, мишам на снідання. Страшно подумати, яка-то машина мусить рушитися, щоб чоловік, одно малесеньке колісце, міг також і собі рушитися.

Ви не скажете, щоб я спав, лінувався до якої-небудь роботи, щоб коли-небудь стратив надію або віддавався пустому самокритикуванню, котре позором критичного скептицизму маскує лінь та неохоту до праці. Признаєте, що я хоть часто й дурниці роблю, але все роблю – та тільки що ж з того? Хіба мені, окрім морального вдовольства, від того чим-небудь легше? Та, впрочім, чорт побери, про себе я не дбав би, – будь я сам собі, я би й не думав о тім, а йшов наперед з зав’язаними очима. Але на таке в’язатись з другою людиною, котрій би іменно хотілось влегшити і її важкої долі?..

Відписуйте живо, яка Ваша думка і Ваша рада? Прошу Вас тільки, не думайте, що се все я пописав на те, щоб спекатися даного слова. Зовсім ні. Я думаю, що треба защитити Анну, хоть би й на крайнє прийшлось, – але прецінь мені здається, що все-таки, доки до крайнього, чоловік повинен шукати й кращого.

Коли б мені можна було де-небудь дістати роботу літературну хоть на 50 р. місячно, або й на менше, то здається, що ми вижили б з того обоє, а тоді доля наша запевнена. А як ні, то коб хоть було де містити повісті та статті, котрі я писав би, сидячи на селі, щоб мати хоч яких 400 або й 300 р. річно для підрятунку господарства, то й тоді, може б, воно якось було, хоч до ліпших часів. Але що ж, до всього сього тре ждати, добиватись, задовжуватись і ще вчитись.

Оце я пишу Вам не в надії, що Ви тому зарадите, бо знаю, що й Ваше не краще, а щоб витолкувати Вам, чого мені страшно, і почути Вашу думку, Вашу раду: що нам діяти в сім разі?

Ждем Вашої відповіді. Поки що я буду старався визичити для неї, хоч з ред[акції] «Світу», дещо грошей. Відповідайте живо!

Ваш Ів.


Примітки

Вперше надруковано: Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876 – 1895). Зладив і видав Михайло Павлик. – Чернівці, 1910 р., т. 3, с. 334 – 336.

Датується на підставі листа Г. Павлик від 29 січня 1881 р., відісланого одночасно з Франковим листом.

Подається за автографом – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 3, № 1493.

…на кошт робітника. – І. Франко жив тоді у робітника Йосипа Данилюка – редактора і видавця «Pracy».

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 266 – 268.