Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

13.12.1884 р. До О. Я. Кониського

Львів Львів, ул. Ліндого, ч[исло] 3, дня 13 грудня 1884

Ласкавий добродію!

Ваш щирий лист одержав я вчора, і отсе нині, при вільній хвилі, сідаю, щоб сповнити свою обіцянку і розказати Вам і Вашій громаді найсвіжіший кусник із історії галицького українофільства. Діло було ось яке.

Здавна вже носився Партицький з гадкою скинути з себе тягар видавання «Зорі» задля своєї слабості. Два місяці тому, перед моїм від’їздом до Вікна, говорить він до мене: «беріть «Зорю». Я не то що не допрошувавсь від нього сього дарунка, але й досить нерадо його приймав, представляючи йому, що, може, знайде кого іншого на редактора або взагалі зарадить з своєю «Зорею» так, щоб опісля не жалував. Він відказав, що о ніякім іншім виході не думає і виразно зажадав від мене, щоб я переймав «Зорю» на власність, щоб ще сього року підписався редактором на кількох н[оме]рах, «для освоєння публіки, з моїм ім’ям», – а на другий рік робив собі такі реформи, які взнаю потрібними.

Я ще тоді спитав його, чи і які він схоче поставити мені условини щодо способу і напряму видавання; він відказав, що условии не ставить ніяких, окрім того, щоб «Зоря» виходила і зміцнялася та щоб не принесла йому (яко основателеві) встиду. Очевидно, при таких умовах я згодився прийняти «Зорю» – мав тільки поїхати на кілька неділь до Вікна, а зараз по повороті обняти редакцію. Але ще перед моїм від’їздом до Вікна, майже того самого і слідуючого дня, коли Парт[ицький] зробив мені ту пропозицію, чую я, що Парт[ицький] пертрактує з Скобельським і з Подолинським також о передання їм «Зорі».

Се мене трохи зафрасувало – на другий день іду я до Парт[ицького1 і питаю його, як стоїть діло. Показується, що Парт[ицький] справді говорив з Скоб[ельським] і Под[олинським], але жоден з тих панів не згодився брати на себе «Зорі», і всі узнали, що тільки я можу і повинен зайнятися дальшим її видаванням. «Не майте ніякого сумніву, – впевнював мене Парт[ицький], – я Вам дав слово і додержу свого слова. Розписуйте листи, вербуйте собі людей, а скоро приїдете з Вікна – «Зоря» невідмінно буде Ваша». З тим я й поїхав до Вікна, на тій підставі я розписав листи до Вас, до Др[агоман]ова, до знакомих в Галичині.

Аж ось під час мого побуту в Вікні, зовсім без моєї відомості і участі, являється стаття в тутешнім «Kurjeri Lwowskim» п[ід] н[азвою] «Moskalofilstwo і ukrainofilstwo między ludem ruskim w Galicyi», написана Павликом. Деякі уступи тої статті викликали між тутешніми українофілами страшенне роз’ярення. Особливо три уступи покладено в вину авторові:

1) розхвалення (досить несправедливе) Наумовича,

2) поганьблення (дуже делікатне) Барвінського, о котрім сказано, що він талантом не доріс до Навроцького, а стався славним властиво аж по смерті

і 3) замітка (недокладна) о мені, що з галицьких писателів [18]70-х років я перший звернувся до людової мови.

Хоч я й признаю блуди і нетактовності Павлика, поповнені в тій статті, то все ж таки, як самі бачите, гріхи його не були зовсім такі смертельні, щоб задля них він заслужив на укаменування. Але ви, запевно, здивовані читаєте сю дегресію і питаєте себе: що за зав’язок мають помилки Павлика в польській газеті з «Зорею» і зо мною? Отже, слухайте!

Коли появилась та стаття в «Kurj[eri] Lwow[skim]», так зараз піднявся між старшими українофілами страшенний крик, звісно, не на Павлика самого, але на «них», на соціалістів чи що. «От глядіть, як «вони» пишуть тепер уже! – говорилось у кружках, – А що ж то вони будуть писати, коли дістануть «Зорю» в свої руки!» А п. Подолинський на «Бесіді» кричав: «Das ist eine Niederträchtigkeit! («се підлість!») Ми їх з болота підняли, пригріли і прокормили, а «вони» ось як нам відплачуються». «Доки мене мої слабі ноги носять, – говорив Гладилович, – я не позволю, щоб «вони» дістали «Зорю» в свої руки!»

От і почався рух. Замість щоб розібрати здоровим розумом, яку зв’язь має стаття Павлика зо мною і для чого за Павликові помилки я маю бути караний, – сей час же згори рішено, будь-що-будь не допустити мене до редакції. А щоб бодай перед власними очима якось умотивувати такий крок, то зложено слідуючу міфологію:

1) що до редакційного комітету будущої «Зорі» має, крім мене, ввійти Павлик і Терлецький;

2) що будуща «Зоря» має змінитись на місячник чисто науковий;

3) що вона має статись органом скрайнє соціалістичним. Значиться – виводили звідси наші панове – «Зоря» скомпрометує нашу партію. А щоб тому запобігти, треба нам доконечно поставити або свій орган супроти «Зорі», або перехопити «Зорю» в свої руки.

Все те кувалось і коїлось у тіснім кружку людей, котрого головою є Гладилович, a spiritus inflans Подолинський. Щоб однако ж сяк-так замаскувати свої приватні забіги, панове ті підсунули Товариство ім. Шевченка, в виділі котрого, крім них, засідають: Романчук, Громницький, Медведський (проф[есор] техніки) і інженер Барановський, – ті оба послідні не беручі майже ніякої участі в руськім житті. Почались наради того виділу. На перших засіданнях, котрі відбулись ще перед моїм поворотом з Вікна, рішено так: «Зорю» видає Тов[ариство] ім. Шевч[енка], редакторство обнімає Подолинський, до співробітництва запрошується і мене. На те я приїхав з Вікна і з немалим здивуванням дізнавсь о цілій справі.

Поперед всього пішов я до Парт[ицького] і питаюсь його, як стоїть діло. «Зле стоїть, – сказав Парт[ицький], – Тов[ариство] ім. Шевч[енка] хоче видавати свою газету». – «Коли Товариство] ім. Шевч[енка] буде видавати газету, – сказав я, – то я не буду видавати «Зорі», бо не хочу робити роздору в партії». – «А позаяк я сам дальше її видавати не можу, – сказав на те Парт[ицький], – то, хотячи остатись нейтральним, завішу видавання «Зорі», а вони нехай собі видають нову газету». Так, отже, в моїх переговорах з Парт[ицьким] стало тепер на тім, що коли Тов[ариство] Шевч[енка] рішить у принципі видавати газету, то «Зоря» перестає виходити; коли рішить не видавати нічого, то «Зоря» буде моя. «А Товариству Шевч[енка] я «Зорі» не передам, – сказав Парт[ицький]. – бо не хочу ламати даного Вам слова». З тим я й вийшов від Парт[ицького].

Аж ось у ред[акції] «Діла» починає говорити зо мною Гладилович у тій справі і комунікує мені те, над чим раджено в Тов[аристві] Шевч[енка]. Поперед всього представляє мені, що, видаючи «Зорю» з своїм підписом, я мушу приготовитися на страту бодай 200 пренумерантів, а за тим пропонує мені стати співробітником при «Зорі», видаваній Тов[ариством] Шевч[енка] під редакцією Подолинського. Я витріщив на нього очі і сказав йому те, о чім говорив з Парт[ицьким], а іменно, що «Зоря» поки що є власність Парт[ицького], а властиво моя, що після слів Парт[ицького] Тов[ариство] ім. Шевченка з його рук ніколи її не дістане, а коли хоче дістати її з моїх рук, то повинно о тім зо мною переговорити, не ухвалювати нічого поза плечима і не диктувати мені условин там, де властиво я маю право диктувати условини. На те сказав мені Гладилович, що з Парт[ицьким] уже «про щось» говорено, що «вже так як би маємо його слово» і що він не від того, щоб відступити товариству «Зорю». Як бачите, знов несподіванка. Того самого дня, зустрівши Парт[ицького] в кав’ярні, я при Подолинськім реферую йому слова Глад[иловича]. Парт[ицький] обурений: «То неправда! Я їм ніколи нічого не обіцяв! Чень же, не схочу з рота халяву робити! «Зорі» Товариству Шевч[енка] не передам!»

Знов засідання виділу ім. Шевч[енка], на котрім знов, розуміється, не узнано відвітним переслухати ані мене, ані Парт[ицького]. На другий день чую, що виделегувано Романчука, щоб зо мною переговорював; ще перед тими переговорами Подол[инський] розказав мені условини, під якими тов[ариство] Шевч[енка] готово прийняти мої услуги: іменно нехай уже я підписую редакцію, тов[ариство] запевнює мені ремунерацію і тантьему з зиску, не мішається до редагування, тільки веде надзір над напрямом «Зорі».

Я оп’ять-таки виступив проти легальності такого поступування, проти диктування мені условин, де я, властиво, є ще властителем. Розказую ту річ Парт[ицькому], а Парт[ицький], повчивши мене, які условини маю ставити до Тов[ариства] Шевченка, додає, що йому було б дуже пожадано, коли б я справді дійшов з тов[ариєтвом] до згоди, бо се лежить і в його інтересі, так як він має в друкарні ще 200 – 300 з[лотих] р[инських] довгу (не за «Зорю», а за старе «Зеркало») і надіється, що товариство в індемнізацію за відступлення «Зорі» вичеркне йому той довг. І ще з одної причини рад би він, щоб я погодивсь з Тов[ариством] Шевченка, – а іменно задля «Бібліотеки «Зорі».

«Я хочу, бачите, і на дальше видавати «Бібл[іотеку] «Зорі» і бажав би, щоб пренумерата, на ню розписана, була разом і нерозлучно з «Зорею», за що знов дав би я безплатно для цілорічних пренумерантів значні премії в моїх давніших виданнях».

Почувши ті условини Парт[ицького], о котрих давніше не було ніякої мови, я пізнав, що Парт[ицький] повертає оглоблі і що я, держачи його за дане мені слово, стою йому на заваді в його переговорах з Тов[ариством] ім. Шевченка. Бо перенімати його довг на себе, на бюджет нового видавництва «Зорі» я прецінь не міг, і так само, беручи «Зорю» на себе тільки в тій цілі, щоб її зреформувати, т. є. поперед всього розширити її об’єм на 6 листів місячно (3 л[исти] на н[оме]р), що потягало за собою підвищення пренумерати на 6 зр., – я не міг зараз згори обтяжувати її ще баластом «Бібліотеки «Зорі», редагованої Партицьким і вимагаючої підвищення пренумерати до 8 зр., що значило б згори засудити ціле підприємство на упадок.

Вечором того ж дня я мав розмову з Романчуком. Він поперед всього виступив проти мене з закидами, укованими на підставі тих міфологічних догадів, котрі я вище в 3 точках сформулював. На них я відповів йому:

ад 1) щодо складу комітету редакційного я з ніким ще не мав бесіди, то й ніхто не має підстави що-небудь о нім говорити; впрочім, Терлецький сидить у Відні, отже ж, до комітету належати не може, тим менше, що зайнятий тепер екзаменами. Щодо Павлика, то я сказав прямо, що справді числив на його співробітництво, але, знаючи доволі його редакторські спосібності, зовсім не думав кликати його до ком[ітету] редакційного.

Ад 2) і 3) я прямо заявив, що о нічім подібнім не думав, що бажаю «Зорю» видавати в тім самім форматі, тільки в збільшенім об’ємі, що не думаю робити з неї журналу наукового, котрий у нас не міг би удержатись, і що взагалі, в’яжучи з тим видавництвом цілу свою будущину, почасти навіть у власнім інтересі дбати буду о те, щоб воно йшло добре. Почувши від мене таке заявлення, Роман[чук] признав, що дотепер Тов[ариство] Шевченка поступало на підставі хибних інформацій (хоч я майже те саме заявляв і Гладиловичу, і Подолинському ще вперед, зараз по приїзді з Вікна), – але з обов’язку делегата предложив мені условини товариства, звісні мені вже з розговорів з Подол[инським].

Не входячи в розбір тих условин, я зупинився зараз на питанні власності «Зорі». Диспонуючи «Зорею», Тов(ариство) ім. Шевч[енка] повинно було поперед всього прояснити собі, чия власність «Зоря», і умовлятись о ню попереду з Партицьким, a resp[ective] зо мною, котрому вона зістала дарована. І тут Романчук признав, що над тим питанням досі виділ тов[ариства] не застановлявся (хоч я те саме говорив Гладил[овичу] зараз по приїзді з Вікна), і на тім ми розійшлися.

Знов засідання виділу Тов[ариства] ім. Шевч[енка], на котрім по довгих застановах рішено вкінці зробити те що повинно було бути зроблене на самім початку, – іменно – ігноруючи мене, розпочати переговори з Партицьким, щоб він передав «Зорю» Товариству ім. Шевч[енка], і виделегувано в тій цілі Вахнянина. Бачачи, як воно йде, і міркуючи з розговорів Парт[ицького], що я йому невигідний, не хотячи довше грати в цілій тій комедії понижаючої ролі статиста, котрим туряють з одного боку в другий і о котрім, як о якій неживій речі, рішають «на підставі хибних інформацій», не вислухавши і не слухаючи його об’яснень, я рішивсь усунутися і віддав Парт[ицькому] його слово, дане мені взглядом даровизни «Зорі».

Партицький прийняв мій поступок на вид рівнодушно і спокійно, і того ж таки вечора умовився з Вахнянином, що за ціну вичеркнення довгу передає Товариству ім.Шевченка «Зорю», але приймається ще якийсь час підписувати її редакторство. На другий день, коли ми його питалися, як випали переговори, не сказав нічого виразного, окрім того, що «відай, прийдеться ще самому видавати «Зорю», – слова, в котрих, як бачите, під шкаралущею правди крилось ядро брехні. На підставі тих слів я міг ще кілька день мати ілюзії, що коли Парт[ицький] сам буде видавати «Зорю», то буду міг бодай працювати при ній у такий сам спосіб, як досі.

Але в минувший понеділок діло остаточно вияснилось: виділ Тов[ариства] Шевченка відбув посліднє засідання, на котрім прийнято з рук Парт[ицького] власність «Зорі», рішено через осібну депутацію подякувати йому за його дар і відписати йому його довг, а вкінці зібрано комітет редакційний, до котрого ввійшли: Парт[ицький] яко відповідаючий редактор, Подолинський яко відпоручник Тов[ариства] ім. Шевченка, Цеглинський, Целевич, Калитовський, мабуть, Громницький чи Скобельський і я!!! Сею ухвалою нанесено мені ще одну лишню пощочину, оп’ять таки рішивши о мені без мене, так як я в тім часі був у Станіславі на загальних зборах Тов[ариства] жіночого.

Приїхавши в середу, я дізнався о всім: і Гладилович, і Парт[ицький], і Громницький у приватних розговорах сповіщали мене о ухвалі, виражали надію, що я не відтягнуся від роботи і засяду в комітеті. Очевидно, ті панове зовсім не почувають того, як гарно вони зо мною обійшлися, і немало були здивовані, коли я навідріз відказав їм, що ані до комітету не ввійду, ані одної строчки до «Зорі» не напишу. Що більше, Громницький чинив вид, немов аж від мене перший раз чує о цілій історії і моїх приготуваннях та коштах, які я вже поніс на «Зорю», і сказав з зачудуванням: «Ба, та чому ж Ви о тім уперед нічого не казали? Адже ж ми не сторцувалися на те, щоб «Зорю» взяти в свої руки!» Як вам подобається та невинність по всіх досі мною розказаних фактах, котрих правдивість, надіюсь, потвердять Вам листи Б[еле]я і в котрих всі цитовані слова вповні автентичні?..

Осудіть самі, ласкавий добродію, чи після таких фактів можу я брати дальше участь в видаванні «Зорі» і чи галицька молодіж і українська громада можуть прикладати руку до того, щоб своєю пранею підпомагати і піддержувати шайку людей, котра, позаочно зшіптуючись, перехапує чужу власність і думає, що обдертому в такий спосіб робить велику ласку, коли йому позволить впрягтись в ярмо і дати експлуатуватися на користь тої самої шайки?

Але що ж за мотиви у тих людей до подібного поступування? – спитаєте Ви. Може, й справді у них поперед всього на оці добро громади? Може, й справді вони пильнують, щоб партія народна через мене, П[авли]ка, Терлецького і tutti quanti не потерпіла яку шкоду? Вірте мені, ласкавий добродію, що я пишу сей лист вповні спокійно і холодно, що, значиться, вповні почуваю донеслість такого питання і коли б бачив хоч капельку народного інтересу у всіх вище розказаних фактах, я мовчки і навіть з радою душею прийняв би на себе стид і компрометацію і замовк би, не сказав би й слова.

А й тепер, коли я по кількодневій розвазі рішився розказати Вам і вашій громаді всю ту історію, я чиню се не для того, як коли б у власній особі бачив кращу і певнішу запоруку доброго успіху «Зорі», ніж в особах панів Цеглинського і Подолинського, але для того, що переконавсь о чисто приватних, особистих мотивах цілої розіграної надо мною комедії. Бо коли через мене і моє редакторство грозила компрометація цілій народній партії в Галичині, то чому ж та партія яко така, чому ж бодай уся львівська українофільська громада не зійшлась, не завізвала мене перед себе, не вислухала моєї оборони? Нехай би тоді була рішила: видавай або покинь, – я такому судові був би підляг, знаючи, що маю діло з громадою. Але тут не сталось так, – противно, в гру проти мене втягнено приватне товариство, числяче всього-на-всього 37 членів а проваджене якраз тими людьми, котрим у справах народних я маю причини якнайменше довіряти. Люди ті суть Гладилович і Подолинський.

Бувши у Львові, Ви, ласкавий добродію, мали спосібність пізнати потрохи нашу тутешню громаду і той роздор, який уже тоді зарисовувався між старшими і молодшими серед неї. Тепер, на нещастя цілої нашої партії, роздор той чимраз дужче загострюється. Причинились до того вище розказані факти з «Зорею» і також факти з «Ділом», котрі також постараюсь Вам хоч здебільшого розказати, хоч о тім повинен ширше написати Вам Белей.

Як Вам звісно, «Діло» є власність цілого загалу галицьких українофілів; перед урядом фігурує яко властитель Горбачевський; кавцію зложив Гладилович; з титулу наслідства по Володимирі певний рід співвласності має Олекс[андр] Барвінський. Але позаяк громада єсть абстракт, Горбачевський властитель титулярний і сам собі не признає ніякого права, а Барвінський хитрою штукою зістав від права власності відескамотований, то лишається один Гладилович, котрий досі фактично держить «Діло» в руках, а тепер старається забрати його й de jure, т. є. випхнути за двері всю громаду так само, як випхнув Барвінського. Заходи ті почались ще в сам день смерті Барвінського Вол[одимира] в послідніх годинах його життя, але се так гидка історія, що я не берусь розказувати її, боячись, щоб Ви не подумали, що я вигадую в злості. Може, Б[еле]й або Ол[ександр] Барв[інський] розкажуть Вам її ближче.

Заходи ті мають аж тепер увінчатися повним успіхом: уже готов вироблений проект переведення «Діла» на власність явної акційної спілки, котрої членами будуть самі тільки люди, належачі до кліки Гладиловича. Першим ділом нових властителів буде очищення редакції від революційних елементів, т. є. нагнання мене, зсадження Белея з редакторства і заміщення його або Подолинським, або ким другим.

Але яка ж у всім тім роль Подолинського, питаєте Ви? Подолинський, ласкавий добродію, се у нас великий чоловік, авторитет, чоловік, котрий все знає, навіть те, чого не бачив, не чував, не читав. Правда, екзамену учительського він не зробив, і для того леда день грозить йому та мила евентуальність, що його проженуть з гімназії. Але на те у нього є протектори і щирі друзі, щоб старались для нього о місце, відповідне його всеобіймаючим відомостям. Першою його резервою є редакція «Зорі», котру для нього треба було видерти з моїх неспосібних рук. А другою його резервою є редакція «Діла», котру треба в тій цілі відняти Белеєві і котрого власність треба видерти громаді і викрасти у Барвінського.

Ще раз повторяю: я зовсім не гніваюсь на тих панів за те, що вони мені особисто зробили, – тільки жаль мені самої справи, котру вони ослабили якраз у таку пору, коли народовцям треба було всі свої сили зібрати докупи. Я особисто на цілій тій афері не то що не потерплю нічого, але, противно, скористаю, бо покінчу свої роботи, котрі здавна позачинані, а надто ще, чень, зроблю докторат, котрий дасть мені можність хоч у четвер, коли не тепер зайняти яке-небудь публічне становище, хоч би тільки приватну доцентуру в університеті.

Інше діло, що за той час почне наша молодіж, котра рветься до науки і на котру я, ведучи редакцію, міг мати бодай який-такий вплив, групуючи її коло наукової і народної праці. Та й що почне робити українська громада, для котрої «Зоря», видавана після мого плану, могла хоч у малій часті заступити місце свого національного органу, а для котрої «Зоря», видавана Товариством ім. Шевченка під редакцією панів Цеглинських і Подолинських, свитками в півтора листка н-р, правдоподібно, принесе більш сорому, ніж хвали? Сього я вже не знаю і роздумувати не берусь. Самі думайте, а коли б моя услуга коли-небудь і в чім-небудь була Вам потрібна – я кожної хвилі готов. Тільки одного не жадайте від мене: сотрудництва під редакцією Подолинського!

Простіть, ласкавий добродію, за сей безконечно довгий лист. Самі бачите, що коротше годі було розказати ту історію. Простіть також, коли, може, декуди думка проти волі підкинула яке надто гостре слово. Щоб дати Вам порозуміти сам факт непереходу «Зорі» в мої руки, я мусив понирнути в болото особистих заходів, – не моя вина, коли болото те виходить не зовсім так принадне, як би сього Ви й ми в інтересі нашого народу бажати могли.

Прийміть, ласкавий добродію, ще раз сердечну мою подяку за Ваші щирі турбування около моєї – не моєї «Зорі», а заразом запевняю, що Вас глибоко поважаю. Панні Євгенії Олександровні по-братерськи стискаю руку.

Ваш Іван Франко.


Примітки

Вперше надруковано: журн. «Життя й революція», 1927, № 4, с. 96 – 98; № 5, с. 233 – 235.

Подається за автографом – Інститут літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ, відділ рукописів, ф. 77, № 126, с. 124т – 128.

Ваш щирий лист… – Мається на увазі лист О. Я. Кониського від 8 (20) грудня 1884 р.

Громницький Сидір (1850 – 1927) – учитель, адміністратор «Діла» і «Зорі».

Медведський Юліан (1845 – 1918) – геолог, ректор політехнічного інституту у Львові, «народовець», член Наукового товариства імені Шевченка.

Барановський Теофіл – «народовець», інженер за фахом, брав участь у заснуванні Наукового товариства імені Шевченка.

…в минувший понеділок… – Цей лист писано в суботу.

Цеглинський Григорій Іванович (1853 – 1912) – український письменник, драматург і критик.

Подається за виданням: Франко І. Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 48, с. 497 – 506.