Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

7. Оцінка діяльності Кобилиці

Іван Франко

Ми звели докупи відомості про Кобилицю, які нам було можливо зібрати, й силкувалися провірювати їх критично одні одними. Попробуймо тепер на підставі сього матеріалу вияснити собі, хто ж такий був сей Кобилиця, яке змагання, яку ідею репрезентував він, за що і в ім’я чого боровся?

Відразу мусимо зазначити, що, безсумнівно, певного матеріалу для відповіді на се питання маємо дуже мало. Лист Кобилиці і лист Сиржистого – се одинокі матеріали першої руки, що щось говорять; протоколи ради державної і вирок чернівецького воєнного суду в справі Кобилиці – се знов два акти першої руки, в яких важне не те, що вони говорять, а те, що промовчують. Вирок сказав би нам, певно, значно більше, якби нам був звісний його текст. Усі інші звістки – се або тенденційно забарвлені партійні писання сучасних, іноді досить лихо поінформованих, або відгуки традиції, відгуки неясні (пісні й оповідання народні, в яких підхоплено не одну важну дрібницю, але занехаяно власне ідейну основу, наміри, психологію дійових осіб), або зложені з різнорідних елементів, черпаних із не звісних нам жерел, і при всій своїй цінності потребують перевірки (реляція о. Білинкевича).

В категоричній формі висловлено досі, властиво, лиш один погляд на характер діяльності Кобилиці. Се погляд «Bucovin»-и 1849 р., по якому Кобилиця був агентом Кошута, бунтував гуцулів для того, щоб допомогти уграм, і сам зі свого боку надіявся при помочі угрів зробитися «хлопським королем», дістати власть над Буковиною. Сього погляду держався Федькович з тою хіба відміною, що заставив Кобилицю вірити в мадярське свободолюбство й надіятись, що

Поможуть і нашу.

[Див.: Поезії Осипа Юрія Федьковича, вид. Наук[ового] тов[ариства] ім. Т. Г. Шевченка, том І, стор. 170. Інтересно, що Федькович зложив про Кобилицю ще й ніби народну пісню, в якій, крім першого куплета, нема нічого народного; вона буде надрукована в IV томі Федьковичевих творів, а тут подаю з неї лише першу половину, що ілюструє власне політику Кобилиці, як її розумів Федькович:

Ци дуфаєш, Джурджуване, що твоя Віжниця?

Ци дуфаєш, що в неволі Лукєн Кобилиця?

Бо тот Лукєн Кобилиця с панами си вадит,

А с Кошутом молоденьким таку раду радит:

«Ти, Кошуте, угринчуку, що хочиш робити?

Ци с цісарем молоденьким за правду си бити?

Коли хочиш з ним си бити, поможи ти боже!

А я прийду з лед[нями та й тобі поможу».

Гой учув се цісаричок на свої столици,

Посилає ровту війська та й за Кобилицев.

А они ж го бай имили на самі покрови –

Тепер, годні ледіники, бувайте здорови!

А ви, славні путиляне, не тратьте надії:

Доки угре не пропали, то й нам нема гії.

Ся пісня так само, як і поема Федьковича «Лук’ян Кобилиця», доказує хіба, як мало справді конкретного знав Федькович про Кобилицю й його рух. Чи справді старший брат нашого поета Іван ходив з Кобилицею і через се потім утік у Молдаву, як писав Федькович у р. 1861 Дідицькому (Поезії Федьковича, вид[ання] Дідицького, стор. IV) і як оповідав д-рові Колессі один гуцул («Житє і слово», III, стор. 324), про се не можемо сказати нічого певного. ].

До сього погляду прихиляється й Гельферт, хоча й висловлює деякий сумнів щодо його вірності. Правда, не маючи автентичних урядових даних про рух Кобилиці (з виємком рапортів чернівецького старости до львівського губернатора та губернатора до міністра, документів, важних для хронології подій, але зовсім байдужих для оцінки їх характеру), Гельферт користується звістками чернівецької «Bucovin»-и, користується досить некритично, приймаючи за певні ті промови, які вкладає в уста Кобилиці ворожа газета.

З сього каламутного жерела взяв Гельферт відомість про наказ Кобилиці гуцулам приготовляти овес і харч для війська; сі слова мали бути сказані на одній із «сесій», скликаних Кобилицею, отже, десь у падолисті 1848; тим часом польські звістки про ті сесії, хоч і як ворожі Кобилиці, нічого не знають про такі слова, a «Bucovina» вкладає їх в уста Кобилиці, але аж в часі його нібито агітаційної подорожі по повороті з Сігета, перед самим нападом Бема, отже, в перших днях січня 1849 р., хоча ми знаємо напевно, що тоді при острих морозах Кобилиця сидів десь, схований у горах, а в околиці Путилова до 5 січня стояв з військом Сиржистий і ніяких гуцульських зборів не було.

Бере на віру Гельферт і друге твердження «Bucovin»-и, буцімто Кобилиця заказував гуцулам іти до ополчення та робити засіки в горах против угрів. Але ж і сі відомості, подані у Гельферта в категоричній формі, в чернівецькій газеті виглядають зовсім недоладно. По-перше, Кобилиця агітує против них ще перед нападом Бема, значить, щонайменше на тиждень перед їх виданням, в пору, коли-ніхто не міг знати, чи такі зарядження взагалі будуть видані. По-друге, сама «Bucovina» не може сконстатувати ані одного факту, де би гуцули дійсно противилися зарядженням військової власті; в одинокім Селетині вийшло маленьке опізнення задля браку хліба, і сюди зараз іде військо і знаходить серед народу повний послух. По 16 січні Кобилиця не міг уже й думати ні про яку агітацію, бо по гірських селах знов стояли військові постої. A «Gazeta Lwowska» виразно констатує, що зараз по нападі Бема в горах зібрано до народного ополчення 3 000 жвавих гуцулів.

Лишаючи на боці загальний характер кошутівського повстання, шляхетсько-міщанського радше, ніж демократичного, і крайньо ворожого слов’янам, недоладність підозрівання Кобилиці в зв’язках з уграми видно вже хоч би з того, що одинокий напад угрів на Буковину під проводом Бема був зроблений, очевидно, без найменшого числення на якусь поміч гуцулів, у околиці, далекій від «збунтованого» округу. Се була партизанська демонстрація, що мала нагнати страху противникові, але не обчислена ні на які стратегічні користі. Бем, переночувавши в Дорні, вернув назад у Семигород, не пробуючи йти далі, хоч не знайшов серйозного супротивлення. Се чули, мабуть, і противники Кобилиці, коли в цвітні 1849 р. видумали ще два напади угрів уже просто на збунтовану територію, до Селетина та Путилова, і силкувалися взяти на ті качки несвідущих географії віденських німців.

О[тець] Білинкевич у своїй рукописній реляції прихиляється також до думки про те, що Кобилиця був у змові а уграми. На се у нього є два докази: говорения Кобилиці про овес і факт його ув’язнення в Жаб’ї: очевидно, мовляв, він хотів утікати на Угорщину. Щодо першого, то ми вже показали, що се видумка «Bucovin»-и, яка могла бути передана о. Білинкевичеві якимсь урядником, що 1849 р. читав сю газету і прочитане в ній помішав з тим, що бачив або чув відки інде. Щодо другого, то се догадка, нічим не доказана. Кобилиця міг укриватися на галицькім боці вже тому, що тут за ним не шукали так, як на Буковині, а пробуваючи тут, зайшов і до Жаб’я; для здогаду про його намір утікати на Угорщину се не дає ніякої підстави.

Проф. Кайндль перший спротивився думці про порозуміння Кобилиці з уграми. Головний його доказ – се вирок чернівецького суду над Кобилицею. По довгім слідстві, в якім, певно, стягнено весь можливий доказовий матеріал, сей суд – воєнний, отже, певно, не прихильний до ласкавого трактування бунтівника – не знаходить на Кобилиці ніякої вини й засуджує його лише на місяць в’язниці за якийсь дрібний, по-теперішньому сказати б, поліційний переступ. Справді, доказ рішучий.

Але для характеристики руху Кобилиці всі ті докази зовсім негативні. Що ж се, властиво, було? І чим був Кобилиця, коли не був кошутівським агентом? Що не був простим обманцем, який у викликанні розрухів шукав тільки власної користі й збагачення, се, здається, певне. Чоловік заможний і гордий, що в часах панщини як громадський пленіпотент здобув собі безмежне довір’я у громад, певно, не спекулював на громадські сороківці. Жадоби особистого зиску не закидає йому й «Bucovina», хоча й силкується кинути двозначне світло на нього, говорячи, що він вибирав податок по сороківцеві від нумеру. Що в його словах «цісар – мій приятель» і в його поступках, якими він і в 1846, і в 1848 р. викликав розворушення серед народу, була певна політична містифікація, се не улягає сумнівові. Але яка ж була ціль тої містифікації? Що хотів осягнути нею Кобилиця? На що надіявся, обіцяючи народові якусь посторонню поміч, і з якою метою збирав ославлені свої сесії?

Що рух, викликаний Кобилицею, мав аграрну основу, се, здається, не улягає сумнівові. Від самого 1843 р. і до кінця бачимо його, зайнятого справою аграрних відносин гуцулів, а спеціально в 1848 р. справою відібрання тих селянських грунтів, лісів, полонин, які попередніми роками були загарбані домініями. Поки в Відні радив сейм, Кобилиця – се видно з його листа – надіявся уладження сеї справи законодатною дорогою чи, може, яким актом цісарської ласки, подібно, як се сталося (в розумінні селян) зі знесенням панщини.

Та ось Відень збомбардовано на його очах, раду державну розпущено; верталися – могло здаватись Кобилиці – часи повного безправ’я, притиску, подібні, як були в 1843 і 1846. І він знов хапається подібного способу, як у 1846 р., містифікації, щоб піддержати віру селян у добрий кінець їх справи. Він скликає сесії, запевняє народ, що цісар дав йому власть у краю, пробує заводити якісь свої порядки по селах, остерігає перед зрадою, але, зрештою, напоминає людей, щоб держали себе спокійно. І справді, ми не чуємо про ніякі насильства й нелегальності в тім руху, а «страшний бунт», про який кричали переполошені дідичі, при ближчім розгляді розпливається в ніщо.

Що ж, властиво, урадили гуцули на тих сесіях і що зробили потім таке, чим би виправдався крик та переполох дідичів? Ми не знаємо навіть про такі ексцеси, які були в 1843 році. Бо ж ті 200 000 пнів дерев, вирубані буцімто гуцулами в зимі 1849 р., навіть сама «Bucovina» подає з застереженням, що се «дідичі самі оцінюють». Але ж се могли бути звичайні вируби дров, які практикуються щозими в гуцульських горах. Ті зрубані дерева мусили лишитися на місці; гуцули не сховали їх за пазуху ані не могли вивезти нікуди, бо зрубане дерево в Гуцульщині видобувають із гір аж весною, сплавляючи його ріками та потоками; значить, ся шкода зводиться до зера. А поза тим аграрного злочину ніякого в цілім тім русі не видно.

Лишається ще одна можливість: допустити у Кобилиці якийсь більш або менше ясний ідеал гуцульської автономії, свого власного порядку, «щоб гуцули були самі в собі, аби їм ніхто не мав до розказу, лише сам цісар», як висловлювався ще в 1860-тих роках один громадський писар у Жаб’ї [В р. 1880 я чув у Коломиї оповідання про «жабівського губернатора», якогось писаря, що в кінці 1860-их років коли пішла чутка про нову автономію, зібрав усю громаду й заявив їй: «Тепер від цісаря прийшла така вільність, що громада буде сама в собі». Він розумів се таким способом, що громада сама буде установляти собі закони, сама буде мати свій суд і не буде підвладна нікому, крім самого цісаря. Жабівська громада дуже тому врадувалася і зачала справді поводитися зовсім автономно. Писар не приймав ніяких паперів ані під староства, ані від повіту; всякі справи суджено в самій громаді, а де виходила потреба, з громади писано «ради» іншим, сусіднім громадам у спільних справах (див. про се мою допись у «Вольное слово», Женева, 1883, ч. 52, стор. 9). Що се не був одинокий випадок, бачимо з протоколу громадських ухвал села Добрівлян Дрогобицького пов., де також громадська рада в початку 1870-их років присвоїла собі була судівництво карне й цивільне («Світ», 1882, ч. 10 – II)].

На се вказували б і ті вісті, що подано вище про промови Кобилиці, його накази не слухати ані панів, ані урядників, гутірка дідичів про «хлопське царство» в горах і про «гуцульського царя Кобилицю». За таким поглядом промовляв би й лист Сиржистого, який у агітації Кобилиці бачив, очевидно, не сам аграрний рух, а пробу якогось відмінного громадського устрою, власного суду, без послуху домініям, якусь громадську автономію, про яку, може, й була мова в Відні, але яка не була ані ухвалена, ані санкціонована цісарем. Могли Кобилиці піддати таке розуміння громадської автономії деякі радикальні, республіканські та соціалістичні елементи, якими тоді кишів Відень і які, певно, не занедбували по-своєму впливати на послів, особливо на селян. Міг і дехто з урядників, особливо таких, що знали нещасні відносини галицького та буковинського селянства й не любили шляхти, робити Кобилиці деякі надії на будущий конституційний устрій і тим піддержати його наївну віру в цісарську прихильність і поміч.

Все се могло бути, та повторюю, все се комбінації, не підперті певними свідоцтвами. Надіюсь, що незабаром на сторінках «Записок» будемо могли подати нові матеріали, що бодай у часті розвіють ту непевність.


Примітки

Федькович Юрій (Осип) (Федькович Юрій Адальбертович; 1834 – 1888) – український письменник-демократ і громадський діяч. У 1873 – 1874 рр. був редактором львівського видавництва при товаристві «Просвіта». У 1885 – 1887 рр. редактор газети «Буковина».

«Вольное слово» – щотижнева газета, яка виходила в Женеві у 1881 – 1883 рр. Заснована на кошти «Священної дружини», що була утворена для охорони життя членів царської сім’ї від замахів революційних народників. Демократи і революціонери, які співробітничали в газеті, не знали про ці кошти. «Вольное слово» приділяло багато уваги боротьбі з революційним тероризмом і пропагувало необхідність розвитку земського руху.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 282 – 288.