19. Двір без пана
Іван Франко
Ткань
Двір без пана
Минули свята. Дивно-дивно
Було нам: вже в робучі дні
Отаман не стає в вікні,
Не стука костуром, не лаєсь,
На панщину не гонить! В сні
Часом отаман ще ввижаєсь, –
Наяві все пішло противно.
Працюють люди по полях
Самі собі, а співи ллються,
Сміється небо, всі сміються.
Полуднє – спочивати ляг
Мужик при втомлених волах,
Полуднує і оглядаєсь,
Чи де отаман не зближаєсь;
А втім згадав, що він свобідний,
І аж під небозвід погідний
Веселу пісню затягнув, –
Урвав, оглянувсь, знов ревнув:
«Гей, пропадай ти, наше горе!
І чорт тобі най матір поре!»
А двір мовчить. Немов заклятий
Стоїть він покінець села
В саду розцвілім. Не прийшла
Охота людям – розізнати,
Що дієсь в нім. У всіх так много
Своєї втіхи, діла свого,
Що й не питали, що там дієсь,
Лиш замічали: служба грієсь
На сонечку, плуги не йдуть
У поле, – тихо так, не чуть
Ні гомону в дворі, ні крику;
Вівати, гостей і музику
Мов хуртовина серед поля
Розвіяла. І до села
Ніхто не відався з двора.
От дивні божії діла!
Одно мале словечко – воля,
І за хвилину мов гора
Між хатою й двором лягла!
Провідна неділя
Аж ось у провідну неділю
По хвалі божій стали ми
Під церквою, і тут пішли
Розмови про недавнє лихо
І про теперішню надію,
Про волю і про страх війни,
Про те, як поляки у Львові
Щось мов задумали, про їх
Ті ради й гвард’ї народові:
Одні хрестяться, другі в сміх…
Втім війт зблизився й крикнув: «Тихо!
Панове браття, – він додав, –
Позвольте слово вам сказати!»
Всі втихли.
«Бог святий нам дав
Святої волі дочекати.
Хвала йому! – І шапку зняв,
Перехрестивсь, і всі за ним. –
Ми тішимось і маєм чим.
Але ж не треба забувати
Нам в радості й о тих, котрих
Бог нашим щастям днесь карає.
Панове браття, кождий знає,
Наш пан в арешті. – Тут затих
І кашлянув. – Ну, пан із нами,
Щоправда, добре жартував, –
То він же за своє дістав.
Але ж, панове, там в дворі
Лишилась пані з сиротами.
Вона нам не в одній порі
Допомагала, мужа свого
Не раз за нас слізьми й словами
Благала…» –
«Пані невинна»
«Правда, правда! – всі
Загомоніли. – Добра пані,
Вона невинна!» –
«І мені
Здаєсь, брати мої кохані,
Що був би гріх, якби чужі
Гріхи на ній ми відомщали.
Чи ви сей тиждень навіщали
Її? Що з нею?» –
«Таки ні!» –
«Ніхто не був? В дворі так тихо.
Хто зна, чи там не склалось лихо…
А після всього, що було,
Вона боїться нас, гадає,
Що проти неї все село.
Панове браття, ось яка є
Моя порада: виберім
Кількох з-між нас і в двір підім
Потішить паню. А як треба
В чім помогти, то й поможім, –
Се й бог нам надгородить з неба!»
«Так, так! – довкола загуло. –
Ідіть ви, війте, і ви Яцю
(Се ніби вказують на мене),
І ви, Прокопе, й ви, Семене,
Ідіть! А як же б то було,
Щоб пані так і пропадала
Серед живих людей, щоб працю
Двірськая служба розтягала?
Ні, що було вже, то було,
А паню треба рятувати.
Ідіть, скажіть, що все село
Задарма буде працювати,
Аж доки не поверне пан!»
Хлопи роблять лад у дворі
«Так, браття, так, спасибі вам!» –
Сказали ми, перехрестились
І до двора іти пустились.
Мій боже, що в дворі за зміни
Застали ми! Неначе грім
Ударив або пошесть в нім
Враз вибухла. Нарозтіч сіни,
Покої і стайні, в стайнях
Реве худоба, пити просить,
А службу лихо блудом носить,
Лиш шепти чути по кутах.
Плуги та борони у шлиях
Серед обори ще стоять,
Як перед тижнем ми самі їх
Покидали. У кухні сплять
Лакеї, хоч уже полудень;
Не топлено в печі, сміття
Валяєсь, стук, неначе в будень,
З покою чуть… Пройшли ми стиха, –
Аж там візник і візничиха
Якимось куснем долота
Й сокирою, що сили мають,
Шкатулку панськую лупають.
Уздрівши нас, задеревіли,
Все вергли і тікать хотіли,
Та не було куди тікать.
«Ну-ну, – війт каже, – не трудіться,
Куди вам бігти? Задержіться!
Де пані?» –
Пані хора
«Та отут лежать».
Візник вказав на двері спальні;
З них, ледве чуть, болющі, жальні
Неслися зойки. Серце в нас
Завмерло. Боже милий, правий!
Ще вчора стільки блиску, слави,
І гордості, й пишноти враз –
А нині от що!
Боковими
Дверима в спальню ту ввійшли ми,
То пані зразу й не могла
Побачить нас. Вона лежала
На ліжку й тихо лиш стогнала,
Бліда, аж синяя була.
«То ти, Орино?» (Ся Орина
Була єдиная людина,
Що не відбігла ще її,
Чим мала, хору годувала,
І доглядала, й пильнувала, –
Але тепер була в селі.
Пішла до війтової хати
Якої помочі прохати.)
Зблизились ми і кажем: «Ні!
Вельможна пані, що се з вами?»
Вона зирнула і руками
Закрила очі. «Боже мій! –
Вся затремтівши, простогнала. –
Значить, остатня вже настала
Моя година! Се розбій!»
«Бог з вами, пані, схаменіться
І не лякайтесь, подивіться!
Ми з щирим серцем тут прийшли.
Громада шле нас, ми готові
Вам в полі помогти і в домі
Чим тільки будемо могли».
Розкрила очі бідна пані,
Широко глянула на нас.
«Невже се правда? Ви не п’яні?
Невже ви люди теж, і в вас,
У мучених, похилих, битих,
Не зглухло людськеє чуття?
О боже! Чом ти дав дожити
Мені до сеї хвилі? Тож
Віднині все моє життя
Докором буде, що так много
На вас я допустила злого,
Де відвернуть було все мож!
І ви не п’яні? Після всього
Ви раді помогти мені?
О, бог вам заплать! Доки мого
Життя – хоч то, мабуть, немного –
Я буду в найвищій ціні
Отсей ваш поступок держати!
Я ж така бідна, бідна днесь!
Недужа! Служба вже, здаєсь,
Розтягне гнеть угли від хати;
Муж у тюрмі там гине десь!..
О, бог вам заплать, що в ту пору
Тяжкую ще хоч ви прийшли!
Дай бог, щоб ви у всякім горю
Тож поміч щирую знайшли!»
І пані тяжко заридала,
Бліда, безсильная упала
Лицем до подушки. Що ждать?
Ми там недовго розмовляли,
Швиденько у село післали
Скликати хлопців, баб, дівчат,
Війт службу скликав, строго взяв
На допити: хто що покрав,
Все повідбирано. Післали
За лікарем: баби покої
Попорядили і прибрали.
Ті в печах топлять, ті варять
Росіл для пані; господарі
Взялися чергу укладать,
Кому і з ким на завтра в парі
На панське їхати орать.
Пані гостить громаду
За тиждень пані наша встала;
Із служби давньої остала
Одна Орина, – решту всіх
Сама громада розігнала.
З робіт у полі весняних
Найбільша часть була готова.
А пані ходить, ані слова
Не каже, лиш часом зітхне
Або сльозами обіллється,
Коли на згадку навернеться
Минуле клятеє, страшне.
Та й інші ще були причини,
Що пані плакала щоднини:
Про пана й чутки не було.
Що з ним? Куди його заперли?
Невже і слід його затерли?..
Отсе три тижні вже пройшло
Від свят. Зве пані всю громаду
До себе до двора на раду.
Прийшли ми, на подвір’ї стали
По-давньому і поглядали
На ганок. Але крізь вікно
Відчинене маха рукою,
Зове нас пані до покою…
Ввійшли ми, бачим – що воно?
Столи заставлені чарками
Й тарелями, а по куткам
Горілка, пиво барилками.
Аж пані вийшла й каже нам:
«Сідайте, люди! Ось настала
Нова доба для нас усіх:
Недоля ваша вже пропала,
А нам пора змазать свій гріх.
Я бачу, як несправедливо
Мій муж із вами обходивсь,
А ви так щиро, так учтиво
Мене порятували в горю,
І то в саму найтяжчу пору,
Де кождий інший відступивсь!..
Тепер для мене ви єдині
Сусіди, і опікуни,
І браття. Тож простіть, що й нині
О поміч мушу вас просить.
Та поки діло, ми повинні
Враз випити й перекусить.
Пропали вже раби й пани, –
Нам треба мирно, спільно жить!»
І після хлопського звичаю
Найпершу чарку притулила
До уст і війту подала.
«Дай бог, щоб всюди в нашім краю
Заблисла згоди й миру хвиля
Така, як тут!» – вона рекла.
«Дай бог, аби біда навчила
Усіх панів, як жить з людьми!
Хто житиме по-людськи з нами,
З тим житимем по-людськи й ми!» –
Отак громада відказала,
І чарка довкола стола
По черзі з рук до рук гуляла,
Аж поки всіх не обійшла.
Засіла й пані поміж нами
За стіл – сумна, не їсть, не п’є,
Так видно – бореться з сльозами.
І нам той кусник в рот не йде.
Всі стихли. Далі наша пані
Як не заплаче! Всі ми ну ж
Її якмога потішати.
Вона ж крізь плач ледве сказати
Могла: «Мій муж! Мій бідний муж!..
Де він тепер? Мої кохані,
Чи з вас ніхто о нім не чув?» –
«Ніхто!» –
«Неначе потонув!
О боже мій! Вже три неділі!
Я тут лежала, хорувала
Та з дня на день його все ждала, –
Його нема! О браття милі,
Рятуйте! Се ж не може бути!
Комісар хоч на нього лютий,
Та все ж не він в окрузі пан.
Таж староста є старший там!
А староста наш друг, у нас
Їв, пив і полював не раз, –
То не повинен допустити
Так довго мойого морити
В тюрмі! О боже, боже мій,
Тяжкий на нас впав допуст твій!»
Тут хлипання зглушило мову.
По хвилі відізвалась знову:
«Що ж маю діяти тепер?
До Львова їхать чи до Відня,
Чи унизитись, як послідня,
І тому, що його запер,
Комісару до ніг упасти?
Чи справедливості, чи ласки
Просити? Радьте ви мені!»
Хлопи йдуть визволяти пана
Ми похитали головами,
А далі війт говорить: «Ні,
Вельможна пані! Не за вами
Тут правда, бо зневажив пан
Комісара. Тепер комісар
Старший в окрузі! Був я сам
При тім, як старосту до Львова
Покликали. То й раджу вам:
Далеко проживає цісар,
І в Львів неблизькая дорога,
А в канцеляріях вони
Почнуть по-свойому спішити,
То може пан наш і зогнити,
Не виглянувши із тюрми.
Ні, я би іншу вибрав часть:
Збирайтесь зараз у дорогу,
Поїде нас кількох із вами,
Просіть слізьми, а ми словами, –
То, чень, без письм, без просьб, без всього
Комісар пана вам віддасть».
Аж врадувалась бідна пані:
«Спасибі вам, мої кохані!
Не дай бог вам такого зла!
Я вам ніколи не забуду!..
Я вам до гробу вдячна буду
За ваші добрії діла!..»
Примітки
Рада народова у Львові – реакційна організація, заснована у Галичині після придушення революції 1848 р. для захисту інтересів польської шляхти.
Гвардія народова – польська військова організація з головним осередком у Львові, заснована з метою підтримки австрійського уряду під час революції 1848 р.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 103 – 111.