7. «Заведімо школу в селі!»
Іван Франко
Варіанти тексту
|
||
Ткань
Глуха війна між громадою й паном
«Щось пану не вільно»
І почалась від того дня
Поміж громадою і паном
Глуха постійная війна.
Се ж перший раз та вість прийшла нам.
Що пан у свойому селі
Чогось-то зборонить не сміє.
А то ми ось віки цілі
Жили й, мов жито на ріллі.
Туди хилились, відки віє
Могучий вітер панських слів.
Хлоп і подумати не смів,
Щоб проти панського бажання
Робити щось, а як не міг
Знести неволі та знущання,
То кидав все, в чужину біг,
Лишаючи дітей своїх
Іще на більше горювання,
Аж враз: «Не можу зборонити!»
Значить, є щось таке над ним,
Чого і він боїться, чим
Йому не вільно погордити.
«Заведімо школу в селі!»
Почувши се, ціла громада
Немов наново віджила.
Ще в свята по хатах ішла
Оживлена гуртова рада:
«Нам треба всіх дітей учити,
Пан нам не сміє зборонити, –
Отак відважно гомоніли
Ті, що ще вчора так тремтіли. –
Нам треба школу завести!
Або ж то ми такі послідні,
Що мусять наші діти рідні
Ярмо таке повік нести?»
Та – ніщо крити шила в місі –
Знайшлися старші, розважніші,
Що вцитькувати прийнялись:
«Чого ви так розрешетились?
Напам’ять слово те навчились:
«Не сміє». От чекайте лиш,
А він посміє вам! От краще
Мовчіть, щоб грішне тіло ваше
Не мусило відповідать
За ваш нерозум!»
Посумніли
На тую мову смільчаки.
У многих ще таки свербіли
Від панських буків синяки.
Та годі знов було ховаться,
Не бувши в лісі, від вовків.
От і прирадили удаться
До города і розпитаться
В комісара, щоб він повів,
Чи можна буть громадській школі
В селі без панової волі?
Комісар-німець
Комісар німець був у нас,
Немолодий уже панисько,
Смішний такий. Було, не раз
В село заїде – пізній час, –
В двір не заїде, хоч як близько,
А все до хлопа. Киселю,
Борщу, вареників, логази
Поїсть, балакає. «Люплю
Я руська кльопа, – було, каже, –
Я руські кліп їм тесять літ
І полюпив вас! Топрий лют,
Та кепськії пани отут.
То кльопіт. Я вам повітаю:
Як пан вас путе туше тис,
То мене йтіть, я вше то знаю,
Такі йому контуші скраю,
Що путе з злості пальці хрис».
Не знаю за що, але люто,
Усею кров’ю, всім нутром
Він не любив панів, мабуть-то,
За те, що сам не вмів в їх тон
Попасти, чув себе між ними
Чужим, мов сирота яка.
Вони ж на нього звисока
Гляділи й жартами бутними
Принижували бідака.
А то потиху ще шептали,
Що мав оказію таку,
Що раз пани йому нагнали
І стиду, й болю, і ляку.
Була се вість, мабуть, правдива,
Що пан один із добра дива
Йому за півбутельки пива
Трохи не вкоротив віку.
Панський жарт з комісаром
Він ще в молодших був літах,
Щойно авансу дослужився
І все з панами руку тяг,
Бо до одного приблизився,
В якого донечка була –
Не одиначка, та вродлива,
Притім весела і жартлива,
До нього зовсім не спесива,
Отак фіглярочка мала.
Комісар, пана добре знавши,
Не раз у нього побувавши
За ділом зразу, а потім
І прошений як гість у дім,
Не раз з паннами забавлявся
І, хоч поважно все держався,
Манюсі якось раз признався,
Що рад би цілою душею
Її побачити своєю.
Манюся злегка запаліла,
Всміхнулася і заніміла,
А потім стиха відповіла:
«Pomów pan z mamcią» – і пішла.
Комісар сам був у покою.
По хвилі ступою тяжкою
Пані добродійка ввійшла.
«Wiem, to pan ma się do Maniusi.
To bardzo dobrze, ale musi
Pan z ojcem mówić, bo bez niego
Nie decyduję sama tego».
За півгодини вже сидів
Комісар в пана в кабінеті
І, дожидаючи, глядів
На гостей, що, обсівши стіл,
Сиділи мирно при лабеті.
Сидів і ждав зо дві години,
Аж по закінченні гостини
Пани роз’їхались. Тоді
Пан дідич до слуги озвався:
«Ану, Михайле, тут постався!
Бутельку пива принеси,
Дві склянки й кусень ковбаси,
А потім дай до стайні знати,
Там до стаєнного Гриня,
Щоб комісарського коня
Казав негайно осідлати!»
Слуга сповнив, що пан велів.
Пан дідич весело присів
Біля комісара й почав
Балакати про се й про теє.
Комісар слухав мовчки, ждав,
А пан, знай, пива доливав,
Але про діло те слизькеє,
Яке комісар розпочав,
Він ані слова не згадав.
Допили пиво, втім слуга
Доніс, що кінь уже готовий.
Пан дідич чемно наляга:
«No pij, pan, jeszcze do połowy!»
Комісар випив і устав
І, помовчавши, запитав:
«No, jakze pan dobrodziej myśli
W tej sprawie, co mówiła pani?» –
«O proszę, proszę, towar tani!
Dziś jeszcze, teraz zaraz w nocy
Zarządzę wszystko, co w mej mocy,
Byśmy na dobre obaj wyszli».
І, більш не кажучи нічого,
Комісара аж до самого
Коня провів і підсадив,
По плечах поплескав приязно,
Потім щось муркнув невиразно
І моментально, без полики
Кропиви корчик невеликий
Під хвіст коневі вгородив.
«Ну, прощавайте! В ласці бога!
Щаслива, пане, вам дорога!» –
Сказав і свиснув. Кінь рвонув,
Підскочив і в галоп пустився.
А пан комісар не хрестився,
Не дякував і не прощався,
За шию лиш коня вхопився
І вихром із двора помчався.
Мчав, поки мчав по рівнім полю,
Та як притрафився рівчак,
З коня звалився неборак
І тут зомлів з тяжкого болю.
Уранці там його знайшли,
До міста возом відвезли.
Тяжкую перебув гарячку
І довго ще терпів від кольки,
Кахикав потім літ із п’ять,
Зарікся більше не сідать
Ні на коня, ані на клячку
Й не залицятися до польки.
Комісар бунтує
І відтоді на всіх панів
Нетайний і завзятий гнів
Комісар мав у своїм серці.
На панський не ступав поріг,
Зате з панами, де лиш міг,
Зводив він юридичні герці.
А був він у циркулі сила,
Трохи не старості рівня.
І не було такого дня,
Щоб рук його не доходила
Якась замотана й немила
Панів з хлопами колотня.
Тому не дивота, що много
Панам давався він взнаки,
І за порадою до нього
З всіх сіл ходили мужики.
І що то вже пани робили,
Аби позбутися його!
До губернатора ходили,
Писали скарги, голосили,
Що люд бунтує, що свого
Пани непевні, що готові
Хлопи вже до розливу крові,
Не хочуть панщини робить.
Та всі ті скарги пропадали,
Комісара не підкопали,
Ні навіть не могли сплямить,
Бо весь округ спокійний був;
Самі ж пани в губернськім світі
Являлись в кепській кондуїті,
Комісар ані в вус не дув.
Так от до нього-то вдались
Селяни наші. Аж підскочив,
Коли почув, що наторочив
Наш хлопський ум. «Путуйте лиш!
Не пійтесь! Хай лиш пан стріпує
Вам поронити, то почує
Таке, якого ще не чув.
Путуйте! Тож цісарська воля,
Шоп в коштій весі пуля школя,
Шоп коштий кльоп письменний пув».
Отсі слова були для нас,
Мов спраглому вода погожа,
Немов правдива ласка божа
В село зійшла. Народ нараз
Почав сходиться, розмовляти,
На школу вже й складки збирати,
Мов пана й в світі не було.
Пан реагує
Гай-гай, та швидко ми почули,
Що через рів та в рів стрибнули!
Дізнався пан, про що село
Загомоніло. Двадцять чільних
Провідників тих «рухів шкільних»
Прикликав, не сказав ні гич,
А лиш по черзі простирати
Велів і кождому вліпляти
По двадцять солених палиць.
Потім сказав: «А що то, чую,
Що школу вашмосці будують?
Що ж, гарно! Й дальше так робіть!
Вже почали збирати складку?
Так се від мене вам завдатку.
Чи, може, мало ще? Скажіть!»
Слова ті з усміхом, крізь зуби
Цідив він, але враз поблід,
Весь задрижав, зціпились губи,
В очах заблис зловіщий світ.
«Га, хами! – крикнув він. – Гадюки!
Вам школи треба? Знаю я,
Куди ви гнете! Не азбуки,
Вам волі хочеться! Змія,
Не хлоп! Мовляв: письма лизну,
То хто тоді на панщину
Мене посміє гнать? Ідіть!
Не попадайте в мої руки,
Бо лихо буде! Лиш, їй-богу,
Якщо про школу ту дурну
Ще раз почую, то такого
Вам всиплю бобу солоного,
Що замакітриться вам світ!»
Глуха війна між громадою й паном
Та помилився пан сим разом:
Гадав побоями злякать,
А роздражнив ще більш. «Згибать,
То згинем! – стали всі кричать. –
А не уйде йому се плазом,
Не зречемось ми правди свої!»
І зараз скаргу подали
За самовільнії побої
На пана. З уряду пішли
Допроси. Пан кричав, казився,
Та вже на буки не щедрився.
От так ми й школу завели.
Та тут наш клопіт не скінчився.
Прийшлось учителя шукать,
Бо піп не міг сам постачать.
Та що ми згодимо якого –
Пан незабаром шасть-не-прасть
То до рекрут його віддасть,
То перемовить та до свого
Двора візьме, то налякає
Погрозами, то посилає
Своїх людей в шкільні години,
Щоб школі пакості робили,
Дітей щоб гнали в панський сад
Хрущі, гусільниці збирать.
Та й ми теж пану не спускали,
Все до циркулу скарги слали;
Комісар нам в пригоді став.
Чимало пану досолив він,
Та й в пану ж ворога нажив він,
Бо той за все вину складав
На «шваба». Довго клекотіла
Вражда між ними, аж схотіла
Недобра доля раз закпить:
Звела їх раз в чужому домі.
Уздрівши шваба, пан в ту мить
Прискочив, руку відвернув
І, поки здержали знайомі,
Комісара в лице ливнув.
Скандал зробився, і не знати,
Як здужав пан його зам’яти,
Але комісар не забув
Образи, ждав пори, хилився
І таки за своє помстився,
Та так, що пан ще гірш почув.
Отак два роки колотилось,
А тим часом в селі змінилось
Чимало. Орендар старий
Умер, настав якийсь новий,
Та хитрий з біса. Він-то пана
Підмовив – своїм громадянам
Горілку дешевше пустить.
«Одно, що будуть більше пить,
А друге те: громада п’яна
Не буде й бунтів підносить».
І справді, в ті жидівські сіти
Людей попалося досить.
А жид у коршмі сюди й туди
Підпитим клепле: «Стид вам, люди!
Піп водить вас усіх за ніс.
Нащо вам в школу слати діти?
Нащо вам з паном задираться?
Що при тій школі упираться?
Нащо вам школа? Хай їй біс!»
І от поволі почалася
Зараза з коршми й потяглася
Із хати в хату. Не було
Вже згоди в радах так, як перше,
Ба вже й дітей чимраз, то менше
Ходило в школу. Все село,
Якесь німе, понуре стало,
Лиш співом п’яним, знай, лунало
Та панщини ярмо тягло.
Здавалося, що благородне
Оте зворушення народне
Пропало, порохом пішло.
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 28 – 37.