17. Комісар у псарні
Іван Франко
Ткань
Панська псарня
Була у пана псарня славна,
Бо пан мисливий добрий був
І в ловах любувавсь віддавна.
Чимало грошей повернув
Він на тих псів. Тут, край обори,
Оперта о стіну комори,
Стояла псарня: був то пліт
Високий і дашком покритий
Вокруг; в нім, мов несамовитий,
Скиглив і вив собачий рід.
Була там сотня тої з’їжні:
І раси, й рости, й масті ріжні –
Хорти, бульдоги, ямники.
Одні на ланцюгах стояли,
Другі в будках спокійно спали,
А інші рвалися, скакали
Верх плоту й вили залюбки,
Їх лиш три рази в день кормили,
Та й то ще скупо, щоб не тили
І швидше гнались за звірем;
Ніхто ні гладить, ні пестити
Не смів їх, в псарню доступити
Не міг ніхто, лиш псар Єфрем.
Було, пройдеш лиш коло плоту,
То рвесь, скиглить тота голота,
Аж землю під собою їсть.
От і не диво, що на тую
Чудну, нечуваную вість,
На поступок безумний, лютий –
Комісара до псарні пхнути –
На нас на всіх упала млість.
Комісар у псарні
А пан стоїть, як хмара чорна;
У псарні клекотить, мов жорна
Каміння мелють. Враз піднявсь
Страшенний дзявк і ляск собачий –
Се знак, що розказ той ледачий
Сповнивсь, що в псарні опинивсь
Комісар. Слуги ще стояли, –
Мабуть, що хвіртку защіпали, –
Й сміялись глупо. Аж нараз
Із псарні писк піднявся дикий,
Що заглушив собачі крики
І всіми серцями потряс.
«Рятуйте! Квальту!» – закричало
Із псарні – й разом замовчало.
Мов іскра впала між народ.
«Рятуймо! – разом заревіли. –
Біжім, ломім сей огород!
Пробі! Комісара пси з’їли!»
І як се сталось, бог там знає, –
Ураз мов грім залопотів,
Так кинулась юрба цілая
Туди, аж двір застугонів
Від тупоту. В одній хвилині
Пліт рознесли ми по колині,
Будки, дашки – все на шматки!
Собак, що дужчі і лютіші,
Всіх перебили тут на місці…
Крик, гвалт, кривавії дрючки,
Прокляття, зойки і побої, –
Все в оглушаючу злилось
Музику – дай бог, щоб такої
Вам чути вже не довелось!
Погром псарні
Широко рознеслась відтак
На все Підгір’я і Поділля
Ся вість про те, як ми собак
В день волі даної побили,
Собачов кров’ю освятили
Свободу. Ніщо то й казать,
Падкий наш люд на все смішнеє,
Десь їм школяр сказав про теє,
Що в Франції якась Бастілля
Була: кого туди всадять,
Тому вже світу не видать.
Так-от, як ту Бастіллю кляту
Люд зруйнував аж до основ,
Тоді аж вольне сонце в хату
Зирнуло й день новий прийшов.
Похопили се наші люде:
«А в нас хоч песся битва буде
Замість Бастілії!» Було
Сміху із тої битви много, –
Та в самій хвилі ми смішного
Не бачили – ми лиш одного
Шукали. З уст усіх ішло
Одно: «Комісар! Де комісар?
Патент де, що прислав нам цісар?»
Комісар хоче до пана
Комісара десь не було!..
Тут люди всі заметушились:
Невже так з’їли пси його,
Що й костомахи не лишились?
Аж зирк: в соломі, де гніздились
Собаки, щось шуршить! Ого –
Припали ми і відгребли
Солому– бач: а се комісар!
Грудьми припав він ід земли,
Встромив півтіла в пессю буду,
Лиш ноги ще видні були
З соломи, а в руках держав
Патент, котрим звільняв нас цісар.
Він трясся весь, і не без труду
Ми витягли його на яв.
Та бідненький аж застогнав,
На ноги ставши: пси розжерті
Штани пошарпали на нім,
Порвали й тіло: тяжкі рани
Виднілись в місці не однім,
І кров лилась, – і, певно, смерті
Пожив би був він, безталанний,
Коли б заздалегідь в солому
Не заховавсь і якби ми
Такому жартові страшному
Кінця не вдіяли сами.
«О-ох! Ветіть мене то пана! –
Стогнав комісар. – Ох, о-ох!
Jetzt wird er sehn! Та кошта рана
Путе міні за світків твох!
Тепер ше я йому покашу!»
«Старопольська гостинність»
І, шкутильгаючи, ступав,
Опертий на молодіж нашу,
Аж з болю зуби затискав.
Го-го! Та й пан, мабуть, письмо
Пронюхав носом і побачив,
Що трохи надто насобачив,
Що не з поклоном ми йдемо.
Чимскорше слуг у двір стягнувши
І двері на замки замкнувши,
Він сам з рушницею в руці
Став у отворенім вікні.
Таке оружне поготов’я
Комісар навіть не прибаг,
Зблизивсь і, рани на ногах
Показуючи, крикнув: «Ах!
То є косцінносць старопольска!
Herr Schlachziz, – то є пезхольов’я
Тля вас! А са сапавку тую
Я вас в тій хвилі арештую!..
То що? Ви йтете вше то войска?..»
Та пан у військо не збирався,
Лиш на комісара змірявся
Стрільбою й крикнув: «Бачиш се?
Тікай від мене, швабський сину,
Бо бистра кулька за хвилину
Тобі погибель принесе!»
На вид стрільби, забувши рани,
Комісар, мов змією гнаний,
Відскочив, зойкнувши, набік.
Оглянувсь, далі зупинився,
Бо вже в безпечнім находився,
І аж тоді до пана рік:
«Herr Schlachziz! Хросиш? Топре, топре!
Са теє хрошення хоропре
Ми порахуємось! Ше рас
Ховорю: в імені сакона –
Ти арештант! Піттайсь сейчас,
То й кара путе уменшона!»
«Ходи сюди! Бери мя! На!» –
Кричав з наругою Мигуцький…
І разом з кождого вікна
Заблисли люфи стрільб. Війна!
Ввесь збір заметушився людський.
Комісар зблід і занімів,
І сам не знав вже, що казати,
Коли, втім, в імені хлопів
Війт виступив і так повів:
«Позвольте, пане, нам ділати!
Нам цісар нині волю дав
На те, щоб ми йому служили:
А скоро пан забунтував,
Ми вжиємо своєї сили,
Щоб нарозумити його!
Чи так, громадо?» –
«Го-го-го! –
Громада зично закричала. –
Нам Горожана показала
Примір, як гнать ті звірі з нор!
Крешіть огонь! Давай соломи!
Всіх живо смирних уздримо ми,
Всіх вивабимо на простор!»
Комісар-миротворець
Ще дужче зблід комісар бідний,
Затрясся, на коліна впав.
«О кльопа, кльопа! – закричав. –
Ше лиш сей рас, сей рас послітний
Тля мене ласку ту сропіть
І тайте спокій! Не паліть!
Втишітеся! Тотому йтіть!
Лишіть йохо! Не похупляйте
Мене! Як твір пітпалите,
То сакричать усі лиш те:
Комісар так касав! Ви тпайте
Лиш те, шоп він с села не втік,
А я йохо вісьму як свохо!
О, не ропіть міні ше тохо!
Ітіть тотома і нічохо
О тім нікому не кашіть!»
Поміркувались ми. Нехай
І так! Така вже панська доля,
Що й ворог обстає за ним.
«Ну, а що ж, пане, наша воля?» –
«Ви ще не вірите?» –
«Один
Бог бачить, як би раді вірить,
Та так багато вже карались
За ню, так часто помилялись,
Що хочем попереду змірить».
«О пітна кльопа! Пітний край! –
Зітхнув комісар, звівши очі. –
Так мнохо піт саснав і лих,
Що й вірити в топро не хоче!
Як так, пошліть ви верхових
То старости, йохо спитати,
Чи я прехав в такій причині!
Та, впрочім, сам ваш пан вітнині
Не путе панщини шатати».
«Най буде й так! Як стій пішлем
Людей до старости, щоб крем
Розвідати», – ми всі сказали.
Промили рани і обвили
В комісара, і посадили
Його на віз, і провели
Його гуртом весело, шумно
Аж за село, і прирекли
Вестись розважно і розумно.
Ми мовчки панський двір минали,
Лиш вартових дали, щоб здали
Двора і пана стерегли.
Примітки
Нам Горожана показала – докладніше про революційний виступ 1846 р. у с. Велика Горожанка (нині Миколаївського району Львівської обл.) – у книзі «Іван Федорович».
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 2, с. 93 – 98.