Походження ботокудів

Іван Франко

Передвсім вам тре сказати,

Без гніву і без осуди,

Історично і критично,

Відки взялись ботокуди.

Неприязні елементи

В злобі без кінця і міри

Ось що кажуть – розумієсь,

Сьому годі дати віри, –

Ось що кажуть: «Спочатку

Світ тонув у тьмі кромішній;

Зверха уносивсь канчук,

Внизу гнулись душі грішні.

Грішні душі, просте бидло

Гнуло в праці карк свавільний,

А канчук гуляв свобідно,

Лад піддержував суспільний.

Окрім бидла і канчуків, –

Так говорять злі язики

Кшепшицюльські, – не було ще

Ботокудів і полики.

Навіть край тоді не звався

Ботокудья, так як нині,

Но славетнеє ім’я

Мав – «Глупівської пустині».

І тиша була. Міг кождий

Весело час проживати,

Хто при свисті канчука

Мав охоту танцювати.

Аж настав поганий час,

Дивний гедзень на народи,

Так, що й не уговкать! Ну,

Почалися короводи.

Навіть згадувати страшно,

Що в той гедзень ся робило, –

Якби мож се змить з істор’ї,

Ми би тут дали на мило.

Отоді-то щез канчук,

І порядок щез суспільний,

Закричало, заметалось

Бидло, мов той божевільний.

Отоді-то в край глупівський

Надійшов якийсь оконом

В мандаринському мундирі,

Що звавсь графом Встидіоном.

Справді був се Встидіон,

Крий від нього божа мати! –

Бо таке тут наробив,

Що встид світові сказати!

Він, що присланий тут був

Для легальних, тихих трудів, –

Він з льокаїв, алілуйків

Натворив нам ботокудів.

Ну, та, звісно, Встидіон

Не був бог, то й ті особи,

Що він потворив, не мали

І крихти людської подоби.

Руки в них – лиш ‘д собі горнуть,

Рот кричить лишень, чоло

З міді й юхту – ані мізку,

Ані серця не було».

Так говорять Кшепшицюльські,

Но правдиві ботокуди

Голосно перечать тому,

І кричать, і б’ються в груди:

«Брешете! – говорять сміло. –

Ваша мова вся викренти.

Фальш і злоба, бо ви, прецінь,

Нам ворожі елементи.

Брешете, щоб Встидіон

Не на людськую подобу

Сотворив нас і за те

Гріх тяжкий поніс до гробу.

Не якийсь там Встидіон

Сотворив нас, мов паскудство,

Но сам пан біг сотворив

Нас і наше ботокудство.

І з-поміж усіх народів

На землі лиш ми єдині

Так, як вийшли з рук господніх, –

Так осталися й донині.

Так, донині ми невинні

З серцем, розумом дитини,

Наче вчора духом своїм

Оживив нас бог із глини.

І та глина – ми то чуєм –

В нашій ще лежить істоті,

Вічно нас манить і тягне

В ріднім бабратись болоті.

О, та глина преподобна,

Наша вічна, рідна мати,

Досі нас держить, невинних,

Не дає нам загибати

В омуті наук, теорій,

Поступів, ідей розличних

Позитивних, богопротивних,

Дарві- й соціалістичних!»