Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

19. Слідами Одіссея

Орфей

Переклад Івана Франка

І не відмовив словам моїм той, що судно чорнобоке

Кермою водив, Анкай, але зараз стерно, навернувши,

Вліво скрутив а, аби потім знов навправці не погнало,

Біг направоруч держав. А на третій день ми допливали

Вже до лікайських земель та морем вінчаних пристановищ,

Де була Кірки домівка, й сей час причалили під берег,

Повні тривоги, й до скель поприв’язували всі припони,

Зараз Іязон послав з корабля товариство добірне

Звідати, що за народ населя ту країну широку,

Місто оглянути їх та звичаї пізнать [і встанови].

Як лише вийшли, аж ось їм назустріч виходить неждано

Не хто, а рідна сестра вельми розсудливого Аста,

Гелія-бога дочка, – її Кіркою звати привикли

Мати її Астеропа й [отець] Гіперіон пресвітлий.

Швидко дійшла вона до корабля. Тут усі остовпіли

На її вид, з голови розвівалося в неї волосся,

Мов огнянеє проміння [до пояса), полум’ям також

Красне горіло лице, від усеї мов жар бив огнистий.

А як очима лише кинула на [братанку] Медею,

Що вся закрита була в білому і наміткою також

Лице вкривала від сорому, бо тисла серце тривога, –

Пожалувала її та сказала такі слова Кірке:

«Бідна, яку ж то судьбу напустила на тебе Кіпріда!

Все те не тайне мені, що зробили ви, поки сюди вас

Море пригнало на мій острів за злочини її батька,

Старця, та брата, що ви немилосердним способом вбили.

Думаю, що не доплить вам у ваші батьківськії землі,

Як в такій нечистоті й злочині мете жить безтурботно,

Доки не обмиєте тої скверни мольбами слізними,

Штукою сього Орфея он там на взбережжі Малеї.

І не годиться вам теж уходити до мойого дому

Оскверненим, бо в такім злочині всі ви тут винуваті.

Та, проте, зараз я вам сюди вишлю багатий гостинець,

Хліб, і солодке вино, і усякого м’яса доволі».

Теє сказавши, в ту мить відлетіла, а в нас незабаром

На кораблі лежав хліб та напитком наповнені збани.

Як ми готові були вже до від’їзду, схопився сильний

Вітер і ми відв’язали від острова того припони,

Та, перепливши там пролив, ввійшли [в тісне] гирло Тернеза

І опинилися перед [страшними] Геракла стовпами.

Ніч провели ми вблизу пригірка короля Діоніса,

Бо [на вечерю] добуть хліба й страви примусив нас голод.

А як на сході зійшла світоносна зоря поранкова,

З самого досвіта ми сікли веслами синєє море,

Аж до сардинських заток допливли, до границі латинів,

Попри авзонські острови пливли, береги теж тірренські

Звідали, потім ввійшли в гучну Лілібаю затоку,

Аж при Триклинному острові [Лат(инське) – Трінакрія, грецьке – Тріглохіна, стара назва Сіцілії.] стали; тут нас зацікавив

Не дуже довго огонь Енкеладів високої Етни.

Раптом перед корабля заливає настирлива хвиля

З шумом, з таємних глибин вирвалась се грізная Харібда,

Вода, клекочучи, аж на машт наш великий ливнула.

Вир зупинив корабель в однім місці, так що не було нам

Змоги ні рушить вперед, ані теж у задгузь відступити,

І в тім фатальнім виру корабель став крутиться довкола.

І вже не много хибло, що пішло би на дно наше «Арго»,

Якби найстарша дочка патріарха морського [Нерея]

Не забажала була свого мужа Пелея побачить.

Випливши з моря, вона, наче лебідь, [кивком одним] спасла

«Арго» від загибелі й від утонення в вирі [страшному].

Далі веслуючи, ми вбачили недалеко відтіля

Дуже високу скалу. На її вершині прямовисній

Видно яскині в скалі, [кимось] ковані [одна при другій]

Посеред моря, [що тут] реве, хвилями [скелю гризучи].

Там же дівчата сидять і солодкії пісні виводять,

Душі людські пестячи, що їм і відірваться не можна.

Се й на мінійців зайшли, як сирен їм почулися співи,

І не хотілося вже їм минати той голос зрадливий,

Весла [як стій] вони з рук попускали, Анкай навіть [зараз],

[Мов несвідомо], стерно до [пагубної] скелі направив.

[Бачачи се, поспішив] я до рук свою взяти кіфару

І заспівав душевтішную пісню, що мати любила.

Вдаривши сильно по струнах, співав я про ту божественну

Сварку., як за вітроногії коні колись посварився

Чорноволосий [Розумій – Посейдон.] і гнів підняв лютий на батька Зевеса.

Тризубом він золотим тоді вдарив ліктонськую землю

Інагло порозкидав [хтозна-де] по безмежному морю;

Відси острови пішли [в різних сторонах моря], що звуться

Сардот, Евбоя та Кіпр, по яких вітри буйно гуляють.

А як я се проспівав, із вершка, що був снігом покритий,

Скрикнули з диву сирени й співати своє перестали.

Тут одна флет свій, друга вергла з рук черепашу кіфару,

І застогнали всі враз, бо найшла на них прикра година

Смерті фатальної. Бач, із вершин прямовисної скелі

Всі покидалися вниз стрімголов у бурливу безодню.

Там позмінялися їх тіла в скелі, з води вистаючі.

А як і тую біду оминуло, чвалаючи, «Арго»

Через вали водяні, бистрий же підганяв його вітер,

Що надував понав’язувані коло маштів вітрила,

До божественної ми причалили Керкіри, де зручні

[В мирі] живуть веслярі й мореплавства свідомі фаяки.

Тим правознання дає й суди судить володар Алкіной,

Найправедніший поміж королями. Отут ми, припони

Поприпинавши святі, [перед всім] приготовили жертви

Зевсу-всевидцеві та прибережному Аполлонові.

Але ось нахрапом тут догонила нас [і загрозила]

У величезнім числі кораблів сильна флота Аета,

[Зложена] з колхів, ерравів, та харандаїв, та солимлян,

Що за мінійцями гнали, аби повернути Медею

Перед обличчя Аета-вітця та на ній відімстити

Злочин [без міри тяжкий], замордовання [рідного] брата.

Як лише в пристань ввійшли глибочезну, де висісти легко,

Вислали зараз гінців до палат короля Алкіноя,

[Щоб повелів ізловить королівну, в убійстві виновну,

І в руки їм передав, щоб її до вітця завернули].

Близька вже смерті, зо страху вся поблідла Медея,

Щоб не велів її взять і невільно відставить додому

[Славний] фаяків король, і нечуване вийшло б їй лихо.

Але не те призначила їй там злопагубная мойра;

Мусив уперед загибель страшну нанести на Пелія

Дім і самому царю зробить лихо великеє Язон.

Але коли короля-батька волю почули жорстоку

Богоподібний Алкіной та рожеволиця Арета,

Зраз Алкіной велів своїм герольдам, щоб королівну,

На яку впала тяжба, привели з корабля [у його дім],

Щоб він вітцеві її міг для кари її відіслати.

Змилувалася, однак, королева преславна Арета

І, промовляючи ласкаво, ось що сказала до мужа:

«Се не добро розривать [раз заключене будь-як] подружжя,

Ложе подружнє розбить, розривати любовнії зв’язки,

Бо гнів великий за те діонайська кладе Афродіта

На тих мужів і жінок, що посміють таке щось зробити.

Якщо ще панна вона і сюди недіткнена прибула,

То відішли до вітця та додому у рідну Колхіду;

А як жіночим спілкуванням і лежанням в однім ліжку

Збулась дівоцтва свого, то хай муж її візьме до себе».

Так мовила, й Алкіной взяв до серця собі теє слово

І постанову прийняв усе те так і перепровадить.

І не втаїлася та постанова також від мінійців.

Зараз-бо Гера сама, служниці восприйнявши подобу,

Вбігла на їх корабель і дрібненько усе розповіла

Та потвердила, яку мав король з королевою раду.

Зараз Медея тоді приготовила шлюбнее ложе

В верхній каюті судна, а мужі його всипали цвітом

Та застелили його, золоте на нім руно простерши.

Довкола ліжка повтикали списи, й прив’язали

Шкіри волові до них, та обвішали густо мечами, –

Так заслонили святе та закрили подруження діло.

Цвітку дівочу тоді потеряла нещасна Медея

В тім гіменеї неправім, – не мала в нім щастя зазнати.

А як предстали усі королю перед очі ласкаві,

Колхи й мінійці, й обі сторони річ свою предложили,

То розсудив Алкіной, що взять має Медею-подругу

Айзона син. Вчувши се, [не барились ні хвилі мінійці,

Рушили на корабель] та припони його відв’язали,

І під їх веслами знов балакуче заплюскало «Арго»,

Шлях свій верстаючи шпарко через Ампракійську затоку.


Примітки

Кірка (Кіркея) – дочка Геліоса і Перси, лиха чарівниця.

Астеропа – одна з плеяд, дочок Атланта й Океаніди Плейони.

…Геракла стовпами. – йдеться про десятий подвиг Геракла, про викрадення корів Геріона – триголового велетня, котрий жив на крайньому заході, де були Гераклові стовпи.

Керкіра – один з островів у Іонійському морі.

Алкіной – внук бога Посейдона, володар племені феакійців.

Арета – племінниця і дружина Алкіноя.

Ампракійська затока (Амбракійська) – затока біля Епіру і Акарнанії.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 75 – 79.