Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Йосиф Шумлянский, русский епископ львовский от г. 1667 до г. 1708

Йосиф Шумлянский, русский епископ львовский от г. 1667 до г. 1708

Іван Франко

Биографический начерк с портретом. Написал Исидор Шараневич (Відбитка «Временника» Ставропигийского института на р. 1897), Льв[ів], 1896

«Осип Шумлянський – безперечно, один із найзамітніших або, як-то кажуть, цікавих людей в руській історії XVII в.», – справедливо пише автор найновішої праці про нього, якої заголовок виписано вище. Друкована первісно в «Временнику» Ставропігійськім, вона призначена для широкої публіки. Значить, згори вже був, так сказати, подиктований їй популярний і патріотичний характер. Та проте, пишучи сю статтю, шан[oвний] професор зумів придати їй також чималий науковий інтерес, вплітаючи в оповідання деякі нові факти, досі не визискані науково, почасти відшукані крилоштаном Петрушевичем і опубліковані в його «Сводній літописі», а почасти, без сумніву, відкриті самим проф. Шараневичем.

Щоби зрозуміти провідну думку проф. Шараневича, ми позволимо собі трохи докладніше поговорити про особу і діяльність Шумлянського.

Чим був єпископ Осип Шумлянський? На се, мовив би хто, просте питання можна дати кілька суперечних відповідей. Чи він був русин, чи поляк? Проф. Шараневич відповість без сумніву, що русин, і подасть нам його докладну генеалогію та викаже чимало його ближчих і дальших свояків, що займали високі уряди в руській церкві в XVII віці, значить, стояли в рядах русинів на тім полі, що тоді містило в собі майже все національне життя русинів.

Та, з другого боку, ми бачимо, як він разом з поляками ходить бити козаків і руйнувати Україну, бере участь в поході Яна-Казимира та Чарнецького за Дніпро, в тім поході, що, по словам польського історика А. Ролле зруйнував Україну гірш Батия та всіх Гіреїв і здобуває собі королівське признання в тім братовбійчім поході. Він подає польському королеві план, як знівечити православ’я, і сам при королівській помочі береться виконати сей план і виконує його, безоглядно ламаючи все те, в чім сяк або так проявляло себе національне життя русинів. Значить, який же він русин?

Чи він православний? І так, і ні. Зразу православний, він в молодості переходить на унію, та потім наново приймає православ’я на те тільки, щоби його підкопати, одягається ним, як маскою, і носить сю маску 32 роки, поки вкінці знов не перейшов на унію зразу тайно, потім явно, і не потяг за собою всю свою дієцезію. Чи він релігійний чоловік? Може, яко єпископ, він умів бути й богомільним, та в його діяльності ми не бачимо ані крихти того, що називається релігійністю в чоловіці, пошановання для якогось вищого ладу, для моралі, для ідеалу.

Він наскрізь польський державник, яркий розцвіт того типу людей, яким в часі Хмельниччини був Адам Кисіль, що то його запорожці схарактеризували влучним словом: у нього руські кості поросли польським м’ясом. Супроти польської державної ідеї для Шумлянського нічим були огляди приязні, вдячності, моральності, віри, характеру. Признавши потрібним знівечити православ’я в Польщі, він уживав для осягнення сеї цілі всяких способів, на які може зважитися тільки дуже широке сумління. Ми не вагаючися назвемо його польським Валленродом на руськім єпископськім престолі і на умотивування сеї назви наведемо ось які факти.

Шумлянський-уніат переходить на православ’я з тим виразним планом, щоби зробитися православним єпископом і знищити православ’я. Ставши єпископом, він зараз же (1677 р.) обертається до папського нунція, заявляючи, що готов прийняти унію, і подаючи цілий план її запровадження. Хоча прихильник унії, він не прибув д[ня] 24 січня 1680 р. на скликаний королем до Любліна з’їзд уніатів і православних для переговорів про віру, щоби не будити супроти себе більшого недовір’я православних.

В р. 1681 він приймає наново унію, та держить се в тайні ще цілих 19 років; як потайний уніат він виконує довгі роки зверхність над православним духовенством і вимагає собі послуху як для православного єпископа; як уніат він обіймає уряд «адміністратора київської митрополії», утворений умисно на те, щоби задля неприсутності київського правосл[авного] митрополита в границях Польщі (він жив у Києві, що від 1686 р. належав до Росії) берегти інтереси і безпеченство православних у Польщі: як потайний уніат він випрошує собі у короля титул архімандрита правосл[авного] Києво-Печерського монастиря, щоби користуватися його багатими добрами.

Давно прийнявши унію, він «с удивительным бесстыдством», як каже історик (В. Б. Антонович, Монографии, І, 297), вдає з себе православного, запевняє про своє православ’я константинопольського патріарха і російський уряд. Відсилаю цікавих до цитованої тут праці Антоновича, безперечно, найкращої з усього, що було досі написано про Шумлянського, і до документів, опублікованих в «Архиве Юго-Зап[адной] России», ч. І, т. IV, щоб поповнили отсей каталог фактів валленродизму Шумлянського цілою купою деталів із його внутрішньої політики, себто завідування підвладною йому церквою, а приведу ще лиш кілька фактів, що можуть ближче характеризувати його як чоловіка і політика.

Як потайний уніат він просить православного патріарха московського відновити стародавню галицьку митрополію і зробити його митрополитом, незалежним від київського, а залежним тільки від московського] патріарха («Наук[овий] сборник Гал[ицко]-р[усской] матицы», 1868, стор. 82 – 85; «Киевская старина», 1891, т. XXXIII, стор. 347). По смерті свого найвірнішого протектора, короля Яна Собеського, Шумлянський перший кидає каменем на його пам’ять і в листах до київського митрополита та боярина Шереметьева пише: «Умер король, умерла і унія; я яко-м бил неотмінно православним церкви святой сином, так єстем і неотмінно в православії святом зоставатиму» (Величко, Літопис, III, 389).

За два роки потім Шумлянський явно переходить на унію і штурмом розбиває ставропігійську церков у Львові! Дуже цікаві факти «дипломатичних» зносин Шумлянського з Дорошенком і Мазепою подає проф. Шараневич (ст. 11); з них ми довідуємося, що власне в ту пору, коли Шумлянський просив московського патріарха поставити його галицьким митрополитом, він силкувався підбунтувати гетьмана Мазепу до розриву з Москвою і готов був, навіть перебраний за купця, їхати до Чигирина, щоби побалакати з ним усно.

Як бачимо, фігура дуже інтересна не тільки для історика, але й для психолога. Який склад думок і чуття мусив бути у того чоловіка, коли після такого життя і такого поступування він у своїм заповіті поперед усього дякує богу за те, «że mię na tym dostojeństwie cerkwie św. niegodnego postawił, w życiu moim łaskami у dobrodzieystwy hoynie tyle razy udarował у przez wszystek wiek moy in omni potenti umbra manus suae w rożnych okaziach у niebezpieczeństwach protexit me, necunquam delectavit inimicos meos super me» [Що мене в цьому високому сані святої церкви недостойного поставив, багато разів у житті щедро милістю і благодіяннями обдаровував і увесь мій вік у всемогутній тіні своєї руки в різних ситуаціях і небезпеках захистив мене, ніколи не давав змоги розважатися моїм ворогам із мого приводу (польськ., лат.). – Ред].

Міцкевичів Валленрод є простим тектуровим, мелодраматичним героєм супроти сього дійсного польського Валленрода, що ціле життя, сплетене зі зради, дволичності та фарисейства, міг закінчити подякою богу за те, що щастив йому весь час аж до кінця. А яку оригінальну релігійність виявляє далі його «протестація» в справі віри!

«Protestuię się у oświadczam, że w wierze professiey moiey żyię, żyć у umierać mocno postanawiam; w wierze tey, za którą święci Apostołowie, Męczenicy poumierali; w wierze tey, w ktorey po doczesnym pożyciu do nieba są przeniesieni Bazili Wielki, Hrehory Nazianzeński, Jan Złotousty, Athanazy у inni święci Bozi; w wierze tey, która ma w sobie zgodę powszechną, miłość у iedność chrześciańską starożytną Oyców świętych z cerkwią świętą wschodnią a cerkwią św. zachodnią» [Заявляю протест і оголошую, що я у вірі професії моєї живу, жити і вмерти твердо вирішую; у тій вірі, за яку святі апостоли-мученики вмирали; у тій вірі, у якій після тлінного життя вознеслися в небо Василь Великий, Григорій Назіанзенський, Іван Золотоустий, Афанасій і інші божі святі; у тій вірі, яка несе в собі загальну згоду, любов і давню християнську єдність святих отців з святою східною церквою і святою церквою західною (польськ.). – Ред]. («Наук[овий] сборн[ик] матицы», 1868, стор.88).

I се писав чоловік, що був вибраний на православного єпископа і яко православний (про око людське) урядував мало що не 30 літ! Правда, ворушиться щось, мов голос сумління, в його душі, відзивається в його заповіті в формі страху перед смертю та судом божим. «Daię się winnym, ingemisco tanquam reus»; – читаємо в заповіті.

«Święci Bozi Patronowie moi, którym zawsze przez życie moie w opiekę i osobliwą oddawałem się protectią; stawcie się mi w on czas straszny rozłączenia się ciała mego z duszą patronami, aby za wielmożną protectią waszą nie mógł mi nieprzyiaciel duszny szkodzić, a Bóg у Pan moy przez zasługi у przyczynę waszą nie pamiętał na grzechy moie, ale

Святі божі заступники мої, яким я завжди все своє життя віддавав себе під опіку і заступництво, прийдіть до мене в цю страшну хвилину розставання тіла з душею як заступники, щоб під всемогутньою охороною вашою не міг мене скривдити ворог духовний, а господь бог завдяки вам і заслугам вашим не пом’янув мені гріхи мої, а

Confutatis maledictis,

Flammis acribus addictis

Vocet me cum benedictis».

Він бажає, щоб його поховано «absque omni pompa, przy iako naywiększey jednak duchownych, zakonników, ubogich, kalek liczbie»; своїх свояків просить, «aby tak grzeszną duszę moią modłami у iałmużnami ratowali»; про те саме просить і підвладне йому духовенство, висловлюючи надію, що, хоча «lugere desinent, meminisse perseverabunt» І кінчить знов виявленням передсмертної тривоги:

«Biorę sobie teraz przy zdrowym umyśle on czas ostateczny у straszny, rozstania się ciała z duszą termin… supplikuię gorąco do Boga żałuiąc za wszelkie grzechy moie, aby na on czas ostateczny у straszny, kiedy iuż siły, duchy śmiertelne we mnie pasować się a zmysły ustawać będą, kiedy śmiertelność barwę z ciała zdzierać będzie, był miłości w duszy moiey… Niech teraźnieyszy akt skruchy у żalu mego za grzechy, będzie mi won straszliwy godziny śmierci moment peccatorum remissio» [Звертаюся думкою зараз, при здоровому глузді, до цієї години останньої і страшної, хвилини розлучення тіла з душею, прошу гаряче бога, каючися за всі гріхи свої, щоб він в оту годину останню і страшну, коли вже сили з духом смертельним в мені будуть змагатися, а чуття припинятимуться, коли смертельність буде знімати барву з тіла мого, був милостивим до душі моєї… Нехай оцей сьогоднішній чин вболівання і жалю мого за гріхи буде мені в оту страшну годину смерті помилування грішників (польськ., лат.). – Ред].

Раз у раз йому насуваються на тямку куплети знаменитого гімну «Dies irae, dies illa», в котрому сильніше, ніж деінде, висказався той жах смерті середньовікового людства, тривога душі, що бачила в бозі страшного суддю і месника і почувала себе перед ним безмірно, непростимо винуватою.

В такім світлі виявляють нам фігуру Шумлянського історичні документи і його власні признання. Як же ж змалював її проф. Шараневич у своїй праці? Се буде видно з її змісту. На стор. 5 (початковій) своєї праці подає проф. Ш[араневич] відомості про вродження, герб (Корчак) і рідню Шумлянського. На стор. 6 зібрано відомості про його стан маєтковий і піднесено, не без певного вдоволення, що «був то, отже, шляхтич, а по смерті своїх родичів – маючий пан… мав розгалужені знайомості, особливо між шляхтою», а все се здобуло йому «численный засоб политическо-церковных приятелей и приверженцев».

Не знати, на якій основі подає проф. Шар[аневич] число людей, що вибрали Шумлянського на єпископа; мало їх бути «коло 5000 шляхти і 300 осіб із духовенства». Д-р Лісевич, що описав боротьбу Шумлянського з Свистельницьким за єпископство на підставі архівних джерел (Dr. Zygmunt Lisiewiсz. Walka o biskupstwo. Lwów, 1888, стор. 4), не подає ніякого числа, та цитує сучасний акт, де сказано, що коли єп[ископ] Винницький як адміністратор дієцезії в церкві св. Юра запротестував проти вибору Шумлянського, його сторонники вийшли з церкви, пішли до приватної хати і там вибрали Шумлянського. Взагалі сей вибір мусив бути доконаний без великої паради, коли його противник Свистельницький, позиваючи Шумлянського перед королівським судом, поперед усього, закидав йому неважність вибору, «бо сей не відбувався в урядовім місці», а сам проф. Шараневич в іншій своїй праці (Patryarchat wschodni, 122) подає, що перший вибір Шумлянського на єпископа доконаний був у Галичі, та також не вказує джерела, відки взяв ту відомість.

Проф. Шараневич дивується, що Шумлянський, вибраний в початку 1667 р. на єпископа, аж 22 червня того року дістає від скитського ігумена свідоцтво моральності, потім постригується в монахи і аж 21 жовтня висвячується на священика. Справді дивно, та, може би, слід було подати читачам дещо на пояснення сього факту.

Проф. Шараневич підносить хоробрість Шумлянського в війську «в війні, що велась між Москвою і Польщею за Україну», (ст. 7) і цитує ще кількох достойників руської церкви, що були первісно вояками «и богатырили или подвигами отличались», на доказ, що в тім не було «нічого дивного». Коли се був такий звичай у Польщі, то варто би знати імена тих латинських єпископів та аббатів, що були вояками і в протягу одного року від коней та щабель перейшли до мітри та пасторалу.

Проф. Шараневич подає на тім місці характеристику Шумлянського. Се був «як то черты предстоящего портрета доказовали бы», чоловік молодий, енергічний, непосидючий і відважний до авантюрничості, веселий, рухливий, смілий, говіркий, при тім амбітний, душею відданий інтересам Польської Речі Посполитої, а при тім і руської народності, і східної церкви» (ст. 7). Яким способом міг проф. Шараневич усе те вичитати з рисів портрета Шумлянського, се трудно зрозуміти.

А хоча історичні свідоцтва в деякій мірі й виправдовують таку характеристику, то все-таки дещо в ній рішуче невірне. Бо чим, напр., виявив Шумлянський свою прихильність до руської народності, навіть хоч би і в такім шляхетськім розумінні, яке було у Кисіля? Проф. Шараневич не доказує сього ані однісіньким фактом, та й ми такого факту не знаємо. Ще гірше стоїть справа з його прихильністю до східної церкви. Проф. Шараневич умисно не розрізнює тут православ’я від унії, бо огидлива гра, яку Шумлянський провадив між сими двома паростями «східної церкви» занадто вже ясна кождому.

Сам проф. Шараневич зазначає, що швидко по виборі Шумлянського на православного єпископа дехто підозрівав у нього прихильність до унії, та не входить в те, чи було в тих підозріннях зерно правди (щоправда, в іншім місці він констатує, що вже 1677 р., себто десять літ по своїм виборі, Шумл[янський] перший раз присягає на унію, значить, мусив і вперед бути до неї схильний), а тільки додає, що унія була тоді значно розширена в Польщі. На стор. 8 проф. Шар[аневич] говорить коротенько про трудності, які мав Шум[лянський] з висвяченням на єпископа, на стор. 9 – про напад Шумлянського на святий Горі побиття та ограбовання єпископа Винницького про боротьбу з Свистельницьким і процес з Винницьким; на стор. 10 – про побіду Шумлянського при королі Собеськім, при тім сказано, що король тільки «задля старості київського митрополита Нелюбовича-Тукальського» зробив Шумлянського адміністратором київської митрополії, немовби й не було того факту, що митрополит мусив жити за границями своєї єпархії.

Старістю митрополита пояснює проф. Шар[аневич] також віддання Шумлянському Києво-Печерської архімандрії, котрої добра Городок і Обарів він виорендував зразу своєму братові, а потім волинському каштелянові Ледуховському, а його спадкоємці не тільки почали притискати підданих і руйнувати маєтності (poddani aggravantur, bona desolantur, – пише Шумлянський у заповіті) , але почали зовсім явно присвоювати їх собі, так що приходилося ревіндикувати їх судовою дорогою. Про се, зрештою, проф. Шар[аневич] не згадує, відсилаючи цікавих до тексту заповіту.

«Утвердившися на своїм становищі, – пише проф. Шар[аневич], – Шумлянський розвиває дальше свої плани, відбуває публічні служби і сповнює давно повзяті наміри, вказані обставинами, що так, а не інакше зложилися або піддані йому його протектором королем» (стор. 10).

Проф. Шар[аневич] не говорить, які се були плани і наміри, і характеризує нам дальше (стор. 11) Шумлянського як дипломата, оповідаючи про його проби перетягти Дорошенка, а потім Мазепу на бік Польщі. Взагалі проф. Шар[аневич] радить нам бачити в Шум[лянському] «аж до самої його смерті того, ким він був і виявляв себе замолоду: дипломата, вояка і єпископа». Се певна річ, тільки шкода, що проф. Шар[аневич] показує нам дипломата і вояка (стор. 12, 13), а єпископа майже зовсім ні. Для проф. Шар[аневича] важне те, що Петро В[еликий], бувши у Львові кілька разів, відвідував Шумлянського, і він бачить в тім джерело пізнішої політики сього єпископа, що в часі боротьби між Лещинським і Августом II «сильно держався партії» Августа II, а тим самим і Петра В[еликого]. Сей факт дає проф. Шараневичеві привід до радісної рефлексії: «Тут кончилось украинофильство Шумлянского, которому дал он выраз в знаном сочинении на гетмана Самойловича, ибо Украина долгий час имела аж трех гетманов: московского польского и турецкого» (стор. 12 – 13).

Признаємось, отсе речення для нас цілком не зрозуміле. «Українофільство Шумлянського»! Де і коли проявив сей польський державник щось таке, що можна би, бодай per nefas, назвати українофільством! Проф. Шараневич покликається на «знане сочинение» Шумлянського на гетьмана Самойловича. Нова загадка. Про яке «сочинение» думає тут шан[овний] професор? Коли про ту віршу Шумлянського на Самойловича, про яку згадує Величко (Літопис, II, 536), то хіба ж вона знана? Величко приводить із неї три куплети, а яких можна вирозуміти хіба те, що Шумлянський докоряв тут Самойловичеві за те, що сей не позволив козакам разом з поляками іти на татар. Ніякого українофільства не видно там ані сліду, противно, видно хіба полонофільство; автор вірші іронізує над Самойловичем, що юнаки-поляки і без нього побили татар. Може бути, що в дальших куплетах вірші, котра, по словам Величка, була дуже довга, були якісь українофільські вискази, і коли вони знані проф. Шараневичеві, то ми бажали б дуже, щоб він познайомив з ними й ширшу громаду.

Із єпископської діяльності Шумлянського вичислює проф. Шараневич засновання «Метрики», себто реєстр всіх висвячених священиків, що провадиться й донині в св. Юрі, висвячування священиків і об’їзди єпархії, дбання про монастирі і про пільги для світського духовенства та дбання про єпископські добра (стор. 13 – 16). Все те в представленні проф. Шар[аневича] – факти, нічим не зв’язані з загальною політикою Шумлянського; що сей єпископ ще яко православний (про око!) прогонював щиро православних священиків із парафій та морив по тюрмах, щоби дати місце своїм прихильникам (гл. Антонович, Монографии, І, 297), про се нема згадки; що він велів відбирати з правосл[авних] церков антимінси, посвячені правосл[авним] митрополитом, плював на них і топтав їх, а сам давав церквам інші (Антонович, ibid. ), про се також проф. Шар[аневич] не згадує. Зате він з правдивим зворушенням підносить, що «взагале миловал и любил Шумл[янский] своих родных и старался радо для них о вліятельныи становища, именно церковный высоких степеней» (14).

Певна річ, у старій Польщі навіть се було заслугою, та в теперішніх часах се зоветься попросту непотизмом, а невеличкі проби сеї сімейної чесноти, якими поляки пробували пописатися перед очима ширшого світу, здобули їм дуже неприємні компліменти, а то й ще дещо гірше. Заслугою Шумлянського вважає проф. Шар[аневич] і те, що в своїй «Метриці» упоминав руське духовенство, аби посилало своїх синів до шкіл (стор. 15). Певно, се гарна річ. Та свою дбайливість про просвіту був би Шум[лянський] далеко більше виявив, закладаючи бодай одну таку школу, але сього він не зробив, хоч видавав багато грошей на закупування золотих та срібних прикрас, коней, меблів, повозів, навіть на засновування друкарень, коли йому треба було підкопати твердо православну Ставропігію, або на реставрацію церков та монастирів.

Найважнішим фактом урядовання Шумлянського, по думці проф. Шар[аневича], було приняття унії, «що від того часу по нинішній день удержалася на Гал[ицькій] Русі». Чи тільки для того се було таке важне? Проф. Шар[аневич] сумлінно вичислює дати, коли і де Шумлянський тричі присягав на унію, але чому він се робив аж тричі і що зробив між одною і другою присягою, се лишається не звісним читачеві. Проф. Шар[аневич] говорить докладніше тільки про один спосіб «підготовлювання» унії перед 1700 роком – ограничування свободи правосл[авних] монахів, що «тисячами ходили по краю». Шумл[янський) «старался прекратити» їх «свободу и самоволю» і «привязати их к постоянным местам», бо вони були «готовы разойтись в разные стороны за границу с небеспечною для Польши агитациею, если бы им згори накинено унию» (стор. 17). Нам здається, що, вийшовши за границю Польщі, ті монахи перестали б бути для неї небезпечні; далеко небезпечніші були вони в краю, несучи «небезпечну агітацію» від села до села, очевидно, коли б було можна доказати, що їх справді було так багато і що вони справді займалися якою-небудь агітацією, окрім заохоти православних, щоби держалися своєї віри.

На стор. 18 – 19 доходить проф. Шар[аневич] до обговорення вельми дразливої справи, що є правдивим ключем для вияснення його становища, зайнятого в тій праці. Ся справа – боротьба Шумлянського зі Ставропігією, що скінчилася побідою Шумл[янського] і переходом Ставропігії на унію. Проф. Шар[аневич), очевидно, був заклопотаний тим, як має вияснити читачам сю немилу справу. Як сеньйор Ставропігії він почував, що Шумл[янський] був найтяжчим ворогом сеї інституції: яко уніат він не рад би кидати за се каменем на Шумлянського. Злосливе і незаконне підкопування Ставропігії через закладання власних друкарень в Уневі і у Львові він називає делікатно дипломатичною штукою, та проте відібрання одної часті братського майна (дому недалеко Успенської церкви) він і сам мусить назвати «подступным выманеніем» (стор. 19). При всім тім проф. Шар[аневич], очевидячки, вагається, як назвати отсю боротьбу єпископа з братством: раз він називає її вельми делікатно «преніем» (т. є. зовсім академічною диспутою), а другий раз надто вже грубо «дракою» (т. е. бійкою навкулачки), що тяглася цілих 7 років.

Проф. Шар[аневич] признає, що «дипломатичні» (ми би сказали розбійницькі) пориви і забаганки не покидали Шумлянського до самої смерті, та рівночасно він цитує один факт, як гаряче Шумл[янський] упоминався за кривдою одного священика, побитого панськими пахолками (стор. 20). Проф. Шар[аневич] бачить в тім доказ «теплого спочуття для незавидної долі руського духовенства» (стор. 19). Доказна сила сього факту могла б бути належно оцінена аж тоді, як би його сконфронтовано з такими, наприклад, фактами, як арестовання в Коломиї василіанина Гедеона Струса, котрого Шумл[янський] велів закувати в ланцюги, держав три дні в хаті прикованого до столу, а потім віз із собою до Львова, вдень прикованого до воза, а вночі або держачи його під возом на стужі, або де-небудь у хліві, як, напр., у Герославичах, де той бідолаха пробув п’ять день у хліві між псами, прикований одним ланцюгом за шию, а другим оперезаний (Lisiewiсz, op. cit., 10), як побиття і ограбовання жінок Березовського і Кропивницького в Крилосі (ibid.), як поранення багато духовних при нападі Шумл[янського] на св. Юр (ibid., 15), врешті, як пригоду з о. Ловецьким із Підгаєць, котру д. Лісевич ось як оповідає на підставі актів: о. Ловецький, парох Підгаєць, мав велике поважання в цілій околиці.

Він був прихильник Свистельницького. Довідавшися про се, Шумлянський заїхав до Підгаєць ніби на візитацію. Не надіючися лиха, спросив Ловецький сусіднє духовенство і прийняв єпископа якнайкраще, погостив його і випроводив аж за місто. «Шумлянський був трохи підпитий, то й не вмів укривати свою нехіть до о. Л[овецького] так, як по-тверезому. Тож коли о. Л[овецький] просив у нього благословенства і хотів вертати до міста, єпископ велів йому сідати на коня і їхати з собою. Парох не міг сісти на коня і сперечався, за се розгніваний Шумлянський велів своїм людям всадити його на сідло, а потім скинути. Ловецький, падаючи з коня, зломав собі карк, а до простертого на землі мав ще Шум[лянський] стріляти з пістолета (ibid., 26 – 27). А таких фактів було чимало, див. ще «Описание Киево-Софийского собора», 206 і 212, Lisiewiсz, op. cit., 25 (зневажання Шумлянським Свистельницького в Галичі в церкві під час служби божої), 27 (напад і ограбовання Дрогомирецького), 30 (новий, дворазовий напад на Свистельницького).

Кінчить проф. Шар[аневич] свою працю звісткою про смерть і похорон Шумлянського і висказує свій остаточний суд про нього, прилучуючися до слів короля Собеського, котрий в однім своїм листі писав про Шумлянського, що він був «усе на своїм місці, а часто навіть знаменитий». Від себе додає проф. Шар[аневич] тільки одно: надає Шумлянському почесну назву «мужа-патріота». Розуміється, коли Шумлянський був патріот по серцю проф. Шараневича, то ми не маємо нічого против того.

Та тільки для осягнення своєї мети – піднести Шумлянського до ранги сучасного руського патріота – пришилось проф. Шараневичеві окупитися досить дорогою ціною. Він добровільно зрікся користуватися для своєї праці джерелами православними (Архив Ю[го]-З[ападной] Р[оссии], капітальна праця Антоновича і інші) і латино-польськими (Лісевич), бо ж не можемо допустити, щоби ті праці і видання були шан[овному] професору не звісні. Він добровільно ампутував своє оповідання, промовчуючи найважніші факти з життя і діяльності Шумлянського, добровільно і навмисно позбавив ті факти, які прийняв у свій текст, всякого внутрішнього зв’язку, вистерігався дати їм яке-небудь освітлення. Він оповідає щиросердечно та з вдоволенням такі факти, що обурюють наше моральне почуття, а не підносить таких, котрі би справді могли показати Шумлянського в кориснішім світлі (дещо такого піднесено, хоч, може, без належної критики в моїй статті про Шумлянського і його «Метрику» – див. «Киевская старина», 1891, т. XXXIII, 337 – 362, і т. XXXIV, 1 – 21).

Проте ми не хочемо відмовляти праці проф. Шараневича деякої вартості. Вона цінна поперед усього тим, що докидає чимало нових деталів до того, що ми досі знали про Шумлянського. І так докладним розслідженням родових і маєткових відносин Шумлянського заткав проф. Шар[аневич] раз назавсігди рота тим, хто підозрівав у Шумлянського самі тільки користолюбні мотиви діяльності, даючи віру його сучасним противникам, що в одній судовій протестації назвали його «hominem impossessionatum et vagabundum» [Проф. Шар[аневич] дає переклад довільний: «провозгласили его негодяем и забиякою» (стор. 9)].

Уперве з статті проф. Шар[аневича] довідуємося також про пактування Шумл[янського] з Дорошенком і Мазепою дещо більше, ніж є у Костомарова (Мазепа и мазепинцы, 55 – 64), а також про два процеси за державну зраду, які виточені були Шумлянському в Польщі за політичні інтриги (стор. 11), хоча, на жаль, проф. Шар[аневич] не подає джерел, звідки черпає ті свої відомості (стор. 11). В усякім разі ся невеличка праця, написана більше для популярної, ніж для чисто наукової цілі, буде корисна й для науки.


Примітки

Вперше надруковано в «Записках Наукового товариства імені Шевченка», 1898, т. 22, кн. 2, с. 32 – 42. Рецензія не тільки дає глибокий критичний аналіз однієї з праць про Йосифа Шумлянського, а й дещо доповнює написане самим І. Я. Франком про Шумлянського: маємо на увазі два історико-біографічних нариси, опубліковані в «Киевской старине», 1891 р.: «Иосиф Шумлянский, последний православный епископ львовский и его «Метрика» і в «Громадському голосі», 1898 р. «Йосиф Шумлянський, львівський єпископ 1668 – 1708 р. і заведення унії в Галичині».

Подається за першодруком, звіреним з автографом закінчення рецензії, який зберігається в архіві І. Я. Франка (ІЛ, ф. 3, № 807, арк. 13 – 14).

Шараневич Сидор (Ізидор) Іванович (1829 – 1901) – український буржуазний історик і археолог, професор Львівського університету.

Ян II Казимир (1609 – 1672) – польський король (1648 – 1668) з династії Ваза. За його правління в Польщі всі сили Речі Посполитої були спрямовані на придушення визвольної війни українського народу 1648 – 1654 рр.

Чарнецький Стефан (1599 – 1665) – польський військовий діяч, коронний гетьман (1665 р.). Беручи участь у битвах проти селянсько-козацьких військ, жорстоко придушував визвольну боротьбу українського народу.

Ролле Антоній Юзеф (1830 – 1894) – польський історик ліберально-буржуазного напряму, лікар. Автор ряду праць з історії Правобережної України, зокрема Поділля.

Батий (Бату, 1208 – 1255) – татаро-монгольський хан і полководець, засновник Золотої Орди, завойовник Східної Європи.

Гіреї – династія татарських ханів у Криму в XV – XVIII ст., заснована Хаджі-Гіреєм. Домігся незалежності Криму від Золотої Орди (1449). В XVI – на початку XVIII ст. Гіреї постійно чинили напади на українські, російські, молдавські, польські землі. Після приєднання в 1783 р. Кримського півострова до Росії останній представник цієї династії зрікся трону.

Кисіль Адам Григорович (1580 – 1653) – український магнат, прихильник шляхетської Польщі, провідник її гнобительської політики на Україні В період народно-визвольної війни 1648 – 1654 рр. намагався посіяти розбрат між козацтвом та селянством, умовляв Богдана Хмельницького підкоритися польському королю

Валленрод Конрад – магістр Тевтонського ордену (1391 – 1393). Вів загарбницькі війни проти Польщі та Литви. На основі недостовірної легенди А. Міцкевич створив ідеалізований образ Валленрода у поемі «Конрад Валленрод».

Антонович Володимир Боніфатійович (1834 – 1908) – український історик, археограф, археолог та етнограф.

Собеський Ян (1629 – 1696) – польський полководець, король Польщі під Ім’ям Яна III (1674 – 1696). Завдав поразки турецько-татарським військам під Хотином (1673), підписав «Вічний мир» з Росією (1686).

Величко Самійло Васильович (1670 – після 1728) – український козацький літописець, служив у генеральній військовій канцелярії. Автор літопису, що охоплює історичні події на Україні з 2-ї половини XVII до початку XVIII ст.

Дорошенко Петро (1627 – 1698) – гетьман Правобережної України (1665 – 1676).

Мазепа Іван Степанович (1644 – 1709) – гетьман Лівобережної України (1687 – 1708).

… знаменитого гімну «Dies irae, dies illa»… – Тут цитуються слова «День гніву, той день» з духовного гімну, створеного в XII ст. італійським монахом Хомою Геляно на біблійну тему «Страшного суду».

Річ Посполита – офіційна назва об’єднаної польсько-литовської держави з часу Люблінської унії 1569 до 1795 рр.

Петро Великий – Петро І (1672 – 1725), російський цар (з 1682 р.), імператор всеросійський (1721 – 1725).

Лещинський Станіслав (1677 – 1766) – воєвода познанський. У 1704 – 1711 рр. зробив невдалу спробу захопити престол. У 1733 р. після смерті польського короля Августа II, спираючись на Францію та вплив князів Потоцьких, проголосив себе королем. Зазнавши поразки у політичній боротьбі, втік у Францію.

Август II Сильний (1670 – 1733) – курфюрст Саксонський з 1694 р. та польський король (1697 – 1706 рр. і з 1709 р.). Союзник Петра І у Північній війні. Пізніше підтримував Мазепу.

Самойлович Іван (? – 1690) – гетьман Лівобережної України (1672 – 1687). Виступав за об’єднання всієї України в складі Росії.

Ставропігія (Львівське ставропігійське братство) – громадська організація православних українських міщан Львова з 80-х років XVI ст. до 1788 р. Мала так зване право ставропігії, тобто непідлеглості місцевим православним єпископам. У 1708 р. піл тиском львівського католицького єпископа змушена була прийняти унію. Незважаючи на це, переважна більшість членів братства продовжувала виступати проти експансії католицизму, проти кандидатури Шумлянського на посаду львівського православного єпископа.

В рукопису І. Я. Франка після слова «розуміється» написано: «як хто хоче, так по своїй мамі плаче і», які не були вміщені в першодруці (див.: ІЛ, ф. 3, од. зб. 807).

В рукопису І. Я. Франка після слів: «вистерігався дати їм яке-небудь» написано: «а особливо, борони боже, щоб правдиве», які не були вміщені в першодруці (див.: ІЛ, ф. 3, од. зб. 807).

Костомаров Микола Іванович (1817 – 1885) – український і російський історик, письменник, публіцист. Був членом Кирило-Мефодіївського товариства. Написав понад 300 праць з історії.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 123 – 135.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2017 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1073

Модифіковано : 12.01.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.