Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Задушні дні у Львові 1848 р.

Задушні дні у Львові 1848 р.

Іван Франко

Саме сьогодні (д[ня] 1 падолиста 1888) минає 40 літ від пам’ятного бомбардування Львова. Не давній час, а все-таки тодішні події так неподібні до того, що бачимо тепер, що, справді, іноді вірити не хочеться. Не забуваймо, що задушні дні у Львові 1848 р. важна та фатальна дата в історії Галичини. Бомбардування Львова і спричинена ним побіда реакції були першою й остатньою рішучою побідою нівеляторського централізму над самостійним розвоєм Галичини. Система Меттерніха, що перед тим, до марта 1848 р. налягла була на Галичину та цілу Австрію, мов густа мряка, по грізних бурях наполеонівських війн, була подекуди елементарним нещастям, а не побідою.

Те, що настало по остатнім дні жовтня та першім падолиста 1848 р., мало зовсім інший характер. Користаючи хоч би з позорів опору, централізм нагрянув і з окликом «Vae victis!» систематично ламав відразу видні парості, що розвинулися були в часі пам’ятної «весни народів», а дедалі йшов усе глибше, добирався до коріння, до серць і умів. Те, що сьогодні в нас шириться під сумними назвами сервілізму, браку цивільної відваги, трусливості, благородної денунціації і т. п., все те в значній часті плоди та наслідки побіди, віднесеної дня 1 падолиста 1848 р. генералом Гамерштайном над Львовом.

Мають те до себе побіди брутальної сили, що зразу родять обурення та завзяття, потім сум і зневіру, а пізніше, як іржа, перегризають слабші уми до шпіку костей, перетравлюють їх кров і нерви, переміняють їх людську сутність. Що спочатку не одному видавалося актом сумної та осоружної конечності, хвилевим схиленням карку перед хуртовиною, з якою годі боротися, з часом робиться привичкою, принципом, точкою виходу цілої приватної та публічної політики. Сим способом ми дожили до таких явищ, що люди, які перед 40 роками в’їздили до Львова в тріумфі, тягнені або несені через молодіж, зі свіжими знаками ланцюгів Шпільберга та Куфштайна на руках і ногах, – ті самі люди тепер числяться до провідників «пожарної сторожі», що своєю головною метою ставить гасити дух свободи; що люди, які перед 40 роками стояли на чолі самостійного руху та підписували свої імена під прокламаціями, що починалися від слів: «Wolności Równość! Braterstwo!» – сьогодні, мов ті похилені воли в ярмі, ступають скромно під окликом: «Przy tobie, Panie, stoimy i stać chcemy!», розбиваються за конфесійними школами і признають корчму національними святощами, на які шарпатися можуть тільки безбожники, гайдамаки та тромтадрати.

Тому думаю, що трохи докладніше представлення тої сумної події, крім чисто історичного інтересу, не позбавлене буде також інтересу сучасного, як причинок до характеристики людей та політичних течій, яких вплив у теперішній хвилі не лише не належить до минувшини, але навпаки, здається чимраз дужчає.

Аби зрозуміти причини та значення кривавої катастрофи в задушний день 1848 р., треба хоч побіжно кинути оком на всю історію того року, особливо на ті її хвилі, що шуміли та ломалися в нашім краю.

Страшна катастрофа 1846 р. порушила до глибини галицьку суспільність, та не пригнобила її духу. Не було спокою в Галичині ані в р. 1846, після різні, ані в р. 1847, коли день страчення Вісньовського та Капусцінського у Львові мало що не стався днем кривавої демонстрації та розливу крові на львівському бруку. Незадоволення та якесь глухе дожидання кипіло в умах і не давало їм завмирати.

Тому не диво, що «мартова буря» 1848 р., скоро тільки зірвалася в Відні, зараз майже зі скорістю електричного току перебігла до Галичини і викликала вуличні демонстрації 19, 20 і 21 марта, повні нечуваного в історії Львова запалу. Здавалося наразі, що вся Галичина в тій хвилі розпалася на два противні собі та ворожі табори; в однім таборі був увесь народ без різниці станів та віросповідань, скуплений під гаслом: свобода, рівність і братерство, а в другім були креатури Меттерніха, або, як тоді говорено: реакція, бюрократія та камарилья. Здавалося також у першій хвилі, що той другий табір на всіх точках поражений і погромлений впливом революції і незабаром мусить розпастися та щезнути безслідно.

Тим часом ті погляди вже по перших днях упоєння показалися злудними. Народний табір зовсім не був такий одностайний та однодушний, як се здавалося в першій хвилі. Поперед усього саме міщанство львівське, що в тих рухах на позір брало дуже живу участь, далеке було від того розуміння справи, яке мали проводирі руху, а особливо від охоти боротися за свободу або хоч би тільки сміло та мужньо боронити того, що вибороли вже інші. Добру ілюстрацію поглядів того міщанства, а особливо заможної, «реальностевої» його часті, тобто властителів домів та грунтів, дають безіменні записки одного міщанина, списані на великім аркуші паперу і переховані в бібліотеці ім. Оссолінських (рукоп., ч. 2439), із якого подаю тут важніші уступи в перекладі.

«У вівторок 21 марта 1848. Від самого ранку студенти та голота зібралися в числі коло 500 осіб і по 6 у ряді парами ходили по вулицях, викрикуючи: «Wiwat, niech żyje Polska!» Коло 10 год. зібралися всі у губернатора і станули перед палатою, голосно домагаючися оружжя, аби видано його академікам та технікам. Коло 4 год. збіглися студенти та голота перед магістрат і кричали перед одвахом (будинком головної місцевої військової коменди, «Hauptwache»), аби військо носило білі кокарди, так як ми всі, і аби військо присягло їм на вірність, або нехай зложать оружжя і віддадуть їм.

У тій хвилі військо обступило середмістя від дерев’яної торговиці коло Валів, перед домініканську дзвіницю, коло арсеналу, просто коло другого обік жидівської школи, коло Стадіона (губернаторської палати) просто як фаерпікета (будинок огневої сторожі) аж до плацкоменди, вниз коло Бернардинів аж до площі Фердінанда (тепер Маріяцької), а потім аж до театру Скарбка, де був кінець. Перед одвахом станули гусари (на конях) і піхота фронтом, а та голота з оружжям до 200 карабінів у порядку ходили по ринку.

Нарешті ті студенти, коли побачили військо, зупинилися, а каноніри поздіймали дашки з гармат при одваху, і намірили до вулиці. Тоді в ринку зробився великий перестрах, так що всі склепи позамикано і серед народу зробилося велике замішання. Комісар поліції Гіршберг потиху в уніформі ходив тайком по місті і пошепки просив людей, аби замикали склепи та не випускали домашніх. Так воно й сталося, і аж до 8 год. вечором доми та камениці були позамикані. Якийсь Білінський приступив до гармати і ліг на ній, але інші взяли його, і він пішов із ними. На другий день о 7 год. рано його взяли до поліції».

«Д[ня] 22 марта. Добжанський одурів і його взяли з дороги. Того дня була варта, академіки стояли з оружжям при школі (університеті), і приліплювали картки по місті , аби господарі, майстри та родичі не випускали нікого з домів, аби не було збіговища».

Як бачимо, з тих записок можна вичитати, що хто хоче, тільки не симпатію до вуличних розрухів, ані розуміння їх значення. Цікаве тут також те, що військова тактика вже в марті була така сама, як пізніше в жовтні, а становище війська, що облягало середмістя в часі бомбардування, було таке саме, яке в своїй записці подав «славетний» львівський міщанин.

Та се був тільки початок. Кождий день приносив нові роздвоєння в таборі «народовім»; кожде нове питання, що виринало в тій повені змін, родило різні погляди, зачіпало суперечні інтереси.

Перша кість незгоди, се було питання знесення панщини та увільнення мужиків, питання, агітоване в Галичині ще від р. 1833, а на перший план висунене в початку нещасливого р. 1846. Демократи-теоретики, світліше міщанство та часть земельних властителів були за негайне увільнення люду та за дарування панщини. В тім дусі розпочала агітацію свіжо зав’язана Rada Narodowa. Та значна часть шляхти нерадо дивилася на сей «вибрик доктринерства», або була йому зовсім противна. Обіжники Rady Nar[odowej], де-не-де виконувані, паралізували органи губерніальні, а тим часом сам уряд постарався перебігти поляків і зніс панщину, а через те позискав для себе селянство, та зате розбудив величезний галас не лише серед шляхти, але також серед міських елементів демократичних. Шляхта обурилася на те, як смів хтось шарпнутися на приватну власність, якою, на її погляд, була панщина, а демократи в тім акті вірним інстинктом відчули перший сигнал реакції.

Спосіб знесення панщини через уряд треба вважати фактом дуже важним у історії нашого краю, що мав рішучий вплив на всю дальшу історію того року, а в дальшій лінії на весь розвій галицьких відносин аж до нашого часу. Під впливом того факту шляхта, поквасившися трохи, в значній часті хилилася на сторону уряду в своїй організації «Ziemiaństwo», від сильного уряду ждучи охорони перед мужиками, які декуди (в Цуцилові, Гусакові і інших місцях) допускалися вибриків проти панів, а далі надіючися сплати за панщину та корисного полагодження справ сервітутових, пропінаційних і т. п., а не раз покликаючи поміч того уряду проти елементів демократичних та революційних, що на погляд шляхти грозили підкопанням усякого суспільного порядку та викликанням великої війни.

Під впливом того факту демократи та прихильники живішого руху (емігранти, що громадами прибували до Галичини з Франції, Італії та Бельгії) почали посуватися чимраз далі наліво та будувати всякі можливі шанці проти погроз реакції. Такими шанцями були організації Rad Narodowych у Львові та по інших містах, були гвардії народові, для яких домагалися оружжя і для яких при опорі уряду поляки старалися дістати оружжя аж із Франції, було, нарешті, явне нав’язання зносин із збунтованими уграми, які мусили допровадити діло до крайності і викликати неминучий вибух повстання.

В додатку до тих змагань виринула справа руська. Виринула з джерел природних правом історичної конечності, але коли в тій завірюсі натрапила на опір із боку поляків, навіть таких світлих, як Август Бельовський (гл. його статті в «Dzienniku Narodowym»), і коли притім огорнула головно людові маси та духовенство, тісно зв’язане з ними, то не диво, що природним ходом подій оперлася також о уряд проти поляків, так само проти шляхти (з суспільно-політичних причин), як і проти демократів та доктринерів (головно з національних причин).

Особливо руські гвардії народні, що почали творитися в серпні за почином Івана Борисикевича [Знаю се з розмови з ним самим. У т. 113 Записок Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка (р. 1913, кн. 1, ст. 77 – 146) подав І. Кревецький основну працю «Проби організування руських національних гвардій у Галичині 1848 – 1849». Наведу там на ст. 84 – 85 статтю «Зорі Галицької» п[ід] з[аголовком] «Про народну гвардію або сторожу» (ч. 20, із д[ня] 26 вересня), а також надруковану у ч. 21 відозву про ту саму справу треба признати писанням Борисикевича. – Прим. І. Ф., 1913 р], а далі з’їзд руських учених, що відбувся у Львові в жовтні та в очах поляків був грізною та небезпечною демонстрацією проти їх змагань, рішуче вплинули на доведення відносин крайових до крайнього напруження та на приспішення катастрофи.

Киньмо оком на стан партій та напрямів у переддень катастрофи, бо се поможе нам зрозуміти її. Центральний уряд був у значній мірі здезорганізований та безвладний, маючи проти себе майже всю інтелігентну суспільність. Одинокою його підпорою було військо та селянство, яке скрізь, у Східній та Західній Галичині, явно виступало проти сторонників руху та само добровільно ставило варти по дорогах, відбувало наради та висилало петиції до віденського сойму за поділом Галичини та в справах сервітутових. Військо було до крайності роздразнене ненастанним поготов’ям; те роздразнення збільшав раз у раз неможливий тон преси та щоденний вид рухів гвардій народових. Не минав майже ані один день, у якім би десь не прийшло до стичок та бійки наслідком провокацій чи то з одного, чи з другого боку.

У Львові тим часом у таборі народовім кипіла боротьба партій. Rada Narodowa, що відіграла таку важну роль в мартових днях, у вересні та жовтні вже втратила свій переважний вплив, і мала його тим менше, чим завзятіше хотіла грати роль диктатора або якогось конвенту національного в краю. Вона хотіла бути головним органом «політики польсько-угорської», се зн[ачить] змагання, що йшло до повстання проти Австрії в злуці з уграми. Один із президентів тої ради Дзержковський та її член адвокат Дунецький були вислані на чолі численної депутації на Угорщину, аби оглянути терен і заключити умови.

На жаль, одначе, діяльність у самім нутрі ради нар[одової] не дописувала. Д[ня] 18 жовтня розв’язався комітет, вибраний нею для запомагання емігрантів, що вертали з заграниці. Сей комітет, зложений із 26 членів та такого ж числа заступників, не вважаючи на щедро напливаючі складки та майже силою збирані по провінції податки, лишив 1000 зр. довгу. Се був великий скандал. Не меншим скандалом було те, що Rada Nar[odowa] погребла важну та жизненну думку домашнього конгресу, в якім мали взяти участь усі стани, всі корпорації, всі редакції, товариства, і т. ін. Проект того з’їзду вийшов був від людей уміркованих, хоч і не сервілістів, які бажали не революції quand mȇme, але тільки суспільної реформи.

Бачачи неможність спільного ділання з радою нар[одовою], ті елементи, «прихильники ідеї про всевладність люду, демократи, радикали та всякого роду соціалісти», як самі вони називали себе, згуртувалися коло «Gazety Powszechnej», переміненої пізніше на «Postęp», якої видавцями були Кароль Відман, Євгеній Хшонстовський, Ян Захаріясевич і Генрик Сухецький [Перший і останній із них були урядникам» львівського магістрату. Євг. Хшонстовський був дідичем у Зах[ідній] Галичині і потерпів довголітнє ув’язнення в Куфштайні за участь у демократично-революційних конспіраціях 1830-х рр. Сухецький погиб у львівськім ратуші в часі його пожежі наслідком бомбардування. – Прим. І. Ф].

Той часопис, який треба зачислити до найліпше редагованих галицьких видавництв, зробився незабаром органом виділу міського, що зав’язався д[ня] 9 жовтня, далі органом головної коменди гвардії народової. Він був противний союзові з уграми, гаряче промовляв за розумне і справедливе трактування справи руської, за скликанням домового конгресу, для якого виставлено ось яку програму, досі не позбавлену життєвого інтересу. Конгрес мав обдумати способи до заспокоєння ось яких крайових потреб:

1) устрою громад на основах чисто народних, свобідних та демократичних;

2) регуляції відносин колишніх підданих, служебностей церковних та домінікальних на основах, прийнятих соймом державним і при помочі місцевих комісій;

3) національного виховання;

4) розширення прав гвардії народової;

5) реорганізації всіх нижчих і вищих урядів;

6) гарантії за торгівлю крайовими виробами;

7) заведення нових судів;

8) розширення статуту товариства кредитового земельного на всі селянські грунтові гіпотеки, отже, також на грунти рустикальні;

9) відділення адміністрації політичної та фінансової Галичини від цілості держави, аби наш край не був визискуваний для інтересів, що лежать поза його інтересами та добром, і був метою сам для себе;

10) поєднання релігійних обрядів, реформи інституцій духовних та церковних, відлучення церкви від держави, надання всіх прав горожанства священикам та по знесенню десятин, мешного і т. ін. забезпечення їм удержання з інших джерел, і нарешті

11) скликання сойму крайового на якнайширшій основі виборчій, а власне такій, аби на кождих 25 тисяч горожан припадав один посол.

Я навів дослівно сю програму раз тому, аби показати, що й посеред загальної гарячки тоді дехто думав тверезо та глядів ясно й далеко в будущину, а по-друге, тому, аби тим виразніше відтінити той, справді трагічний, бік тодішніх подій, що реакція, поборюючи революційні змагання, в самій речі нанесла також смертельний удар уміркованим елементам, знищила зав’язки легальної, конституційної праці.

Тим часом і в лоні міського виділу почали звільна перемагати елементи революційні, може, під впливом чимраз незносніших відносин у краю та чимраз гарячіших відомостей із Відня.

Д[ня] 25 жовтня виділ міський шле адрес «збунтованому» Відневі, а рівночасно Rada Nar[odowa] ухвалює адрес до віденського сойму, аби видержав на своїм становищі австрійської конституанти.

Д[ня] 27 жовтня приїхав новоіменований губернатор Галичини Вацлав Залеський і привіз командантові львівської гвардії народової Вибрановському цісарський патент, яким іменовано його генерал-майором і начальним командантом гвардії народової в цілім краю. Була, отже, хоч би лиш de titulo формальна крайова армія з центральною одностайною командою.

Д[ня] 28 жовтня читаємо в «Gaz[ecie] Powszechnej» відозву:

«Організуймося відповідно до остатніх теперішніх революційних здобутків, а в хвилі забурень суспільних нехай усе буде нам провідна одна спільна думка – демократична Польща!»

«Ex ungue leonem!» Із сього уступу хто ж не пізнає авторів повстання 1846 р , членів «демократичної централізації» в Версалі та Парижі, або «централів», як їх їдко називає Вибрановський? Очевидно, й виділ міський не міг опертися їх впливові, так як не оперлися їм поодинокі легії гвардії народової, а особливо найінтелігентніша та найрухливіша легія академічна.

Нарешті д[ня] 30 жовтня в остатнім числі «Gaz[ety] Powszechnej» читаємо ось що:

«Повідомлення. Головний виділ міста Львова визначив із-поміж себе комісію безпеки та публічного порядку, що має під собою гвардію нар[одову]. Задача сеї комісії дбати про безпеку та порядок публічний і вживати для сього всіх відповідних способів. Члени сеї комісії для відрізнення в разі потреби будуть носити як зверхню відзнаку білу стяжку з кокардою на накритті голови, та карту легітимаційну. Кождий мешканець Львова, постійний чи часовий, має бути послушний тій комісії або її поодиноким членам і поступати відповідно до її постанов».

Як бачимо, се було уставлення свого роду диктатури, революційного «comite du salut public» – на жаль, остання постанова міського виділу.

Аби не розводитися занадто довго, не входжу тут у подробиці катастрофи, відомі зрештою досить докладно зі споминів Вибрановського, з історії Гельферта та з численних споминів, поміщуваних від часу до часу в різних галицьких часописах. Пригадаю тут тільки головні факти.

Д[ня] 1 падолиста о год. 6 вечером два артилеристи порубали на площі тоді Фердінанда, а тепер Маріяцькій гвардисту нар[одового] кравця Навроцького так сильно, що той іще тої самої ночі вмер. Постала сильна тривога між людністю на вість, що вояки мордують гвардистів. По вулицях заторохтіли барабани, взиваючи гвардію до зброї. Се дало привід ген. Гамерштайнові до припущення, що давно ожидане повстання вибухло. Від касарні артилерії залунали три гарматні вистріли, алярмуючи рівночасно військо й людність. Купи народу спішать до ринку, військо обступає середмістя, гренадери виходять із головного одваху в ратуші.

По площах заточують гармати, намірені на устя головних вулиць. Кілька їх уставлено перед каменицею генеральної команди біля рогу бернардинської дзвіниці, інші – на площі, перед готелем Жоржа, гирлами звернені в вулицю Театральну, при якій стояли: університет, де тепер руський Нар[одний] Дім, зал редутовий старого театру, де тепер площа Castrum, у якій відбувалися засідання Rady Nar[odowej] і т. ін. Зайнята військом воєнна позиція мусила довести до вибуху, не вважаючи на всі мирові зусилля ген. Вибрановського та представників міщанства.

Якийсь ремісницький хлопець, ідучи з дрючком на плечах поперед одвахом, спровокував військову сторожу і стався причиною перших вистрілів із ручного оружжя. Перші вистріли впали від вояків і були гаслом, по якім народ кинувся будувати барикади. Протягом ночі їх збудовано кілька. Одна замикала доступ до ринку від вул. Галицької, друга перетинала вул. Театральну коло костьолу єзуїтів, третя була в вул. Домініканській, інші в вул. Краківській, Ормянській, Собеського і ін. Барикади, крім одної при костьолі єзуїтів, були нужденні та крухі.

Цілу ніч тяглися переговори між Гамерштайном і Вибрановським. Гамерштайн не хотів відкликати війська з зайнятих становищ. Вибрановський доказував, що становище війська супроти розбурхання люду грозить найбільшою небезпекою. Нарешті стануло на тім, що барикади мала людність розібрати, а військо, не покидаючи своїх становищ, мало отворити люки і пропустити гвардію, аби розійшлася з ринку. Що такий відворот не міг відбутися без випадку, се було більше ніж правдоподібне. Чи гвардисти відгрожувалися війську, чи вояки перші зневажили гвардистів, досить, що в різних місцях прийшло до галасів, поки нарешті під час одної такої авантюри хтось не вистрілив до вояків.

На той вистріл військо відповіло цілою сальвою. Тоді народ і гвардія кинулися знов будувати барикади. Ще хвилю здужали репрезентанти міщанства відтягти вибух, аж коли коло год. 10 рано з вікон домініканського монастиря впали два вистріли на артилерію, військо сипнуло на місто градом куль, а уставлена на Високім Замку батарея почала валити ракетами та гранатами в ратуш, театр і університет. Аж о год. 12 Гамерштайн на просьбу самого губернатора велів заперестати бомбардування і подиктував місту відому капітуляцію, якої головні точки були: очищення гвардії з підозрених елементів, зложення оружжя, взятого з арсеналу в марті, і видалення всіх емігрантів.

Бомбардування було страшним нещастям для Львова. Згоріли ратуш разом із судовою регістратурою та частю бухгалтерії, далі театр із редутовим залом, будинок головної школи, техніка з музеями та збірками науковими, університет зі збіркою моделів, кабінетами зоологічним, анатомічним, ботанічним та бібліотекою з 40 000 томів книжок і рукописів, між якими була збірка старих документів із монастиря Тинця та цінна бібліотека Гареллі, а надто 15 приватних домів. Страту оцінено на мільйон ринських. Страту в людях обчислила секція санітарна Львівського магістрату на 55 осіб убитих або таких, що померли від ран, і 75 ранених. Військо числило 3 вбитих і 13 ранених, утім числі також один офіцер німецького полку (Deutschmeister). Цікава річ, що Відень і Галичина помінялися своїми дітьми при кривавім ділі нищення свободи: у Відні визначився галицький полк Парма, зложений майже з самих русинів, а у Львові полк Дойчмайстер, зложений майже з самих віденських німців.

Друковано в часописі «Kurjer Lwowski» 1888, ч. 303 і 304. Переклад писано в днях 19 і 20 липня 1913.


Примітки

Вперше надруковано польською мовою в газ. «Kurjer Lwowski» під назвою «Zaduszki we Lwowie przed 40 laty», 1888, 2 листопада. Авторський переклад українською мовою зроблено 19, 20 липня 1913 р., вперше надруковано v збірнику «В наймах у сусідів».

Подається за українським першодруком.

Куфштайн – фортеця-тюрма в Тіролі в Австрії.

…день страчення Вісньовського та Капусцінського у Львові… – Йдеться про керівників польського національно-визвольного повстання 1846 р. у Галичині, яких за вироком австрійського суду було страчено 1847 р.

«Dziennik Narodowy» – польська щоденна прогресивна газета, що виходила у Львові з 27 березня 1848 р. по 12 жовтня 1848 р. та у 1863 – 1864 рр.; у Кракові з 1 по 18 квітня 1848 р.

Тинець (Tyniec) – назва села в Краківській землі, тепер у Краківському воєводстві (Польща), в якому було абатство бенедиктинів з церквою XI ст. і монастирем XI – XII ст.

…Цінна бібліотека Гареллі… – приватна бібліотека Пія Гареллі, придворного лікаря австрійського цісаря Карла VI і керівника придворної бібліотеки. Після смерті батька і сина Гареллі бібліотека стала власністю австрійського уряду. У 1785 р., у зв’язку з організацією Львівського університету, прислано з Відня до Львова 11 тисяч томів бібліотеки Гареллі як основу бібліотеки університету, найдавнішої публічної бібліотеки у Львові.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1985 р., т. 46, ч. 1, с. 528 – 537.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2017 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1356

Модифіковано : 7.02.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.