Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / З історії Берестейського собору 1596 р.

З історії Берестейського собору 1596 р.

Іван Франко

Берестейський собор 1596 р., який санкціонував унію однієї лише частини руського духовенства з Римом, належить до найважливіших подій в історії Південної Русі. Укладена за мотивами далеко більш політичними й адміністративно-дисциплінарними, ніж догматично-релігійними, Берестейська унія відразу внесла величезний фермент у лоно руського народу, спричинила тимчасовий запал, пожвавлення, інтелектуальний рух, жваві диспути, викликала з однієї і другої сторони гарячий зелотизм і дала життя надзвичайно цікавій полемічній літературі, та в кінцевому підсумку ослабила Русь, деморалізувала її ненавистю братів до братів, взаємним недовір’ям і нетерпимістю і була однією з причин козацьких війн, які принесли Україні руїну, а Польщі – зародок політичного занепаду.

Але значення і вплив Берестейської унії не припинилися з падінням Польщі. Навпаки, з кінця XVIII ст. у тій частині Русі, яка перейшла під скіпетр Росії, починається справжня трагедія унії з незліченними епізодами, сповненими сліз і крові, трагедія, що не закінчена і досі. Під австрійським скіпетром її доля була значно відмінною; здавалося навіть, що політична передбачливість таких монархів, як Марія-Терезія і Йосиф II, покладе тривкі основи для її успішного розвитку. Але цього не сталося.

Навпаки, ми побачили незвичайний і дивний факт: протягом довгих десятиріч високі достойники уніатської церкви, її визначні представники та історики цілком недвозначно вважали її нещастям Русі, плодом зради народу і батьківської віри, фатальним як для Русі, так і для Польщі результатом єзуїтських інтриг. Досить нагадати імена таких уніатських істориків, як Гарасевич, Малиновський, Петрушевич, Качала, а з світських Дідицький, щоб мати уяву про те, в якому дусі і в яких поглядах про початок унії виховувалося молодше галицько-руське покоління. На думку тих істориків, унія не тільки була наслідком зради і підступності, а й впроваджувалася польським урядом насильно; вибрики окремих ієрархів на зразок Афанасія Крупецького, уніатського єпископа перемишльського, без жодних сумнівів звалюють на відповідальність польського уряду і магнатів, хоч один з головних представників шляхти Щасний Гербурт на варшавському сеймі голосно протестував проти розповсюдження святої унії за допомогою батогів і кайданів.

Тільки в останніх десятиріччях серед русинів-уніатів повіяло новим духом, протилежним щойно схарактеризованому. Ряд молодих богословів, переважно римських докторів, як брати Сембратовичі, Пелеш, Мільницький, Сарницький та ін., намагаються у своїх працях відновити апологетичне щодо унії ставлення Петра Скарги. Найвизначнішою працею цієї нової школи на ниві історіографії є відома «Geschichte der Union» Пелеша. Твір з історичного боку слабкий, незважаючи на значну ерудицію, однак написаний з незмірно більшою систематичністю, ніж хаотичні компіляції і збірки документів Гарасевича і Малиновського. До того ж твір від початку до кінця послідовний за своєю тенденцією – показати, що саме унія з Римом була первісною вірою русинів, що Берестейська унія 1596 р. – урочисте завершення і відновлення прадавньої традиції, що унія для Русі – найбільше доброчинство, оскільки безпосередньо пов’язала її із західноєвропейською цивілізацією. Не вдаючись поки що у критичний розгляд цих провідних ідей праці Пелеша, відзначимо лише, що саме фактографічне відтворення історії унії – як це вже підкреслили й польські історики – великою мірою залишає бажати кращого, отже, маємо справу не так з історією, швидше апологією унії.

Якщо говорити про російських істориків, то і тут бачимо певну цікаву еволюцію. Найважливішою працею про Берестейську унію все ще слід вважати двотомну працю Кояловича «Литовская церковная уния». Незважаючи на багатство зібраних матеріалів, антипольські погляди автора виступають у ній дуже яскраво. З пізніших істориків назвемо Костомарова, Соловйова, Куліша і митрополита Макарія. Усі вони, природно, противники унії, усі вибирають з тогочасних записів та документів переважно те, що говорить на некористь унії та її ініціаторів. Усі вірять на слово полемістам і апологетам православної сторони, їх аргументами заперечуючи докази супротивної сторони, усі вони однаково далекі від того, що новіша історіографія називає критичним опрацюванням самих документів.

Лише молодші історики київської школи, Антонович, Голубев, Орест Левицький, зробили важливий крок у цьому напрямі, опублікували велику кількість нових документів, передрукували і критично опрацювали важливі тогочасні пам’ятки полемічної літератури як з руського, так і з польського боку і таким чином заклали тривкий фундамент для дійсно критичного опрацювання історії унії. Далі у тому напрямі йдуть молоді учні школи, що групується навколо «Киевской старины», журналу незмірно заслуженого у справі поглиблення дотеперішніх досліджень з історії Русі.

Що ж до польських істориків, які більш-менш докладно займалися питанням Берестейської унії, то тут достатньо назвати головних, типових представників і коротко схарактеризувати їх погляди. Найбільш детально цікавився справою Берестейської унії кс[ьондз] Е. Ліковський, який присвятив їй великі статті у познанському «Przeglądzie Kościelnym» 1884 р. і краківському «Przeglądzie Polskim» 1886 р. Як усі праці кс[ьондза] Ліковського, так і ці дві відзначаються чудовим оволодінням джерелами, – як польськими, так і російськими, – і критичною їх оцінкою. Однак неможливо заперечити того, що певного упередження на користь Риму та єзуїтів і на некористь православ’я автор не позбувся і зовсім не приховує, а в дискусії про головні засади унії не виходить за межі аргументів Скарги. Що біограф Скарги гр[аф] М. Дзедушицький сповнений захоплення і подиву щодо ролі, яку Скарга відіграв при укладенні унії, і дивиться на неї цілком очима знаменитого єзуїта – річ давно відома і нерідко відзначена як недолік цієї визначної в інших відношеннях монографії.

Додам, нарешті, що Бобжинський у своєму «Нарисі історії Польщі», розглядаючи справу Берестейської унії з польської державної точки зору, приходить до висновку, що мала вона, без сумніву, і добрі сторони, але мала й негативні, які, на жаль, переважали. Негативні сторони Бобжинський вбачає насамперед у релігійній нетерпимості, яку унія прищепила в руський національний організм, і у роздвоєнні русинів, яке пізніше під час козацьких війн дало гіркі і згубні плоди. Цікаво, що в цій оцінці католик Бобжинський сходиться з протестантом Лукашевичем, який дав подібну оцінку цього історичного факту у своїй «Історії церков гельвеційського віровизнання на Литві».

Нема найменшого сумніву, що різниця поглядів істориків на цей важливий історичний факт, крім неминучих більш-менш помітних соціальних, політичних, релігійних і національних симпатій чи антипатій самих істориків, пояснюється значною мірою багатством і різноманітністю джерел, що дає можливість одним використовувати певні матеріали і їм надавати перевагу, обминаючи інші, і навпаки. Кажучи про різноманітність джерел, я маю на увазі і велику кількість документів, які, безумовно, фальшиві, але новітніми істориками дуже часто приймалися без належної критики і давали їм підставу для здебільшого неправильних висновків. До того ж у різноманітних тодішніх творах і полемічних памфлетах, що нерідко були продиктовані розбурханими пристрастями і особистими суперечностями, знаходимо дуже багато відсутніх у інших, відомих досі джерелах дрібних згадок, фактів, натяків, що їх історик, залежно від своєї позиції і заздалегідь вироблених поглядів, може вважати або плітками й випадками, або щирою історичною правдою.

Наближення 300-річчя Берестейської унії повинно б, на мою думку, дати поштовх до ґрунтовного і справді наукового дослідження її історії. Це не так просто, як може на перший погляд видаватися, оскільки почати треба з критичного опрацювання й осмислення всього того матеріалу, який досі служив джерелом для відтворення історії унії, а також доповнення прогалин в дотеперішніх матеріалах шляхом нових пошуків і архівних публікацій. Одну з таких попередніх праць і пропоную на розсуд читачів. Зацікавлений цим питанням швидше як історик української літератури, ніж як історик церкви, ставлю своїм завданням критичний аналіз одного з джерел до історії Берестейського собору – джерело, яке, незважаючи на свою полемічну тенденційність, навіть такі історики, як Костомаров і Куліш, прирівнювали до документа і яке дуже добре доповнювало документальні дані. У зв’язку з цим воно часто використовувалося, а найяскравіші його частини просто переписувалися істориками, часто тільки з меншими або більшими змінами і пропусками, які переважно здійснювалися мовчки.

Не буде перебільшенням, якщо скажемо, що для опису Берестейського собору 1596 р. і його передумов для більшості істориків, крім документів – нерідко суперечливих або баламутних, існувало лише два типи послідовного опису наочним свідком подій. Це тип, представлений описом Скарги в його творі «Оборона Берестейського собору», виданому того ж, 1596 року, і тип, представлений описом у творі, розглядові якого присвячена ця розвідка.

Ідеться про твір під назвою «Пересторога зіло потребная на потомниє часи православним христіаном». Цікава його доля. Він дійшов до наших часів в одному-єдиному списку, який був власністю львівської Ставропігії. З нього близько 1850 р. Денис Зубрицький виготовив копію, яку вислав зі своїми зауваженнями петербурзькій Археографічній комісії. Остання і видала цей твір 1851 р. у IV томі видання: «Акты, относящиеся к истории Западной России» під назвою, складеною самим Зубрицьким і яка виражала його погляд на дату і автора цього твору. Звучить вона так:

«Історично-полемічне дослідження про початок і поширення унії в Литві і Західній Русі і про дії її прибічників, написане певним львівським священиком, що був присутнім на Берестейському соборі, для перестороги православних. Близько 1600 – 1605 року».

Наскільки слушні погляди, висловлені в цьому заголовку, побачимо пізніше; тут лише додамо, що в цьому самому рукопис і містився переписаний тією ж рукою, що й Пересторога, відомий Львівський літопис. На думку о. Петрушевича, який ще близько 1865 р. бачив цей рукопис і знову переписав з нього «Пересторогу» (свою копію, досконалішу за копію Зубрицького, він опублікував у «Временнику» Інституту ставропігійського 1867 р.), цей рукопис написаний рукою якогось Михайла Гунашевського, 1610 року народження. На підставі цього, невідомо як встановленого факту о. Петрушевич приписує Гунашевському авторство «Літопису» і «Перестороги» – чи слушно, про те пізніше. Щодо самого рукопису, то він загадково зник з бібліотеки Ставропігії. Була чутка, що Зубрицький викрав його і вислав Погодіну до Москви, однак о. Петрушевич запевняв мене, що це неправда і що рукопис «не вийшов поза Збруч». Але де він тепер – невідомо.

«Пересторога» складається з двох частин, нерівних за обсягом і досить чітко розмежованих: історичної і богословсько-полемічної. Другу частину, спрямовану проти уніатів і католиків, автор вкладає в уста певного члена Ставропігійського братства, який начебто виголосив її у присутності короля і уніатських єпископів, Терлецького і Потія, на варшавському сеймі 1598 р. З самої композиції і тону цієї нібито промови видно, що насправді вона не була виголошена і автор включив її до своєї розповіді лише для того, щоб своїм православним читачам дати, крім розкриття фактів про творців та генезу унії, також певну кількість богословських аргументів для боротьби з уніатами й католиками. Не беручись поки що аналізувати цю частину, докладно розглянемо історичну розповідь «Перестороги», особливо те її місце, в якому розповідається про хід підготовки до Берестейської унії і саме її укладення.

На початку твору автор докладно визначає мету своєї праці; він хоче застерегти своїх одновірців,

«яко нікоториє єпископове…, коториє ісперва завше под владзою і под послушенством… константинополскаго патріархи били, а потом не для спасенія душ своїх альбо вручених себі але для певних причин своїх і дочасних пожитков… своего патріархи отступили і римскому папежові в послушенство ся отдали і великое замішаня в людех учинили».

Навівши далі аргументи уніатів, якими вони виправдовують свій вчинок, автор приступає до власне історичного викладу, який ми тут розглянемо.

Гідний уваги історичний вступ твору. Відзначивши, що Русь прийняла християнство з Греції на 25 років раніше, ніж Польща з Німеччини, і не торкаючись зовсім питання, панувала в Греції на той час Фотієва схизма чи єдність з римською церквою, розповідає далі про руських князів, що

«били великіє ревнителі, іж много з великим коштом церквей і монастирей намуровали і маєтностями опатрили, злотом, сребром, перлами і дорогим коміням приоздобили, книг великое множество язиком словенским нанесли, леч того, што било напотребнішоє, школ посполитих не фундували».

Внаслідок того з часом нащадки тих князів, неосвічені і жадібні, розділилися, одні тут (тобто в Південній Русі) залишилися, інші осіли на володіння в північних краях держави і

«собі очі лупали о панства, один другому видираючи, а на помоч противко себе сусідов ограничних зводячи, яко венкгров, поляков і литви, великое кровопролитіє межи собою чинили. За чим оние помочники, побідивши супостатов їх, потом і самих побіждали і панство рускоє в руки їх приходило. За чим церкви божіє з їх окрасами на луп приходили: злото, сребро і оноє дорогое каміння зобрано…; в самом Кракові… і в костелах римских полно того. Книг словенских великими склепами знайдеш замкнених, которих на світ не випустят. Также ест і ве Лвове у мніхов домініканов склеп великій книг наших словенских учительских докупи знесених по збуреню і осягненю панства руского. І так то много зашкодило панству рускому вельми, же не могли школ і наук посполитих разширяти і оних не фундовано, бо коли би били науку міли, тогди би за невідомостю і глупством своїм не пришли до такової погибелі».

Розповівши далі, як сполонізувалися вищі верстви русинів, приймаючи польські «обичає оздобниє», науку і мову, а потім і віру, автор далі пише, що внаслідок цього

«православіє греческое озимніло і в згорду пришло і во занедбаня. Бо теж зацних станов особи, погордівши своїм православієм, до врядов духовних приходити перестали, але ледаякого на них вставляли ку волі самому посполитому человікови. За чим наступовали на столиці митрополитове і єпископове… ленивиє і не добриє…, порядки церковниє у забвеніє пришли. Книги тиє, що еще їх позостало, порохом припали і все набоженство пришло ку взгорді, так їж не тилько стану шляхетського, але і простого люде стану у іновірство і отщепенство приходили, от духовних соблазнени будучи».

Тим часом Константинополь опинився в турецьких руках,

«однак кгди юж тот тиран утвердил своє панство по часі… позволил аби патріарха на столиці своей сиділ, владзу духовную аби тримал, монастирі аби цало зостали і в них духовниє спокойне сиділи, дань первую, то ест, по червоному от особи давши, вольне не только набоженства, але і ремесла… аби заживал кождый. Позволил, аби обичаєм становним люд посполитий патріарху обирал, а от патріархов трех бил посвящоний і от него (тобто султана. – І. Ф.) потвержоний. Так то так бог предивним чудом устроіл, же тот поганин, которий головним непріятелем вірі христовой ест, а так рад не рад яко пес чужій скарбов, сам не уживаючи, сторожем єст і расхищати їх нікому не допущает».

Я навів майже дослівно більшу частину цього вступу, бо він чудово характеризує автора, його спосіб розуміння історії і писання. Вже з цього вступу бачимо, що він був руським патріотом, але далекий від того патріотичного самовихваляння, яке було тогочасним звичаєм, особливо у нефахових істориків. Розум нашого автора тверезий і критичний, він чітко бачить принципові вади старої князівської Русі, брак освіти народу і усобиці між князями. Мотивування полонізації шляхти тим, що Русь стояла нижче щодо освіти, не може нас задовольнити тепер, коли бачимо, які політичні та соціальні інтереси штовхали руську шляхту до злиття з польською, – але, як на ті часи, коли цей процес пояснювали тільки грішним прагненням до новинок і зміни віри, таке розуміння було кроком вперед.

Проте критицизм автора відносний, він не перешкоджає йому повторювати легенди, за якими начебто давні руські книги були забрані і заховані у якихось підземних склепах. Важко сказати, звідкіля автор узяв цю легенду, та варто зауважити, що версія про вишукування, викуповування і нищення книг противної сторони в добу запеклої полеміки досить часто повторювалася. Чи не перший з нею прилюдно виступив Скарга, нарікаючи в 1590 р. у передмові до другого видання свого твору «Про єдність церкви Божої», що перше його видання 1577 року «православна Русь, викупивши, спалила».

На той час Іван Вишенський дуже добре показав безпідставність такої чутки, і хто зна, чи легенда, наведена автором «Перестороги», не виникла тоді ж як протидія аналогічній легенді єзуїтській. Втім, за тих сектантських часів не бракувало й фактичної основи для виникнення таких легенд. Насамперед єзуїти вирізнялися великою ревністю у вишукуванні і спалюванні єретичних книг та рукописів, особливо чародійських, магічних тощо, – численні цьому приклади є, зокрема, у щоденнику Велевицького. В усякому разі від цього до вишукування і спалення руських літургічних та богословських книг ще досить далеко.

Далі автор виділяє діяльність князя В. К. Острозького, який, на відміну від давніх князів, задумав зміцнити православ’я не лише з допомогою монастирів та єпископів, але особливо з допомогою шкіл і друкарень. Згадує при цьому кілька особливих історичних фактів, які тут слід навести. А саме, що Стефан Баторій привілеєм, наданим князю Острозькому, доручив йому зверхність над всією православною ієрархією, причому [король] зобов’язався лише за рекомендацією Острозького давати презенти на православні єпископства і митрополію. Такого привілею я не зміг відшукати і навіть сумніваюся, чи міг король світській людині доручати нагляд за церковною ієрархією. Що ж до надавання презент, то повідомлення у «Пересторозі» правдиве лише частково: не Стефан, а Зигмунд III грамотою від 21 жовтня 1592 р. справді обіцяв Острозькому, що

«маючи взгляд на заслуги упріймности вашей і продков упріймності вашей ку той речі посполитой, раді на то позволяемо, же только на залецаньє упріймності вашей такії уряди релі[гі]ї греческой людем зацним і побожним давати будемо».

Грамота ця наведена в «Апокрисисі» Бронського; якби король Стефан видав такий привілей, про який згадує «Пересторога», то Бронський, що писав за інформаціями і документами, даними Острозьким, без сумніву не обійшовся б без наведення такого документа повністю або хоча б згадки про нього.

Далі, згадуючи про приїзд спершу патріарха антіохійського Йоакима, а потім царгородського Єремії на Русь, автор «Перестороги» згадує також привілей, виданий останньому королем Стефаном за рекомендацією двох сенаторів – Острозького і Скумина Тишкевича . Цим привілеєм король визнав патріарха найвищим пастирем і зверхником руської православної церкви і дав йому право юрисдикції над усім руським духівництвом. Відомо, яку вагу мав цей документ, у якому можна вбачати один з головних чинників, що штовхнули до унії частину руської ієрархії.

Якщо ксьондз Ліковський звалює всю вину на розпорядження патріарха, то, на наш погляд, далеко більше значення мав королівський привілей, який давав патріархові підставу для таких розпоряджень. Цей привілей створював прецедент, небувалий до того на Русі. Руська церква, попри свою залежність від царгородської патріархії, ніколи не була під юрисдикцією патріарха, а управлялася і судилася цілком автономно. Надання патріаршої юрисдикції відкривало настіж двері різним зловживанням і примусу, тим більше, що за тих часів патріарший престол у Царгороді тільки винятково займали освічені і побожні люди на зразок Мелетія Пігаса або Кирила Лукаріса, а значно частіше захоплювали його симоністи й інші недостойні особи, схильні до зловживання таким важливим привілеєм. Цікаво, що автор «Перестороги», хоч писав невдовзі після видання згаданого привілею, одначе і тут припустився грубої помилки в даті, приписавши цей документ Стефанові, хоч насправді він був виданий Зигмунтом III 15 липня 1589 р.

Не згадуючи собору, що відбувся під головуванням патріарха у Вільні 21 липня 1589 р. [Мені здається, що тут автор «Перестороги» має рацію. Віленського з’їзду, хоч на ньому були майже усі руські єпископи і багато нижчих духовних, не можна називати собором. Це був принагідний з’їзд, а не скликаний собор, який ніяких ухвал не прийняв. Не знаю, на якій підставі ксьондз Ліковський називає цей з’їзд собором] автор «Перестороги» коротко згадує про скинення з київського митрополичого престолу Онисифора Дівочки і про посвячення на його місце Михайла Рогози.

«Духом святим подобно, – додає тут автор, – провидячи при посвященю, іж он міл отступником зостати, гди его проізводил, при битності велю зацних людей у Вильні, рек тиє слова: аще достоїн єст, по вашему глаголу, буди достоїн, аще ли же ність достоїн, а ви єго за достойного удаєте, аз чист єсм, ви узріте».

На підставі цих слів ксьондз Ліковський робить здогад, що патріарх начебто неохоче висвячував Рогозу, бо підозрював його у схильності до унії; мені ж здається, якщо б навіть ці слова були історично вірними (а вони не є такими), вони не дають підстави для подібного домислу.

Взагалі хронологія, як це вже відзначив ксьондз Ліковський, залишається слабою стороною автора «Перестороги», який, очевидно, писав з пам’яті і зміщував пізніші випадки з попередніми. Так, на його думку, після усунення Онисифора з митрополії і висвячення Рогози патріарх поїхав до Москви і доручив руським єпископам, щоб на час його повернення з Москви до Литви ті скликали собор для реформи церковних відносин, на якому він хотів бути присутнім. Ця розповідь цілком баламутна, бо усунення митрополита і висвячення Рогози відбулося саме після повернення патріарха з Москви.

Відомо, що перед своїм виїздом з Русі до Царгорода патріарх зробив незвичайне розпорядження, загадкове для пізніших істориків: призначив своїм екзархом Кирила Терлецького, єпископа луцького. Ліковський хибно подає дату цього документа на 6 серпня, насправді він має дату 14 серпня. Далі цілком фантастичне твердження цього історика, що по всій Русі розіслано повідомлення про це призначення і що «сам патріарх у своїй грамоті говорить, що екзарх означає те саме, що у латинській церкві кардинал». У цій грамоті нічого подібного не сказано. Але що створення такої, до того зовсім невідомої в руській церкві, посади і доручення її Терлецькому вже і сучасникам-русинам мусило видаватися загадковим, про це переконує нас автор «Перестороги», який для пояснення цього кроку патріарха написав цілу розбійницьку історію, яку тут перекажемо.

Отже, за його словами, Єремія з Вільна поїхав до Замостя, де досить довго був у коронного великого гетьмана Замойського. Звідтіля вислав митрополичого секретаря Григорка Загорського, який був при ньому, до митрополита, спонукаючи його якнайшвидше скликати собор, бо на різних єпископів до нього надходять скарги і обвинувачення.

Тим часом найбільш оскаржувані єпископи львівський – Гедеон Балабан, луцький – Кирило Терлецький, боячись втратити посади, прибули до Замостя. Довідавшись, що Загорського послано до митрополита, вислали своїх людей, які його догнали за Пінськом, відібрали лист патріарха, а його самого побили і залишили ледве живим на полі. Отож коли від митрополита не було жодної звістки, Гедеон і Кирило вдали перед патріархом розкаяння і покору, натомість очорнили інших єпископів, так що патріарх, поспішаючи виїхати, доручив Кирилові, щоб від його імені керував собором, який мав зібратись; з цією метою призначив його екзархом, а сам виїхав до Волощини, куди його відпровадили обидва єпископи.

Ксьондз Ліковський цю розповідь зовсім замовчує. При помилковому датуванні призначення Терлецького екзархом на всю цю історію навіть замало часу, але ж насправді часу було достатньо. Також неправдоподібним мусило видатися ксьондзові Ліковському настоювання патріарха скликати собор через кілька днів після собору у Вільні. Однак і тут слід сказати, що оскільки з’їзд віленський не був собором, намір патріарха його скликати був цілком правдоподібним. Що Балабан і Терлецький дуже боялися за свої посади, це тепер теж безсумнівно після опублікування цілого стосу документів, що зображають Терлецького як звичайного склочника, ворохобника, організатора наїздів, грабунків і навіть винуватця різноманітних убивств з дуже низьких мотивів. Ксьондз Ліковський всупереч історичній правді намагається зобразити його людиною енергійною, що дбав про добро церкви, з характером чистим, незаплямованим, який керується ідеальними, виключно церковними мотивами. Маючи таку тенденцію, кс[ьондз] Ліковський у джерелах, що їх мав у руках, обминав усе, що могло б бути негативною рисою в характері Терлецького, отже, обминув і цю розповідь.

На жаль, ця розповідь, якщо й містить у собі зерно історичної правди, то далеко не всю правду, причому домішано сюди очевидних неточностей. Згаданий декрет патріарха про призначення Терлецького екзархом розповідає трохи соромливо, однак все ж недвозначно, про події, що передували цьому призначенню.

«Будучи при нас, – пише патріарх, – єпископи володимерскій, луцкій і львовскій, їх же ми во всем по чину іскусивше отпустихом їх с миром, прощенних і благословенних. Із них же един Гедеон львовскій при нас зостал. Он же нам заочні о єпископі луцком Кирілі вещи неключимиє глаголал і ісповідал. С чего видіхом того Гедеона завистна, зазорлива, противна єпископу луцкому. Он же благочиніє і порядок єго добрий затерти і превратити хотяще, клеветами заочні о нем глаголал… Гедеон при єпископі луцком, очевисто, нічого пред нами вопреки ему не глаголал, але любезні с ним і свойственно братски пред нами соглашался. А по отьєханью его і листи до подписи нашеє нам подкидивал против епископа луцкого, злая о нем мисляще і глаголюще. Чего єсьмо ми постерегши, заборонили того.

А єстли би ся, – додає далі патріарх, – невідомости нашеє яким промислом Гедеоновим злохитростно (при неумієтности нам язика рускаго і словенскаго), міло што от него показати напротиву єпископу луцкому, то не єсть істинно і не наша воля. Гдиж єсьмо отца Кирила отпустили от нас, прощенна і благословенна до живота єго, на єпископію луцкую. А єстли би ся гді-колвек оказали таковиє листи противниє, под титулом і іменем нашим так против єго особи самого єпископа луцкого, ако і против справ єго духовних, виймуючи альбо монастир Жидичинскій, альбо иншіє справи духовниє із владзи і благословенства єго; і якиєж би кольвек річи противниє ему і справам єго духовним єпископ Гедеон і хтож кольвек іний показати гді-колвек тепер і напотом сміл і важил ся под якоюж колвек датою, будь преднею, альбо посліднею от сего листа нашего – таковиє всі справи і листи, яко неслушниє, ми, патріарх, сим листом нашим вічні касуєм і внівеч оборочаєм…

Але єще, на знак ласки і благословеньства нашего патріаршого, тому прежреченому Кирилу, єпископу луцкому і острозкому, видяще его бити мужа іскусна і во всих дійствах водлі правил святих отець бігла і ученна, дали єсмо ему старшину над всіми єпископами, то -єст, екзаршество, вряд старшій в духовних справах, імже он імать всих епископов ісправляти і порядку всякого межи ними досмотряти і напоминати, а негодних і ізвергати, яко наш намістник. І будучи нам в Берестью, служили єсьмо самі литургію, службу Божію, і посвятили єсьмо єпископа луцкого Кирила, благословивши єго благословенієм господнім і рукою нашею патріаршею аж до живота єго».

Не треба бути великим мудрецем, щоб з цього документа вичитати історію, хоч і не таку розбійницьку, як подано в «Пересторозі», все ж таки цікаву. З нього випливає, що з Вільна до Замостя супроводили патріарха єпископи Терлецький, Балабан і володимирський Мелетій Хребтович-Богуринський. Терлецький і Хребтович від’їхали раніше, Балабан залишився сам і відкрив перед патріархом масу нечистих справ Терлецького, особливо щодо Жидичинського монастиря, зверхництво над яким ще від 1570 р. виривали собі взаємно єпископи луцькі (спочатку Красенський, потім Терлецький) і львівські (Балабан та його кревні). Балабан, очевидно, намовив патріарха, щоб видав вирок на його користь, вилучаючи той багатий монастир з-під юрисдикції Кирила. Не менш правдоподібно, що Балабан також намовив патріарха підписати ще якісь інші документи, які компрометували Терлецького, і тільки добившись того, виїхав до Львова.

Однак коли звістка про цю братерську послугу дійшла до Терлецького, той негайно прибув до Замостя і не тільки зумів уласкавити патріарха і спонукати до скасування грамот, вручених Балабанові, а й знайшов спосіб забезпечитись і на майбутнє від усіх подібних дій, виманивши у патріарха грамоту на екзархат. Щодо вжитих з тією метою аргументів, знаючи характер і фінансове становище патріарха Єремії, нема жодних сумнівів. Ліковський подає звістку, невідомо звідкіля взяту, що Ян Замойський дав Єремії при від’їзді його до Волощини значну як на той час суму – 2000 червоних злотих. Навіщо і за що? Ліковський висловлює здогад, що Замойський гостив у себе патріарха не без політичних цілей, а може, й намагався привернути його до ідеї створення патріархату в Києві і з такою метою пожертвував йому згадану суму. Пожертвував надаремно!

Важко це припустити щодо такого геніального політика, як Замойський, і хоч здогад про патріархат міг би здатися досить правдоподібним, однак вірогіднішим буде припущення, що гроші ці незалежно від того, з чиїх рук їх отримав Єремія, походили з каси Терлецького, що Єремія про те знав і що такою була ціна грамоти від 14 серпня 1589 р. Ми назвали цей документ соромливим; але це надто м’яко.

Патріарх вдає обурення з заздрості і наклепів Балабана, але не згадує про те, яким чином розкрив ці наклепи. Він виразно вказує, що Терлецький і Хребтович від’їхали від нього раніше, ніж Балабан, але не згадує, коли і яким чином знову бачився з Терлецьким, чи допитував його з приводу тих наклепів Балабана і який був наслідок розслідування. Адже вчинити таке розслідування, а навіть очну ставку обох єпископів було його обов’язком. Те, що перед виїздом до Волощини зустрічався з Терлецьким, він сам проговорився, додаючи, що був у Бересті і там висвятив Терлецького на екзарха. Чому їздив з Замостя до Берестя, якщо поспішав до Волощини? Це ж не було по дорозі.

Одним словом, цей документ викликає різні сумніви і приводить до висновку, що встановлення екзархату на Русі не мало жодного ширшого, загальноцерковного значення, не було виявом недовір’я щодо новообраного митрополита Рогози, а актом особистого інтересу Терлецького, одним з перших проявів корупції, яку царгородські патріархи без сумніву ще в більшій мірі внесли б до церковного життя Південної Русі, користуючись королівським привілеєм, якби Берестейська унія не загородила їм шлях до цього.

Розуміється, залишається ще одне пояснення, також не дуже далеке до правдоподібності, що весь той документ є фальсифікатом Терлецького. За це промовляло б те, що документ відомий тільки в руському тексті і з руським підписом патріарха, а далі, і це найважливіше, що Терлецький ніколи фактично не виконував обов’язки патріаршого екзарха і не вживав титулу екзарха в пізніших документах. Однак можна б навести аргументи і на користь автентичності його призначення. Знаємо з інших прикладів, що патріархи та інші сановники грецької церкви, часто в той час подорожуючи по Русі, нерідко підписували документи, писані по-руськи. Чи підпис патріарха на документі про призначення автентичний, могла б встановити тільки автопсія. Важливий аргумент на користь його оригінальності – те, що сучасники не ставили під сумнів екзарший сан Терлецького, хоч і не вміли пояснити собі мотивів патріарха, і що сам патріарх не заперечував цього призначення.

Але повернімося до дальшої розповіді «Перестороги». Коли патріарх перебував у Волощині, він отримав від єпископа Хребтовича звістку про те, як Терлецький і Балабан перейняли його лист до митрополита, посланий Григорком. Отже, патріарх вислав свого посланця – невідомо куди – щоб дізнатись, чи це правда. Йому підтвердили. Тоді патріарх послав свого екзарха Діонісія, грецького єпископа, що подорожував разом з ним, до Мелетія, доручаючи йому, щоб припильнував цю справу на наступному соборі, а якщо щось буде доведено, щоб мав патріарші повноваження разом з Діонісієм карати Кирила. Діонісій, віддавши новий декрет Мелетієві, звернувся до митрополита і вимагав від нього негайно скликати собор і віддати патріархові гроші за висвячення в сумі 15 000 аспрів.

Митрополит, вже настроєний Терлецьким проти патріарха, відповів, що ані грошей не дасть, ні собору зараз не скличе. З тим Діонісій і від’їхав. Тим часом Мелетій Хребтович, бувши у Терлецького, заперечив, що має щось проти нього. Підозрюючи якийсь новий підступ, Терлецький поїхав з Мелетієм до Володимира, де Мелетій влаштував йому частування. Коли Терлецький ночував зі своїм господарем, він викрав вночі ключі від його шкатули, відкрив її і викрав лист патріарха про нове надання екзархату Мелетієві. Другого дня, вдаючи негайну потребу, виїхав до свого маєтку Хвалимина, взявши з собою і Мелетія, котрого там, у Хвалимині, довго тримав неначе в полоні.

Тим часом зустрівшися з Балабаном, вони вирішили вдвох замкнути рот Григоркові, якого їхні посланці побили і відібрали у нього патріарший лист. З цією метою добилися йому від короля полоцьке єпископство і якнайшвидше висвятили. «При котором священю господь бог чуд показав, – додає автор, – же при звоненю на службе божей порвал его дух нечистый і кинул. I так ниц лежал без памяті через всю божественную службу, предся тоє не рушило нич оних, што его становили». При цьому висвяченні був, розуміється, і митрополит: автор додає, що «тамже Кирил, видячи митрополита с патріархою, повіділ, же патріарх не аспр, але червоних золотих от тебе потребует, а то, аби тим барзі повадил митрополита з святійшим патріархою».

І ця розповідь цілком баламутна. З документів, опублікованих у виданні «Monumenta Confraternitatis Stauropigianae», а особливо з листа Рогози до Ставропігійського братства від 4 грудня 1592 р. видно, що про ці 15000 аспрів митрополит і без Терлецького знав дуже добре, як і про грецького єпископа Діонісія.

Ось що пише митрополит:

«Ізвестно же твору любви вашої о том Діонісіє архієпископе тарнавском, которий до Вілні скоро уєхал (розуміється, значно пізніше виїзду патріарха з Русі. – I. Ф.). Дано мі знат о нем і скоро, все отпустивши, у великое безгодіє ден і ноч єхалом, коні похромил, шкоду-м поднял великую, сам мало здоровя не стратил, его две неделі со всім статком посещал, дари сосудами і золотими, почест чинечи єму, даровалом. А он, виривши (тобто підробивши. – І.Ф.) печат патріархи… тут в Вилни (достоверное свідетелство на то і нине ест) лист ко мне, менящии бит от патріархи, подал. В котором пишет (якоби патріарх), абим єму отослал пятнадцать тисяч аспр, которії при херитонисанію моем видал. Што іж ся не толко мне одному, всім когом ся одно радил, відело противно, отказ єму уделалом, хотечи сам о том до вселенского патріархи писати, ест ли так або ні. С того ж он возревновавши на мя проч ехал» («Monumenta Confraternitatis Stauropigianae», № CCLVIII, р. 403).

З цього досі не відомого листа, без сумніву автентичного, видно: Рогоза дуже добре знав, що не сам патріарх, а ошуканець і фальсифікатор, який називав себе митрополитом Тарнавським (чи Тирновським?), на підставі підробленого ним патріаршого листа, вимагав від нього 15 000 аспрів (не дукатів!), а він йому їх не дав не тому, що принципово не погоджувався повернути патріархові витрати, а передусім тому, що мав поважні сумніви щодо чесності посла і тому збирався писати в цьому питанні до самого патріарха. Цей Діонісій пізніше довший час перебував у Львові у Балабана і на його користь підробив інший лист патріарха Єремії, яким Рогоза позбавляється сану митрополита, Хребтовичу, Балабанові і Терлецькому доручалося провести щодо нього слідство і здійснити усунення з митрополії.

Ця підробка не датована: як припускає видавець збірника «Monumenta Confraternitatis Stauropigianae», вона була складена у листопаді 1592 р. і надрукована у згаданому збірнику (№ CCLV, с 397 – 398). Хребтович названий тут прототронієм і патріаршим екзархом, а Терлецький просто єпископом! Оскільки цей документ, безсумнівно фальсифікований, є єдиним документом, де Хребтовичу приписано сан екзарха, а також тому, що Балабан мав сміливість його копію вписати до львівської гродської книги і намагався надати якнайбільший розголос цьому документові, випливає, що це було одним із джерел, з яких постала подана автором «Перестороги» легенда про роль, відіграну Хребтовичем після від’їзду патріарха з Русі. Невірогідне також і те, що автор «Перестороги» пише про Діонісія як про супутника патріарха у поїздці по Русі – це видно з хронології подій (патріарх в 1589 р. виїхав з Русі, а Діонісій діяв там щойно 1592 р.).

Неприхованою злістю і неприхильністю проникнуті твердження «Перестороги» про Потія.

«Под тот час, – не турбуючись про точність хронології, пише автор, – Мелетій володимерскій умер. А на єго місце през залеценє і подане княжати воєводи кієвского пан Потей, каштелян брестскій, которий вдовцем бил, але всіх вір собою спробовал і в кождой штожколвек часу забавился, также і жидовское не хибил, а бодай і турецкого алкорану не учился. Того Кирила, коли на стан черноризкій в Володимеру при княжаті пану києвьском ставил, по обичаю нагого приоблекши кошулею на то уготованною приодівши, у олтар вводил, ніт відома отколь (бо били двері позамиканиє) вихор ушол і поднял ему подолок оноє кошулі. І на голові положил так, іж ввесь хребет ему открил противко всім в церкві стоячим.

Власне як Константин Копронім… кгди крестился, в той час у крестильницу наплюгавил, што то било знаком злим і лихим, якож дознала церков божія єго злости і гоненія. Так же власне і тепер дознала церков божія і по Потею… великого неупокою і замішаня. Же не тилько русь, але і ляхове аж до войни внутрнеи межи собою пришли, сейми ся ламали, все злое оттоль пошло і конца еще не маєт». Однак автор не може заперечити, що, ставши епископом, Потій «показалься барзо великим подвижником, воздержником, постником, добрим і чуйним до всіх прав церковних і в жадную реч свіцкую невступающимся».

Його залученню до унії передував, за словами автора «Перестороги», неприємний випадок, що трапився з Терлецьким. Той захворів і лікувався в Сандомирі. До Острога дійшла звістка, що він помер. І тоді один з замкових острозьких урядовців увірвався в його помешкання і щось там позабирав. Видужавши, Терлецький розпочав тяжбу з тим урядовцем, подав на нього скаргу князю; щоб помститися, урядовець повідомив князеві усі бридкі вчинки єпископа, які раніше приховували від нього. Острозький викликав єпископа, викликав свідків і переконався, що звинувачення були слушними.

Терлецький, побачивши, що втратив князівську протекцію і боячись покарання за свої злочини, намовив єпископів – львівського Гедеона, який був злий на патріарха за встановлення Ставропігії, і перемишльського Михайла Копистенського, щоб прибули до Сокаля. З’їхавшись сюди, вони домовилися щодо унії. Тоді Терлецький намовив також і Потія, щоб спонукати митрополита скликати собор у Бересті. На тому соборі Терлецький сказав, що

«кривди немалиє діються в церкви божей, а звлаща в тих краєх, короне полской прилеглих. Прото потреба, абисте всі, починивши мамрани, подписалися руками своїми на тих мамранех. І оних, которому з нас повірити, которий би за данем причини до его милости короля от всіх нас той мамранє писал жалобницу. На то всі снадне позволили. Єдні, коториє юж знали, на що то учинено, хентливе позволили, а других, яко то митрополита і інших неведомих, до того намовили. І так килка мамранов учинивши, Кирилові в руки отдали… а самі… з ничим ся розєхали».

А Терлецький, маючи в руках бланки, почав намовляти Потія до унії, покладаючись на те, що єпископи львівський, перемишльський та холмський вже на неї погодилися і що грецька віра буде зрівняна щодо гідності з римською, єпископи увійдуть в сенат і їм буде повернуто відібрані церковні маєтки. Потій погодився з таким проектом, про це повідомили луцького лат[инського] єпископа Берната Мацейовського, той дав звістку королю і король, охоче це прийнявши, написав їм, щоб їхали до Кракова.

Придивімось спершу до хронології цієї розповіді. Останній факт, про який говорилося вище у зв’язку з від’їздом патріарха із Замостя, – про надання полоцького єпископства Григоркові Загорському, мав місце не в 1589 р., як можна було б думати з контексту, а щойно в 1595 р.; висвячення Потія на володимирське єпископство відбулося у 1593 р., з’їзд єпископів у Сокалі 1594 р., а Берестейський собор, на якому говорилося про кривди церкви, у червні 1590 р. Як бачимо, автор поставив хронологію подій вверх ногами, отже, не дивно, що і зв’язок поміж ними, на перший погляд, викладений дуже прагматично, насправді цілком фантастичний.

Твердження про зміни релігії Потієм містить зерно правди, але надто перебільшене. Потій, батьки якого були православними, деякий час, відповідно до тодішньої моди, належав до євангелічного віровизнання, але в 1573 р. повернувся до православ’я. Не зовсім слушно зображає автор «Перестороги» Потія-єпископа як невинного Адама в раю, що лише повільно піддавався спокусам сатани – Терлецького. З листа єпископа Мацейовського до папського нунція знаємо, що Потій, бувши світською людиною, берестейським каштеляном, з великим запалом схилявся до унії, і якщо вже про когось говорити, то треба в першу чергу сказати про нього, що повернувся з кальвінізму до православ’я, перейшов зі світського стану в духовний, з каштелянства на єпископство, відрікся місця в сенаті, щоб взяти участь в соборі з тією тільки метою, аби православну Русь привести до унії з Римом.

Є у автора «Перестороги» плутанина та недокладність і щодо згадуваного приватного з’їзду єпископів. Таких з’їздів було два: перший у Белзі 1590 р. перед собором, що був того ж року у Бересті, другий в Сокалі 1594 р., після собору, який був скликаний також у Бересті, але теж визнаний приватним з’їздом. На першому і другому з’їздах говорилося про унію з Римом, саме на белзькому укладено декларацію, яку пізніше, після одержання підпису Рогози, фальшиво датували з Берестя. На з’їзді в Сокалі не укладено жодного документа, хіба що припустити, що наслідком цього з’їзду був Decretum deliberationis et conclusionis в питанні прийняття унії з датою 2 грудня, підписаний митрополитом і всіма єпископами, який став підставою переговорів – спершу самого Терлецького із Замойським і королем, а згодом Потій і Терлецького з представниками уряду Королівства польського і Риму в 1595 р.

Залишається ще таємниче і досі не з’ясоване питання про бланки, які начебто були дані єпископами Терлецькому в Сокалі зовсім з іншою метою, але були ним підступно використані для унії. Історію про ці бланки, ймовірно, розповсюдив Балабан на початку 1595 р. Згадує про неї князь Острозький у листі до Потія (вміщеному під неправильною датою 25 березня у Аркудієвому творі «Антирисис», матеріали до якого дав Потій). Лист Острозького має бути більш раннім, бо 25 березня датована відповідь Потія, у якій той стверджує, що ні про які бланки (чи, по-руськи, мемрани) нічого не знає і нікому їх не давав.

Оскільки Балабан ще 28 січня прихильно ставився до унії і навіть скликав на її підтримку з’їзд духовенства до Львова, слід припустити, що вже у лютому він змінив свій напрям і став на бік Острозького, який на той час з прибічника унії став її головним противником. Але з таким здогадом не узгоджується те, що Балабан ще 12 червня разом з митрополитом підписався на декларації єпископів, зібраних до Берестя, яка містить категоричну заяву на користь унії. Щоправда, Балабана на цьому соборі не було і 1 липня він у присутності князя Острозького та інших осіб вносить до володимирського гродського суду протестацію проти підпису його іменем цієї декларації і одночасно звинувачує Терлецького у зловживанні бланками, даними йому ще на Белзькому з’їзді 1591 р. з метою опису кривд грецької церкви і подання королю скарги.

Терлецький відповів на цю протестацію і свою відповідь теж наказав вписати до луцької гродської книги. У цій відповіді Терлецький категорично не заперечує історії з бланками, а твердить, що Балабан дуже добре знав, про що йшлося, коли ставив свій підпис. Таким чином, історія про бланки потрапила в «Апокрисис» Бронського, у якому йде мова про один бланк, невідомо коли даний Терлецькому, і в «Пересторогу», де говориться вже про кілька бланків.

Українські історики приймають всю цю розповідь за чисту монету, незважаючи на наявні у ній надто неправдоподібні твердження, а Гарасевич, щоб узгодити суперечності в подробицях, просто твердить, що єпископи двічі давали Терлецькому бланки з своїми підписами: в Белзі 1591 р. і в Сокалі 1594 р. Думаю, що не помилюся, вважаючи всю цю історію пліткою. Такі досвідчені у судових процесах люди, як Балабан, на подібні підступи не дали б спійматися і не вручили б бланків з своїми підписами своєму затятому ворогові.

Втім, твердження Балабана і всіх тих, хто свою розповідь грунтує на ньому, начебто бланки мали служити для опису кривд руської церкви і подання їх королю, не витримує критики вже з тієї причини, що і в Белзі в 1591 р., і в Сокалі 1594 р. говорилося не про кривди церкви, а власне про унію і власне Балабан поряд з Терлецьким був одним з ініціаторів думки піддатися під зверхність папи. Отже, якщо в Сокалі й справді заготовили бланки, то Балабан повинен був дуже добре знати, що має бути там написано. А тому на них мав бути написаний саме отой документ про обговорення, на якому поставлено дату 2 грудня 1594 р. після того, як Терлецький добився підписання його Рогозою.

Далі автор «Перестороги» побіжно розповідає про подорож Терлецького і Потія до Кракова, про зустріч, по дорозі в Люблін з Острозьким, який застерігав їх не йти на унію, і вони заперечували і присягали, що і в думці цього не мають, а потім таємно поїхали до Кракова і на тих, підступно отриманих бланках, понаписували листи до короля і папи, заявляючи, що піддаються під його владу. Король на власний кошт і з допомогою єзуїтів відправив їх до Рима, де здійснили акт унії, прийняли новий календар і видрукували книжечку про нього.

Повернувшись з Рима, вони деякий час крилися, та русини вже знали про все і звідусюди писали до патріарха у Царгород, прохаючи допомоги. Патріарх пробував спершу листами переконати єпископів; коли ж вони його листи не допускали до себе, вислав свого протосингела Никифора з повноваженням скликати синод і навести порядок у цій справі. У короткій розповіді про все це багато неточностей і перекручень. Автор нічого не знає про перебування самого Терлецького у Кракові в січні 1595 р.

Неправда, що у Любліні обидва єпископи, їдучи до Кракова, бачилися з Острозьким; зустрічався з ним лише сам Потій, який, якщо вірити його словам у «Антирисисі», навколішки благав князя припинити агітацію проти унії. Далі неправда, начебто король на власний кошт вислав єпископів до Рима саме з Кракова. Навпаки, скінчивши торг у Кракові, обидва ще повернулися до своїх кафедр, а Терлецький мусив віддати в заставу якомусь Кандибі частину своїх єпископських маєтків, щоб мати за що їхати до Рима. Натомість звістка про прийняття нового календаря і надрукування руської книжечки у Римі правдива. З того першого руського друку, виданого в апостольській столиці (1 595 р.) під назвою «Календарь римский новый», збереглися до наших днів тільки два обшарпані зшитки, відкриті Головацьким у Вільні.

Не будемо докладно переказувати й аналізувати дальший текст, тема якого – згаданий протосингел Никифор і його подорож до Польщі. Український історик Кудринський, який присвятив Никифорові і його долі на Русі спеціальну працю, надруковану у «Киевской старине», хоч у питанні про цю подорож сперся переважно на дані «Перестороги», залишив поза увагою деякі моменти, зокрема, те, що Замойський запрошував Никифора до своєї новозаснованої академії, а той, однак, відмовився. Натомість автор «Перестороги» промовчав дуже важливий, а для Никифора і фатальний факт, що той, як тільки перейшов з Волощини на підвладну Польщі територію, був на кордоні ув’язнений як шпигун і шість місяців перебував під арештом, поки не втік і прибув до Острога.

Починаючи розповідь про історію собору, що відбувся у жовтні 1596 р. у Бересті, автор «Перестороги» пише: «А іжем сам при том бил там, што буду писати, істину буду писати пред богом серцевидцем». Автор розповідає, що коли з’їхалися православні, князь Острозький з сином і інші, питались спершу митрополита, чи

«хощет з нами перестати во благочестію, чили змешатися з ними, отступниками. Которий явне рек: яком того не поручал тим фалширом, так православія моего і пастиря, которий мя на тот стан посвятил, не отступлю і до вас прийду… То пак по одестю нашом ночу пришли до него отступници і там прелестію діяволею намовили его до себе, так іж на день завьтрішний з ними юж пристал».

Дальшого ходу собору автор, всупереч своїй обіцянці, не описує, повторює лише легенду, відому вже з «Апокрисису» і творів Вишенського, що коли уніатські єпископи на знак згоди відправляли службу в латинському костьолі, трапилося чудо, і вино у чаші перетворилося на воду. Вже Скарга полемізував з приводу цього твердження, не заперечуючи його категорично, писав, що помилково єпископові під час відправи замість вина налили до чаші води.

Перериваємо на тому розгляд «Перестороги». Те, що в ній іде далі – розповідь про суд над Никифором, виступ Острозького на сеймі 1597 р., врешті полемічна інвектива проти уніатів, начебто виголошена одним з членів Ставропігійського братства на сеймі 1597 р., і наприкінці звернення до православних, яке містить також полеміку проти уніатів і латинників, – теж заслуговує докладного аналізу, але він не входить у завдання цієї праці. Закінчу її кількома зауваженнями про значення «Перестороги», час її написання і автора.

З уже сказаного можна переконатися, що «Пересторога» як історичний документ має невелику вартість. Перекручена хронологія, змішані факти, чимале неточностей, пропусків і перекручень, а поруч з цим багато подробиць, не відомих з інших джерел і подібних на плітки, правдоподібно почерпнутих з усних розповідей тої доби, коли пристрасті були збуджені, а фантазія розбурхана релігійною полемікою.

Проте якщо «Пересторогу» як історичне джерело слід приймати з якнайбільшою обережністю, відсутністю якої, на жаль, грішили навіть такі історики, як Костомаров, то як літературна пам’ятка вона стоїть дуже високо. Це – політично-релігійний памфлет, написаний з немалим талантом. Гарна мова, майже чисто українська, плинна розповідь, живість образів, ясне групування подробиць, яке засвідчує белетристичну фантазію, – все це ставить «Пересторогу» поруч з найкращими творами української літератури того часу, поряд з «Ключем царства небесного» Герасима Смотрицького і полемічно-моралізаторськими творами Івана Вишенського.

Щодо дати написання твору здогад Зубрицького, який відносить його до 1600 – 1605 рр., мусимо визнати вдалим, особливо якщо йдеться про термін а quo. Щоправда, розповідь автора уривається на варшавському сеймі 1598 р., на якому розглядалася справа Терлецького, звинуваченого в убивстві священика Стефана Добринського, але в тексті автор «Перестороги» кілька разів згадує пізніші факти. Так, він знає про смерть Рогози у травні 1599 р., про смерть Григорія-Германа Загорського, врешті про смерть Никифора протосингела у Мальборку, яка мала статися 1599 р. Зате нічого не знає про смерть князя Острозького, який помер 1606 р. Це головні дані, що дозволяють віднести час написання «Перестороги» до 1600 – 1605 рр.

Хто був автором «Перестороги»? Зубрицький, також, не подаючи мотивів, твердить, що ним був якийсь львівський священик; це твердження приймають без критики пізніші російські історики. Згадка про цю «Пересторогу» у «Львівському літописі» під 1592 р. доводить тільки, що відповідний запис у цьому літописі здійснено вже після написання «Перестороги». Важлива та обставина, що «Пересторога» містилася в тому самому рукописі, в якому далі містився «Львівський літопис», – це головний аргумент того, що «Пересторога» є твором львів’янина, члена Ставропігійського братства.

Здається мені, автор пише сам про себе, коли, згадуючи промову Терлецького і Потія на сеймі 1598 р., додає: «На што ім от благовірних един з братства лвовского отказал в тиє слова, яко ся виш дочитаєш далей о том». Промова, вкладена в уста того безіменного захисника православ’я, розуміється, складена a posteriori і не була виголошена на тому сеймі, але, незважаючи на те, вона – цікавий документ тогочасної релігійної полеміки, до того ж пройнята тими самими провідними ідеями, які характеризують автора «Перестороги» також і в тих місцях, де він говорить безпосередньо від себе.

Здається, і Зубрицький визнавав, що ця промова – твір самого автора «Перестороги» і на тій основі твердив, що її автор був священиком. Гадаю, однак, що це твердження грунтується на поверховій оцінці, а властиво тільки на тій обставині, що промова має богословський зміст. Але хіба ж в ту добу й світські люди, навіть такі, як воєводи Острозький і Скумин-Тишкевич, не писали на богословські теми? Хіба ж найкраща пам’ятка української полемічної літератури кінця XVI ст. «Апокрисис» Бронського не написана світською людиною? А інших аргументів на користь того, що автор «Перестороги» був священиком, знайти не можу.

О[тець] Петрушевич у своїй «Сводной летописи» висловив інший здогад. Він думає, що автором «Перестороги» був Михайло Гунашевський, який народився близько 1610 р., а в 1647 р. був висвячений у Львові на іподиякона. Я вже згадував вище: твердження, яке грунтується тільки на тому, начебто рукопис, в якому до нас дійшла «Пересторога», писаний рукою Гунашевського, має дуже малі підстави, тим більше, що на основі змісту треба просто виключити можливість пересунути дату написання цього твору на 30 років вперед, у XVII вік. Досить нагадати, що автор «Перестороги» декілька разів підкреслює, що він був присутнім на соборі в Бересті 1596 р., що правдоподібно був на варшавському сеймі 1597 р., коли судили Никифора, а також 1598 р., коли розглядалася справа про замордування Терлецьким Добринського, щоб дійти переконання, що Гунашевський не міг бути автором «Перестороги».

Хто ж ним був? Вище я вже зазначив: думку, що автор був священиком, вважаю слабо мотивованою. Авторство світської людини мені здається далеко ймовірнішим. Спираю це припущення на тому, що у автора «Перестороги» бачимо наскрізь світське, якщо можна так висловитися, матеріалістичне розуміння історії. Не кажучи вже нічого, що в нього нема ані сліду звичайного для руських літописів і пізніших духовних праць погляду, що бог за гріхи людські посилає нам такі-то й такі-то нещастя, мені здається незгідним з характером тодішнього духовного те, що автор постійно ставить вище світські школи, ніж будівництво і забезпечення майном церков та монастирів.

Такий погляд проходить через усю «Пересторогу» і надає їй певної свіжості, оскільки у жодного з тодішніх чи пізніших українських духовних письменників такого погляду не зустрічаємо. Також характерне для нашого автора постійне підкреслювання участі світських людей у духовних справах, у скликанні соборів тощо. Розповідаючи про устрій грецької церкви під турками, він просто твердить, що султан дозволив, щоб люд посполитий обирав патріарха, а інші патріархи його висвячували після отримання султанського затвердження. З усієї діяльності патріарха Єремії на Русі він насамперед підкреслює заснування братств, шкіл, запрошення вчителів, а діяльність Острозького хвалить головно з тих самих причин – за будування шпиталів, друкування книжок тощо. За прикладом Вишенського згадує Христа, який погорджував первосвященниками й книжниками, а покликав собі на апостолів простих рибалок, теслярів, сідлярів.

Врешті, не на священика і навіть не на православного вказує цілком протестантський доказ, що папа безправно називає себе наступником св. Петра на римській кафедрі, оскільки св. Петро ніколи не був у Римі. Докази автора влучні і повністю прийняті новітньою богословською наукою, вони вказують на знайомство автора з тогочасною протестантською літературою, де також висловлювалися подібні думки. Православний священик не мав би відваги поділяти такі думки, бо православна церква, як і католицька, приймає за річ незаперечну перебування і смерть св. Петра в Римі.

Якщо ці зауваження слушні, то щодо особи автора не може більше бути сумнівів. Серед тодішнього львівського братства бачимо двох визначних осіб: Івана Красовського і Юрія Рогатинця.

Перший з них, заможний міщанин, був душею Ставропігії і будівництва Волоської церкви; ініціативний, невтомний в послугах братству, добрий адміністратор і взагалі практична людина. Він був широко відомий на Русі і користувався симпатією, як це відомо з листа Івана Вишенського до Ставропігійського братства.

Другий – людина вчена, як доводить його листування з Острозьким і навіть александрійським патріархом Мелетієм Пігасом. Він, здається, був головним діячем у конфлікті Ставропігії з Балабаном, ймовірно також автором листів і «цидулок» до царгородського патріарха зі скаргами на утиски від Балабана і на зіпсованість православної церкви, – ці листи новішим історикам служать як одно з головних джерел для характеристики тогочасного стану руської церкви. Від імені Ставропігії він під тиском Острозького підписав 1 грудня 1596 р. угоду між братством і Балабаном. Відомий його лист до віленського братства 16 листопада 1599 р. про церковні справи, в якому це братство закликається до витривалості в боротьбі з унією.

В так званому «Баркулабівському літописі», опублікованому Кулішем, знаходимо надзвичайно цікаву звістку, що 1592 р. віденське братство запросило до Вільна з Львова людей учених – Григорія (точніше Георгія) Рогатинця і Стефана Зизанія для порятунку православ’я, якому загрожували єзуїти. «Сильную і великую войну з римляни мевали, – пише літописець, – не только на ратушах і при ринку, по дорогах, но і посредку церкви святое войну, потарчку великую мевали: якож ім господь бог, – додає автор-уніат, – противу їх упоров великих і змишлених уставов і законов ніколи не помог і не поможет».

Юрій Рогатинець ще жив 1606 р., бо того року в квітну неділю писав знаменитий монах з Афонської гори Іван Вишенський, який на той час був у Уневі, до сестри (тобто монахині) Домнікії у Львові, щоб намагалася помирити Рогатинця з Красовським і взагалі вплинула на Рогатинця так, аби він став менш запальним. Вишенський згадує і чутки, які розпускалися уніатами, начебто Рогатинець схилявся до унії і вів переговори з Потієм. Сам Рогатинець у своєму листі до віленського братства у 1599 р. також згадує про це й урочисто заперечує схильність до унії, хоч і визнає, що з Потієм був знайомий і не раз розмовляв.

Ось ті незначні відомості, які є в документах, до характеристики Рогатинця. Але їх цілком досить, на мій погляд, щоб приписати цьому – так чи інакше визначному – діячеві авторство «Перестороги». А вона разом з іншими, створеними ним писемними пам’ятками, дає йому право вважатися якщо не визначним істориком, то в усякому разі надзвичайно здібним українським полемістом і водночас одним з найкращих українських письменників кінця XVI – початку XVII віку.

Як історик він неточний, керувався упередженнями, писав з пам’яті, не раз на підставі пліток або здогадів, – як богослов, що виступав, щоправда, на захист православ’я, але не дуже дбав про те, чи воює православною, чи протестантською зброєю, Рогатинець, проте, був гарячим руським патріотом, якому не чужі були навіть спогади про Русь самостійну, князівсько-боярську.

Прибічник освіти, він ставив заснування шкіл і друкування книжок вище за будування церков і обдаровування монастирів, більше цінив життя активне, віддане громадським справам і боротьбі за свої погляди та їх поширення, ніж тихе святенницьке життя аскета, навіть якщо б воно велося в найбільшій побожності і в найглибших роздумах. Таким змальовують нам Юрія Рогатинця усі дотепер відомі про нього документи, таким ми його бачимо в «Пересторозі». «Monumenta Confraternitatis Stauropigianae», які тепер друкуються, додадуть до його життєпису і характеристики чимало нових даних, однак у цій праці я їх ще не міг використати.


Примітки

Вперше надруковано польською мовою в журн. «Kwartalnik historyczny», 1895, № 1, с. 1 – 22, під назвою «Z dziejów synodu brzeskiego 1596».

Подається за першодруком в українському перекладі. Українські тексти XVI – XVII ст., які в статті І. Франка перекладено польською мовою, наводяться за оригінальними публікаціями у відповідності з сучасними правилами друку таких пам’яток.

…руського духовенства… – Тут і далі в цій статті «руський» вжито у значенні «український та білоруський».

Качала Степан (1815 – 1888) – український історик, автор «Короткої історії Русі» (Тернопіль, 1886).

Дідицький Богдан (1827 – 1909) – український письменник, видавець і громадський діяч москвофільського напряму, редактор газети «Слово».

Крупецький Афанасій (? – 1652) – перемишльський уніатський єпископ (1610 – 1652). Насаджував унію шляхом насильств і примусу щодо українського православного населення.

Гербурт Ян-Щасний (1567 – 1616) – польський громадський діяч і письменник. Виступав за дружбу між українським і польським народами.

…брати Сембратовичі… – Йдеться про Сембратовича Йосифа (1821 – 1900), львівського уніатського митрополита (1870 – 1882), і Сембратовича Сильвестра (1836 – 1898), львівського уніатського митрополита з 1885 р., з 1895 р. – кардинала.

Мільницький Йосиф (1837 – 1914) – уніатський церковний діяч, з 1880 р. – віце-ректор львівської духовної семінарії, у 1880 – 1882 рр. редактор журналу «Галицький Сіон», У 1891 – 1894 рр. видав у Львові «Житія святих в связях історичних» (2 томи).

Сарницький Климент (1832 – 1909) – уніатський церковний діяч, протоігумен василіан, професор Львівського університету.

Скарга Петро (1536 – 1612) – єзуїтський письменник та проповідник, ідеолог контрреформації в Речі Посполитій. Один з ініціаторів Берестейської унії 1596 р.

…є відома «Geschichte der Union» Пелеша… – Мова йде про роботу: Pelesch J. Geschichte der Union der ruthenischen Kirche mit Rom. Wien, 1878 – 1880, Band 1 – 2.

Коялович Михайло Осипович (1828 – 1891) – російський історик, професор Петербурзької духовної академії. В своїх працях розвивав монархічні ідеї, слов’янофільську тезу про єдність російського народу і російської аристократії. І. Франко має на увазі його магістерську дисертацію «Литовская церковная уния». Спб., 1862, т. 1 – 2.

Соловйов Сергій Михайлович (1820 – 1879) – російський буржуазний історик ліберального напряму. В ряді робіт, зокрема у відомій «Истории России с древнейших времен», 1851 – 1879, т. 1 – 29, порушував питання історії унії.

Макарій (Булгаков Михайло Петрович, 1816 – 1882) – російський церковний історик, з 1879 р. митрополит московський.

Левицький Орест Іванович (1848 – 1922) – український історик, правознавець, археограф, архівіст, етнограф і белетрист. Питанню унії присвятив низку розвідок, зокрема «Внутреннее состояние западнорусской церкви в Польско-Литовском государстве в конце XVI в. и уния». К., 1884.

Ліковський Едвард (1836 – 1915) – польський історик клерикально-реакційного напряму, архієпископ.

«Przegląd Kościelny» – клерикальна познанська газета.

Дзедушицький Мауріци (1813 – 1877) – польський клерикальний історик і публіцист, автор книги «Piotr Skarga i jego wiek». Lwów, т. 1 – 2, 1850 – 1851.

Лукашевич Юзеф (1799 – 1873) – польський історик церкви в Речі Посполитій. І. Франко має на увазі його книжку «Dzieje kościołów wyznania helweckiego w Litwie», Poznań, 1842 – 1843, т. 1 – 2.

«Пересторога…» – анонімний антиуніатський публіцистичний твір. Останнє науково-критичне видання тексту пам’ятки здійснено у кн.: Возняк М. С. Письменницька діяльність Івана Борецького на Волині і у Львові. Львів, 1954, с. 25 – 63. В даній публікації цитати з «Перестороги» подано за цим виданням.

Львівський літопис – український літопис першої половини XVII ст. Єдиний список літопису міститься у рукописному збірнику, складеному Михайлом Гунашевським, якого деякі дослідники вважають автором літопису. Опубліковано у кн.: Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець. К-; 1970.

Погодін Михайло Петрович (1800 – 1875) – російський історик і публіцист офіційно-монархічного напряму.

…де він тепер – невідомо. – Нині рукописний збірник М. Гунашевського зберігається у відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР.

Фотій (бл. 810 – 820 – між 891 – 897) – Константинопольський патріарх, за часів якого вперше відбувся розкол християнської церкви на східну і західну.

Баторій Стефан (1533 – 1586) – князь Трансільванії (1571 – 1576), з 1576 р. – польський король. За Його правління на українських землях посилився феодальний та національний гніт.

…грамотою від 21 жовтня 1592 р…. – Згаданий І, Франком фрагмент грамоти публікується за виданням: Памятники полемической литературы в Западной Руси. Петербург, 1882, кн. 2, ствп. 1294.

«Апокрисис» – антиуніатський полемічний твір, виданий польською (1597) та староукраїнською (1598) мовами. Автором його дослідники вважають Мартина Броневського (Бронського).

… приїзд спершу патріарха антіохійського Йоакима, а потім царгородського Єремії на Русь… – Антіохійський патріарх Йоаким Доу був на Україні в 1586 р,, а константинопольський патріарх Єремія Транос – у 1589 р.

Тишкевич Федір Скуминович (? – 1618) – білоруський магнат, воєвода новогрудський. Спершу був у православному таборі, згодом прийняв унію.

…Мелетія Пігаса або Кирила Лукаріса… – І. Франко має на увазі александрійського патріарха Мелетія Пігаса (1536 – 1602) та патріарха константинопольського Кирила Лукаріса (1572 – 1638), які активно виступали проти католицизму і спроб Ватікану та шляхетської Речі Посполитої нав’язати Україні унію, сприяли розвитку освіти.

Симоністи – особи, які купують чи продають церковні посади.

Балабан Гедеон (бл. 1530 – 1607) – львівський православний єпископ (з 1565 р.). Будучи спершу одним з ініціаторів унії, згодом повернувся до православ’я.

Волощина – так на Україні у той час називали Молдавію.

Згаданий декрет патріарха… – І. Франко використав публікацію цього документа в «Актах, относящихся к истории Западной России…». Спб., 1851, т. 4, с. 28 – 29. Фрагмент декрету наводиться за цим виданням.

«Monumenta Confraternitatis Stauropigianae Leopoliensis» – збірка документів з архіву Львівського Ставропігійського братства, видана В. Мільковичем (Львів, 1895 – 1898, т. 1 – 2).

Ось що пише митрополит… – Фрагмент листа митрополита у статті І. Франка наводиться за публікацією в «Моnumenta…».

Копронім Константин (719 – 775) – візантійський імператор Константин V (з 741 р.). Візантійські хроніки, що дійшли до нас, гостро засуджують його як іконоборця.

До Острога… – В першодруку статті було помилково «до Луцька».

… у Аркудієвому творі «Антирисис»… – Цей полемічний твір, спрямований проти православної церкви, був опублікований у Вільні (1599 р. українською мовою і 1600 р. польською). Автором його більшість дослідників вважають Іпатія Потія. Раніше авторство приписували Петрові Аркудію, викладачеві уніатських шкіл.

…протосингела Никифора… – Протосингел (вища посада в управлінні справами православної патріархії) Никифор Парахес (? – 1599), колишній викладач Падуанської академії, був посланий до Речі Посполитої для організації антиуніатських акцій. Ув’язнений королівською адміністрацією в Мальборській фортеці, де і помер.

…зшитки, відкриті Головацьким у Вільні. – Йдеться про брошуру «Ключ на пасхалію водлуг нового календара римського, направлений через Леонарда Авеля, єпископа сидонського» (Рим, 1596). В час, коли І. Франко писав цю статтю, був відомий лише відкритий Я. Ф. Головацьким дефектний примірник, за яким і подано неточний заголовок та дату друку.

…працю, надруковану у «Киевской старине»… – Мова йде про працю О. Кудринського «Судьба экзарха Никифора в Западной России». – «Киевская старина», 1895, т. 49, с. 399 – 419; т. 50, с. 1 – 19.

…до своєї новозаснованої академії… – Йдеться про Замойську академію – вищий навчальний заклад, який виник в 1595 р. в м. Замості (Холмщина). При ньому існувала друкарня, бібліотека. В XVII ст. академія почала занепадати, а 1784 р. її перетворено на ліцей.

«Ключ царства небесного» Герасима Смотрицького. – Мова йде про антикатолицький твір українського письменника-полеміста, ректора Острозької академії Герасима Даниловича Смотрицького (? – 1594). Надрукований 1587 р. в Острозі у збірнику разом з його ж твором «Календар римський новий».

…Добринського… – В першодруку статті помилково надруковано «Добрянського».

…про смерть… Острозького… 1606 р. – За уточненими даними, К. В. Острозький помер в 1608 р.

…Петрушевич у своїй «Сводной летописи»… – Див.: Петрушевич А. С. Сводная Галицко-русская летопись (1600 – 1700). Львов, 1874, с. 165.

…Івана Красовського і Юрія Рогатинця. – Крамар Іван Красовський і сідляр Юрій Рогатинець – керівники Львівського Ставропігійського братства в кінці XVI – на початку XVII ст., організатори виступів українського населення проти національно-релігійного гніту; займались також літературно-публіцистичною діяльністю.

Баркулабівський літопис – білоруський літопис, що охоплює події в Білорусії та на Україні в 1545 – 1608 рр. Автором його вважають священика з містечка Баркулабова Федора Филиповича. Літопис опублікував П. О. Куліш в своїх «Материалах для истории воссоединения Руси». М., 1877, т. 1, с. 45 – 89. Наведена І. Франком цитата друкується за цим виданням (с. 57).

Зизаній Стефан (Кукіль, ? – 1600) – український письменник-полеміст, педагог. Брав активну участь у діяльності Львівського і Віденського братств. За боротьбу проти католицизму і унії зазнавав переслідувань.

…1606 р. в квітну неділю… – За найновішими дослідженнями, лист був написаний І. Вишенським у т. зв. квітну неділю 1605 р.

… приписати… авторство «Перестороги». – Гіпотеза І. Франка про Юрія Рогатинця як автора «Перестороги» прийнята низкою дослідників; М. С. Возняк вважає автором цього твору Івана Борецького, а П. К. Яременко – Андрія, священика львівської Вознесенської церкви.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 46, ч. 2, с. 193 – 219.

Попередній твір | Перелік творів | Наступний твір

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2017 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1572

Модифіковано : 7.02.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.