12. Російський «Очерк»
Іван Франко
Тому, що просторий виклад «Історії України-Русі» уривається поки що на р. 1625, а в коротшій формі він доведений до кінця проф. Грушевським у російськім «Очерку истории украинского народа» та в популярній «Ілюстрованій історії України», вважаю потрібним подати тут декілька уваг про «Очерк» і порівняти в деяких уступах представлення кінцевих епох історії України в сих обох викладах.
«Очерк» складається з 30 не дуже довгих розділів, із яких перший, дуже гарно і основно оброблений на підставі найновіших джерел, подає образ теперішнього розселення та число українського народу, зміни географічного розселення протягом історичного розвою та характеристику українського етнічного типу. Тут же розв’язує проф. Гр[ушевський] дуже влучно і розумно замотаний вузол, питання про самостійність української мови; наведу його слова в перекладі на нашу мову:
«Коли філологи перечаться про те, чи українські діалекти творять самостійну мову, чи тільки наріччя загальноруської мови, яка обіймає також язики великоруський та білоруський, то се суперечка більше формальна, спір за слова; поняття мови й наріччя – се поняття зглядні, так що ледве чи й можливо усталити, які квантитативні чи квалітативні признаки дають групі говорів право на титул самостійної мови. Далеко важніше – і тут не може бути суперечки, – що група українських говорів творить окремий, більш або менше самостійний лінгвістичний тип, зв’язаний певними рисами, що зливають різнорідність українських говорів в одну цілість – байдуже, чи назвемо їх язиком, чи наріччям. Ті риси особливо замітні в вокалізмі і різко вирізняють українські діалекти, особливо їх центральну групу, надаючи їм своєрідну фізіономію. Ті різниці виявляються вже в найдавнішій добі письменства, в найдавніших місцевих пам’ятках XI – XII вв.» (ст. 12 – 13).
В другім розділі вияснено дуже розумно характер викладу проф. Гр[ушевського], в якім згідно з принципами новочасної історіографії замість династичних та політичних питань «на перший план мусять бути висунені явища економічної та культурної еволюції та просліджені на всім протязі часу, доступнім для досліду» (ст. 19).
Менше влучною треба назвати конструкцію проф. Гр[ушевського] в розд. III про культуру та побут українського народу в передісторичні часи. В короткім викладі російською мовою слабі сторони сеї конструкції виступають виразніше, як у просторім курсі. І так на ст. 33 читаємо ось яку загальну характеристику укр[аїнського] племені (подаю в перекладі): «Взагалі всі (переказані нам традицією) риси виявляють характер м’який, веселий, окрашений поезією. Характеристика полян, яку дає найстарший літопис – «обычай имяху тих и кроток» – знаходить собі потвердження також у інших звістках. Сеї «кротости», одначе, не треба прибільшувати.
Розбійницькі походи Русі IX – X вв. викликають зовсім інакші відзиви про її характер. «Вони відважні і смілі. Напавши на чужий народ, не відступають, поки не знівечать його доразу». «Се народ жорстокий і немилосердний, без тіні співчуття до людей», – так характеризують сучасні арабські та грецькі письменники воєнні дружини Русі. Тут аж надто очевидно, що характеристика чужих письменників не може відноситися до тих самих людей, що й характеристика свого свідка, потверджена також іншими звістками. І коли проф. Гр[ушевський] зараз же додає: «И никак нельзя относить этих характеристик исключительно к варяжским контингентам русских дружин», то се не жадне історичне спостереження, а тільки психологічно неможлива комбінація самого автора.
Характеризуючи релігійний культ наших предків перед християнством, проф. Гр[ушевський] приписує їм, окрім невиробленого культу сил природи, уособлених у різних богах та духах, також віру в фаталізм на подобу старинного фатума. «Судьба одинаково тяготеет над всеми» (ст. 35). Одиноким доказом сього вірування у наших предків служить для проф. Гр[ушевського] поетичне і до того не зовсім ясне речення руського поета з XI в. Бояна: «Ни хитру, ни горазду, ни птичю горазду суда божія не минути». Доказ, на мою думку, зовсім не стійний, бо може бути тільки висловом індивідуального погляду його автора.
Характеризуючи сімейні відносини наших предків, проф. Гр[ушевський] приймає без застержень свідоцтво арабського письменника, який бачив, як тіло одного руського купця по його смерті спалено разом із тілом його жінки, яку задушено ad hoc по його смерті, за загальний звичай палення трупів і жінок у наших предків. «Обычай сожигания жены как одного из предметов собственности покойника, перешло (?) уже в добровольное доказательство любви и верности мужу; оно практиковалось еще в X в., хотя едва ли было явлением общим» (ст. 36). Речення не тільки недоладно збудоване, але, на мою думку, історично зовсім невірне, бо різними свідоцтвами з нашої народної традиції можна доказати, що жінка серед нашого народу ніколи не вважалася власністю мужа і що палення трупів ніколи не належало до звичаїв нашого народу.
Не у всьому можна згодитися також на те, як представляє проф. Гр[ушевський] генезу села. На ст. 37, згадуючи про велику сім’ю у галицьких бойків, він повторяє тут так само, як у своїм курсі і в «Ілюстрованій історії» помилку, буцімто така велика сім’я «стоит под управлением «газды» или «завидци». Поперед усього «газда» – слово мадярське, значить «багач» і вживається у нас у горах і на Підгір’ї в значенні «господар», і не має ніякого особливого зв’язку з великою родиною. Слово ж «завідця» значить першого косаря в ряді косарів при кошенні і також не має ніякого зв’язку з організацією родини. Тим часом у статті, на яку покликається проф. Гр[ушевський] при тім свідоцтві, сказано виразно, що великою родиною завідує «стариня».
Непорозумінням треба назвати також, коли проф. Гр[ушевський] наводить «дворища» і «сябровства» як однозначні поняття, коли направду се зовсім різні поняття, бо дворище – значить осідок великої сім’ї, а «сябрами» декуди називано сусідів, що, живучи в окремих осідках і не можучи вижити зі своєї земельної власності, були змушені допомагати в польових та господарських роботах багатшим сусідам і за се одержували запомогу в своїх господарствах чи то тяглом, якого у них звичайно не ставало, чи то господарськими продуктами в часах переднівку або голоднечі. Се не були відносини підданства, але сплоджений розвоєм економічних відносин та маєткової нерівності зв’язок, що нормувався звичаєво усталеними потребами «сусідської вигоди».
Не можна назвати історично вірною ту характеристику староукраїнської сім’ї, яку дає проф. Гр[ушевський] на стор. 36 свого «Очерка». Читаємо там, буцімто
«обичай (палення жінки по смерті мужа) багато вплинув на репутацію незвичайної вірності слов’янських жінок; але й справді сімейні відносини у слов’ян загалом, а в українських племен особливо, оправдували сю репутацію. Навпаки, мужчині полишалася досить велика свобода полових відносин: конкубінат і многоженство, а також і легкий розвід лишилися звичайними явищами навіть по розширенні християнства».
Не знаю, на чім опирає проф. Гр[ушевський] своє твердження про незвичайну вірність українських жінок, бо на звичаї палення жінок по смерті мужа, навіть хоч би такий звичай був колись у нас, не можна оперти твердження про вірність жінки мужеві за життя, хіба що спалення живцем було би карою за невірність, чого не бачимо ніде на світі. Натомість твердження про дозволений конкубінат і многоженство, оперте, здається, тільки на свідоцтві найстаршого літопису про конкубінат та многоженство у князів Святослава та Володимира, не вказує ще на загальне правило і загальний народний звичай.
Зате проф. Гр[ушевський] не звернув уваги на таке важне явище староруського сімейного життя, як снохацтво, нерозлучне з інституцією великої родини, в якій аж надто часто заходила потреба женити малолітніх синів з дорослими дівками чужих родин для придбання жіночої робочої сили, а в такім разі батько родини бував просто змушений для таких невісток ставати мужем. Явище снохацтва заховалося майже до наших днів іще декуди в Гуцульщині, спричинене тут головно феноменальною плодючістю гуцульських жінок, із яких деякі протягом свого життя родили по 15 – 20 дітей, що вимагало в хаті численної жіночої обслуги. Факт снохацтва зазначений уже в найстаршім літописі в характеристиці життя деяких українських племен.
Не зовсім ясно виложена в «Очерку» також генеза українського села. Села являються на Україні дуже давно, бо про них знає вже найстарший літопис, але ми не знаємо докладніше нічого про склад і організацію тих сіл. Сільська громада, що в «Руській правді» виступає під назвою «вервь», значить, без сумніву, адміністраційну збірну одиницю, розложену на обмеженій території; на се вказувало би слово «вервь» – шнур, яким міряно границі. Принаймні щодо Галичини можна сказати майже напевно, що найдавніші села складалися з дворищ, розкиданих на досить значнім просторі землі, а новіші села повстали аж протягом XV – XVI в. під напливом польської колонізації, повстання панських дворів та панщизняних відносин, для яких потребою було мати селянство при купі, близько двора або фільварку.
Зміст «Очерка» по поділу самого автора розпадається ось на які групи: розділи V – VIII містять огляд державної організації українського народу аж до її упадку, розділи IX – XIII показують життя українського народу в складі сусідніх держав, Литви та Польщі, в розділах XIV – XXI представлено «історію боротьби укр[аїнського] народу з ненависним суспільним та економічним устроєм, що змагала до його розвалення та реформи суспільних відносин відповідної до народних ідеалів суспільної справедливості», а нарешті, розділи XXII – XXX представляють історію українського відродження в XIX в., що «викликала до нового життя народні змагання і прояснила їх світлом поступових ідей сучасного культурного руху» («Очерк», ст. 16 – 18). Ся історична схема відповідає для першої групи параграфам 17 – 40, для другої – 41 – 60, для третьої – 61 – 104, а для остатньої – 105 – 710 «Ілюстрованої історії. України». Не зупиняючися довше при попередніх віках, я скажу ще лиш дещо про представлення історії XIX в. в обох історичних нарисах автора.
Примітки
«Руська правда» – збірник норм давньоруського права XI – XII ст., що лежить в основі розвитку російського, українського, білоруського та литовського феодального права. Перші списки її знайшов В. М. Татіщев у 1738 р. Зараз відомо понад 100 списків цього збірника, які умовно поділяються на три основні редакції – Коротку, Розширену та Скорочену. Кожна з редакцій виникла в різний час і відбиває різні етапи розвитку феодалізму в стародавній Русі.
…новіші села повстали аж протягом XV – XVI в. під напливом польської колонізації… – Тут відчувається вплив польської дворянської історіографії, яка твердила, що ніби лише після татаро-монгольської навали на українських землях відбувався помітний розвиток, який здійснювався завдяки польській колонізації. Насправді і в попередні століття на території України зростала кількість сіл, а дворищна форма господарювання була характерною для всього періоду феодалізму. У кожному дворищі спільно жило і працювало п’ять і більше окремих сімей. Існувало і сябрине землеволодіння та землекористування. Сябрами називали селян, які жили окремими дворами, самостійно господарювали, але мали в спільному користуванні певні угіддя. Таким чином, протягом усього періоду феодалізму на українських землях співіснували різні форми сільського життя, в які польська колонізація не внесла принципових змін.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 446 – 450.