Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

3. Дещо про антів

Іван Франко

На погляд проф. Гр[ушевського], антів треба вважати безпосередніми предками українського племені. Уперве з тим поглядом виступив наш учений у своїй статті «Анти, уривок з історії України-Русі», друкованій у «Записках Наук[ового] тов[ариства] ім. Шевченка», 1898, т. XXI, ст. 1 – 16, і переданій у повній основі в першім томі його просторого курсу в другім виданні на і в примітках, 28 – 29. В російськім «Очерку» про антів згадано дуже коротко (ст. 7 і 22 четвертого видання), а в «Ілюстр[ованій] історії» їм присвячено окремий уступ 10 (ст. 35 – 38).

Хибою тих праць, особливо першої і другої, можна вважати те, що автор, виступаючи з новою етнологічною теорією, не подає історії сього питання в дотеперішній науці, так що читач не може оцінити, скільки в тій праці власних дослідів та спостережень автора, а що він перейняв від інших. Варто завважити, що питання про антів не нове в науці і було дискутоване вже вченими XVIII в. Я мав у руках працю чеського вченого Фр. Пубічки «Dissertatio de Venedis et Antis eorumque sedibus antiquissimis», видану в Липську 1773 р. в публікації «Acta societatis Jablonovianae».

[Про Фр. Пубічку (родився 1722, ум. 1807 р.) і про його розвідку «De Venedis et Antis» згадує Ягич у своїй «Истории славянской филологии» (С.-Петербург, 1910, ст. 76 – 77), підносячи, що він ухиляє слов’янський характер вандалів, опрокидає дикі комбінації Дольчі та Грубишича і не вірить у слов’янство іллірів. Він настоює менше на відомостях Геродота, як на пізніших відомостях Плінія, Таціта, Йордана та Прокопія. Хоча в своїй розвідці він не дійшов до остаточних результатів, то все-таки вона належить до числа досить розумно і тверезо написаних]

Автор сеї праці наводить і розбирає критично свідоцтва Йордана та Прокопія, цитуючи їх подекуди докладніше, як цитує проф. Гр[ушевський]. Із слов’янських учених XIX в. годилося ширше згадати П. Й. Шафарика, який у другім томі своєї праці «Slovanske starožitnosti» присвятив венедам і антам досить простору розвідку [Р. І. Szafarzyk. Słowiańskie starożytności, przełożył z czeskiego Dr. H. N. Bońkowski. Poznań, 1844, t. II, ст. 1 – 60]. Подаю з сеї праці тут лиш дещо важніше:

«У письменників VI в., які згадують про слов’ян і яких числимо тільки 6, назви слов’ян згадуються ось як: у Прокопія – Sclavini, Antae, Spori, у Йордана – Vinidae, Veneti, Sclavini, Sclavi, Antes; у Маврикія та Агатія – Sclavi, Antae, у Іоанна Біклярського – Selavini, у Вібія Секвестра – Servetii. В джерелах VII в. стрічаються тільки імена: Sclavini, Sclavi, Venetii і Antae; в джерелах VIII в. тільки: Sclavini, Sclavi, Vindi, Veneti і також назви країв Anthaib i Banthaib, і то лиш у одного Павла Диякона. В IX і X вв. стрічаємо назви Sclavi, Sclaveni, Sclavini, Sclavani, Sclavones, Sclavinisci, Vinidi, Vinedi, Vinethi, Vinnetes, Vinades, Vindones і т. ін., натомість не стрічаємо ані раз назви антів» (ст. 14 – 15).

Переходячи спеціально до назви анти, Шафарик пише:

«Назва Antae, Avrai не рівна назві слов’ян ані своєю загальністю, ані тривкістю. Всі джерела, в яких стрічаємо згадки про антів, містяться ось у яких письменників: у Йордана (552), Прокопія (552), Агатія (590), Менандра (594), цісаря Маврикія (582 – 601), Феофілакта (629) і його компілятора Феофана (817), в візантійській хроніці, званій Chronicon paschale (630), і у Павла Диякона (770).

Відповідно до джерел, у яких стрічаємо сю назву, бачимо, що вона замикається в границях двох століть; що ж до розширення самого народу, означеного сею назвою, то воно, як побачимо зараз, ніде не виходить із окраїн задніпрянської півночі та з країн, положених на побережжі Чорного моря. Але послухаймо насамперед зізнань названих свідків. Йордан, подаючи відомість про розселення слов’ян на початку VI в., говорить, між іншим, ось що про венедів і антів:

«Імена венедів, хоч тепер міняються в різнорідних народах і осідках, але найчастіше прикладаються до племен славінів і антів. Славіни живуть від міста, званого Noviodunum, і озера, званого Musianum, аж до Дністра і на північ аж до Вісли; анти натомість найхоробріші між ними сидять на лукомор’ї Понту від Дністра аж до Дніпра; ті ріки віддалені одна від одної на кілька день дороги».

На іншім місці пише він: «Венеди, хоч походять із одного пня, мають гри назви: Veneti, Antes, Sclavi». Згадуючи далі про короля Вінітара, оповідає, що, бажаючи добутися з-під панування гуннів і показати своє геройство, напав in Antarum fines (Jordanes, De bello Getico, с V. 23, 48). В своїм творі «De regnorum et temporum succesi ne» він згадує про антів коротко: «Hae sunt causae Romanae reipublicae, praeter in stantiam quotidianam Bulgarorum, Antarum et Sclavinorum». З тих слів Йордана видно ясно, що, на його думку, анти були головною паростю племені венедів, розселеною між Дністром і Дніпром від берегів Чорного моря в північно-західну сторону, хоч невідомо, як далеко в глиб краю» (Szafarzyk, op. cit., ст. 26 – 27).

Пропускаю те, що наводить далі Шафарик із Прокопія, маючи намір навести далі його свідоцтва повніше. З пізніших джерел Шаф[арик] наводить ось що:

«Агатій згадує тільки саму назву антів, іменуючи Доброгоста, що був провідником греків проти персів (р. 555), мужа сотника, що походив із роду антів». Менандер згадує антів, говорячи про їх напад на сусідніх слов’ян в р. 557; сей напад дотикав, без сумніву, найсхідніших слов’ян, що жили в околиці Дністра, а відповідно до того осідки антів можна покласти між Дніпром і долішнім Доном. Цісар Маврикій, повчаючи про найліпший спосіб воювання зі слов’янами та антами, не означив докладно осідків сих останніх, а тільки загалом містить їх по лівій стороні Дунаю на північний схід.

Феофілакт згадує також про слов’ян і антів, із яких сі останні жили в ту пору на північних берегах Понту і посилали грекам помічні полки, коли натомість слов’яни в злуці з аварами через Дунай нападали на греків. Хан аварський, бажаючи помститися на народі антів за поміч, давану грекам, вислав проти них свого ватажка Апсіха (Бездушника). Царгородський пасхальний літопис згадує назву антів мимоходом під рр. 527 і 565, додаючи, що цісар Юстініан у розказах, величаючи себе, називав себе «побідителем антів» (Szafarzyk, op. cit., ст. 28 – 29).

Не все ясне і консеквентне в тих свідоцтвах, особливо щодо географічного положення антів. Щодо сього важне свідоцтво знаходимо в Йордановій книзі «De bello Getico», глава 5, де читаємо ось яку характеристику слов’янського племені:

«Vinidarum natio populosa ad sinistrum latus Dacicarum Alpium, quod in Aquilonem vergit, et ab ortu Vistulae fluminis per immensa spatia venit, consedit. Ibi paludes silvasque pro civitatibus habent. Antes vero, qui sunt eorum fortissimi, qui ad Ponticum mare curvantur, a Danastro extenduntur usque ad Danubium»

[Цитую згадану працю: «Acta societatis Jablonovianae de Slavis, Venedis, Antis, Vilzis et Sorabis, aliquid de Vandalis et Henetis». Lipsiae, 1773, спеціально першу «Dissertatio de Venedis et Antis eorum que sedibus antiquissimis». Pro anno 1772. Per Rev. P. Franciscum Pubitschkam S. I. Pragensem, ст. 14. В перекладі на нашу мову сей уступ значить: «Многолюдний народ венедів сидить на лівім боці дакійських Альп, що простирається на північ і від джерел ріки Вісли простягається на незмірних просторах. Там у них озера та ліси замість міст. Натомість анти, найхоробріші поміж ними, що сидять над луком Чорного моря, розселилися від Дністра аж до Дунаю». Момзен у своїм виданні Йордана (op. cit., 631) приймає варіант деяких рукописів «а Danastro ad Danaprum», але сей варіант з огляду на географічне положення означеної ним околиці видається мені менше правдоподібним].

Із сього видно, що анти в IV – V вв. жили над Чорним морем між Дністром і Дунаєм, отже, в теперішній Бессарабії та Румунії. Історично найважніша відомість, яку подає Йордан і якої не зазначив проф. Гр[ушевський], зв’язана безпосередньо з етнологічною відомостю про три слов’янські роди – венедів, антів і склавен і виглядає ось як: «Тепер вони за гріхи наші скрізь бушують, але тоді (в IV в.) всі служили державі Германаріка» [Jordanis Romana et Getica, recensult Theodorus Mommsen. Berolini 1882 (Monumenta Germaniae historica. Actorum antiquissimorum) t. V, pars prior, ст. 89]. Готський король Германарік, що жив 110 літ, панував від р. 351 – 376, отже, ся Йорданова відомість може вважатися найстаршою звісткою про існування антів.

З половини VI в. маємо дуже важні свідоцтва Прокопія Кесарійського в його «De bello Gothico». Прокопій згадує про антів кілька разів. Перша з тих згадок під р. 537 подає відомість про облогу Рима готами під проводом їх короля Вітіхіса, який несподіваним нападом зайняв укріплення Порт недалеко Рима і відси розпочав облогу столиці. В Римі був обложений головний комендант грецької армії, Велізарій.

«Двадцятого дня по заняттю Порту прийшли Мартін і Валеріян з 1 600 їздцями, яких найбільша часть були гунни, склавени та анти, що живуть по той бік Дунаю, недалеко від ріки. Велізарій урадувався їх приходом і зараз надумав ужити їх до вилазок проти ворогів».

Далі автор оповідає про три щасливі вилазки сих їздців у трьох слідуючих по собі днях, у яких їм удалося вбити мало що не 4000 готів [Prokop. Gothenkrieg. Ubersetzt von Dr. D. Coste, Leipzig, 1885, ст. 76; пор.: La guerra Gotica di Procopio di Cesarea, testo greco emendato sui manoscritti con traduzione italiana a cura di Domenico Comparetti. Roma, 1895, vol. I, ст. 189 – 190].

Бачимо з сього, що часть антів у ту пору жила над долішнім Дунаєм на його північнім березі і що анти разом із іншими слов’янами служили кінно в візантійськім війську та визначилися хоробрістю під мурами Рима. Сього уступу не цитує проф. Грушевський. Другий уступ, цитований проф. Грушевським, але, на жаль, не вповні, говорить про події 545 р. (кн. III, гл. 13 – 14). Оповідається тут, як Велізарій притиснений готами, з Равенни подався до Далмації і, зайшовши аж до місцевості Епідамна, теперішнього Дураццо, а старинного Dyrrhachium в Епірі, дожидав помічного війська з Візантії. Цісар Юстініан вислав зараз військо під проводом Віталіянового братанка Іоанна та вірменина Ісаака, брата Нарзесового, а самого Нарзеса вислав до герулів, аби вербував з-поміж них охочих вояків для походу до Італії. І справді, він звербував багато герулів, яким проводив Філемут, і подався з ними через Тракію, де мали перезимувати, щоб весною злучитися з Велізарієм.

«У тім поході трапилася їм несподівана нагода зробити ромеям (візантійцям) велику прислугу. Недовго перед тим велика купа варварів-склавен перейшла була Дунай і доконала багато грабунків у візантійських посілостях, попліндрувала доми та погнала мешканців у неволю. На них знічев’я наскочили герули, розбили їх хоч значно численнішу орду, порубали багато з них, а бранців пустили назад до їх домів. При тім Нарзес узяв у полон мужа, що присвоював собі ім’я Хільбудія, чоловіка дуже поважного, що колись був візантійським воєводою, і без трудності відкрив обман».

Далі Прокопій подає докладніше оповідання про правдивого Хільбудія:

«Гл. XIV. Хільбудій був один із свояків цісаря Юстініана, високопошановапий войовник і настільки вищий понад жадобу грошей, що за найвище своє добро уважав не мати ніяких дібр. Сей Хільбудій уже на четвертім році панування цісаря (531 р.) був іменований воєводою над військом у Тракії і поставлений насторожі над Дунаєм з порученням не допускати переходу варварів нізвідки, бо там тим шляхом много разів переходили гунни, анти і склабени і робили ромеям найстрашніші шкоди.

Хільбудій зробився для тих варварів таким страшним, що протягом трьох літ, у яких він держався на своїм становищі, ані один із них не міг перейти Дунай проти ромеїв, коли натомість ромеї з Хільбудієм кілька разів переходили Дунай з невеликим військом і скрізь проганяли склабен. Третього року, коли Хільбудій своїм звичаєм з малим відділом війська перейшов ріку, склабени, злучившися всі, вийшли проти нього. Розпочалася завзята битва, в якій полягло багато ромеїв, в тім числі також воєвода Хільбудій. Відтепер перехід через ріку був вільний для варварів, і ромеї були наражені на їх напади до тої міри, що вся грецька сила не могла зрівноважити того, що вперед робив один чоловік.

Пізніше анти й склабени, порізнившися за щось, дійшли до бійки між собою, і антів побито. В тій бійці один склабенин узяв одного анта в неволю і запровадив його до свого дому. Се був молодий чоловік з визначного роду на ім’я Хільбудій. З часом сей Хільбудій здобув собі велику прихильність у свого пана і вправу в воюванні. Кілька разів висиланий своїм паном у небезпечні походи, він дав докази своєї хоробрості і здобув собі поважане ім’я. В тім часі анти напали на Тракію, ограбили її і взяли в неволю багато ромеїв та, ведучи їх із собою, вертали до свого краю.

У одного з тих невільників трапився пан чоловіколюбний та милосердний. А сей ромей був хитрий ошуканець і здібний одурити кождого, хто мав із ним діло. Бажаючи вернути до грецького краю і не маючи ніякого способу вчинити се, він узявся на підступ. Прикинувшися перед своїм паном, що хоче відкликатися до його чоловіколюбності і сказати йому щось таке, з чого йому вийде велика ласка божа, він упевнив його, що не окажеться йому невдячним за його добродійства, але навпаки, хоче дати йому таку добру раду, з якою в короткім часі він здобуде величезні багатства.

Серед склабенського народу пробував Хільбудій, що колись був воєводою ромеїв, а тепер живе в стані невільника, і ніхто з варварів не знає, хто він такий. Він підіймається відшукати того Хільбудія і відпровадити його до грецького краю, за що його пан, без сумніву, здобуде добру славу і велику нагороду від цісаря. Сими словами ромей намовив свого пана і з ним разом удався між інших склабен, які заприязнилися з ним і радо вчащали до нього. Обіцявши багато грошей тому, хто держить у себе Хільбудія, він заохотив їх шукати того чоловіка, і вони зараз подалися в дорогу.

А що вони були знайомі зі своїми земляками, швидко знайшли того чоловіка, у котрого був Хільбудій, і почали розпитувати його, чи він грецький воєвода? Не маючи причини брехати, сей відповів усе по правді, що він з роду ант і разом зі своїми земляками воював проти співплеменних склабенів, що тоді з ними були на воєнній стопі, але тепер, відчужившися від своєї вітчини, жиє тут свобідний на законній основі. Та його хазяїн, якому за нього обіцяно багато золота, жалував дуже, що його надії не справдяться.

Бачачи се, ромей почав підмовляти хазяїна закрити правду і, бажаючи усунути всяку перешкоду для свого повороту до вітчини, твердив раз у раз, що він правдивий Хільбудій, але зо страху, аби на ньому не металися варвари, не хоче признатися до свого правдивого стану. Та коли він опиниться на грецькій землі, він не тільки не буде затаювати правди, але, навпаки, буде сам величатися тим іменем. Се справді промовило до переконання варварів. Коли розійшлася відомість про се, всі анти зібралися докупи, признавши се своїм спільним ділом і думаючи, що, маючи між собою в своїх руках Хільбудія, грецького воєводу, могли би витягнути з сього великі користі» [Procopio di Cesarea. La guerra Gotica, ed. D. Comparetti, t. II, ст. 287 – 292].

Зараз по тім іде у Прокопія характеристика склабен і антів, яку подаю далі, а потім на ст. 294 – 6 – кінець оповідання про Хільбудія:

«Тоді анти, зібравшися, як було сказано, присилували того чоловіка, аби признався, що він Хільбудій, грецький воєвода, грозячи йому смертю на випадок, коли би перечив сьому. Тим часом трапилося, що цісар Юстініан вислав декількох послів до варварів, запрошуючи їх, аби прийняли помешкання у старім місті, названім Турріс, положенім на тім боці Дунаю і збудованім колишнім римським цісарем Трояном, але здавна вже запустілім задля нападів варварів на ті околиці.

Цісар Юстініан задумав віддати їм те місто з цілою околицею, яке по старому праву належало до Римської держави з наміром зробити їх своїми приятелями і обіцяючи їм велику платню, щоб вони ставили опір гуннам, які мали намір напасти на Грецьку державу. Почувши се, варвари згодилися зробити все з тою умовою, щоб із ними разом як їх ватажок пішов Хільбудій, грецький воєвода, надіючися, що Хільбудій здужає зробити для них усе, що їм буде потрібне.

І сам Хільбудій, заохочений такою надією, почав признавати себе бувшим грецьким воєводою. В таких обставинах його вислано до Візантії, та по дорозі його перехопив Нарзес. Розмовившися з ним, він зараз пізнав, що се самозванець, хоча сей говорив добре по-латині і вмів досить добре наслідувати Хільбудія, до якого був де в чому подібний. Нарзес посадив його в тюрму і змусив признатися до всього, а потім повіз його з собою до Візантії».

Се був кінець того історичного епізоду, що досить добре малює нам відносини між греками та тодішніми слов’янами та дає між іншим інтересну вказівку на те, що антам відкривалася перспектива оселитися на законній основі на правім березі Дунаю, але ся перспектива не вийшла поза проект, ударемнений дальшими подіями. Важне в ній також те, що ант, який не був у грецькій неволі, вміє говорити по-латині, навчившися, очевидно, сеї мови в своїй вітчині від римських колоністів.

В середині сього оповідання подає Прокопій ось яку характеристику слов’ян і антів:

«Оба ті племена, склабени й анти, не стоять під володінням одного мужа, але живуть здавен-давна як держави народні, так що всі однаково переносять щастя й нещастя. Так само з огляду на все інше сі варвари зовсім однакові. Бо вони знають лиш одного бога Громовержця і вірять, що він сам один панує над світом. Вони жертвують йому биків та різних інших звірів. Судьби не признають і не знають, чи вона має яку силу над людьми; але коли смерть стане їм перед очима, чи то через хворобу, чи то як вибираються на війну, то дають собі заповіт у разі виходу зараз принести жертву богу.

Коли перебудуть злидні щасливо, жертвують відповідно до свого заповіту і вірять, що сею жертвою окупили своє життя. Крім того, вони віддають божеські почесті рікам, джерелам та іншим демонам, складають усім їм жертви і користуються тими жертвами для віщувань. Вони живуть у вбогих шатрах, далеко віддалені один від другого, а поодинокі часто міняють свої осідки.

До війни виступає найбільша часть пішо з малими щитами та списами. Панцирів не носять; деякі навіть не мають ані верхньої, ані спідньої одежі, тільки штани, затягнені поясом на животі. Вони говорять одною і тою самою варварською мовою і не різняться одні від одних також у зверхнім вигляді. Всі вони дуже великі і сильні; барва їх шкіри й волосся ані біла, ані жовтава, ані також чорна, тільки зовсім червонава. Подібно до масагетів живуть вони в темноті та бідності, і так само, як вони, бувають дуже брудні. Притім вони не злої, ані злобної вдачі, а простотою свого способу життя дорівнюють також гуннам.

Здавен-давна склабени й анти називали себе також спільним іменем, а власне Σπόροι (розсіяні), на мою думку, тому, що живуть так дуже в розсипку в шатрах. Тому також вони заселюють таку велику територію, а власне майже весь лівий беріг Дунаю» (Prokop; op. cit., ст. 206 – 207; ed. Comparetti, II, 289 – 294). Проф. Грушевський знає сю характеристику і називає її навіть класичною («Записки», т. XXI, ст. 13) , але чомусь не цитує її ані в своїй спеціальній розвідці про антів, ані в просторому курсі, ані в популярній переробці історії України, хоч вона могла дати йому деякі інтересні подробиці для характеристики антропологічного типу, напівкочівничого способу життя та релігійних вірувань антів, що де в чому дуже близько підходять до характеристики українських племен, поданої в нашім найстаршім літописі.

Не цитував проф. Грушевський також згадки Прокопія про антів, поданої під р. 546, де згадано про відділ із 300 антів, що стояли в службі візантійського цісаря в війні проти готів під проводом Туліана і хоробро відбили напад готів у одній гірській тіснині в Луканії (Prokop. op. cit., ст. 227 – 228; ed. Comparetti, II, 343 – 4).

Мимоходом згадує Прокопій про пораження антів через візантійського полководця Германа під р. 550 (кн. III, гл. 40), ось у якім оповіданні:

«Коли Герман збирав своє військо в іллірійському місті Сардіці і дуже старанно робив усякі приготування до війни, переправилася велика юрба склабен, більша як коли-будь перед тим, через Дунай і розтаборилася біля Наісса (теперішнього міста Ніша, або Нішави). Греки зловили деяких із них і дізналися від них, що сим разом вони намірилися здобути Солунь і суміжні з ним міста. Цісар видав зараз наказ Германові заслонити ті міста і відперти склабен.

Вони дуже боялися його, бо Герман, ще зараз по вступленні Юстініана на трон, бувши тоді воєводою Тракії, енергічно відбив напад їх сусідів-антів і через се здобув собі велику повагу у всіх варварів. Склабени сим разом покинули свій намір напасти на долину, але, перейшовши гори, вдарили на Далмацію. Позбувшися сього клопоту, Герман розказав своєму війську готовитися до походу, заповідаючи, що за два дні вирушать до Італії. Та нагла хороба зробила кінець його життю» (Prokop, op. cit., ст. 264 – 5, ed. Comparetti, II, 458 – 9).

Пригадавши, що Юстініан вступив на царгородський трон 527 р., можемо покласти дату сього пораження антів більше-менше на р. 530, і се була би перша історична дата з історії відносин сього племені до греків.

Остатня згадка Прокопія про антів міститься на початку четвертої книги його історії війни з готами. Ся четверта книга не має хронологічної канви і містить загальні уваги та причинки до подій, представлених у перших трьох книгах. Розділ 4 сеї книги починається коротким оглядом заселення країни між Волгою й Доном, сей уступ пропущений у німецькім перекладі:

«По той бік Сагіни (Волги) живуть многі народи гуннів. Країна з сього боку називається Євлізія, і живуть у ній варварські народи в її внутрішній і приморській часті аж до озера, званого Меотідою, і до ріки Танаїса (Дону), яка впливає в те озеро. Саме ж те озеро має устя до Чорного моря. Люди, що живуть у тім краю, давніше називалися кіммерійцями, а тепер зовуться утігурами. А поза ними на північний вітер живуть незлічені народи антів» (Procop., ed. Comparetti, III, ст. 22 – 3).

Ся відомість, як і взагалі значна часть відомостей, поданих у четвертій книзі Прокопієвого твору, має далеко меншу історичну вартість від відомостей, поданих у перших трьох книгах. Можливо, що вона відноситься до часу, значно давнішого від того, в якім жив Прокопій, і взята ним із якогось давнішого джерела, що знало ще про суміжне життя антів з кіммерійцями.

Що можемо вивести з усіх тих історичних свідоцтв про початки різноплеменного українського народу? Що анти були слов’янами, се, здається мені, не підлягає сумнівові. Найпевніші історично свідоцтва Прокопія означують місце їх побуту в половині VI віку між устями Дністра й Дунаю. Можна прийняти майже напевно, що перед тим вони жили значно далі на північ, десь на верхів’ях Дніпра.

Куди поділися потім, у VIII – X вв.? Що не посунулися далі на південь, на болгарську та візантійську територію, се можна сказати також майже напевно. Чи не вернули знов на північ? Се питання насувається і було вже піднесено в науці. З приводу літописної звістки з початків IX віку про прихід в’ятичів та радимичів «от ляховъ» над Оку висловили російські вчені (Гільфердінг, Первольф та Іловайський) здогад, що назва «в’ятичі» може походити від антів. Сю думку висловив також галицько-руський учений А. Петрушевич, і я не бачу причини відкидати її, тим більше, що всі інші дотеперішні теорії про походження в’ятичів та радимичів, як зазначує проф. Гр[ушевський] («Історія України-Русі», т. І, ст. 152), не знаходять собі історичного потвердження.

Можливо, що одна часть антів справді емігрувала на північ і дала початок племені в’ятичів. Що плем’я радимичів могло вийти з теперішньої Малої Польщі, з лівого берега Сяну, на се вказувала би назва місточка Радимна. Але головна часть антів не потребувала виходити нікуди зі своїх осель між устями Дністра й Дунаю. Візантійські джерела X – XII вв. часто згадують про скіфів у тих місцевостях. До скіфського племені зачисляють давніші історики також семигородське плем’я цікулів, яке, правдоподібно, не вимерло й досі і в якім, на мою думку, мотивовану ближче в однім із дальших розділів сеї книжки, треба бачити прастару парість українсько-руського народу.


Примітки

Пліній – Пліній Старший Гай Секунд (23 або 24 – 79), римський письменник, учений, державний і військовий діяч. У 77 р. завершена його «Природнича історія» (в 37-ми кн.).

Таціт Публій Корнелій (бл. 55 – бл. 120) – історик і політичний діяч Стародавнього Риму. У ряді його творів є цінні відомості про венедів, сарматів і Боспорську державу.

Йордан – історик готів VI ст. Його праця «Про походження та історію готів» містить цінні відомості про місця розселення і етнічну єдність слов’ян.

Прокопій (Прокопій Кесарійський; між 490 і 507 – після 562) – візантійський історик. З його творі «Історія воєн Юстініана з персами, вандалами і готами» є цінні відомості про східних і південних слов’ян.

Липськ – Лейпціг.

Маврикій (539 – 602) – візантійський імператор (582 – 602); псевдо-Маврикій – умовне найменування автора трактату з військової справи «Стратегікон», який інколи приписують візантійському імператорові Маврикію.

Агатій (Агафій; бл. 536 – бл. 582) – візантійський історик і поет. Автор твору «Про царювання Юстініана», в якому містяться відомості про антів.

Павло Диякон (Павло Діакон; 720 – бл. 800) – середньовічний лангобардський історик. Народився в м. Фріулі (Італія).

Менандр (Менандр Протиктор) – візантійський історик та юрист другої половини VI ст. Автор «Історії», в якій є відомості про сусідні з Візантією племена, зокрема про аварів, антів, склавінів.

Феофілакт (Феофілакт Сімокатта) – візантійський історик першої половини VII ст. Його «Історія» у восьми книгах містить відомості про слов’яно-аварські війни з Візантією в кінці VI ст.

Феофан (Феофан Сповідник, ? – 817) – візантійський хроніст, чернець. У хроніці подано цінний матеріал про аварів, гуннів і слов’ян.

…на лукомор’ї Понту… – в затоці Чорного моря.

Вінітар – король остготів. У 70-х роках IV ст. воював проти антів, загинув у битві з гуннами.

Юстініан (483 – 565) – візантійський імператор (527 – 565).

…цісар Троян… – Траян Марк Ульпій (53 – 117) – римський імператор (98 – 117).

…держави народні, так що всі однаково переносять щастя й нещастя. – Наведене I. Франком твердження Прокопія про наявність держави у антів і слов’янських племен потребує пояснення. У цих племен держави в повному розумінні слова ще не було, вони перебували в стадії розкладу первісно-общинного ладу і формування класових відносин. Разом з тим не можна погодитися й з висновком, що всі однаково переносили щастя й нещастя, бо вже не було рівності між людьми як за первісно-общинного ладу, між ними відбувалось майнове розшарування.

Гільфердінг Олександр Федорович (1831 – 1872) – російський слов’янознавець, історик й збирач фольклору західних та південних слов’ян.

Первольф Йосеф (1841 – 1891) – чеський вчений-славіст. Автор ряду праць з історії України.

Іловайський Дмитро Іванович (1832 – 1920) – російський історик і публіцист дворянсько-монархічного напряму. Зокрема піддав критиці норманистські погляди попередніх і сучасних йому істориків.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 421 – 431.