7. Найстарший руський літопис
Іван Франко
Присвячу ще кілька уваг першому екскурсові проф. Гр[ушевського] про «Найдавнішу руську літопись» (т. І, ст. 556 – 578), тому що оброблену в нім тему, невважаючи на її важність, у «Ілюстрованій історії» автор збув усього 7 рядками, які не дають майже ніякого поняття про порушений у них предмет.
У своїм екскурсі проф. Гр[ушевський] просторо передає розвій думок та дослідів російських учених про авторство та композицію староруського літопису і потім спеціально переглядає різні редакції найдавнішої його часті, переважно йдучи за слідами О. Шахматова. Як досліди Шахматова, так само й представлення проф. Г[рушевського] визначаються множеством догадок та занадто поспішних вироків про буцімто довільні комбінації київського книжника там, дев літописі стрічаються місця не зрозумілі або не вигідні новішим ученим.
У представленні проф. Гр[ушевського] при всій його дріб’язковості зазначу основну помилку, що т[ак] зв[ану] Іпатську редакцію Початкового літопису він уважає південною, а т[ак] зв[ану] Лаврентьєву – північною, в однім місці навіть великоруською. Фактично обі вони, без огляду на те, де були переписані їх копії, були зложені в Києві, правдоподібно, перша з них у Печерськім, а друга – в Видубицькім монастирі, а з огляду на язик – обі однаково українські.
Жаль, що проф. Гр[ушевський], поки вдався по чужих слідах у детальний розбір найстаршої часті літопису, не зайнявся на власну руку детальним порівнянням обох київських редакцій, до яких немало екстраваганцій додає перша часть т[ак] зв[аної] Никонової компіляції, зложена в другій половині XII в. в Володимирі над Клязьмою кимось із дружини князя Андрія Боголюбського, чоловіком, очевидно, українського походження.
Роздивляючи наш Початковий літопис як літературну пам’ятку, зложену по певному плану з дібраного для нього матеріалу, я ще в 1907 р. в XXIX томі «Archiv für slavische Philologie», ст. 291 – 299, подав свої уваги про композицію найстаршого літопису, в яких звернув увагу на те, що сей літопис складається з чотирьох окремих частей, злучених докупи одним редактором у початку XII в.
Першу часть, що сягає до часу хрещення Володимира, можна з огляду на її головний зміст назвати династичною сагою київських князів передхристиянського часу; другу можна назвати корсунсько-руською легендою про Володимира та його синів – вона кінчиться смертю Святополка Окаянного; третю часть, що кінчиться оповіданням про віднайдення мощей св. Феодосія печерським монахом, пострижеником того Феодосія, можна вважати Печерським літописом, а автором його признати того самого монаха; нарешті, четверту часть, що обіймає час від 1093 – 1112 р., в якій центральне місце займає особа Володимира Мономаха і в якій надто живо виступає провідна ідея федерального зв’язку руських князів для оборони руської землі, треба признати твором світського чоловіка, київського дружинника Василя, який декуди говорить про себе в першій особі.
Думаю, що пізнання сеї композиції найстаршого літопису дуже влегшить студіювання його поодиноких частей і поможе нам вибратися з тої гущавини догадок та непорозумінь, у яких блукає досі навіть такий бистроумний учений, як О. Шахматов. Ще 1907 р., працюючи над просторим викладом історії нашого письменства, я зауважив, що деякі часті нашого найстаршого літопису виявляють характер віршової форми. Я зауважив се спеціально щодо епізоду про напад печенігів на Київ у р. 968 і реконструював його віршами як зразок найстаршої української народної пісні.
Зайнявшися сього року спеціально нашим літописом, я дійшов до того, що всі важніші епізоди його найстаршої часті до Володимира включно, зложені віршами, були твором київського дружинника часів Ярослава Мудрого (половини XI в.), який черпав свої відомості переважно з київської місцевої народної та князівсько-дружинної традиції та користувався декуди також грецькою та болгарською традицією. Сі поетичні епізоди були пізнішим редактором позшивані або декуди полатані літописними записками або редакторськими поясненнями, і так повстав найстарший український літопис, якого найстаршу форму маємо в т[ак] зв[аному] Іпатськім кодексі, а властиво в редакції, доконаній у Печерськім монастирі за часів Володимира Мономаха.
Т[ак] зв[аний] Лаврентіїв кодекс, зредагований правдоподібно, в тім самім часі в Видубицькім монастирі, виявляє тенденцію замазання язикового колориту української народної мови і наближення до мови церковної. Реконструкція віршової форми літопису позволяє майже скрізь відділити первісний текст від літописних і редакторських додатків і поможе, на мою думку, розв’язати немало загадок не розв’язаних дотеперішніми дослідами.
Примітки
Святополк Окаянний (бл. 980 – 1019) – князь туровський (988 – 1015) і великий князь київський (1015 – 1019), старший син Володимира Святославича. В 1019 р. Святополк Окаянний був розбитий Ярославом Мудрим за допомогою новгородців на річці Альті (біля Переяслава) і втік за кордон, де й загинув.
Володимир Мономах (1053 – 1125) – великий князь київський (1113 – 1125), державний і політичний діяч Київської Русі, письменник. Володимир Мономах був прихильником припинення князівських міжусобиць, об’єднання сил для боротьби проти половців.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 437 – 438.