13. Дев’ятнадцятий вік
Іван Франко
Порівнюючи остатні розділи обох праць, а власне параграфи 100 – 110 «Ілюстрованої історії України» і розділи 28 – 30 «Очерка», бачимо хід думок майже однаковий і декуди навіть однакові вислови й однакові помилки. Не можна сказати, щоб автор у тій часті своєї праці добре опанував дуже багатий предмет, бо більше як ціле століття дуже оживленого розвою українського народу. В обох викладах видно щось немов поспіх і втому. Певна річ, не пропущено нічого важнішого, хоч і не дано майже нічого нового супроти дотичних спеціальних дослідів та публікацій. Притім тут більше, як у попередніх розділах, чується перевага розумування над фактичним матеріалом.
Надто російський «Очерк», як і слід було ждати, має в тій часті сильну апологетичну закраску, звертаючи пильну увагу на переслідування української мови, письменства та національності з боку російського уряду. Не уймаючи вартості праці проф. Грушевського, позволю собі зазначити деякі фактичні помилки в тих остатніх частях обох праць. І так на ст. 526 «Ілюстр[ованої] історії Укр[аїни], мабуть, через помилку сказано, що Шевченко 1845 р. дістав посаду при Київськім університеті. На ст. 527 неправдиво подана дата грудневого вибуху в Петербурзі на р. 1826, коли він стався 1825 р. Не можна назвати правдивим твердження автора, буцімто до Шевченка в 1840-их роках доходили відомості про давніше тайне товариство Соединенных славян і навіть про сучасне йому «Кирило-Мефодійове братство». Не можна признати правдивим твердження на ст. 528, буцімто всім арештованим і покараним членам Кирило-Мефодійового братства заборонено писати; ся заборона, з особистої волі царя Николая, діткнула тільки одного Шевченка та й то фактично майже ніколи не була виконана.
Не зовсім вірно представив проф. Гр[ушевський] справу галицько-руського освітнього товариства з р. 1816, буцімто воно «було засноване і скоро заглохло» (ст. 528), коли з доступного йому джерела автор міг переконатися, що товариство фактично не було зав’язане, отже, й не могло занидіти, а незав’язання його не можна покласти в вину його ініціаторів (Матеріали до культурної історії Галицької Русі XVIII і XIX в., Львів, 1902, ст. 258 – 276).
Невластиво називає автор і в російськім, і в українськім викладі руське політичне товариство 1848 р. Головною радою, коли воно мало назву Руська рада головна. Невластиво також, говорячи про збір руських учених 1848 р., він кладе заснування Матиці між домаганнями того збору (ст. 530), бо збір фактично оснував се товариство. Не можна сказати, щоб автор угадав добре настрій австрійського уряду, пишучи на тій самій ст[орінці], що «добрі заміри австрійських правителів помогти розвоєві українського народу (в р. 1848) переважно не здійснилися».
Жадне австрійське правительство, з тих, які за чергою кермували Австрією в рр. 1848 – 1850, не мало спеціальної предилекції до русинів і не дурило їх ніякими обіцянками, яких би потім не додержало. Не можна назвати влучним висловом, коли на ст. 531 автор, говорячи про час після Кримської війни в Росії, твердить, буцімто «правительство само взялося реформувати старі, пережиті форми життя», коли de facto правительство тільки з тяжким опором уступало напорові обставин. Мабуть, через помилку датує автор (на ст. 534) битву під Кенігрецом (Садовою) р. 1865; у російськім «Очерку» дата правдива – 1866. Не можна сказати, щоб Антонович у 1860-их рр. був співробітником галицьких українофільських часописів, бо одинокий його вірш «З колишнього», друкований у «Меті», дістався туди, м[а]б[уть], без його відома і під псевдонімом.
В аналогічних розділах російського «Очерка» варто зазначити характеристику поезії Шевченка, якого автор не зовсім властиво називає «ліричним поетом», немовби не признаючи йому також епічного таланту.
«Його творчість, – пише проф. Гр[ушевський], – се творчість народу, який відразу, без посередніх ступнів доступив високого інтелектуального розвою та індивідуальної свідомості і злучив у своїх творах безпосередність народної поезії зі свідомістю літературної творчості» (ст. 428).
Не можна сказати, що ся характеристика хибна, але се певно, що вона не дуже ясна. На ст. 431 автор говорить про «тривкі зв’язки українства з поступовими великоруськими течіями» в початку 1860-их рр. На мою думку, ті зв’язки були виключно особистого характеру, дуже нечисленні і в додатку зовсім не тривкі. Помиляється автор на ст. 437, пишучи, що «Вагилевич не витерпів переслідувань (руських духовних властей чи чиїх інших у 40-их рр.) і погиб», коли відома річ, що він перейшов на протестантизм, оженився і прожив, займаючися многосторонньою науковою працею, аж до р. 1866. Помилково сказано на ст. 444, що «Вечерниці» «не просуществовали и года», коли вони виходили повні два роки.
Зовсім не зрозуміла фраза про Куліша з епохи 1860-их і 70-их рр., буцімто «на нем почили слова украинского возрождения, кружка кирилло-мефодиевцев, Шевченка и «Основы», которой он являлся представителем» (ст. 446). Мабуть, через помилку зачислено до праць київського відділу російського «Географ[ического] общества» видання «Труды экспедиции в Юго-Западный край», себто матеріали, зібрані П. Чубинським і видані в Петербурзі різними редакторами (Костомаровим і Гільдебрандтом).
Недокладно характеризує проф. Гр[ушевський] діяльність Драгоманова, говорячи про нього («Очерк», 453 – 454), що він був «неустанным и очень резким проповедником европеизации, народовства и украинофильства, сообщения ему прогрессивного характера, социального содержания в духе умеренного («постепеновского») социализма».
Ся характеристика і неясна, і неправдива, бо Драгоманов ніколи не проповідував соціалізму, а ще до того й ступневого, але в «Громаді» (Переднє слово) виступив виразно під знаменем анархізму, а до європеїзації закликав не тільки українофільство, але також усі російські партії.
Недокладно сказано також про те, що сталося у Львові в остатнім році XIX в., коли, як твердить автор, «могло произойти слияние народовцев с радикалами» (ст. 455). Діло було таке, що деякі визначні сили (я, Охримович та Євген Левицький) відступили від радикальної партії і вплинули на ядро народної партії так, що воно згодилося на зміну програми в дусі постулатів радикальної партії і виступило відтепер під назвою «національно-демократичної партії», радикальна ж партія лишилася й далі при своїй програмі, та існує й досі.
Примітки
…на ст. 526 «Ілюстр[ованої] історії Укр[аїни]», мабуть, через помилку сказано, що Шевченко 1845 р. дістав посаду при Київськім університеті. – В дійсності Т. Г. Шевченко подав прохання на ім’я куратора Київської учбової округи О. Траскіна про призначення його на посаду вчителя малювання в Київському університеті 27 листопада 1846 р., а 21 лютого 1847 р. міністр народної освіти С. Уваров повідомив куратора про затвердження Шевченка на цій посаді. З 1845 р. Т. Шевченко був співробітником Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві (до арешту в березні 1847 р.).
…давніше тайне товариство Соединенных славян… – Товариство об’єднаних слов’ян – таємна революційна організація декабристів на Україні. Засновано на початку 1823 р. у Звягелі (тепер – Новоград-Волинський) У вересні 1825 р. члени товариства влились до Васильківської управи Південного товариства декабристів. Помітний вплив ідей Товариства об’єднаних слов’ян, зокрема у питанні про єдність слов’янських народів, на програму кирило-мефодіївців.
Не можна назвати правдивим твердження автора, буцімто до Шевченка в 40-их роках доходили відомості про давніше тайне товариство Соединенных славян і навіть про сучасне йому Кирило-Мефодійове братство. – Ідеї декабристського Товариства об’єднаних слов’ян (1823 – 1825) вплинули на програму Кирило-Мефодіївського товариства, особливо у питанні про єдність слов’янських народів. Т. Г. Шевченко не тільки знав про існування Кирило-Мефодіївського товариства, але, як переконливо довели радянські вчені, був його активним членом і натхненником революційно-демократичних ідей. Прогресивні ідеї Т. Г. Шевченка знайшли відображення у програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства, і напевно йому були знайомі основні ідеї Товариства об’єднаних слов’ян.
Не можна признати правдивим твердження на ст. 528, буцімто всім арештованим і покараним членам Кирило-Мефодійового братства заборонено писати… – Провідні члени товариства М. І. Гулак, М. І. Костомаров, О. О. Навроцький були ув’язнені на певні строки, отже, позбавлені фактично можливості писати. Т. Г. Шевченкові за особистим наказом царя було заборонено писати й малювати.
Руська рада головна. – Йдеться про політичну організацію української інтелігенції та уніатського духівництва Галичини. Створена в травні у Львові під час революції 1848 р. в Австрії. Головна руська рада викликала появу місцевих руських рад, які боролися за автономію Східної Галичини, за розвиток української культури тощо.
…збір руських учених 1848 р. – Мається на увазі з’їзд діячів української культури, проведений Головною руською радою.
…заснування Матиці… – (від сербської Матиця, що означає бджолина матка). Йдеться про заснування Головною руською радою у Львові в 1848 р. Галицько-руської матиці, тобто громадського культурно-освітнього товариства, на зразок тих, що були на землях південних та західних слов’ян і мали сприяти розвитку національних культур.
«Мета» – літературно-політичний щомісячний журнал, орган «народовців», виходив 1863 – 1865 рр. у Львові, обстоював консервативно-буржуазні позиції.
«Вечерниці» – перший на Галичині український громадсько-літературний щотижневий журнал. Виходив у Львові 1862 – 1863 рр. Це видання було помірковано ліберальним, «народовським»
Чубинський Павло Платонович (1839 – 1884) – український і російський етнограф буржуазно-демократичного напряму, поет. За редакцією Чубинського видано «Праці етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край», т. 1 – 7. Спб., 1872 – 1879.
Охримович Володимир Юліанович (1870 – 1931) – український етнограф.
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1986 р., т. 47, с. 450 – 453.