Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Поеми / Смерть Каїна / Смерть жінки Каїна

Смерть Каїна

Смерть жінки Каїна

Іван Франко

Убивши брата, Каїн много літ

Блукав по світі. Мов бичі криваві,

Його гонило щось із краю в край.

І був весь світ ненависний йому,

Ненависна земля, і море, й ранній

Пожар небес, і тихозора ніч.

Ненависні були йому всі люди:

Бо в кождому лиці людському бачив

Криваве, синє Авеля лице –

То в передсмертних судрогах, то знов

З застиглим виразом страшного болю,

Докору й передсмертної тривоги.

Ненависна була йому і та,

Котру колись любив він більш вітця,

І матері, і більш всього на світі, –

Його сестра і жінка враз, нелюба

За те, що їй ім’я було – людина,

Що Авелеві були в неї очі,

І голос Авелів, і серце щире, –

За те, що так його любила вірно,

Що, хоч сама невинна й чиста серцем,

Не вагувалася для нього все

Покинути, з проклятим поділити

Його прокляту долю.

Наче тінь,

Вона ходила з ним. Із уст її

Ніколи Каїн не почув докору,

Хоч вид її, і голос, і любов

Були йому найтяжчим, ненастанним

Докором. Інколи, як лютий біль

Осилював його, він, мов безумний,

Гнав геть її від себе – і, послушна,

Вона щезала, тихим, скорбним гостем

Являлась між людей, дітей, онуків,

Та не надовго. Як прийшла таємно,

Так і щезала, і в пустиню йшла,

Чуттям угадуючи ті стежки,

Куди блукав її нещасний брат.

Була мов нитка срібна, що в’язала

Самотнього, запеклого з життям

Людей. Теплом, що жеврілось в її

Жіночім серці, силувалась гріти

Убійці душу.

Та дарма! Мов риба,

Що б’єсь об остру кригу, аж сама

В ній зціпеніє, так вона весь вік

З сил вибивалась, мов лучина та

Горіла й власним нищилась огнем.

Раз в темних пралісах вони в скалистій

Печері ночували. Втомлена,

Вона заснула, голову поклавши

На камінь. Каїн розложив огонь

І сів побіля нього, в полум’я

Втопивши очі. Фантастичні сцени

І явища раз по раз виринали

З огнистих язиків, і, ловлячи

Їх поглядом, немов здрімався Каїн, –

Сну тихого, правдивого давно,

Давно не знали вже його повіки!

А як настало рано, Каїн дармо

Чекав, коли вона з постелі встане,

У дикій тикві принесе води,

Плодів нарве, коріння назбирає

І меду на снідання. Сонце вже

Підхопилось високо, зазирнуло

Промінням скісним у нутро печери –

Тоді до неї наблизився Каїн

І зараз же пізнав, що сталось з нею.

Ах, раз лишень в житті він бачив смерть,

Та той один раз вистарчив повік,

Щоб розпізнати смерть у всякім виді.

А тут вона явилась так невинна,

Та сумирна, та радісна! Лице,

Недавно ще поморщене грижею

І втомою, тепер мов просіяло,

Відмолоділо. Та сама любов,

Що за життя, й тепер на нім світилась, –

Та щезла туга і тривожні думи,

Немов все те, к чому душа її

Неслась і рвалась за життя, було

Осягнене тепер.

Вид смерті разом

Немов підтяв його всю волю й силу.

Ні болю він не чув, ні жалю в серці,

А лиш безсилля, повне отупіння.

Він сів над трупом і весь день, всю ніч

Сидів недвижно. А на другий день

Він знявсь, сухого листя наносив

В печеру, трупа вкривши ним зовсім,

Потім з гори каміння навалив

І мучився весь день, кривавив руки,

Аж завалив, забив ним вхід печери.

Відтак омив криваві руки в річці –

Так, як тоді, по смерті брата! – й звільна,

Не оглядаючись, не відітхнувши,

Пішов в пустиню.

Де? Куди? Пощо?

Про се давно не думав він. Що й думать?

Куди б не йшов він, де б не завернув,

Усюди сум однакий, самота

Однака і однаке горе люте!

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 7721

Модифіковано : 26.05.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.