Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Поеми / Смерть Каїна / Каїн обмірковує побачене в раю

Смерть Каїна

Каїн обмірковує побачене в раю

Іван Франко

Холод ледовий

Збудив його. Вже серед неба сонце

Ясніло мляво, холодно всміхалось,

Мов зраджена, ошукана надія.

Де вчора рай виднівсь, стояла нині

Піднебною стіною мряка біла,

Немов заслона. Каїн не жалів

За райським видом; він один лиш чув

У серці голос: «Геть відсіля! Геть!»

І наче злодій, що, в чужу комору

Закравшись, замість скарбу дорогого

Розпечене залізо в руку вхопив, –

Так Каїн вниз спішив з верха сніжного.

Важкії думи, мов над стервом круки,

Носилися і крякали над ним.

І думав він: «Так от чим бог дурив

Вітця, мене і всіх людей! Бо ж певно,

Що без його знання і волі се

Не сталось би! Бо й хто ж роздер надвоє

Життя й знання і ворогів заклятих

Із них зробив? Чи ж не його се діло?

Тоді, коли осібно в раї він

Оті два дерева садив, заким ще

Создав Адама – вже прокляв його,

Вже назначив весь рід його на муку,

На вічне горе! Бо коли знання

Є враг життя, то пощо ж нам бажання

Знання? Чом ми не камінь, не ростина?

Коли хотів, щоб ми не куштували

Плодів знання, пощо ж садив те древо

І тим плодам таку додав приману?

Коли хотів, щоб ми живі були,

Чому ж спершу нам не казав поїсти

Плодів із дерева життя?»

Мов чайка,

Що скиглить над дітьми, понад багном

Літаючи, о трощу б’є грудьми,

То знов до сонця вивернесь в лету,

І все кричить, і б’ється, й колесить, –

Отак і Каїнова дума-скрута

В тім безконечнику металась, билась

Без виходу. Усівши під скалою,

Він спочивав, холодним потом злитий.

І, зажмуривши очі, знов побачив

Той райський вид, і на нову дорогу

Думки його зійшли.

«Що се – знання?

Чи справді ж так життю воно вороже?

Здається, так! Оте знання нещасне

У моїм серці розбудило лютість

На брата, вбійцею мене зробило –

За те, що він, не думавши, попросту,

Мене нагнуть хотів у ту саму

Дитячу простоту, з котрої дух мій

Давно вже вийшов. Те знання куди ж

Веде потомків моїх? Звірів, птицю

Й себе мордують, землю сплюндрували,

Шукаючи, кого б і що б убити.

Усякий камінь острий та твердий

Для них на ніж, на спис, стрілу придався;

У оленя на те ж зривають роги,

У звіра зуби. Жінка говорила,

Що винайшли якесь таке каміння,

Котре в огні розтоплюєсь, мов віск,

І вивчились робити з нього стріли,

Ножі і списи, твердші і остріші,

Ніж з кременю. От де веде знання!

Кров, рани, смерть – його найперші дари.

«Так пощо ж ми бажаємо знання?

Значить, бажаєм смерті? Ні, неправда!

Хіба ж я смерті Авеля бажав?

Я жить хотів по-свому – більш нічого.

Хіба стрілець бажає смерті звіра?

Він хоче жить, йому потрібно м’яса!

Він хоче жить і мусить боронитись,

Щоб звір його не з’їв! А той, що лук

І стріли видумав, чи смерті він

Бажав чиєї? Ні, бажав лиш жити,

Придумував підмогу для життя!

Значить – знання, то не бажання смерті,

Не враг життя! Воно веде к життю!

Вбезпечує життя! От в чім вся річ!

Як та стріла, що забиває птицю,

Сама – не птиця! Як той ніж, що ріже,

Сам – не убійця! Так, значить, знання

Не винно тут! Воно ні зле, ні добре.

Воно стається добрим або злим

Тоді, коли на зле чи добре вжите.

А хто ж його вживає? Хто його

В руці держить, як той стрілець стрілу?

Хто той стрілець?»

Непривичний до думки,

Старечий ум, мов раненая птиця,

Метався, тріпався у темноті,

Та відповіді на питання теє

Не міг найти. І знов у інший бік

Звернувсь.

«А що ж те дерево життя?

Яка в плодах його укрита сила?

Чи справді вни безсмертя можуть дати?

Здається, ні! Оті немногі люди

Там в раї, що плодів тих куштували,

Під лютими ударами юрби

Вмирали, бачилось, і пропадали.

Так що ж додав їм плід той? А! Вгадав!

Вони на смерть ішли, мов на весілля,

Вмирали з усміхом; із ран, із мук

Вони катів своїх благословляли.

Що се значить? Знать, смерть їм не страшна!

Знать, джерело життя було в їх серці!

Яке ж се джерело?..

Я бачив: скоро

Хто плоду з дерева життя вкусив –

Прояснювавсь увесь, благим спокоєм

Проймавсь, і голос піднімав, і кликав

Усіх до себе, ворогів найгірших,

Мов другів, обнімав, і був неначе

Той пластер меду чистого, солодкий

І запахущий, ясний і поживний,

Одним чуттям святим наскрізь пронятий.

Значить, чуття, великая любов –

Ось джерело життя!»

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4349

Модифіковано : 10.05.2016

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.