Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Поеми / Смерть Каїна / Каїн простує до раю

Смерть Каїна

Каїн простує до раю

Іван Франко

А він уже віддавна був в дорозі –

Ішов на захід. Щось тягло його

Туди, хоч учорашній вид чудовий

Скривала сива мгла, що залягла

Густою лавою піввидокруга.

Чого йому туди? Він сам не знав.

Нічого там не ждав, не надіявсь,

А все ж ішов. Так журавель, почувши,

Що ген за морем, в північній країні,

Весна зблизилась, – розпускає крила

І, пісню дзвонячи, летить туди,

За сотні миль, не дбаючи на бурі,

На морські вали й хитрощі стрільців.

Весь день у млі бродив він, наче в морі.

Аж вечором розвіялась вона,

І на хвилину заходяче сонце

Вказало знов вчорашній вид чудовий:

Хрустальні стіни, золотії башти, –

Та так далеко в фантастичній далі,

Що, бачилось, до неба вдвоє ближче.

Та що йому та даль? Хоч крок людський

І як дрібний, він перемірить ним

Весь круг землі, дійде й до краю світу,

Коли мета яка там є йому.

Від смерті брата стільки, стільки літ

Блукав він без мети, ганявсь, мов звір

Сполоханий, щоб сам перед собою

Сховатись, – аж ось перший раз мета

Йому заблисла! Дух його стомлений

На ній спочити може! Хай і так,

Що се спочивок на тернах, на грані,

Та все ж спочивок, віддих, забуття!

І, перебувши ніч в пустині, знов

В дорогу рушив. День за днем ішов він,

А вид чудовий райських стін усе

Йому являвся хоч на хвилю-другу,

Дразнив його спокійним своїм блиском

Та разом і манив до себе; щось

Було, немов обіцянка таємна,

В тім блиску золото-рожевім.

Скупо

Пустиня-мачуха його кормила

Корінням, медом диких пчіл, поїла

Солоною та затхлою водою.

Та він привик до сього. Часто ріки,

Широкі багна, соляні озера

Перебігали шлях його. Безстрашно

Ішов він в воду, з хвилями боровся,

Вітрам, дощам і громам опирався.

Природа мучити його могла,

Як мачуха нелюблену дитину, –

Та смерть його боялась.

Інколи

Його якась невиразима туга

Проймала, то знов злість, ненависть люта

Під горло підступала, серце тисла,

Немов кліщами. Він грозив на захід,

Кляв бога і себе. Та швидко напад

Минав, він чув себе оп’ять безсильним.

Нікчемним червом і в знесиллі падав

Серед пустині і лежав, мов труп.

І почала його проймать нетямна,

Страшна тривога на ту саму думку,

Що може не дійти він до мети.

Тоді зривавсь і, мов хто гнав за ним,

Заперши дух, спішив, і біг, і гнав,

Глибоко грузнучи в піску пустині,

По будяках ранив до крові ноги,

І все на захід прямував.

Як довго

Спішив отак – хто знає. Бачилось

Йому, що, може, й сотні літ. Усе

Минувше, мов потоплена країна,

Помалу западало в забуття;

Остались тільки, як далеко взад

Міг пам’яттю сягнути, спомини

Отсеї дивної вандрівки.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 6440

Модифіковано : 26.05.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.