Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Поеми / Смерть Каїна / Каїн формулює релігію любові

Смерть Каїна

Каїн формулює релігію любові

Іван Франко

І скочив Каїн,

Мов звір сполоханий, і оглядався

Довкола, і шептав немов в нетямі:

«Чуття, любов! Невже ж се так, о боже?

Невже в тих двох словах малих лежить

Вся розгадка того, чого не дасть

Ні дерево знання, ні загадковий

Той звір не скаже? Бідні, бідні люди!

Чого до того дерева претесь?

Чого від того звіра ви ждете?

Погляньте в власне серце, а воно вам

Розкаже більше, ніж всі звірі можуть!

Чуття, любов! Так ми ж їх маєм в собі!

Могучий зарід їх у кождім серці

Живе, лиш виплекать, зростить його –

І розів’єсь! Значить, і джерело

Життя ми маєм в собі, і не треба

Нам в рай тиснутись, щоб його дістати!

О боже мій! Невже ж се може бути?

Невже ж ти тільки жартував, як батько

З дітьми жартує, в той час, як із раю

Нас виганяв, а сам у серце нам

Вложив той рай і дав нам на дорогу?»

В тій хвилі Каїн наче просіяв,

Чудовий супокій розлився враз

В його душі. Забулись всі страждання!

І сонце гріло, і земля ясніла,

Вся в золото й рожевий блиск повита,

Мов дівчина, що з купелі виходить.

На хвилю, оп’янілий щастям тим,

Він стратив пам’ять, і за грудь рукою

Хапавсь, і сам собі не вірив.

«Боже!

Невже се правда? Навіть в моїм серці,

Гнилім, побитім і закаменілім,

Живе ще, розвиваєсь і цвіте

Те райське сім’я, та свята любов!

О так! Я чую се! Тепер, по довгих

Літах прокляття, я відроджуюсь

І оживаю! Наче крига леду,

Так присла в серці моєму ненависть.

Мені так дуже жаль усіх людей

Тих бідних, засліплених! Я їх так

Люблю з їх сліпотою й лютим горем,

З їх поривами до добра! Страшні,

Могучі ти покуси їм, о боже,

Порозставляв в дорозі, а слабою

Натуру їх вчинив! Отсе мізерне

Знання, котре, мов іскорку, хоронять

І роздувають – що їм з нього! Тьма

І загадка сидить при нім на стражі.

А ту дорогу, що веде до серця,

До щирої любові, другий звір

Загородив – химера бистрокрила,

Котра манить і найяснішу правду

У привид, у ману пусту зміняє.

І мечуться вони, мов лист сухий

В осіннім вітрі, – ріжуть, і мордують

Одні других лютіше звірів лютих,

І риються в землі, до неба рвуться,

Пливуть по морю – в небі чи за морем

Шукають раю, щастя, супокою,

Шукають того, що лиш в серці своїм,

В любві взаїмній можуть ізнайти!

І що ж, хіба ж повік їм так блудити?

Хіба ж ніколи не найдуть вони

Дороги прямої? Хіба ж надармо

Їм дане те бажання невсипуще?

Ні, жити хочесь кождому! І кождий

На те і розум має, щоб життя

Від смерті відрізнити. І коли

Йому вказать дорогу до життя,

То, певно, не піде на стежку смерті.

Так я ж отсю дорогу їм покажу!

Я, прадід їх, відслоню правду їм,

Тяжким терпінням віковим здобуту.

Пригорну їх до серця і навчу

Любить себе взаїмно, занехати

Роздорів, сварів, здирства і убійства.

Я, перший вбійця, викуплю свій гріх

Тим, що відверну всіх людей від вбійства.

О люди, діти, внуки, сиротята!

Покиньте плакати по страті раю!

Я вам його несу! Несу ту мудрість,

Котра поможе вам його здобути,

У власних серцях рай новий створити!»

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 4218

Модифіковано : 26.05.2012

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.