Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

Каїн піднімається на гору перед раєм

Іван Франко

Аж разом – вид новий:

Серед пустині височенна, остра

Гора. Облитий світлом сонця, шпиль

Купається в небесному блакиті

І шоломом іскриться ледяним,

Аж сліпить очі. Нижче голі скали

Пошарпані стирчать, неначе зуби

Грізного звіра, що пожерти хоче

На небі сонце. Нижче полонини

Сіро-зелені, а ще нижче ліс –

Могучий, дикий бір тоне в тумані.

Спинився Каїн. Рій нових думок

Сей вид в душі його збудив.

«Мабуть, –

Подумав він, – не годен я дійти

До райських брам і око в око стати

Супроти ангела, з ним говорить!

Мабуть, для мене замурована

Ся брама. Добре! Я просить не буду,

А сам візьму сю ласку. Ось гора,

Вершком своїм запевно таки вища,

Ніж ся стіна. Піду на той вершок

І відтам рай побачу, заспокою

Тоту жадобу, що в душі кипить!»

І, не роздумуючи довго, рушив

В нову дорогу. Весь той труд, що досі

Зазнав він, був нічим супроти сеї

Вандрівки. Бачилось, що та гора

Зібрала всі завади й перешкоди,

Щоб зупинить його: потоки бистрі,

Ліси непроходимі, темні звори,

Яри бездонні і холодні мряки.

Лиш звільна, важко дишучи, увесь

Облитий потом, пробирався Каїн

Все вище вгору. Чим палкіше рвались

Його бажання вверх, тим тяжчою

Була його дорога, немічнішим

Все тіло, більший сум лягав на душу.

В півсумерку бродив він день за днем;

Відвічний ліс шумів над ним тужливо,

Або стогнав, і плакав, і ревів,

Вітрами битий. Лиш чуттям одним

Кермуючись, блудив по ньому Каїн

І дерся все туди, де найстрімкіші

Здвигались стіни. Ось скінчився ліс,

Та не скінчилась Каїнова мука.

Його зустріли низькі та розлогі

Повзучі корчі косодеревини

Та ялівців колючих. Мов з води

В огонь попав він: колючки густі

Що крок йому впивалися у тіло,

Коріння, мов гадюки, ніг чіплялось

І сонце холодно світило з неба,

Немов з наругою згори гляділо

На сю безплодну муку.

Але Каїн

Не зупинивсь. Адже ж вершок гори

В магічнім блиску перед ним яснів,

Манив його! Хоч весь підпливший кров’ю,

Посічений, пошпиганий, подертий.

Він перебув і ту страшну дорогу,

І легше відітхнув на полонині,

Край джерела, що в зворі журкотіло,

Упав він, відпочив, потім обмив

Все тіло у його воді погожій.

Тут й папороть солодкая росла

На обриві скальному; накопав

Її коріння і, ополоскавши

В воді, поїв, а решту про запас

Сховав. Отак перепочивши день,

Пустився далі. Ховзаються ноги

По мху твердім, натужуються жили,

Повітря ллєсь у знемощілу грудь,

Мов олово холодне, огнянії

Колеса крутяться перед очима,

І вітер чимраз дужчий, холодніший

Проймає. Наче муравель, повзе

Угору Каїн, ба, ще й муравлю

Завидує: йому байдуже вітер,

Байдуже обриви стрімкі й ховзькі,

Байдуже втома!

Ось убога, сіра

Минулась зелень – всюди голі скали,

Мертві, грізні. Життя тут ні сліду,

Лиш вітер свище та орел часом

Скиглить та шарпає свою добичу.

Тут кождий крок хибний – нехибна смерть.

Тут смерть на кождім кроці розставляє

Сто вартових, захланних на добичу:

І дощ, і сніг, і вітер, сонця блиск,

Орли й каміння – все тут з нею в змові.