Логотип сайта «Іван Франко»
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Переклади / 1915 р. / Історія давнього Риму / Кінець Меттія Фуфетія й Альби

Історія давнього Риму

Кінець Меттія Фуфетія й Альби

Тіт Лівій

Переклад Івана Франка

Не довго стояв із альбанами мир.

Люд ремствував, що за трьох вояків силу

Положено долю держави в могилу,

Та й то їх диктатор дорадив;

А сам той диктатор, коли добру раду

На зло повернуло, подумав про зраду

На лихо собі, а всій Альбі на гир.

І так, як вперед в війні миру шукав,

Тепер став у мирі шукати війни,

В якій показали би Альби сини

Більш хитрості й хисту, ніж сили,

Щоб явно війну інший хтось викликав,

Альбани ж би мир заховали на яв,

А зрадою зиск виносили.

Отак фіденатів, колонію римську,

З веєнтами в спілці намовля до зброї,

Війну проти Риму почати,

Від себе ж співає пісню херувимську,

Що в хвилі критичній від спільниці свої,

Від Роми відставши, до спілки нової

Із військом альбанським пристати.

Подались фідени на тую підмову,

Одверто війною пішли на римлян.

Тулл військо веде з ворогами до бою

І Меттія кличе та його альбан

Ставать, як і слід, у союзі з собою;

Анієн перейшовши, де в Тібер впада,

У спливі тих рік табір свій розклада.

Повище тих місць, де фідени були,

Веєнти із військом Тібер перейшли,

Над рікою як праве крило поставали;

Ліворуч фіденати місця зайняли,

Крилом лівим до гір допирали;

Тулл напроти веєнтів сам своїх веде,

А альбан напроти фіденатів кладе.

Альбанець не більш мав відваги, як віри,

Не смів ні стояти на місці до міри,

Ні явно на бік ворогів перейти;

Помалу з своїми на гору підходить,

Який успіх битви, очима поводить;

Підійшов ще вище, і того й гляди! –

Щоб згаяти час, розвиває ряди.

«Кому дасть Фортуна щасливую хвилю, –

Міркує, – туди й свої сили похилю».

А з дивом зирнули римляни нараз,

Що голий весь бік їх, і тут зміркували,

Що се їх союзники зрейтерували

Й на гору виходять, і в той час же сам

Їздцем королеві сю звістку післали.

«Альбани відходять!» – їздець сповіщає.

В тій хвилі тривожній король обіцяє

Саліїв дванадцять нових поставляти,

Страхові й Блідачці храми збудувати,

Їздцеві ж так голосно відповіда,

Щоб не лиш свої, але й вороги чули:

«Альбани відходять? То ще не біда.

Се я їм велів ту гору перейти,

Аби фіденатів іззаду зайти.

Ти ж на своє місце негайно біжи,

Нема що бояться! Всім перекажи!

Гей, списи угору! Наперед на них!»

Від слів королівських, немов огняних,

Їзда вся метнулась наперед умиг.

Почувши слова ті, піхота римлян

Певна, що альбан рух не втека, лиш план,

Тим сміліше стала перти фіденатів.

Та бо із них многі слова Тулла чули,

Що латинську мову знали, не забули;

По них пішов острах: «Ну ж їх полки альбан

Замкнуть нас, не пустять до своїх пенатів!»

Раз страхом обняті, вони не встояли,

Врагам тил подавши, в містечко втікали.

Не гнав Тулл за ними на мету далеку…

Крило фіденатів далося на втеку,

То він тим сміліше б’є в крило веєнтів,

Із яких Тривога робить пацієнтів,

Бо інші пізнали свою небезпеку.

Коли тут ставали, то бою не знали,

Що за своїм тилом ріку Тібер мали;

Тепер, не вдержавши від римлян находу,

Мусять відступати і то просто в воду.

Ще хто плисти вміє, оружжя кидає, –

Бух в воду! Та інший на нього впадає;

Хто плавать не вміє, стає й дожидає.

Була переправа для римлян забава;

Та доля веєнтам була неласкава;

Уйшов ледве сотий, кому пощастило;

Веєнтського трупу в ріці загустило;

Також берегами, ярами й лугами

Побиті веєнти лежали купками, –

Про більший ще погром не було тут тями.

Альбанськеє ж військо, свідок того бою,

Само вже не знало, що робить з собою.

Як битва скінчилась, Меттій ось чвалює,

Королю з побіди щиро гратулює.

Король промовляє до нього ласкаво:

«А ви продержались на горі тій браво!

З нами в один табір стать маєте право».

В один табір стали. Альбани й не знали,

Яку з того радість одержати мали.

Римляни нічого злого їм не мовлять,

Чистительну жертву на завтра готовлять.

А як ніч минула і вже засвітало,

Одно й друге військо в готовності стало, –

На великі збори стать наказ дістало.

Окличники вранці по таборі ходять

І перших альбанів на площу виводять.

Для них була новість і цікаво знати,

Як буде на зборах король промовляти;

Окличники ж кажуть, аби поспішали,

Усю свою зброю в наметах лишали,

На площі ж в самім осередку ставали.

Ставали альбани й не спотереглися,

Як серед оружних, мов в персні, знайшлися.

Римські легіони з ночі наказ мали

Альбанськеє військо в зброї обступити;

Як король явився, сотникам сказали

Зараз королівські знамена зносити;

Тоді король вийшов і став говорити:

«Римляни, коли в якій іншій війні

Траплялось вперед несмертельним богам

Подяку складати, а потім хоробрості вашій,

То се по вчорашній випада мені.

Бо вчора бороться довелося нам

Не лиш з ворогами, бо більше страшні

Були зрадники справі і власній, і нашій.

Тим наші союзники свідомо стали.

Хоч вчора, зі слов моїх ви скористали,

То знайте, альбанам зовсім не велів я

Чортзна-чого йти на гірськії верхів’я;

Не мій се був наказ, а підступ того,

Хто в зраді шукав – сам не знаю чого,

Бо й помислом я не укривдив його.

Альбанськеє військо я не винувачу, –

Воно за диктатором своїм пішло;

І тим, що у змові були з ним, пробачу, –

Вождям піддаваться – се ж їх ремесло,

Та тобі одному виходу не бачу,

Меттіє, з котрого все лихо пішло, –

Свою показав ти тут зрадницьку вдачу!

На дорогу зради ти їх запровадив,

Ти до війни сеї фіденатів знадив,

Розривник союзу римлян і альбан.

Та нехай хто інший те вчинить ще раз,

Коли на отсім я не дам вам показ,

Яка за се кара і що я тут пан».

Тут махнув рукою, і ось в одній хвилі

Сотники оружні Метт’я обступили,

Король же до війська кінчав, як зачав:

«Хай буде щасливий сей час і година!

Звеличиться римська й альбанська родина,

Бо ніччю вже заходи я розпочав,

Щоб Альба й Рим стали оселя єдина.

Народ весь альбанський у Рим зведемо,

Поспільству його горожанство дамо,

Значніших в сенаті всіх помістимо,

І буде з двох міст там одна одиниця,

І мати й дочка – одна краю столиця.

Як з Альби колись виділились римляни,

Так Альбі від Рима вже не відділиться».

Альбанська молодіж, що вся тут стояла

І вся безоружна в узброєних колі,

Поражена тими словами, без волі,

А спільним знеможена страхом, мовчала.

А Тулл мовив далі: «Ну, Меттій Фуфетій,

Якби міг ти вчиться союзів держаться,

Могла б тобі моя наука придаться.

Здалась би живому. Але ж бо я бачу

Твою хворобливу, невлічиму вдачу,

На те тільки здатну, щоб інших навчити

Союз шанувати та святощі чтити.

Що ти Рим і Альбу мало не роздер, –

Відстрашливий приклад дам отсе на тобі,

Твоє грішне тіло розідруть тепер».

Два штироколісні вози притягли,

По дві пари коней до воза впрягли,

Між возами Меттія ту ж прив’язали,

В противні боки в обох коні нагнали,

Й тіло розірвавши, що при котрім возі

Прив’язане було за руці й нозі,

В противні боки коні ті понесли.

Огидний був вид. Страхом всі спалахнули,

Всі лиця від виду того відвернули.

Се перша й остатня була така кара

В римлян на людей, яких злоба та чвара

Заставля про закони людські забувать,

Бо кар за таке, лагідніших від римських,

У інших народів не звикли вживать.

Тим часом до Альби їздці поспішали,

Що люд весь у Рим запровадити мали.

Прийшли легіони, щоб збурити місто,

Й отворені брами міськії застали.

Не зчинився галас, не було тривоги,

Що в містах здобутих звичайно буває,

Коли в їх пороги руїна вступає.

Тиша залягала вулиці та площі

І сум ходив з хати до хати,

І гнулися люди, мов від вітру троші,

Не знали, де діться і чого шукати,

Не було ні в кого ради ні розради,

Сусід у сусіда даремно питає,

І ніхто на раду не скликав громади.

Стоять у порогах безраднії люде,

Мов чуда чекають, що було й не буде,

Або й зовсім нічого не чекають,

Від двору до двору, мов вівці, блукають;

Той зайде до хати чогось пошукати,

А чого шукати, то й самі не знають,

Востатнє оселі свої оглядають.

Аж ось загукали ті, що їх шукали,

Їздці, що до виходу їх накликали,

І тут же дахи починають тріщати,

Пил буха клубами із кождої хати,

І курява небо, мов хмара, вкриває,

І кождий, захопивши лари й пенати,

Не знати куди та пощо поспішає.

Уже емігрантів безладна юрба

Дорогу усю заповнила,

І тягнуть на північ, мов сіра журба,

Що людські серця полонила.

Один на другого зукоса лиш гляне,

Одному й другому сльоза в оці стане:

«Альбо моя мила, що ж ти провинила?»

А в місті ще лемент, жінок особливо,

Що нерадо доми покидають;

З несказанним жахом, мов на якесь диво,

Вони на храми поглядають,

Що їх тут з богами мусять покидати;

Їх пообступали римськії солдати,

Мов в’язнів, велено їх там доглядати.

А як з Альби люди вийшли до одного,

Римляни в дахи всі пожежу пустили;

Доми всі приватні й публічні, чи много.

Чи мало, що лиш їх вулиці вмістили,

З землею зрівняли і в одній годині

Все, в чім чотириста літ люди гостили,

Дали на поталу руїні.

Храми лиш самі – так король повелів –

Лишились для сов, лиликів та молів.

Написано д[ня] 26 вересня 1915 р. на основі Т. Лівія (Ab urbe condita, lib. I, cap. 27 – 29). Деякі мотиви взято з аналогічного оповідання Діонісія Галікарнаського (кн. III, розд. 23 – 32), де оповідання звичаєм сього автора дуже розпрорене та, можна сказати, значно розводнене через розвивання поодиноких мотивів.


Примітки

Автограф № 431, с. 91 – 96.

Фіденати – жителі м. Фіден, що знаходилось на північний схід від Рима між Тібром і Аніеном.

Салії – танцюристи, колегія жерців бога війни Марса у Стародавньому Римі.

Страх – у римській міфології уподібнювався до божества. На честь його у Римі був збудований храм.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 486 – 492.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 2010 – 2019 М.І.Жарких (ідея, технологія, коментарі)

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на цей сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 700

Модифіковано : 4.05.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.