2. Філіск потішає Ціцерона в його горі
Діон Кассій
Переклад Івана Франка
Філіск
Чи не стидно тобі, Ціцероне,
Що ти так нарікаєш ураз,
Не по-мужеськи, але по-бабськи
Ти поводишся майже весь час?
Я не думав ніколи побачить
Тебе слабшим, сумнішим від всіх.
Адже в тебе широка й висока освіта
Й не одному ти нею поміг.
Ціцерон
Се зовсім інше діло, Філіску,
Говорити за інших і дбать,
А далеко трудніше й важкіше
Самому собі раду давать.
Що за інших говориш, виходить
З бодрого та міцного ума,
Се бува праве слово в час правий,
За яке й суперечки нема.
Та як душу обхопить терпіння,
Вона тьмиться, мутиться й стає
Вже нездібна до ясновидіння,
Щось їй трапити в суть не дає.
Тому сказано правду велику:
«Легше іншим потіху нести,
Як собі дати раду в нещасті
І самому собі помогти».
Філіск
Що ти мовиш – се дійсная правда
Про звичайних та простих людей;
Та я думав, що ти не надарма
Стільки мудрості втяг до грудей,
Так глибоко навчився вглядати
У пригоди людські круг себе,
Що ніяке нещастя та лихо
Не знайде безоружним тебе.
А як лихо на тебе звалилось,
Може, буде не зайве зовсім,
Коли дещо про себе ти скажеш,
Я на дещо тобі відповім.
І як от люди людям терпіння
Ділячи помагають зносить,
Хочу дружнього в тебе довір’я
Для такої ж мети попросить,
Щоб я міг твоє горе важкеє
Хоч для тебе зноснішим вчинять,
Хоч на себе самого не можу
Ані крихти його перейнять.
Сподіваюсь, сторонню потіху
Ти б від себе відсунуть не хтів;
Бо як сам би собі вистарчав ти,
То чужих не потрібно би слів.
Та в положенні ти такім самім,
Як той лікар преславний, що знав
Лік на кожду чужую хворобу,
А для себе по іншого слав.
Ціцерон
Коли мова твоя те затьміння
Із душі допоможе прогнать
І давніше вернуть просвітління,
Чом я мав би се відсторонять?
Бо як ліки такі різнородні,
Різні й властивості мають,
Так і мови людські благородні
Не однако на душі впливають.
Тож хоча я у римськім сенаті
Та на зборах народних, в судах
Краснорічія перли багаті
Розсипав, світлу лінію тяг,
То не виключено, що, живучи
В малолюдному місті, ти сам
Можеш на наболілую душу
Вилить мудрості свеї бальзам.
Філіск
Добре, що хоч послухати хочеш.
Ось погляньмо попереді всім,
Чи в такому вже злому ти стані,
Що ніяк пособити зовсім?
Поперед усього бачу радо:
Ти здоров, повен сил життєвих, –
Се найперше добро, що природа
Найцінніше дає для живих.
Маєш за що життя удержати,
Ані голод тобі не страшний,
Ані спрага, ні стужі-морози, –
Дар суспільності дуже значний.
Нема хиб ні в душі, ані в тілі,
Зате здібностей много в них є;
Се теж ласка природи, якої
У премногих людей не стає.
А хто так і душею і тілом
В добрім стані, – ніяк не пойму,
Коли й матеріально безпечен,
Що до щастя ще треба йому?
Ціцерон
Все те, друже, ні на що не здасться,
Коли душу жура присіда;
Тяжче тиснуть духові нещастя,
Аніж матеріальна біда.
Як тепер мені все ні до чого,
Хоч я тілом здоров уповні,
Коли хвилі спокою не маю
І на серці так важко мені,
Так і матеріальні багатства
З горожанських утратою прав
Тільки жаль полишили по собі,
Бо їх також тепер я втеряв.
Філіск
І се так тебе дуже турбує?
Якби стратив усе ти дотла,
Що тобі для прожитку потрібне,
Ще б до жалю причина була.
Але в тебе лишилось ще много
Понад всякі потреби життя,
Так чого ж і журиться для того
Й побиваться отак без пуття?
Що не маєш ще більше? А більше,
То вже все, друже мій, зайвина;
Чи те маєш ти або немає, –
Се для тебе притика одна.
І вперед тим ти не хіснувався,
А пропало – ніяке се зло;
Думай лиш: «Е, на тім я не знався,
Того в мене й зовсім не було».
Або думай: «Та то моє все ще,
Лиш зовсім не потрібне мені.
Прибувало по моїй заслузі,
Страчене не по моїй вині.
Не по батькові се я внаслідив,
Щоб таке дорогеє було,
Язиком, талантом се здобуте,
Прийшло легко та легко й пішло.
Так багатий купець-мореходець
І найбільшую втрату кладе
В нівіщо, бо говорить розумно:
«Море взя, яко море даде».
Та про теє досить! На мій погляд,
Чоловіку для щастя його
Не потрібно понад неминучі
Тіла вимоги більш нічого.
Все, що зайве, журу лише плодить,
Причина є старання й труда,
Посторонніх у зависть уводить, –
Одним словом: що зайве – біда.
Коли ж кажеш: «Всі добра тілесні
Нас до щастя не можуть вести,
Як душа себе чує недобре», –
То сказав правду велію ти.
«Бо коли душа наша в терпінні,
Терпить тіло враз з нею», – рік ти.
Та, мабуть, легше душу, ніж тіло,
У безболісний стан привести.
Адже тіло з земного составу,
Раз у раз на щось зле набіга,
Різнораких ліків і підмоги
Від людей і богів вимага.
Та душа божеська своїм складом;
Як на неї страхи набіжать,
То все легше її умом ясним
В рівновазі й порядку вдержать.
Поміркуймо ж, які то душевні
Добра в тебе чи єсть, чи були,
А які тяжкі, невідоймимі
Лиха й біди на тебе зайшли?
Перше: найрозумніший ти муж
Із усіх, яких тільки я знаю;
Бо як часто сенат і народ
Виводив ти зі тьми та одчаю
На спасенну дорогу! Не менш
Часто ти й горожанам приватним
Помагав виплутаться з біди
Тим умом благодатним.
Зачисляю тебе також я
До мужів в нас найсправедливіших,
Що ставав повсякчас в обороні слабих
Проти злих та сильніших.
В обороні приятелів та вітчини
Ти до бою ставав без вагання;
Відси також пішли – дещо відомо нам –
І твої найновіші страждання.
І не з інших на тебе се впало причин,
Лиш за те, що закону й держави
Боронив ненастанно ти де і як міг,
Не бажаючи зиску ні слави.
Що до крайності теж ти уміренно жив,
Свідком – весь спосіб жизні твоєї,
Бо чи хто, в розкошах смислових тонучи,
Може жить так, як ти, для ідеї,
Так, як ти, день у день виходить між народ,
На прилюдних місцях обертаться,
Виносить перед люд на позорище дня
Те, що сплодила поночі праця?
І до найхоробріших тебе я числю,
Бо хоч як тебе злидні душили,
Часто ти докази дуже світлі давав
Сили слова й духової сили.
І я певен, що ти не відбивсь від мети
Несподіваним долі ударом;
Незаслужена та напасть та гризота,
Що тебе обдала, мов кошмаром,
Не зламала хоробрість твою до кінця;
Встанеш ще повен мужньої сили,
Бо при твоїх прикметах, достойних вінця,
При здоров’ї душі, й тіла твого, й лиця
Я не бачу, які б тебе злидні здушили.
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 353 – 358.