2. Змова Туллії й Люція Тарквінія

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

Одного дня дістав Тарквіній Люцій

Від братової Туллії листок

З запросинами загостить до неї.

«Пече мене така велика згага,

Що жаден лік на неї не поможе,

Хіба твоя присутність, швагре любий».

Коли прийшов, вона веліла всім

Присутнім винестись з її кімнат,

Оглянула, чи всі пусті кімнати,

Позамикала двері й аж тоді

Прийшла, розсілася напроти нього,

Зітхнула, ніби втомлена, зирнула

Тужливо якось та меланхолійно

Й промовила мов нехотячи: «Ах,

Яка я нещаслива, мій Тарквінію».

«Нам обоїм багато не стає

До щастя», – мовив Люцій, наче з лука

Стрілу пустив, але ще без мети.

«Якби могла я хоч з тобою, швагре,

Свобідно та без страху побалакать

Та все тобі сказати, що гадаю».

«Здається, я не дав тобі причини

До недовір’я». – «Так, та не було в нас

Такої ще розмови, щоб мені

Яка грозила небезпека з неї». –

«Якби й грозила, можеш бути певна,

Що через мене не загрозить жадна».

«То-то я й думала й тому по тебе

Рішилася післати. А то, бачиш…

Та що буду в бавовну обвивати?

Чи довго думаєш, Тарквініє,

Терпіти те, що ти ограблений

З престолу й королівства тут, у Римі?

Чи ти з так низьких і незначних предків

Походиш, що не важишся й подумать,

Що щось велике можеш доконати?

Та знає світ увесь, що твої предки

Греки були, Гераклові потомки,

І довгий час в Корінфі панували.

А дід твій, що Тарквінієм прозвався,

Сюди з Тірренії прийшов і власть

Над містом сим одержав за хоробрість.

По праву всякому повинен ти,

Як старший внук його, по нім у спадку

Не лиш майно його дістать, але й державу.

Або чи, може, тілом ти бридкий

Та недолугий і зовсім не здібний

Чинити те, що чинять королі?

Та ні-бо! В тебе сила, як у тих,

Що з найліпших родів вдались найліпше,

Подоба ж гідна королівського потомка.

Чи, може, здержує тебе слаба

Незріла молодість, задля-якої ти

Вагаєшся обнять правління керму?

Та ж тобі майже вже п’ятдесят літ,

А в тім віці час крайній мужеві

Рішатися на те, чим хоче бути.

Або до здержливості чи тебе

Примушує велике благородство

Теперішнього короля, раба з рабині?

Чи, може, він посеред найзначніших

У нашім городі таку прихильність має,

Що для посягань твоїх недоступний?

Одно й друге у нього дуже крухо,

Й сам за собою він се знає добре.

А в тебе, знаю, смілість незвичайна

И погорда небезпек – найпершії прикмети.

Потрібні тому, хто пановання бажає.

Маєтку також маєш ти достаток,

І другів много, й інших засобів

Багато, щоб зовсім нелегкомисно

Наважиться хоч на найбільше діло.

І чом ти ще вагаєшся? Чи ждеш

На надгороду, щоб, як охотниця,

Прийшла до тебе з власної охоти?

Щоб кинула тобі, мов яблучко червоне,

Державу у подолок, а ти щоб

Нікому для сього не мусив наразиться?

Судьба кепкує з людського недбальства;

Не кожду смерть відволіка природа

До старості, та кождий чоловік

Умерти може в тайні та неждано.

Назвеш мене шаленою, неправда?

Та я скажу тобі одверто й сміло,

Що путає та здержує тебе,

Щоб ти достоїнства та почесті,

Тобі належної, не добивався.

У тебе жінка зовсім не до того,

Щоб зрозуміти мужній, смілий замисл

І насталить до нього серце мужа.

Вона підхлібствами та пестощами,

Мабуть, із тебе м’якуна зробила

І доведе тебе до того, що з мужчини

Ти станеш порохнавкою, нічим.

Ось і мені такий сам муж дістався –

М’який та боязкий, що мужнього нічого

Не має в собі, а мене, що чую

В собі покликання до вищого,

Мов смотолока, ссе та тисне вниз,

Мою ж красу, ще досі не зів’ялу,

Мов випар той душний, валить і сушить.

Якби’тобі судилося було

Мене взять, а мені тебе за мужа мати,

То не жили би ми так довгий час

В приватнім стані, мов у кірці маку.

А що якби ми зважились змінити

Те, що накинула на нас – не скажу доля,

А батька мого недогадливість?

Зроби кінець життю своєї жінки,

Я свому мужеві зроблю те саме,

Й собі над їх гробами даймо руки!

Тоді, коли усунемо з дороги

Завади ті, безпечно можемо

Усунуть ще й найбільшую заваду.

Коли людей так много не боїться

Когось укривдить, обікрасти, вбити,

То чи хтось може нам за злочин положити

Для королівства щось подібнеє зробити?»

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 36 – 40.