7. Тарквіній вбиває Сервія

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

Тарквіній, бачачи, що не вдалася штука

З сенатом, на якийсь час мов присів,

Лиш тихо з жінкою вони шептали,

Змовляючись на згубу короля,

Їй відомо було, де хоронились

У батьківськім дворі інсигнії

Власті верховної й одежа королівська.

Тож виждавши, аж більшість горожан

Порозходилась на поля для жнива,

Вона з палати королівської,

Гостивши в батька, мов ні в чім не винна,

Викрала всі інсигнії і з мужем

До свого дому тайком занесла.

Тоді, осмілении успіхом сим, Тарквіній

Скликає повну сенаторську раду,

Запрошує й патриціїв на неї,

Тих, що були до нього прихильніші,

І в королівськім виступа уборі,

Слуг своїх за лікторів перебравши.

Отак з вельмож многочисельним збором

Уходить він у залу троновую

Й на королівськім троні засідає.

Яку промову там до сенаторів

Та до своїх прихильників він вчистив,

Котрі та як його по ній вітали,

Про се заховалася ніяка пам’ять.

Записано лише, що з вірних королеві

Хто[сь] знати дав, що в сенаторській раді

Тарквіній королівську ролю грає.

Здивований безсоромністю зятя,

Король, не дбаючи на свою старість,

Без супроводу королівського

Сам майже у сенат пішов необережно.

Ввійшовши в залу тронову й зуздрівши

Тарквінія на свойому престолі

Та всього в королівському уборі,

Обурений до дна душі, він крикнув:

«Наймерзенніший ти з усіх людей,

І хто тобі позволив одяг сей

Узять на себе й на престол сідати?» –

«Твоя безличність, Тулліє, й твоя

Безсоромність, – відповіда Тарквіній. –

Адже ти навіть не свобідний, раб

З рабині вроджений, яку мій дід

Дістав у здобичі, й насмілився

Сам себе римським королем обрати».

Почувши ту зневагу, Сервій Туллій

В розпалі скочив до Тарквінія,

Щоб власноручно пхнуть його з престолу.

Тарквіній рад був сьому, що старий

Спішить його сам перший зачепити.

Зіскочивши з престолу, він ухопив

Старого в пів, мов околот соломи,

Поніс із зали, поки той кричав

І кликав слуг на поміч, вийшовши ж

На ганок будівлі, підняв угору тіло,

І замахнув, і верг униз на сходи.

Потовкся по тих сходах, падучи,

Король страшенно, та проте піднявся

Внизу й потюпав стогнучи додому.

Тим часом сходами униз зійшов

Тарквіній, щоб побачити, що сталось

Із королем. Аж ось наїздить бистро

Його дружина й радісно гукає:

Salve rex! Будь благословен богами!

Нехай щастить тобі на римському престолі!»

А потім, з воза вискочивши, стала

Близ нього й ледве чутно прошептала,

Аби ніхто не чув із посторонніх:

«А се ти зле зробив, Тарквініє,

Що старцюна таки пустив живого!

Я бачила його! Він весь кровавий,

Та вже там спочутливі біля нього.

Оружних зараз шли, хай доконають!

А то він видужає й буде знов

На ласці у народу панувати, –

І аж тоді вже нам нездобрувати».

Се мовивши, знов скочила на віз

І гнать туди веліла, куди йшов

Її отець – вела кровава стежка.

Оружні за той час дмухнули швидше,

Застали короля вже близько дому

И мечами тут кінець йому зробили.

Ще тепле серед вулиці лежало тіло,

Ще кров текла, здригались руки й ноги,

Коли над’їхала у повозі дочка.

Над’їхавши над тіло, коні стали,

Сп’ялися дуба – зупинив візник.

«Чому не їдеш?» – Туллія питає.

«Не бачиш, ось де труп вітця твойого

Посеред вулиці, а вулиця тісна!

То як мені і їхать через нього?»

«Їдь, проклятий! – вереснула вона,

І, стільчик вихопивши, що на ньому

Держала в возі ноги, ним вгатила

У плечі візника. – їдь через тіло,

Бо се ж убитий мій найтяжчий ворог».

Зігнувсь візник, зітхнув і переїхав.

Та вулиця, яку колись сам Сервій

Назвав «щасливою» задля її краси,

Від дня, коли споганила її

Його дочка тим поступком жорстоким,

Зоветься в Римі Vicus sceleratus!

Ідеш по ній – і дрож тебе проходить.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 54 – 58.