7. Аппій Клавдій проти поступок біднякам
Діонісій Галікарнаський
Переклад Івана Франка
Коли в сенаті річ зайшла про пільги вбогим,
Встав Аппій Клавдій і промовив тоном строгим:
«Збентеження не щезне в нашім місті,
Коли ухвалимо декрет на власне наше
Безсилля через признання убогим
Дарування довгів, яких сплатить не можуть,
Лиш до збентеження в такому разі
Від бідних на багатих перейде.
Адже се ясно, що не можуть бути
Вдоволеними ті, що тратять свої гроші,
Хоч горожани й у поважанні загальнім
І участь брали у всіх походах,
Підійманих для яористі держава,
А бідним заздро стало, щоб вони
Не полишилися в посіданні
Добра, котре батьки їм полишили
Або котре життям трудолюбивим
Та поміркованим собі здобули,
А забажалося їм, щоб те добро
Найгіршим і найлінивішим з горожан
Було розділене и змарноване.
Се поступок зовсім, по-мойому, безглуздий –
Робить щось до вподоби найнижчій
Частині людності між горожанством,
А недобачувать поважної,
Найнеправішій часті горожан
Маєток інших роздаровувать
А грабить тих, що здобули його
Чи законним, чи правим способом.
Подумайте, що не від бідних, не від тих,
Що впливу й сили жадної не мають,
Держави падають та городи валяться,
Коли їх силують робити по добру,
Лише через заможних та таких,
Що можуть кермою правління володіти,
Коли зухвало зневажає їх
Нижча верства й коли їм неможливим
Стає добиться своїх прав. Та даймо
На те, що те, що ті, що втратить мають
Свій гріш, бідноті розпозичений,
Не прийдуть через те в обурення
Й байдужно та спокійно свою страту
Знесуть, не буде і в такім випадку
Ані безпеки, ні добра давати
Бідноті дар такий, через який
В застій приходить співжиття станів,
Бо обопільна будиться ненависть,
Брак повстає умов найконечніших,
Які піддержують життя в державах,
Бо рільники перестають поля
Орать та засівати, купцям ні по що
Трудитися на морі та в обміну
Заморськії товари діставати,
І уриваються всі чеснії зарібки,
Якими прогодовує себе біднота.
А то чому? Бо на все те потрібно,
Аби маючий гріш свій повіряв
Такому, що задатків потребує,
А він не вчинить сього, знаючи,
Що при найближчій нагоді знов мусить
Задатки ті бідноті дарувати.
А наслідок такий із того вийде,
Що завидітимуть заможному,
А трудолюбіє прийде у занепад,
Що непорядні люди житимуть
В більших достатках та приємностях,
Аніж порядні та трудолюбиві,
Нечесні ліпше від благочестивих,
А ті, що власність гарбають чужу,
Ліпше від тих, що власну зберігають.
А, власне, се незгоду вічну плодить
І всякі злигодні та чвари у державах
І обопільнеє пожирання,
Причім ті, що найліпше заслужились,
Гинуть, утративши свою свободу,
А ті, котрим усе колись щастило,
В нещасну пору до тла пропадають.
Коли хто хоче заводить в державі
Нові порядки, мусить дбать про теє,
Аби злі привички не входили в життя.
Потрібно, щоб державним установам
Відповідав лад жизні в одиниць.
А на мій суд, немає привички,
Шкіднішої як для держав, так і для
Родин, як та, щоб кождий по своїй вподобі
Жив і підвладним, як і зверхникам,
Все було вільно, з примусу чи з ласки.
Бо нерозумні в своїх похотях
Стаються ненаситними, одержавши,
Чого жадали, й домагаються
Як стій чогось не того, більшого, –
І так воно все йтиме без кінця.
Найбільше ж видно се в народних масах,
Бо що для себе сам зробити кождий
Жахається або боїться, держаний в вудилах
Від могутніших, те вони, зібравшись,
Роблять сміліше, бо для своїх бажань
Знаходять силу в спільному настрої.
Тим ненаситним, необмеженим
Бажанням нерозумної юрби
Треба запори класти в самому
їх поставанні, доки, немічні
й слабі, вони, не ждучи, аж зростуть
І так зміцніють, що ніяка сила
Не здужає перебороти їх.
Бо люди всі більш огірчаються,
Коли їм відберуть вже признане,
Ніж коли ув’ядають їх надії.
Громада-бо подібна одиниці;
В неї душа – сенат, а тіло – люд.
Коли люд нерозумний над сенатом
Ме старшувати, то піде їм так,
Як тим, в кого душа підвладна тілу,
Не слуха розуму, лиш поривам віддана,
Паде народ, привикне дать себе
Руководить та кермувать сенату,
Там піде все так, як у чоловіка,
Що тіло підчиня душі велінням
І всім життям зміря до ліпшого,
А не до приємнішого.
Отож
І для держави се не більша шкода,
Коли біднота, сердячись, що їй
Не признано обдовжснь даровизни,
Не візьметься до зброї за державу.
Бо їх же не багато в нас таких,
Що для держави мають лиш свою
Особу й більш нічого; ані їх
Присутність нам великої користі
Не принесе, ні шкоди брате не вчинить,
Згадайте теж,, що ті, котрих маєтки
Найнижче оцінювані, у битвах
Стають звичайно в позадніх рядах
І лиш як прищіпки були додавані
Досі до тих, що йшли в рядах передніх.
Лише числом своїм вони часами
Могли нагнати страху ворогам,
Бо в них ніякої немає зброї,
Крім пращі, що пайпослідніше в битві
Значіння має.
Ті знов, що твердять,
Що гідна жалю бідність горожан
І треба нам допомагати тим,
Кому нічим посплачувать довгів,
Хай прослідять, що їх так бідними вчинило.
Адже ж вони одержали паї
Громадської ріллі ще по своїх батьках
І в походах користь здобули не одну,
А врешті з забраних маєтностей деспота
Одержав кождий, що приділено йому.
Коли покажеться, що многї з них
Живуть в обжирстві, п’янстві й розкошах
Паскудних і тому потратили
Свої маєтки, то признаймо їх
Закалою суспільства й шкідниками
Держави і вважаймо за велику
Користь для: нашої громади> як вони
Із сього міста вийдуть-добровільно
На зламаиня карку. В кото ж добачать
Утрати маєткові з нещасливих
Приключок долі, що в них чоловік
Жаден не владен, тим із власного
Добра нехай дають, що їм понадобиться.
Найскорше ще присилувать би можна
До того їх вірителів, щоб їм
Допомогли в нещасті, коли з них
У щасливіших днях значні користі
Тягли; та й то повинні добровільно
Вчинити се, аби подяка бідних
Їм стала за великодушний дар.
А щоб усім давати спільну поміч,
В якій би рівну участь мали добрі
Й лихі, і аби хтось творив добро
Не з власних засобів, але з гроша чужого
І тим, від котрих гріш той забирають,
Навіть подяки обдарованих
Не допускати, се не випадає
Для римської прославленої чесноти.
Та гіршим, ніж усе те і все інше
І зовсім недостойним римлянина,
Що маєнебезосновательну
Претензію до опанування
Всіх тих дрібних племен, претензію,
Яку батьки так многими трудами
Здобули та синам своїм лишили,
Аби без власного переконання
Та без намови інших, в час до того
Невідповідний щось таке робив,
Що не лише до спільного добра
Не може причиниться, навпаки –
Так вигляда, немовби місто вже
Було здобуте та йому б грозила
Крайня заглада, – проти власній волі
Робив таке щось, що ніякого
Кісна не принесе або малу користь,
За те спровадить може небезпеку
Загального розстрою та незмиту пляму.
Адже далеко ліпше б нам було
Зробити те, чого від нас жадають
Латини, бо се менше нас пригнобить,
І навіть проби не робити з ними
Нам пориваться до війни, ніж сим
Зовсім ні до чого нездалим людям
Робити уступки, яких вони жадають,
Ще й.грозячи, що знищать вірність місту,
Яке їм шанувать заповідали
Батьки їх, храм будуючи величний
Та встановивши жертви в тому храмі
На кошт держави, – а то нам не буде
Підмоги пращників для отсеї війни!
По моїй думці, діло головне:
Ті горожани, що хотять війни
Та участі в сподіваних успіхах
На тих самих умовах, що всі інші,
Нехай беруться за почате діло;
А ті, що хочуть ждати на якісь ще,
Бог вість які і з ким передумови
І аж тоді за вітчину взять зброю,
Нехай ідуть собі, куди їх тягне,
Бо й так підмога їх ніщо не варта.
Говорю се так явно та одверто,
Бо певний, що, таке моє почувши слово,
Вони самі візьмуть усе на розум,
Самі прийдуть і тим поклоняться,
Що ліпш обдумали громадське діло.
О, бо нерозум, як йому корися,
Підлизуйся та підлягай, все дметься,
Пишається та робиться зухвалим;
А вмій лиш раз йому задати страху,
То смирним робиться, покірним і малим».
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 226 – 232.