4. Коллатін дізнається про Лукрецію
Діонісій Галікарнаський
Переклад Івана Франка
Вранці рано повертає
З-під Ардеї Коллатін,
В брамі міста зустрічає
Його Юній Брут, – а він
Був свояк його – й питає,
Чи чував уже страшну,
Дивовижную, де ціла,
Що все місто облетіла,
Сеї ночі новину?
«Ні, не чув». – «То в твоїм домі –
Ось я, власне, йду в твій дім!
Ну, злізай з коня, ходім!
В місті многі вже свідомі,
Отже, й ти щоб був свідім.
Слухай! Твою жінку, друже,
Секст Тарквіній знапастив.
Зробив лихо їй так дуже,
Що живою хоч пустив,
Вона, батькові відкривши
Всю безодню того зла
І при свідках повторивши,
Жити далі не змогла».
«Вмерла?» –
«З постелі не встала
При тих свідках, не було
Ран на тілі, шарпанини,
Говорила з півгодини
Мов здорова, та пекло
В серці щось – отець признався:
«Зараз я доміркувався,
Що на ум їй щось найшло,
Щось на душу налягло».
А як все їм розказала,
Хвильку тихо полежала,
Потім ахнула, зітхнула,
Набік голову звернула
І спокійна, як жила,
В царство тіней відійшла».
«Вмерла нагло? Слава богу!
Видно дуже вже небогу
Скверна й ганьба допекла!
Душа чиста не стерпіла
І від тіла відлетіла,
Хоч невинная була».
«Ні, не так! Прибігли люди,
Відокрили, аж у груди
Невеличкий шпигулець;
Рукоятка посвідчае,
Що з-між ребер вистирчає:
Се був їй життя кінець.
В ліжку так її застав я,
З тої хвилі скористав я.
«Ні, не руште! Хай лежить!
А в кого здорові ноги,
На всі площі та дороги
Зараз живо хай біжить.
Новину всім повідайте
І на площу люд скликайте,
Щось невидано глядіть.
І я кинусь сюди-туди,
Де знайомі в мене люди, –
Тож на мене підождіть!
Як зустрівся я з тобою,
То в очах щось замигтіло,
Щось мов крикнуть закортіло,
Що призначені судьбою
Ми оба на славне діло.
Тож ходім до твого дому!
Надіюсь лад дати всьому –
Чую, в мні душа росте.
Ах, як довго ждав я того
Часу лютого й страшного.
Коли мов само з нічого
Щось велике та святе
Під руками в нас росте!»
Примітки
Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 93–95 .