5. Коллатін закликає до повстання

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

Коли в жалоби дім і Коллатін і Брут

Ввійшли, застали там уже численний люд.

З жіноцтва ні одної не було,

Та від мужчин немов ув улії гуло.

Коли оплакав муж жону свою як слід,

І тестя привітав, і весь присутній рід,

Промовив Брут, – його помішаним всі звали,

Не многі лише стан його правдивий знали:

«Квірити, звісно вам, не перша жертва се,

Що самоволі їх від себе Рим несе.

Отець мій теж погиб, погиб і старший брат

Тому лиш, що король їх добра взять був рад;

І матір жаль у гріб вігнав, хоч не стара,

Була ще й короля молодшая сестра.

Не пощадив би був король теж і мене,

Та трафилось мені нещастя те страшне

В віці, коли я міг на ум свій навести

Єдиний спосіб, що ще міг мене спасти.

Науку кинув я, читать, писать, співать

І божевільного нараз став удавать.

На себе я надів невільницькі шматки,

По вулиці збирать сухі став патички,

Без зв’язку говорив, сміявся без причини

І хлопця розрізнить не вмів я від дівчини.

Те тільки тямив я, удаючи дурного, –

Смішного якнайбільш робить, нічого злого.

Підозрівав король, мабуть, у перший час,

Що з учня здібного не став я невіглас,

Та я завзявся теж ходить як богомаз;

Тому, приглянувшись мені раз, другий, третій раз,

Король сказав: «Ну, се не чоловік, се звір!

За блазня для синів візьму його в свій двір».

Так блазнем у дворі я десять літ прожив;

Моє добро король до свого приложив,

А з свойого добра мені лиш те дає,

Що треба на скупе удержання моє.

Аж нині, як я вчув, що сталося у вас,

У мене блиснуло в умі: настав той час,

Коли прийшлося нам про себе всім подбати,

Злочинну ту сім’ю геть з города прогнати.

Король, пануючи в нас двадцять і п’ять літ.

Вже злочинами міг би здивувать весь світ,

Якби хто виявив їх в повному числі;

Та й син вже вправлений у тому ремеслі.

А про останній чин подумає, хто гляне:

«Що ж він чинитиме, як королем зістане?»

Квірити, суду час! Помститься нам пора!

Прогавимо той час – не буде нам добра.

А ось вам почин мій. Отсе прегарне тіло,

Що з п’ятном сорому жить з нами не схотіло,

Хай нам жертовником святим та свідком буде,

Що сором ще й [у] нас не вигас, що й ми люде!»

І взявши шпигулець, що в груді ще стирчав,

Він витягнув його і в крові помачав

Її убрання, щоб слід злочину видний був

І мстити злочин той усякий щоб жадний був.

І перед тілом так ошпеченим прикляк

І, держачи в руці стилет, молився так:

«Жорстокий Марсе й ви, всі праведні боги,

До сеї боротьби додайте нам снаги!

Не дайте нам спочить, поки над нами власть

Тих, що над нами власть – наруга та напасть!

Нехай хоч вся піде моя на теє сила,

Аби Тарквініїв без власті полишили!

Хай лиш єдина та мені сплине похвала,

Аби тиранська тут нога вже не постала!

І хай по камнях сих кров радше червониться,

Ніж би з тиранами схотів я единиться!

І поки руку дам, щоб замирить тирана,

Хай буде та рука й все тіло – одна рана!

І як тиранство те прийме хоч мисль одна,

Хай згину я й мій плід увесь, як ся жона!»

Закляття се страшне присутніх поразило,

Нікому досі з них і в думку не влазило.

Щоб так ненавидіть тиранство дехто міг,

І ворухнулося чуття палке у всіх:

«Отсе нам слушний час! Хвилина ось яка!

Щось небувале в нас! Ось маєм вожака!»

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 95– 98.