5. Спроба згоди

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

ВідіславшиМуція в в’язницю,

Скликав раду повірників своїх

Затурбований король Порзена,

Посадив при собі свого сина,

Розповів їм те, що мовив Муцій,

Дружньої питав у них поради,

Що робити і як заходиться,

Щоб від ворогів освободиться.

Повірники, самі прості душі,

Чи воєнні, чи двірська прислуга,

Бо на інших короля не стати, –

Або то вони багато знали?

Не одно всі, а все теж казали:

Королівську службу подвоїти,

При королі варту заострити,

Підплатити шпіонажу в Римі,

Щоб королю про все доносила,

А у всіх рефрен був однаковий:

Зловлених сейчас на муки брати,

А засуджених стрілять, рубати.

Тільки Арунс, розумна дитина,

Від дорадників тих розумніший

І до батька свого прихильніший,

Ставить справу сю зовсім інакше:

«Не в тім діло – побільшати службу,

Заводити подвійну сторожу,

Підкупляти в Римі шпіонажу,

Зловлених же, винних чи не винних,

Брать на муки, тягати до суду,

А засуджених рубать та вішать,

А в тім діло – довести до того,

Щоб вороги перестали бути

Ворогами, щоб не було треба

Проти них ніякої охрани,

Ні погрози, ані остороги».

Відповів на те король Порзена:

«Дуже добра, сину, твоя рада,

Та одна велика тут завада.

Я ж побив їх у кровавій битві,

Впер у мури, як мишей у нори,

І так обложив їх своїм військом,

Що не сміють носа показати.

Чи ж подоба мені, переможцю,

Не то від побитих утікати,

Але навіть себе понижати

І в них миру першому прохати?

Хай би перші мою вищість чули

І до мене з поклоном прибули!»

Коли теє король промовляє,

Із-за Тібру гонець прибігає,

Весь засапаний, в пилу та в крови,

І, не ждучи на питання, мовить:

«Ой, королю, скоїлося лихо!

Підійшли нас римські вої тихо,

В невідому засідку загнали,

Пару тисяч наших постинали,

А ще більше у полон забрали!».

«На тобі! – король промовив тихо. –

Сам у долі я накликав лихо!

Мусили ж мене упокорити,

Щоб я перший гнувся їх мирити!

Хай і так! Ідіть, посли, не гайтесь

І преостро від них домагайтесь:

Як не хочуть вигнанців приймати,

Хай їм віддадуть їх каземати,

Їх палати, й господарські хати,

І поля всі, що порозділяли,

І все збіжжя, що поплюндрували,

І все золото, що без розбою

Дід приніс з купецтва в Рим з собою.

Мені ж звернуть край із сімох кусків,

Що колись належав до етрусків,

Надто ще закладииків хоч двадцять,

Щоб нам миру можна сподіваться».

Станули послове ті в сенаті

Грізні-буйні, мов воли рогаті,

Все пописаному розложили,

Сенаторів дуже стривожили.

Мовить консул, старий Публікола:

«Отці й браття, що нам за неволя

За якісь пустки та каземати

Терпіть голод, в боях пропадати?

Все, що хоче король, обіцяймо,

На будуще ж іншу раду маймо!

Як захоче, і в дугу зігнімся,

Тільки з ним у мирі розійдімся!»

Притакнули сенатори: «Згода!»

Та не згоден був собор народа;

Ще він тямив Брутове завзяття,

Однодушне народне закляття:

Ні тиранам повороту ждати,

Ні з їх дібр стеблинки не віддати.

Надто Порзену щоб уласкавить,

Двадцять закладців велять відправить:

Десять юнаків щонайзнатніших,

Десять панянок щонайгарніших.

Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 163 – 166.