Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

8. Коллатіна засуджують на вигнання

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

По тій рішучій Брутовій промові

Здобувся й Коллатін, звичайно тихий

Та нерішучий, на просторе слово,

Далеко більш крикливе та плаксиве,

Ніж справедливе. Ще під час промови

Він часто скрикував: «Та се ж неправда!».

«Та докажи!..». «Се чиста клевета!»

А як до голосу прийшов, розсипавсь

У скаргах на товариша, що буцім

Зробив йому такую кривду. Кожда

Його завина виявляє мужа

Підступного й злопам’ятного, що

Для примхи власної не пощадить

Приятеля ні сина власного,

Аби себе найліпшим показать.

Він боронив себе від закидів,

Піднесених супроти нього Брутом,

Тим головно, що про сестрінців своїх

Злочинні заходи не знав нічого.

Благав помилування для сестрінців

Як хлопців легкодушних, що не знали,

Що їм за вчинки їх грозити може.

Він заявив рішучо, що не хоче,

Аби над урядом його голосував

Простий народ, якого волі він

Піддатися не може й не бажає.

Словами тими він зірвав на себе

Велику бурю серед горожан.

Вони його промову перервали

Та криками сердитими раз по раз

Переривали, як він силкувався

Ще щось сказать на свою оборону.

На просьби за сестрінців виривались

Лиш окрики обурення, а проби

Тягти промову дальше глушено

Гучними криками: «Голосувати!».

Тут Коллатінів тесть, Спурій Лукрецій,

Що інтеррексом був та консулами

Іменував і Брута, й Коллатіна,

Просив міщан послухать слів його,

Побоюючися, щоб неоглядний

Зять аж до того не договорився,

Що з соромом та ганьбою його

З уряду скинуть, з вітчини протурять,

Ось що сказав про консулів обох:

«Я перший був, що консулами вас

Іменував, і ось до вас тепер

Моє упімнення. Ти, Коллатіне,

Не спротивляйсь сердитими словами

Волі народу, бо супроти неї

Не встоїшся на уряді, який

Одержав не від кого, а від неї,

Як захотіли давці відібрати

Від тебе власть, яку дали тобі,

Ти добровільно їм віддай її.

Не борони невинності своєї

Словами, але покажи ділами,

А як ділами показать не можеш,

То вийди з міста і знайди собі

Осідок десь в іншім закутку краю,

Перенеси туди весь свій достаток

І живи там, доки діла загальні

Тут не дійдуть до повного спокою,

Як се пожаданим народові здається.

Сам знаєш, що при інших злочинах

Народ впада в обурення чи страх

Тоді аж, як вони доконані;

При зраді ж, як вона відкриється,

Волять усі заздалегідь її

Уяремнити, хоч лиш слабі познаки,

Аніж байдужно ждать на сповнення,

На себе й край стягать безмежне лихо.

Ти ж, Бруте, не шторуйся лиш на те,

Свого товариша з ганьбою й стидом

Прогнати з міста після того, як

Оба ви в час тяжкий добро найвище

Своєї вітчини так дружно обмишляли.

Але коли він рішиться уряд свій

Зложити й добровільно вітчину

Покинути, позволь йому добро

Своє без перешкоди в інший край

Перепровадить, а з державного

Ще скарбу дать йому такий дарунок,

Щоб він потіху мав у своїм горі

І вдячно ласку згадував народну».

Отак до консулів обох промовив

Старий, і похвалив його народ увесь.

Та Коллатін, ще раз пожалувавши,

Що через співчуття до своїх кревних

Він мусить покидати вітчину,

Хоч злочину у ній не допустився,

Скінчив заявою, що свій уряд складає.

Брут похвалив його, що робить одиноке,

Можливе в тих обставинах добро

Собі й державі, й упімнув його,

Аби не мав сердитості на нього

Ані на вітчину, а живучи

У іншім краю, який вибере,

Покинений, все мав за вітчину

І не в’язавсь ні словом, ні ділами

З її будьлі-якими ворогами,

А зміну свойого житла вважав

Лиш виїздом, а ніяк не вигнанням.

«Будь тілом з тими, що тебе приймуть,

Але душею завше з нами будь!»

Отсе йому сказавши до душі,

Він наклонив народ обдарувати

Двадцятьма талантами

А сам зі свого власного маєтку

Додав йому п’ять талантів, аби

Лихим не згадував у чужині.

Тарквіній Коллатін, таку принявши долю,

Переселився до Лавініум,

Що ще й тоді було все по-старому

Найголовнішим із латинських міст,

І вмер там, пізнього віку доживши.


Примітки

Лавініум (Лавіній) – місто в Лації (Лаціумі).

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 127 – 130.