5. Дочка коменданта Капітолію

Тіт Лівій

Переклад Івана Франка

Ще та війна не прогула,

Слідом зараз друга була

За ті самі спідниці,

Потерпіли антемнати,

Й крустумінів пішло спати

Небагато при кінці.

Попросила-бо Герсілля

Для загального весілля

Бранок родичів щадить,

Тих до міста поприймати,

Що свої покинуть хати,

А римлян у них садить.

Справді, місто так зростало,

Що з сусідніх сіл немало

В Рим на висілки прийшло,

З Рима теж у Крустуміну

На плодючую руїну

Рільників багато йшло.

Але третя, найтяжча й зла

З сабінами війна була,

Над якими панував

Король Тацій. Хоч завзятий,

Не спішився воювати,

Мов про підступ міркував.

Війни не виповідавши

І нікому знать не давши,

В Рим із військом поспішив,

Щоб зненацька в город впасти

Та, надіючись напасти,

Ромул лінню не грішив.

Уся гора Есквіліну

Й друга гора, що Квіріну

Назву прийняла пізніш,

Були військом обсаджені,

І сабіни згромаджені

Були б вийшли якнайгірш.

Тацій з волі чи з неволі

Між Квірін і Капітолій

Своє військо впакував;

Що се ніччю статься могло

І до бою враз не прийшло,

Дуже богу дякував.

Один з верхів Капітоля

Був укріплений від поля, –

Замок Ромул збудував,

Спурій Тарпей залогою

Тут римською немногою

Рік уже командував.

Дочка його вранці-рано,

Як було ще трохи тьмяно,

Вийшла з замку воду брать;

Отут її заочили

Й моментально обскочили

Із сабінів шість чи п’ять.

Дуже раді з лову сього,

Не питаючи нічого,

Повели до короля;

Сповістили, що зловили,

А король у тій же хвили

На розмову дозволя.

Із розмови він дізнався,

Чого сам не сподівався:

«Коменданта я дочка.

Не ночує дома тато,

А залоги небагато,

Ввійти в браму – річ тяжка.

Знаю прохід захований,

Здавна в скелі викований, –

Ним уранці вийшла я;

Та римлянка я не ложна, –

Показать його вам можна,

Лиш умова ось моя.

Кождий з ваших, – добре знаю,

Бо була я в вашім краю, –

Чародійський чи святий

На лівій руці незримий,

Штучно дротами держимий,

Обруч носить золотий.

Скільки війська твого, пане,

Хай перед тобою стане,

Й придивляться буду я, –

I обруч свій зложить ось тут, –

Тоді тайний вкажу вам кут,

Воля збудеться моя.

Свою ж волю вкажи мені,

Під клятвою зложи мені

Королівське твоє слово,

Що, як в замок всі ввійдете

І без бою здобудете,

Мене пустите здорово.

Ба, пустите не пустите,

Взять обручі допустите,

Ти ж свобідно жить даси

У Куресі, а не в Римі –

Так живі боги незримі –

Й Тацій ти й король єси!»

По королю хоч дрож пройшла,

Та надоба важка була,

І на все те він пристав;

Щоб ствердити волю свою,

Він для дівчини спокою

Перший свій обруч поклав.

За ним перший, другий вояк,

Чи охітно, чи абояк,

Свої клали обручі;

Одні мрачно позирали,

Інші стиха проклинали,

Витріщались, як сичі.

Мовчки дівчина сиділа,

На вояків всіх гляділа,

Аж одного вздріла там,

Що на неї дивно глянув,

Мовби щось страшне спом’янув,

І шепнула: «А, той сам».

І вся зблідла, мов зів’яла,

Мов без сили й волі,

Між вояками пішла,

Мов ягниця між вовками,

Швидко до одної ями

Їх зарослої ввела.

У тій ямі крутилася,

Мов із сліду вже збилася.

Тут торкне і там торкне;

Врешті камінь прездоровий

Відсунула – льох чудовий:

«Наперед пустіть мене!»

Ішли, може, чверть години,

Світячи услід дівчини,

Зупинились – замку двір!

Тоді скочив перший вояк

До дівчини. «Так або як

Нашим клятвам ти не вір!

Неживою ж лишить її!»

Хотів, мабуть, здушить її,

Мов пташину у вівсі.

«Ні, не торкну сю дівчину,

А так чини, як я чиню,

А за мною інші всі!»

Отак сказав той таємний,

Що на неї погляд темний

Кинув був при королі, –

І на неї шит свій кинув,

Другий… Третій… А час линув…

Вона ж мертва на землі.

Примітки

Курес – головне сабінське місто.

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 6, с. 428 – 432.