Початкова сторінка

Іван Франко

Енциклопедія життя і творчості

?

18. Промова Мененія

Діонісій Галікарнаський

Переклад Івана Франка

Коли скінчив, дали присутні всі

Своїми окриками голосними

Знак, що з ним згідні і підуть за ним,

Бо він пізнав, що на добі потрібно.

А як по тому знов тиша настала,

Дав знак Мененій, що в сенаті вже

В користь народу промовляв і внеском

Своїм сю висилку посольства до народу

З необмеженою повновластю провів,

Що хоче також промовляти. Всім се

Здалось пожаданим, бо сподівались

Від нього, врешті, ті слова почути,

В яких містив би ся правдивий мир

І для обох сторін спасеннії поради.

Відразу крикнули всі голосно,

Згоджаючись, аби він говорив,

А потім зараз успокоїлись,

І залягла така тиша глибока

На зборі, мов ціла місцевість стала

Пустинею. Мененій говорив:

«Ми від сенату прислані до вас,

О горожани, ані не на те,

Щоб боронить його, ні теж на те,

Щоб винуватись вас. Се видалось

Тепер не на часі й невмісним

При тих важких обставинах, які

На місто наше налягли, мов хмара.

Всім нам здалось, що треба доложити

Всіх заходів, щоб бунтові кінець

Зробити і в державному устрої

Порядок первісний знов привернути.

На те ми маєм необмежену

Повновласть. От тому я думаю,

Що правової точки, як її

Порушив Юній, тут нема що розбирати.

А що про те постановили ми

І на яких би чоловіколюбних

Умовах можна закінчити бунт,

Яку одержите ви забезпеку,

Що потвердить вам зроблену угоду,

Се хочу я отсе сказати вам.

Міркуючи, що кождий бунт у кождій

Державі заспокоєння знаходить,

Коли причини, що незгоду сплодили,

Усунено, признали ми потрібним

Пізнати та усунуть найважніші

Причини нашого домашнього розстрою.

Побачивши, що строге стягання

Довгів було причиною теперішнього

Нещастя, ми сю справу владимо

Ось як. Признаємо за справедливе,

Щоб всім, хто винен гроші, а не може

Сплатити їх, довги його були

Даровані, а коли деякі,

Що законно означеного строку

Не додержали, особисту ще

Терплять в’язницю, ми вертаємо

Свободу й їм. І загалом усіх,

Засуджених задля провин приватних,

Яких передано у руки тим,

Що їх до суду потягли, ми також

Признаємо свобідними, а вирок,

Яким засуджено їх, за неважний.

Отсе, по-нашому, повинно поладнати

Всю справу довгову з минулих літ,

Ту головну причину вашої

Сецесії. А щодо тих довгів,

Які робитимуться на будуще,

То буде ваша вже, народу річ

Та річ сенату по нараді спільній

Так ухвалить, як вам догідно буде,

Аби стояло як новий закон.

Чи тут усе те лихо, горожани,

Що вас з патриціями роз’єднало?

Чи не були ви переконані,

Що якби се одно ви осягнули,

То задоволені пішли б додому

І не жадали би нічого більше?

Тепер усе те признано вже вам,

Отже, вертайте задоволені

До свого міста рідного! Чи так?

А забезпека, що вам сю угоду

Скріпить і повну певність дати має,

Яка ж вона інакша може бути,

Як ті звичайні, при замиренні

Всіх ворожнеч уживані бувають?

Сенат се потвердить і на письмі

Уложеним в тім дусі постановам

Закону силу дасть. Ще не досить!

Тут зложимо письменно постанови,

А в Римі теж узнає їх сенат.

А що те, що тут признано вам буде,

Остоїться й пізніше від сенату

Не піде жаден опір проти того,

На те поперед всього ми, посли,

Стаємо вашими закладниками,

Записуємся вам з тілами, та життям,

І з нашими дітьми, потім учинять се

І інші сенатори, що підпишуть

Сю постанову. І ні в якім разі

Всупереч нашій волі не постане

Ухвала ніяка проти народу, –

Ми ж голови та перші голоси

Сенату. Та запевненням найвищим

У всіх людей, і варварів і греків,

Якого жаден час усунути не може,

Вважається те, що присягою

Та випивкою в жертву божеству

Богів закладниками договору

Ставлять. Сим способом уже багато

Приватних ворожнеч і війн немало

Поміж містами та державами

Скінчилось мирно. І як приймете

Ті обезнеки, то чи від немногих

Голов сенату в імені цілого

Жадайте тої «з питвою присяги»

Або жадайте, щоб усі, котрі

Підпишуть договір, заприсягли «на жертви»,

Що по всій правді й честі договір

Піддержувати будуть аж до смерті.

Ти ж, Бруте, не кидай підозріння

На ті обіцянки, запевнення й умови,

Що чиняться на імена богів,

І не берись опрокидать найкращу

Із установ людських – релігію!

А ви не позволяйте теж йому

Розбабрувать жорстокості та погань

Безбожних деспотичних чоловіків,

Що римській чесноті зовсім чужі.

І ще одну вбезпеку наведу,

Відому кождому та безсумнівну,

А потім доведу річ до кінця.

Яка вона? Пожиток обопільний,

Що обі сторони, з біди виймає.

Спільна користь уперве й одиноко

Звела нас разом, ну, та й не допустить,

Аби ми розлучалися з собою.

Бо нерозумний тлум завсігди буде

Потребувать розумного проводу,

І не буде кінця потребі тій ніколи;

А рада, що провадити потрафить,

Теж потребує мас, до послуху готових.

Се знаємо не з догаду самого,

Щоденний досвід нас про се повчає.

То чом же страху завдаєм собі,

Одні одним клопотів причиняєм,

Одні про одних ведемо злі речі,

Хоч на очах діла їх добрі маєм?

Чом не простремо руки, не приймем

В обійми одні одних, як брат брата?

Чом не йдемо всі враз у рідне місто,

Щоб знов насолоджаться найсолодшим

По-давньому, а тільки певностей

Шукаєм неможливих та запевнень

Невиповнимих, наче вороги

Найтяжчі, що в противника за всім

Лиш злобу й підступи підозрівають?

Нам, горожани, сенаторам досить

Одно запевнення від вас, що, повернувши,

Не будете зле з нами поступати,

А житимете по добру в добрі

І поступатимете по закону

Й проявите всі іншії чесноти,

Яких ви часті докази давали

Не менше в війнах, як і у спокої.

А коли примус, що його на нас

І чеснота й надія накладає,

Поможе нам ту довговую справу

Спільно до доброго порядку довести,

То думаєм, що й інші ваші справи

Прийдуть у лад і добре буде вам.

Ми не жадаємо ані присяги,

Ані закладників, ані ніяких

Окремих ще запевнень від народу.

Та вам у жаднім вашім жаданні

Ми не спротивимось ніколи більше.

Сього досить про нашу вірність, що

Її ваш Брут старавсь запідозрити.

А як іще таїться в ваших душах

Яка там нехіть незаслужена,

Що склонює вас лихо думати

Чи про сенат, чи про патриціїв усіх,

То й проти неї я скажу тут слово,

А ви послухайте спокійно та уважно.

Подекуди держава подобає

До тіла людського. Обоє зложені

Із многих частей, але кожда часть

Поодиноко ані тої сили

Не має, ні користі не приносить

Такої, як у цілості. Було раз так,

Що всі поодинокі часті тіла

Людського мали власне почуття

Й одержала свій власний голос кожда.

І вибух бунт між ними в той же час,

І змовилися всі проти жолудка.

І мовлять ноги: «Годі нам ходити,

Коли на нас тяжить оте все тіло».

І мовлять руки. «Робим всякі штуки,

Все добуваєм, до життя потрібне,

Б’ємося з ворогами, доставляєм

Цілому тілу всяческі користі.

(А нам самим яка користь із того?)

Мовили плечі: «А ми двигаєм

Усякі тягарі (і що нам з того?)».

Уста сказали: «Ми говоримо»,

А голова: «Я бачу, й чую, й маю

На собі інші дуже важні змисли,

Що причиняються до вдержання цілого».

І до жолудка всі тоді звернулись:

«А ти, ледащо, що там поробляєш,

Яку користь приносиш нам, за що

Тобі ми, може, дякувати маєм?

Не робиш нічогісінько, нікому з нас

Не допоможеш хоч що то рухнути,

Щоб тілу всьому вийшло на пожиток.

Зате супротивляєшся всім нам

І докучаєш, навіть – що зі всього

Найнезносніше – заставляєш нас

Тобі служити та з усіх усюд

Для задоволення твоїх жадоб неситих

Усяку всячину горнути та зносити.

«Ану, товариші, освободімся

І скиньмо з себе обов’язки всі,

Що двигаєм для онтого нероби!»

Якби таке направду сталося,

Якби всі члени тіла ухвалили

Не сповнювати жадному те діло,

Задля якого приспособлений,

То, як гадаєте, було б можливо,

Щоб тіло довго при житті остало?

І чи не мусило б від голоду завмерти

Тим найстрашнішим родом смерті?

Ніхто не може вам сказать інакше,

Те саме уявіть собі теж про державу.

Вона складається також із многих

Станів, нічим до себе не подібних,

З яких усякий спільній общині

Свою йому властивую користь

Приносить, як ті члени тілу. Ті

Орють поля, а інші з ворогами

Б’ються за них, ті плавають по морю,

Везучи многі товари коштовні,

Інші потрібні штуки виробляють.

Коли ж би всі стани ті з радою,

Що з найчільніших зложена, зайшли в свар

І запитали: «А ти, смутча радо,

Що добре можеш ти для нас зробити?

І по якій причині хочеш ти

Над нами панувати? Га, а що?

Не можеш нам на те нічого відповістиі

Альо, чи не пора нам всім тепер себе

Звільнити від тієї деспотії

Та жити без керманича?» Коли б

Отак вони подумали й свої

Звичайні всі покинули заняття,

То чи не мусила б така лиха держава

Від голоду, війни та всякої нужди

Якнайпоганшим способом пропасти?

Порозумійте, отже, горожани,

Що як у нашім тілі той жолудок,-

Якому б члени всі найбільше доганяли,

Дізнав би кривди, бо, годований,

Він кормить усе тіло, а сичений,

Усіх стравує, доставляючи

їм те, що кождомудо вдержання потрібне, –

Так само і в державі зверхня рада,

Що спільними завідує ділами,

Дбає про все, що кождому хосенне,

Хоронить все і до ладу доводить.

Тож не розпалюйте ненависті

Проти сенату, буцім через нього

Вам вітчини доводиться зрікаться,

Без дому й захисту в убожестві скитаться.

Ніякого він не зробив вам лиха,

А кличе вас тепер назад додому,

І просить вас, і простира обійми,

І відчиняє городськії брами,

Щоб вас принять батьківськими руками».


Примітки

Подається за виданням: Франко І.Я. Зібрання творів у 50-и томах. – К.: Наукова думка, 1976 р., т. 7, с. 385 – 391.